Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки. Її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, немов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником.
— Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!..
Шостий заручник нарешті обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно:
— Іди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичав...
Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю. Їх порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку я вийняв із кишені великого годинника-цибулю.
— П’ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там кому... — Нестеренко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників.
Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився.
Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім’я.
Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім’я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстрілювати, а його.
Нестеренко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника.
— Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.
Не молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані, мовчки й непорушне. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.
Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.
— Восім минут іще...
Зненацька до Нестеренка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був різкий, і було чути його шепіт:
— Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Відділ стенувся і обернувся до річки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:
— За мною!..
Пробігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. В долині, вигинаючись на всі боки, полізла за далекі ліси Ворскла. Через брід справді переходило, не поспішаючи, якесь стовпище.
Нестеренко підкинув до чола "цейса".
— Корови переходять, і більше нічого?.. Тоже ще — паніку піднімать!.. — кинув роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся.
— За мною!
Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах... Там, під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей.
Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув у бік і розляпано побіг до гаю... Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... І тоді нараз він ясно побачив перед себе:
...Великі, роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав...
Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обдерла пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі...
Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, лунко гупнув на землю...
З боків пахкали постріли.
Горобенко помалу обернувся, перевів дихання й подався навмання.
Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко.
Тільки сонце пече в потилицю і свербить тім’я. Він кинув на пісок кашкета й тільки-но хотів застромити в чуба пальці, як очі впали на червону плямочку.
— Кров!..
Рука затремтіла, й вишнева краплинка блиснула на сонці. Посміхнулась сонцеві.
І тоді зненацька сильно-сильно в пам’яті промайнуло занадто виразне, мов зараз усе те сталось:
...Скривавлена сорочка Надина і на простирадлі іржава краплинка... Надина кров! Непорочна, чиста дівоча кров... Було тужно за тим, що не стало чогось без вороття, що набезвік розірвано вінок, і було до сліз радісно, що народилось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне...
Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову.
А вгорі, високо над землею пливли кудись у безкінечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба.
Київ, травень 1926 — березень 1927