Грицько схопився і подався геть, щось згадавши. Григорій замовк. Враз почув себе безпомічним, залишившись на самоті з дівчиною... Слухав, як йому гуде в висках, а серце стукає, як колись уперше на велелюдній залі перед промовою. А коли обізвався, сам не впізнав свого голосу.
— Наталко, — мовив потиху. — Чого ти така?
Дівчина зиркнула спідлоба, ніби холодною водою облила.
— Яка ж я?
— Ніколи й не обізвешся до мене, все наче сердишся... Відчував, що говорив дурниці.
Вона не зразу відгукнулася на це — мовчала, спустивши очі. А потім обізвалась:
— Чого б же я сердилась? Ще що вигадай...
Сиділа, обіпершись рукою об колоду, і та її рука була близько від Григорія. Він обережно, ніби не навмисне, присунув свою руку.
— Ет! — скинулась дівчина нервово і відсмикнула руку. А потім скочила на ноги і швиденько пішла геть. Коли вона зникла, Григорій пішов понад річкою, так, без мети. Потім заліз у воду, занурив голову... Хотів так себе заспокоїти.
В гирлі Мухені
Пантовий місяць кінчився. Пролетів, як день. Стали збиратись назад. Прощай, падь Голуба. Щастило нині, дай Боже й на той рік!
Сірко з Наталкою посідлали коні, нав’ючили, впакували панти і, доручивши все останнє хлопцям, поїхали.
А Грицько з Григорієм, діставши відповідний наказ, зробили спліток — невеликий пліт, поставили на нього чотири кадовби з солониною, прип’яли ззаду байду, напакували її сіном, напнули зверху намети і попливли вниз річкою Мухенею.
По трьох добах безперервної плавби, після безлічі дрібних і більших пригод дістались до гирла. Там, де впадав Мухень в Амур, стояв заготівельний пункт "Дальзаготхутро".
Завідувач — рудий вусатий дядько на прізвище Мокієнко — забачив їх ще здалека, впізнав Грицька і вже скірився назустріч:
— А, будь ти турецький!.. А це хто?
— Брат у других, Григорій, — познайомив Грицько. Більш Мокієнко і не розпитував. Тут не заведено дуже цікавитись, їм-бо, кінець кінцем, байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.
Мокієнко був з людей старого гарту — гостинний і привітний, з чуттям власної гідності. Сірки були і не його контрагенти, однак Мокієнко, знавши добре Сірків (колись дружком був на весіллі), шанував їх і охоче взявся виконати доручення, допомогти.
Йому залишили м’ясо, щоб він повантажив його з першим черговим пароплавом угору, на Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокієнко виніс чорнило та квач, і одразу ж за маркували вантаж — написали, куди, кому, що і від кого. Потім виписали ще й накладну, як належить, і заліпили в пакет, зазначивши в ній те саме, що на кадовбах, ще й інші подробиці. Це вже Мокієнко, — він був акуратний і хоч писав, як курка лапою, і не любив взагалі писати, та любив відвантажувати. А тут ще треба було прислужитись приятелеві.
Так хлопці виконали батькову умову з ОКДВА, відправили м’ясо.
— Блюхерові за гвинтовочку! — сміявся Гриць. — Мокієнко допильнує.
Сам він "висуванець" з мисливців і більш любив сам промишляти, аніж сидіти на цій "факторії".
В нього хлопці заночували. Мокієнчиха — літня жінка, привітна й весела — добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашнє. А їй, бач, нудно. Сини десь на пантовці, дочка у Владивостоці на курсах хутряного крамознавства. Мати показувала хлопцям, пишаючись, доччині фотокартки: весела, чорнява дівчина (в матір удалася), то в мисливськім убранні, то в пишній оленячій досі (виставила ніс і пряде очима), то в городському — панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози:
— Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.
Бурчала на "старого", що задумав "занапастити дитину".
Крім хлопців, на заготпункті ночували ще два цікавих типи. Цікаві тим, що були п’яні і все розповідали один одному (бо Мокієнкам давно вже набридло слухати), як вони вчора увечері стріляли і як їх ведмеді "мало не поїли". Один з них був голова гольдяцького мисливського колгоспу імені Хагаєвича, з р. Хунгарі, росіянин, на прізвище Судаков. Другий — з-за Амуру, з річки Анюй, — голова якоїсь сільради, Тищенко Макар, українець. Обидва дебелі, міцно збиті, обидва "не любили випити", тільки один — Судаков — низенький, забайкалець з походження, другий — здоровенний амурець, лубенець з походження. Вони щирі приятелі, хоч розділяла їхні хати тут територія, на якій могла б вміститись ціла, скажім, Польща. Приятелі, бо й Судакову серед гольдів нудно, і Тищенкові на Анюї, де його держава (сільрада) простяглась на яких чотириста кілометрів, а в ній лиш двісті чоловіка підданців, і розкидані так, що дідько їх знайде, коли, скажім, треба край випити, — теж невесело.
Раді, що зустрілись, вони закубрячили. Але почали не тут. Вони, бач, ходили по нетрях і скрізь шукали літака. Такий наказ вийшов — усім шукати. А як то робота марудна (знайди його, де він упав у цій проклятій гущавині), то вони ходили і, де тільки були добрі люди, — там і пили медовуху або спирт. І хоч людей було рідко, зате пили подовгу, — пробували, в кого міцніша. Отак учора надудлились в кривого Терешка, вони... "ішли собі на смерканні і шукали літака".
— Коли гульк, — оповідав Тищенко, — стоять? Чорніють! Лишенько — ведмеді! Ми за бердани — і давай поливати. Били, били... таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: "Судаков, скільки дураков?" — "Два!" — каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили... Судаков притакував п’яно головою:
— Верно, Макаруша!.. Ето і єсть головокруженіє от успехов... Стрєльньом-ка!
І вони "стріляли", черпаючи спирт просто з туязя. Уранці хлопці вирушили назад, вгору по Мухені. А діставшись до вершини, уже пішли пішки додому. Тією самою стежкою. Григорій прагнув скоріше додому.
Розділ восьмий
ОСІНЬ У ТАЙЗІ
Коли достигає виноград
Непомітно минало літо. Промайнуло, як один погожий день, і надходила осінь. Золота осінь, коли достигає виноград у тайзі, коли набряклі червоним соком грона його обтяжують лози, випромінюючи сонце увібране в себе і відбите в блискучих росинках.
Після пантування хлопці пробули вдома лише п’ять днів, то й ті п’ять днів косили траву на старій пасіці, кілометрів за десять, "за харч", мовляв Грицько, кепкуючи. А накосившись досхочу, Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів’я річки Іман.
Старий з дочкою порався вдома на пасіці — брали мед. А потім зібрався везти панти та й дещо зробити для осінньої й зимової "кампанії": то умови поскладати, то взяти авансом шкіри, чобіт чи там ще чого. А хлопцям звелів з’їздити на Іман та й поробити все, що треба. А що треба, то вже Грицько знає.
За ці дні вдома Наталка ще більше наче зчужіла — сторонилась Григорія. Чи то зумисне, чи то так виходило, але все десь обминала і була якась задумана, сумна ніби. Тож Григорій зрадів нагоді помандрувати десь подалі. Хай, може, воно в нім уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопці від’їхали, забравши з собою Нерпу з Рушаєм, Наталка стала ще сумніша. Іноді така сердита, що навіть на Заливая гнівалась. Заливай лишився вдома, хоч поривався був разом з іншими побігти, та господиня його не пустила.
А подеколи на неї несподівано находило, і вона дуріла чи пустувала, як мала дитина. Стрибала з Заливаєм на річці по камінцях, поки котресь не плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то й стрибали разом через високу лату наввипередки. Чисто дівча мале. Або ставала на колоду і, приклавши руки до вуст, викликала мавок у горах, дражнилась, — кричала дзвінко і дослухалась, як її голос повторювався безліч разів. Заливай і собі гавкав, а йому відповідало кільканадцять псів одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що це з ним перегавкується ціле собаче товариство.
А то десь зникала на цілого півдня — десь лежала чи блукала в лісі, а приходила з вогкими очима і тиха така, слухняна, лагідна.
Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зі смутком, але нічого не говорила. Розуміла — дівчина на порі, от і нудиться. Такий вік дівочий. Сама не знає, чого їй треба. Теж була такою.
А раз мати запропонувала їй:
— Може б, ти, доню, поїхала до тітки в Київ та погостила. (Така думка — там і хлопців, і дівчат доста, хай покрутиться межи людьми, подуріє). Пам’ятаєш, як ти їздила торік улітку, саме оце, як виноград достигав?
Наталка обійняла матір і засміялась:
— Ні, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.
— Відколи це ти стала такою мамійкою?
— Отак! Чого це думають всі, що я така сердита та негарна? Хіба я така, мамо?
— Та ні. Тільки ж і не мамійка ти.
— А от і мамійка! Мені іноді вас так шкода. От ми їздимо та й їздимо, а ви самі вдома. І скучаєте, ажи? Як і я іноді без вас...
— Дитино моя хороша, — раділа мати. — А може, таки поїхала б до тітки?
— Ні, ні, мамо! Ні, ой ні, ні!
І обіймала матір, і обертала навколо себе.
Весела робінзонада
А хлопці їхали собі на південь схилами Сіхоте-Аліня. Їхали довго (чотири дні), поки не прибули на місце. Крім рушниць, харчів тощо, мали при собі ще дві коси примкнуті.
(Продовження на наступній сторінці)