— Афонька! Какой губернии Кавказ?
— Чаво? — навмисно перепитує, щоб зволікти й виграти час, Афонька, і поволі кидає роботу. Вже одне це викликало звичайно регіт.
— Кавказ, спрашиваю, какой губернии? — удавано суворо питає вдруге Анемподист, і Афонька неодмінно засуне брудну п’ятірню під шапку і довго шкребе там у зарослому, покошлатому волоссі. Нарешті знизує високо піднятими вугластими плечима і, дивлячись своїми ясними очима на панича, каже:
— Да, нетто, барин, нам, сиволапьім, положено зто знать? Никак — Тамбовской, а, может, поди, й Воронежской...
Регіт покривав Афоньчині слова, і довго потім у панській вітальні, сміючись, оповідали про новий номер Афоньки. В домі Кузьміних-Караваєвих усі, навіть покоївка Зіна, вважали Афоньку за пришелепуватого. Однак я бачив, що він тільки при панах накидав на себе личину дурника,— певно, щоб відмогтись од них; з челяддю і на вулиці він говорив розсудливо й поважно. А взагалі рухався він поволі, був самотній, мовчазний і трохи, справді, дикуватий. Казали, що п’ять років тому в нього на Орловщині померла жінка, яка робила пташницею в панській економії, а за нею скоро й їхня єдина донька. Після того це й "найшло" на нього. Став неохайний, млявий, забував потроху не тільки свій рік народження, але й прізвище та своє ім’я. Заради поїздки в ролі кучера до театру йому наказано вмитись і трохи причепуритися, що він зробив без усякої охоти.
Зараз він сидів уже на козлах, байдужий — чи їхати до театру, чи на кладовище.
Микола Миколайович і Калерія Олександрівна сіли з дочками у фаетон, а я з Анемподистом і Зіною, яку взяли до театру носити панам з буфету солодощі й чай, умостилися в бричці.
Як тільки бричка виїхала з двору, Анемподист, що буї" сьогодні у прекрасному настрої, почав щипати Зіну, лукаво підморгуючи мені прищуленим оком.
— Та нуте-бо! — сміючись, одводила його руку Зіна.— Воно ж даже некрасиво получається...
Я був ні в тих ні в сих. Жирування Анемподиста ніяк не пасувало до того урочистого настрою, який охопив мене від думки, що ось-ось я буду сидіти в театрі близько Мері. Я знав, що Анемподист ніколи не дозволив би собі нічого подібного з дівчиною свого кола, тому мені було соромно за нього перед Зіною і навіть перед Афонькою, хоч той сидів мовчки, спиною до нас і, здавалося, нічого не помічав. Що ж до Зіни, то я побачив, що їй подобаються ці брутальні жарти. Вона хихикала й далі, щоки їй пашіли від задоволення, а гарні карі оченята раз у раз хитрувато косились на веселого панича.
Анемподист до того знахабнів, що, коли ми проїздили якимось малолюдними, зарослими акаціями провулком, чмокнув Зіну в щоку. Це вже було занадто навіть для Зіни, і вона, щоб прохолодити якось панича, скрикнула:
— Пустіть, безсовісні! Їй-бо, он бариня обернулась і дивляться!..
І по-сільському так одштовхнула Анемподиста ліктем у груди, що той мало не випав з брички.
Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, ніби хотів почухати потилицю, але роздумав і, смикнувши віжками, гукнув на коня:
— Но, милый! Пошел!..
У театрі було повнісінько народу. Але публіка — студенти, молоді народні вчителі, ремісники, міщани, базарні перекупки й дрібний служилий люд — явно не подобались Калерії Олександрівні.
— Oh mon dieu! Quels paysans, quels parvenus ! — промовила вона до Миколи Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах і не знаходив ніде знайомих облич, крім кількох земських діловодів та повітового ветеринара. Зате я був на сьомому небі. В ложі мені випало сидіти поруч Мері. Ще ніколи я не сидів так близько біля неї! Коли підняли завісу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас і профіль Мері. Я бачив краєчок її високого чола, довгі густі вії, коси, що спадали їй з пліч, гарні, мов різьблені, пальці, які тримали програму; мені здавалось навіть, що я чую її рівне, спокійне дихання і ніби від нього легко й приємно пахне якимись не нашими квітами.
Однак і дія на сцені з першого ж моменту захопила мене. Я ще ніколи не бачив українського театру, і все в ньому було для мене нове. Проте в сюжеті п’єси "Невільника", яку сьогодні ставили, я скоро пізнав Шевченкову поему "Сліпий". Хоч і тьмяно, але я пам’ятав її з дитячих літ, коли слухав, як батько читав "Кобзаря". Старий, чесний Яринин батько, що його грав бенефіціант Саксаганський, щире кохання Ярини й її названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед від’їздом його на Січ — так зворушили мене, що я довго не міг оговтатись, коли впала завіса і антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену електрикою сучасну залу, де серед публіки впадали в очі білі мундири пристава та кількох околодочних міської поліції.
Калерія Олександрівна, яка під час дії раз у раз зверталася до Миколи Миколайовича, то навіть до Анемподиста:
Je ne comprend pas — qu’est ce qu’il dit — була невдоволена з вистави і через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами, тістечками й цукерками принесла на таці з буфету Зіна. Миколу Миколайовича не покинув апетит і тут: він зі смаком поїдав бутерброди й тістечка і, запиваючи чаєм, ділився враженням:
— Що ж — артисти непогані, нічого не скажеш, але сама п’єса і цей їхній малоросійський діалект — страх який примітив!
Нащо вже Зіні — і тій не подобалась вистава. На початку першої дії вона стояла коло дверей ложі і із-за портьєри спостерігала "кумедію". Та раптом вона так голосно пирхнула, що не тільки я з Мері, а й Микола Миколайович здивовано обернулись. Я навіть подумав: невже Анемподист наважився й тут, за спиною батьків, повторити свої штуки в бричці? Та виявилось, що Зіну розсмішило інше:
— Чудно, як ото артисти по-мужицькому разговори балакають! — крізь сміх вимовила Зіна і вибігла в коридор досміюватись.
Маленьку Кіті теж смішили мужицькі слова, які вона чула тут не тільки зі сцени, а й від декого з публіки під час антрактів, але вона була задоволена вже з того, що її також узяли з дорослими до театру, тоді як могли б лишити й дома. Одна тільки Мері мовчала. Вона уважно стежила за виставою і з цікавістю розглядала незвичну їи простувату публіку.
Коли зі сцени полинула в залу пісня молодого сліпого кобзаря:
І згадав Степан в неволі
Свою Україну.
Нерідного свого батька
Ще й сестру Ярину,—
по мені наче пройшов електричний струм. Мері, очевидно, помітила це і спитала пошепки:
— А вам, Ваню, певно, дуже подобається це? Що крилося в її запитанні, я не встиг добрати, бо саме наближалось трагедійне розв’язання п’єси, але вже те, що вона нічого не сказала на моє запальне ствердження, — видалось мені за ознаку мовчазної солідарності зі мною. Я не міг припустити, щоб Мері не зворушила драма осліпленого в турецькій неволі Степана, його поворот на Україну, де в цю пору розігнано Січ і запроваджується кріпаччина, несподівана зустріч засмученої розлукою Ярини з коханим, але вже сліпим Степаном, і, нарешті, незвичайний їхній шлюб.
Коли Степан, Ярина і старий батько стали в кінцевій дії разом з сільським натовпом навколішки й заспівали:
Дай нам, боже, дай із неба,
Дай, чого нам більше треба,—
Дай нам миру і спокою
Під могутньою рукою,—
якісь спазми стиснули мені горло, і я мало не заридав від досі невідомого, надмірно великого почуття. Передо мною був на сцені не тільки Степан — колишній козак, а тепер сліпий, безпорадний кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ, що заступив колись своїм трупом шлях туркам і татарам і прогримів своєю звитягою на весь світ. Знесилений і кволий, знекровлений і осліплений, він благав собі навколішках, простягаючи до байдужого неба руки, тільки миру і спокою, а нові — свої й чужі — пани вже готували для нього кріпацтво...
І я відчув себе нараз, як і багато, мабуть, хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу...
Коли почала тихо. спускатись завіса, в театрі зчинилось щось неймовірне. Звідусіль зірвалась така буря оплесків та вигуків, що Калерія Олександрівна майже зомліла. Вона злісно скривилась і затулила пучками свої тендітні вуха. А в залі, й надто на гальорці, все шаленіло. Глядачі повставали з місць і кричали: "Браво!", "Слава!". Якийсь студент у вишиваній сорочці під тужуркою вискочив на кріселко і несамовито горлав: "Заповіт"! "Заповіт" просимо!" — і до нього, притримуючи піхви шаблі, сквапно протискався околодочний наглядач...
Коли вдруге підняли завісу й на сцену вийшли, низько вклоняючись, Саксаганський з артистами, жар загального піднесення дійшов апогею. На сцену кидали квіти, хтось на гальорці так розчулився, що почав метати артистам великі антонівські яблука і мало не попав у підстрижену "ножиком" голову пристава, який стояв у першому ряді і настирливо махав комусь рукою за лаштунки. Кілька голосів у залі з різних місць непевно й розбіжно почали співати "Як умру, то поховайте"...
Заносилось на скандал або демонстрацію, і в ложі всі повставали, щоб іти. Під цей галас Мері, підводячись з стільця, спитала мене тихо:
— А ви б згодились стати Степаном, якби я була Яриною?
— Безперечно! — в захваті відповів я, мало не застогнавши від божевільного щастя, що раптом сповнило моє серце від її слів. Але Мері пильно подивилась на мене, примружила очі й усміхнулась. І я завмер від її посмішки. Щось хиже, як у кішки, коли вона схопить мишеня і ось-ось запустить у його тремтяче м’ясо пазури, блиснуло на мить у зелених очах Мері. 1 вона таки запустила свої пазурки глибоко в мою душу.
— А я б... я б ніколи не могла стати отакою "Яриною". Мері грубо, ніби копіюючи когось із дійових осіб п’єси, вимовила це ім’я, що вже стало мені дорогим.
(Продовження на наступній сторінці)