— Отож, синку, слухай, примічай, щоб ти знав. Це ти замість Миколи... Бачиш, тут діло таке — дружно, тай вийде щось. Сміливо, один за одного, як свій за свого Того ми й ходили лише рідні, чужих не брали, бо чужий за чужого не підставить своєї голови. А воно, бач, без того не можна, таке діло... Не знаю, синку, як там їх ловлять, кішок цих, по книгах, ми їх ловимо по-своєму — голіруч і вчотирьох лише. Ну й собаки, без них не можна. Хоч кішка й велика, і хитра тварина, та людина хитріш, Старої ми, правда, не вловимо, бо її не можна впіймати. Ми її стріляємо, та й усе. А ловимо молодшу. Ну, це така ж завбільшки зростом, тільки що легша — всього пудів на вісім, — молода й дурніша. Вона, правда, доброго лошака візьме в зуби, як мишу, скине собі на хребет та й занесе грець його знає куди. А от, як ми за неї візьмемось, то вже їй нікуди дітись.
Головне — сміливість, швидкість і неодмінно крик. Як уже насядемо, тоді крик.
Спершу собаки женуть її, не даючи віддихнути. Вона б собак самих і не злякалась, може, так ми ж слідом. Чує. Собаки женуть, поки вже несила їй утікати. Буває, цілий день ганяємось. Тоді вона забивається десь до скелі, чи до якогось захисту з одного боку і, повернувшись хвостом до захисту, займає позицію. Пси нападають — вона обороняється. А ми тут! Оце коляка — це перше діло. Як "кішка" забачить людину, то враз, забувши про собак, кидається на неї. А я їй коляку вперед! Вона пащею і хапає, що ближче... Головне не злякатись і подати їй зручно. Ми як робили? Я з колякою вперед. Тільки вона вхопила, Микола зверху на неї... та петлю за шию! Як супоню, затягне... А я вже коляку геть, та за лапи, щоб вона його не здерла... А Грицько — за задні лапи!.. А Наталка, як дзиґа, коло Миколи насідає! Ге, брат, це треба швидко... І оком не змигнеш... А головне, треба кричати, скільки духу, скільки снаги, кричати, наче тебе ріжуть. Вона від людського крику дерев’яніє, її трясця б’є, нерв у неї не витримує, бач. Губиться і силу свою втрачає... Тож як ми кричатимем, то ти не лякайся, не думай, що це вона черево розпорола комусь (хоч, може, и розпорола), а й сам кричи так, ніби тобі черево розпороли... Втямив? Отож.
А головне — не бійся її: вона тільки кішка. Але, борони Боже, бити її чим, можна скалічити, і тоді пропаде товар, а значить, пропаде ні за пси труд, бо за калічену і чверті не дадуть...
Тим часом ішли і пильно оглядали всі хащі. Грицько йшов стороною, Наталка оддалік. Старий роззирався пильно і гомонів тим часом:
— Ну, буває, що вона виб’є коляку і кинеться на самого — тоді її треба ловити руками за щелепу і здавити ту щелепу та й не давати перемінитись на зуб. Було мені раз так... Ну, якби довелось тримати так хвилину, то вона за хвилину роздерла б і унти на поворозки, не то що самого, так, бач, це було, може, секунду, як уже їй запетлювали хлопці шию та ноги і повалили. В мене хлопці добре робили! Не дали батька з’їсти (добродушно сміється). Тож і ти не давай, як що як. Бо після мене тобою закусить. Отак.
А як будемо гнати, не виганяйтесь один перед одного, та й не відставайте. Дивись на мене. Один прикриває тил, бо як трапиться хитра яка падлюка, то обдурить, зайде з тилу — і незчуєшся, як і передушить... Отож, як тільки побачиш, що я подав їй гостинець, сідлай її мерщій, та вірьовку оттак, оттак, щоб напоготові, а тоді оттак, і кричи!.. Кричи, а сам не зівай, орудуй, бо незчуєшся, коли голову одірве... А стривай!..
Наталка стояла, тримала за нашийник Заливая, що поривався вперед, і подавала знаки. Миттю зійшлися до неї. Наталка показувала пальцем на дві смуги на снігу.
— Аж дві!..
Сліди... Дві кішки пройшли глибоким снігом. Старий Сірко пильно обдивлявся.
— Стара і друголіток. Уранішні. Тихо йшли... Не голодні... Десь на лігво...
Це все пошепки сказав.
Нічого собі — аж дві кішки зразу! А собаки!.. Григорій здивувався, побачивши, як вони відмінилися. Нюхали слід, і шерсть на них стала дуба на спинах. Поривались вперед, натягали повідки, але не рвались шалено, — зацитькувані, поглядали на людей запитливо. Вишколені.
Власне, по собаках Григорій побачив, що натрапили на тигрів. Заливай тремтів від нападу люті, аж Наталка тримала його за нашийник, не покладаючись на повідок, а він хрипів, не маючи права заревти вголос.
— Головне, розпарувати їх вдало. — Старий Сірко зняв шапку, перехрестився. — Дай же, Боже!.. Тоді міцно нацупив її.
— Ну, дітки! Дивіться ж!
Вмить повідмотували вірьовки і налаштували їх зручно, почіпляли на шию. Кожен дослав набій в набійник рушниці і знову закинув її за плече, щоб руки були вільні. А дід до Григорія:
— Дивися ж. Як я крикну і почну стріляти, стріляй вгору, куди попало, заправляй і знову стріляй, і галасуй а тоді рушницю за плечі — і гони щосили слідом за мною. І не оглядайся!
І так, тримаючи собак на повідках — Рушай у батька. Нерпа в Грицька і Заливай у Наталки — пішли тими слідами. Попереду старий Сірко, за ним Григорій, тоді Грицько, а тоді Наталка. Вона тримала вінчестер на руці весь час пильно поглядала на боки, іноді оберталась. Її функція вже почалась. Бо кішка та — зрадлива твар, особливо ж як стара з молодим — мати. Вона може бути тут близько і вже, може, вживав проти своїх ворогів заходів.
Сліди то йшли поруч, то перехрещувались петлями. Крутились по непрохідних хащах, по такій гущавині, що, звичайно, туди мисливець не залазить. В особливо небезпечних місцях старий обходив забіч, весь час не спускаючи з ока слідів і перемацуючи очима кожний непевний закуток, купи вітролому, каміння. Обминали, виходили з іншого боку, натрапляли на слід і йшли далі.
Григорій мобілізував всі свої мисливські здібності, а найперше зір. Аж у скивицях боліло, так він напружував очі, стежачи за Сірком і за всім навколишнім.
Минали години... Так вони проходили кілометр за кілометром, — переходили розпадки, становики, паді і непрохідні хащі. А сліди йшли собі, навертаючи все на південь, — ось, зараз, тут...
Але не було тут. Далі. Далі.
Так вони йшли до півдня і навіть не обідали. В однім місці тигри тупцяли під деревом. Сірко оглянув пильно все. А Наталка:
— Ось, гляньте вгору!
Вгорі, метрів на три від землі, між розсохами дуба, з-між двох товстих колод стирчав розкішний чорний хвіст. Соболь! Отак! Хто ж то ставив? І хоч соболя заборонено здобувати, та раз уже впіймався, — взяли. Тут Гриць-ко впізнав, що це ж їхня плашка, що вони з Григорієм ставили на колонка. І затіска їхня. "Вліз дурний в не своє. А кішки — ти скажи, які обережні! Постояли, а не наважилися взяти: почули, що тут була, хоч і давно, людина".
Гриць запхав соболя в торбу: "Не кидати ж дві тисячі: п’ятсот загибати. Прийме база за камчатського".
У другім місці тигри лежали. Видно на снігу під деревом два лігва поруч. Старий Сірко зупинився коло них. Помацав сніг. Подумав, оглянув усе навколо, знизав плечима. Недавно, але... Невже сполохані? Так наче встали не від сполоху...
Пройшли ще трохи. Ага. На снігу кілька вепрячих слідів. Пішли вистрибом. Тигрячі сліди теж розгонисте — полюють.
Так у надзвичайному постійному напруженні та хвилюванні, забувши й про їжу, тропили, тобто стежили, вони кішок до смерку. Як починало вже сутеніти, сліди довели їх до якоїсь річки.
— Даубіхе! — сказав старий, як кондуктор, оголошуючи чергову станцію.
Тигри тут постояли на низькому березі, подивились, либонь, на заметену снігом річку, пописану посередині полозками і, занепокоєні підозрілим тим писанням, а може, й дух кінський чи людський вхопивши, — повернули круто нагору. Вепрячі ж сліди подались просто упоперек, через річку.
— Стій! — сказав старий Сірко. — Ніч надходить. А проти ночі кішок не стежать.
В цім місці річка, що текла взагалі, крутячись та петляючи межи становиками, як і всі тутешні річки, робила круте коліно. Старий подивився, ще раз прикинув і вирішив тут ставати табором. Вмить напнули намет, розгрібши сніг, нарубали хмизу, наносили ялинкового та смерекового гілля. Звалили сухостій і, порубавши його на дрова, розклали вогнище. Хотілось їсти та ще більше хотілось пити. Двічі кип’ятили чай. їжі не варили, а просто їли пироги й морожене сире м’ясо — "струганину". Передусім випили спирту, а тоді стругали мясо ножем — кожен своїм (від цього й "струганина") і, вмочивши стружку в сіль, так їли.
Після вечері Грицько оббілував соболя, що за той час, поки вечеряли, встиг розморозитись.
— Ну, як, батьку? — підняв шкірку, милуючись.
Батько, фахівець у хутрині, взяв у руку, труснув, прицмокнув:
— Гарний! — І удаючи інспектора бази, додав: — Сорт перший, висока підголовка, темний, комірний. Без дефекту. Лунка стандартна... За це — дві тисячі штрафу або шість місяців тюрми!.. Але оскільки він сам винен, що поліз туди, де його не прохано, то ми його здамо за камчатського або за сахалінського — там дозволено полювати на нього.
А соболь, дійсно, був гарний. Зверху переливався сизо-синім відтінком воронового пера. Роздмухати чорнуд ость — голубіє пух. "Голубуватий". А хвіст!.. Грицько приміряв пишного соболя до ковніру сестpi — чи до лиця. Та:
— О! Оце тобі, дитино, як піймаєш кішку.
— Ай правда! — посміхнувся Сірко. — Правда! Хапани бурундуки носять, а ми вже соболя як-небудь... Та треба ж іще здобути якого.
Наталка тільки очима мерехкотіла, задоволена. Що то жінка! У вічнім, іноді навіть підсвідомім прагненні бувши гарною й так, бути ще ліпшою — жінка всюди вірна собі.
Грицько повісив соболя в намет — хай висить.
— А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець їх бери з їхніми законами!
(Продовження на наступній сторінці)