— Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П’єш — говори, що п’ю! А не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє — шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти...
Миша Чернишов радісно вставив:
— Інакше ти — гад ползучий!
— Соловья баснями не кормят, — загудів густим басом Дробот і налив собі півшклянки. — Я, брат, сьогодні перші триста пудів розвьорстки з Михайлівської волості вижав.
Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив. Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа:
— Із пальца хлєба не висосеш — викачай єго із кулака! Дробот поклав на коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця.
Нестеренко підсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови:
— Дак, я все ж не понімаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля сушествует, зроду не було.
Миша Чернишов умисне виправив:
— Не "Маркс", а "Марс", Нестеренко, — планета така. Розумієш? •
— Ну да, я понімаю, що планета, тольхи для чого ж їй на Землю летіти?
Горобенко сам до себе засміявся. Але зараз же похопився й посерйознішав: "Це страшенне міщанство — сміятись із неписьменності людини".
Нестеренка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова:
— І що ж це — впаде і може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часів, коли він був за учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей, сіамські близнята, жінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився колись, чому комета Галлея так і не стукнулась, кінець кінцем, із Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея і розчарувала його. Через це Чернишов не вірив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком він розводив найсумніші перспективи.
— Да, брат, Марс це тобі не фунт ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука, разів у тисячу більша від Землі, раптом — бац! І нікакіх іспанцеві
Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав:
— О! І ні чорта тоді не залишиться... Нестеренко перепитав:
— Не залишиться? Чернишов ображено відповів:
— А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так! Нестеренко схилив на руку голову і журно замислився.
Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав:
— А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапі.
— Чорт же його знає, цього Попинаку... Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомівськими в той же час крутиться...
— Єрунда, — авторитетно заявив Дробот. — Попинаку треба було притягнути.
Нестеренко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє:
— Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Радченком — їхали комхозівською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся:
— От Радченка, товариші, треба було...
— Не люблю його — хлюст, — безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом.
Чернишов завзято виступив проти:
— Абсурд! Нічого подібного... Це дока-парень. До нього треба тільки підійти. Але ось що цікаве... — У Чернишова знову прокинувся його нахил до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився за свого об’єкта:
— Хлопець як хлопець, ну, тільки нещасливу руку на баб має. Подумати тільки — трьох баб перевів...
Нестеренка це заінтригувало, він підсунув до Чернишова стільця і, витягнувши з коміра наперед невелику з чорним чубом і маленькими зеленими очима голову, запитав:
— То єсть як трьох баб? Чернишов радісно пояснив:
— Структура в нього особлива. Поки ще вагітна його жінка — нічого, а як тільки нащот пологів починається, так і точка... У Харкові навесні третя жінка в лікарні померла. Щипцями дитину мертву витягнули.
Нестеренко знову задзвенів острогами і, вражений, промовив:
— Он воно як!..
Дробот їв, смакуючи, хліб з медом. Він старанно жував міцними щелепами і злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі. Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помітив ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про перші триста пудів розкладки з Михайлівської волості. Він зненацька подумав: "А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку..."
Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченкові і жваво закінчив:
— Ні! Хлопець, можна сказати, "на ять". Кругом шістнадцять. Хіба що на "мові" іноді балакає. — Чернишов, усміхаючись, подивився на Горобенка, і за ним, немов з команди, всі повернули туди свої голови.
Горобенко зніяковів і не знайшов одразу що б відповісти. Дробот утер скатертиною липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимності, важко підійшов до Горобенка.
— Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев’ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів?
Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів:
— Ні.
Проте, піймавши скісний, суворий Нестеренків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота:
— Я не розумію тільки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в кишені руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава усмішка.
— Признайся — було ж це?
Горобенко незручно задер до Дробота голову:
— Що за дурниці? Чому це раптом... Дробот розсердився:
— А тому, що ти сучий син!..
Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги.
— Що це значить, товаришу?
Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до них.
— Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, — він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці.
Миша Чернишов обернувся до Горобенка:
— Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за "самостійну", так що ж!
З кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружити. Через те, що він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно повернулись до його голосу.
— Що там розбирати — був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишався шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, — побільше будуть сірі...
Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла.
Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.
IX
Лекція на вчительських курсах мала початись о десятій, а зараз була тільки дев’ята. Це, власне, по-урядовому — дев’ята, а насправді, за сонячним рухом, — на шосту.
Щомісяця перекручували стрілки на годиннику, й годинник поволі втрачав свою силу колишнього адміністраційного глагола. Люди одходили в далечінь віків і орієнтувались на сонце. На його чудовий, веселий схід і сумний, але не менше прекрасний захід.
Пожовклі й на лиці, й на душах своїх, висохлі, як старий архівний папір, колишні урядовці, теперішні радслужбовці установ, уперше побачили сонце у всій його величній краси
Їм бракувало хліба, пшона, олії, зуживалось останнє дрантя одягу, гомінкий, порожній, як виточене барило, шлунок глушив їм думку, вони поволі втрачали все аж до останньої надії на якусь зміну, але сонця їм не бракувало. Сонця було повно скрізь. Здавалось, нова влада збільшила’якимось способом день, стягнувши до мінімуму ніч.
І Кость Горобенко радів із цього. Він умисно йшов сонячною перією й по-дитячому виставляв під сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло, волосся, ніжно пестило тендітними пальцями незримої руки шию за розстебнутим коміром, і під його промінням танули і сумніви, і муки, і печаль.
Тоді думка й тіло зливались в одне гармонійне ціле, і знайомі остогидлі доми повітового міста, і люди, і ввесь неосяжний невідомий світ видавались кращими. І не було в Горобенка на душі ні злості, ні заздрощів, ні підозри, у грудях несвідомо й непомітно виростало і заповнювало всі кутки його одне прекрасне сонячне слово — любов.
Він його ніколи б тепер не вимовив, але він відчував його. Він відчував його вічну красу й невмирущість, і це давало йому радість. Є вічні, прекрасні речі, перед якими, кінець кінцем, схилялися на довгому шляху історії незліченні народи і схилятимуться аж доти, доки люди є людьми і земля землею.
Є масові злидні, зубожіння, руїна, насувається ось голод... Є свої власні, заховані болі, неприємності, невдачі...
Це є сьогодні, зараз. Але минуть роки, віки, тисячоліття — і їх не буде... Це зрозуміло — вкриються новими будівлями руїни, людство не раз переживатиме ще і злидні, і голод, і між ними загубляться такі маленькі й мізерні проти земної кулі, проти всього світу особисті болі і образи... Настане час — і не буде України, не буде, може, націй узагалі, але сонце й любов будуть.
Це сонце! Це ранкове, вічно молоде, завжди бадьоре сонце!.. Чому, коли воно сяє так, як зараз, коли воно пестить одімкнену душу й розхристані груди, — так раптом, так несподівано пригадується... Надя!
Ось його промінню чогось заманулось зупинитись на опуклому м’ячі, що на шиї. Воно його гріє найбільше. Мовби стискує навігь.
(Продовження на наступній сторінці)