Довго жартували, вигадували всякі нісенітниці, та нічого не могли вигадати. Особливо смішив усіх Грицько, пропонуючи всілякі найнеможливіші назви. Мовчала тільки Наталка, — сіла собі коло води на камені і, спершись спиною об дерево та вмочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на хвильки, слухала, як плюскотить вода, обминаючи перепону.
Кінець кінцем вирішили "чужого" називати Григорієм, а свого, як і перше, — Грицьком. Потім нав’ючили коні і рушили далі.
Надвечір, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик і йшли довго ним на північ. Йшли швидко, поспішали, щоб до смерку дійти до знайомого джерела і там стати табором. Від довгої і швидкої ходи по сопках всі потомились. Григорієві піт заливав очі, мучила спрага. І всіх так. Та ще по доброму обіді. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати мошка: поїдом їсть. Наталка виявилась найхитрішою — нацупила свій шолом, застебнула вуха — і байдуже, тільки плеще себе по носі. Одежину на ній ніякий комар не прокусить. Та й звичні вони. Дід, той тільки відмахувався і йшов попереду. Тепер він уже йшов попереду, бо смеркалось, і треба було знати дорогу.
Григорія ніби хто кропивою жалив, — він шалено тер то в однім місці, то в другім і відчував, як набігали пухирі. Уже їх було рясно. Ніби віспа вкрила лице, муляло під пальцями. Проте він терпів героїчно. Коні важко дихали, натомлені, чмихали ніздрями, відбиваючись від мошки.
Зустріч з Морозами
Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому завидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти становик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених мандрівників, благословенний струмочок чи ключ.
До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився, розвиваючи темп.
Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту.
На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все перерішила по-своєму.
Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі поспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого комфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої казкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і тварин.
І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони зустрілися...
То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій лісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються.
Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко нав’ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні — молодиця з немовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в’юках, і. тримаючи немовля на грудях.
Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, — босонога ставна дівчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш — чорнява вона чи білява.
Позаду — цибатий, чорновусий, ще молодий чолов’яга з почепленою навскоси грудей гвинтівкою...
Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві групи зупинилися...
Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.
— Тпр-р-ру! — зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав знайомих. "Морози!!, їй-бо, Морози!.." — А бий тебе коза хвостом, як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!..
— А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров — ха-ха-ха! — жених! А де це ти так розігнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.
— М о р о з и!..
— С і р к и!..
Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться... А два роди — два древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися.
Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку незвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!.
Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких речей, а то ще й несподіваніших.
— Це Морози, — пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до бистроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. — Живуть на Голих Горах, у дідька на запічку. Дід — батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото — зять, зять-приймак... А ото — Ганна Морозівна, заміжня вже... А ото — Марійка, ба яка гостра, як швайка... І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі...
— Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..
— Та на тебе ж глядячи!..
Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.
А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.
— От-такої!!. — це Гриць розпучливо. — Куди ти преш, Марійко, куди ти преш, цілуватись, кирпата?!. Я ж ось!..
— Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Іди, там он моя кобила, ха-ха-ха!..
Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима — до хлопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но та її бринькнула по губах.
— Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! — вмовля молодиця з немовлям, що її дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як дівчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. — Пожалій вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього...
— Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка...
— Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись, мабуть, не вміє. Ажи?.. Іди, дитино, я тебе навчу... — і зайшлася реготом зі спантеличеного Гриця. — А ось з цим, — повела бровою до Григорія, — з цим би і я поцілувалася... Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп’яла, дівко... — і ворушить бровою до Григорія, сміється загонисте.
— Ганно, Ганнусю, — заяхидничав Гриць, — і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що в тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха та й нам страху...
— То ото я така страшна?..
— Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше — Марійка піде та й втопиться, а друге...
— Ігі! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде...
— От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й мордує...
Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.
А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці, гомоніли, — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза — Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей край. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись, раділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.
Морози їхали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у старшого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля там породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного ("будь він неладний, прости, Господи!"). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, — договір там мав старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м’яса; для всього того начальства, либонь. "Пани м’яса хотять!" Ось так... Оце вже двадцятий день мандрують Морози туди й звідти.
— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою, розповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів, — та й про всі страхіття тамтешні.
Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч туди. Тож вирішили ночувати тут.
Там де спинилися, там і стали табором.
Розв’ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й амуніцію на сучках. Нап’яли намета для молодиці з дитям на піч. І так стали табором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм пастися.
А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду.
То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до розв’язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не було. Вся надія на лопати.
Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води не здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після дощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може, тим часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили.
Дівчата сиділи, порозкривавши роти, і облизували шерхлі губи, попалені спрагою. Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй те не зарадило.
Вмитися — то було нездійсненою мрією. Напитися — ще більшою мрією.
Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж поробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та набіжить...
Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі:
— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така кирпата? А я б...
— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку?
— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу.
— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в мене.
— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в жнива... Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?..
(Продовження на наступній сторінці)