Скільки світу довелось їй об'їздити за своїм Васьком, між якими тільки людьми не тертись, але й досі казала по-білоруському "йосгь" замість "є", називала Таловку "вьоскою", а не селом, а в розмові з нами, Васьковими "сябрами", раз у раз вставляла своє улюблене слівце "вєдаєтє". Нас це розважало, а Іван Петрович Кугоркін був не від того, щоб і поглузувати з простодушної Марфутки, якби не боявся великих, як недостиглі кавунці, Васькових кулаків. Але ці побоювання були даремні: під вузлами могутніх м'язів таїлась незрівнянна лагідна вдача, що, можна напевно сказати, ще нікого й ніколи не скривдила і не скривдить, а великі блакитні ясні очі дивились на всіх приязно, зичливо й трохи ніби здивовано, хоч сам Васьок тепер уже ні з чого не дивувався. Досить було йому один раз у житті так здивуватися, що потім довго не міг зійти з дива, щоб йому вистачило цього довіку. А привезла Васька до цього така проява.
Сталося це того пам'ятного 1937 року, коли в світі стали діятися взагалі дивні речі. Після того, як років з десять усе було тихо й спокійно навкруги — люди працювали, їли, пили й спали, раптом об'явились вороги народу, й що далі, то більше й більше чулося про них. Це були не ті, відомі Васькові ще з дитинства, контрреволюціонери — пани, жандарми, буржуї всякі, одне слово, біляки, як прозвали їх у народі. Про них стали вже й забувати люди, бо, як прогнала біляків Червона Армія за кордон, так і слід за ними запався... А тепер — ні сіло ні впало — вороги народу! Про них, чув Васьок, писали тепер газети, доповідали на спеціально скликуваних для того загальних зборах партійні товариші, малювали у стінгазетах карикатури. Бував на тих зборах і Васьок не раз, сідав у першому ряду й уважно слухав доповіді, проте мало що розумів з того потоку гнівних слів, які вивергали промовці то на якусь опозицію, що її Васьок плутав з "позицією", то на якесь праве крило, яке чомусь виросло в партії, а не в якогось птаха. Утворювалась у голові така каша, що її годі було одразу перетравити простому робочому чоловікові, який звик працювати руками, а не мудрувати неспокушеним мозком над усякими новітніми загадками. Взяти, приміром, хоч би й Троцького, що командував Червоною Армією, коли та трощила на всіх фронтах біляків. Як могло статись, що він чи не перший опинився серед ворогів народу? Та тут Васьок сам догадувався: Троцький був жид, ну а де ви бачили, щоб жид, ставши до спілки з руськими, на чомусь та не обдурив би їх! Жид лишається жидом. От тільки невтямки, чому Троцького випустили за кордон — до капіталістів і поміщиків, замість тримати його десь у тюрмі? Дуже кортіло було Васькові спитати про це доповідача, але не насмілився. І добре зробив, бо, коли через рік Троцький став викидати за кордоном усякі контрреволюційні коники й один старий робітник сказав на загальних зборах, що, мовляв, помилку зробив ЦК нашої партії, випустивши Троцького, — цього робітника тут же, на зборах, обвинувачено, що він своєю критикою політики ЦК партії "ллє воду на млин троцькістів", а через якийсь час невдалого критикана заарештовано й, подейкували, засуджено на 10 років як "тракгиста" (так вимовляв Васьок важкувате для його язика нове політичне слово). Ні, хай їй абищо, тій політиці — сам чорт на ній ногу зломить! Не те скажи, не туди ступи — і не оберешся потім лиха... Не Васьковського розуму те діло. Хай над ним сушить собі голову начальство — воно газети читає і знає, що треба казати й як діяти. І Васьок терпляче висиджував на загальних зборах, намагаючись не задрімати від утоми після роботи й не пропустити тої хвилини, коли почнуть голосувати й начальство в президії стане підіймати за щось руки. Тоді Васьок високо підіймав і свою правицю, полегшено зітхаючи, що виконав ще один обов'язок.
Навряд чи зміг би він сказати, за що допіру проголосував. Яке йому діло, в чому саме прошпетились маршали Тухачевсьюій, Якір, Єгоров та інші, що їх прізвища й не запам'ятав Васьок, навіщо йому доскіпуватись, що там накоїв Зінов'єв або на якого біса заманулось Бухарі-ну та Рикову заважати товаришеві Сталіну побудувати соціалізм? Не інакше як показилися з жиру всі ті люди! Васьок знає, що єдиний, хто ніколи не помилиться й не оступиться ні вправо, ні вліво, — це товариш Сталін. Недарма ж бо він учився в Леніна — є навіть картинка така: сидить товариш Сталін на лавці поряд з Леніним, тримаючи в руці чи то папери, чи якусь книжку, і сидить скромно, поштиво, як і належить учневі. І нікого на тій картинці, крім Леніна й Сталіна, більше нема. Отож хто виступає проти товариша Сталіна, той іде й проти Леніна, а що за Леніним пішов був увесь народ, то, виходить, той, хто виступає проти народу, є ворог народу. І не дивно, що цих ворогів народу так пильно заходилось вишукувати й витягати за хвіст та на сонце ГЕПЕВА (так Васьок називав ГПУ — Державне політичне управління, що заступило ЧК). І дуже добре, що на чолі ГЕПЕВА стоїть такий меткий і вірний помічник товариша Сталіна, як Ягода, котрого портрети висять скрізь по канцеляріях, клубах і навіть у парках.
Трохи стало пантеличити останнім часом Васька те, що у вороги народу полізли не тільки маршали, наркоми, члени ЦК, а й простіші люди, яких знали й бачили на будівництві, де тепер, повернувшись з Марфуткою на рідну Білорусь, працював Васьок. Ось, приміром, нещодавно забрали виконроба Миклашевича, а він же й сам на зборах виступав не раз, вимагаючи розстрілу то маршалам, то Зінов'єву, то ще комусь... Посадили в тюрму й столяра Бородина, а трохи згодом муляра Фесюка. Ну, а цим чого було треба? Мало хліба дають на картки й м'яса не докупишся? Так то ж усе через шкідників, що їх ще не всіх виловив товариш Ягода, й вони не дають побудувати соціалізм! Соціалізм — діло непогане, і Васьок проти нього нічого не має, бо робочій людині треба, щоб заробити й з'їсти, ну, звісно, щоб і при здоров'ї бути. Інша річ комунізм. Його Васьок трохи побоюється: хтозна, як тоді буде з роботою — чи легко буде її дістати, коли все робитимуть машини; знову ж таки не знати, які тоді будуть ціни на харчі, та й про жінок за комуністичних порядків люди всяке кажуть... Але комунізм буде ще не скоро, а соціалізм Васька цілком улаштовував, коли б тільки мануфактуру давали та хліба трохи більше на картки. Ні, не міг Васьок ніяк збагнути, чого Бородач і Фесюк пошились у вороги народу, хіба що ті кляті вороги стали такі хитрі, так спритно напинають на себе робітничу личину, що й не розпізнаєш тепер, де ворог, а де свій чоловік.
Одного разу в суботу зранку пройшов по будівництву профорг і сповістив усіх, щоб не розходились після роботи, бо відразу ж відбуваються загальні збори, де оголосять важливі повідомлення. Взагалі Васьок нічого не мав проти зборів — він звик на них ходити, як і на роботу в звичайні дні. Але сьогодні була субота, переддень вихідного дня, коли треба піти до лазні помитись, спокійно повечеряти й рано лягати спати, щоб хоч раз на тиждень добре виспатись. А тепер усе це відпадало: збори, як звичайно, затягнуться, прийдеш додому пізно, коли нема чого й думати про лазню, все перекапуститься і жадана субота обернеться на звичайний будень. Це зіпсувало Васькові настрій, і робота, що завжди горіла у Васькових руках, того дня не клеїлася, тліла, як мокре.
Однак наприкінці роботи знову прибіг захеканий профорг і оповістив, що доповідач затримується в іншій організації і через те збори переносяться на понеділок. "Отак би з самого початку треба було перенести на понеділок, а не каламутити людей!" — подумав Васьок, але вголос не сказав: такі речі начальство не любить слухати.
Добрий настрій знову повернувся до Васька, і все пішло як по писаному: чудово помився в лазні й прийшов додому рум'яний і свіжий, як огірок, смачно поїв, випивши шкалика горілки, якого дбайлива Марфутка припасла чоловікові на суботу, й рано ліг з своєю щебе-тухою-жіночкою спати. Виспався в неділю так, що аж боки перележав; не поспішаючи поснідав і пішов до перукарні підстригтися. Після цього лишалось повернутись додому, пообідати, відпочити добре, а ввечері піти з Марфуткою в кіно. На цьому можна було б вважати недільну програму за цілком вичерпану.
Почуття задоволення, що все так гаразд іде, не покинуло Васька навіть у перукарні, де зійшлось у неділю багато народу й довелось довгенько чекати своєї черги. Ну що ж — можна й почекати, однаково Васькові нема куди поспішати. Він сів біля маленького столика з газетами й журналами, поглянув знічев'я на ілюстрації в "Огоньке" й, не знайшовши там нічого особливо цікавого, поклав журнал на місце й став розглядати публіку. Сьогодні в перукарні зійшовся все чистий люд, видати, із службовців, бо в одного на колінах лежав великий шкіряний портфель, — мабуть, чоловік збирався, дарма що неділя, ще в установі попрацювати, а може, прихопив його з собою так просто, для поваги.
Серед тих, коло яких уже порались перукарі, Васькові впав у очі довгастий чолов'яга з запалими щоками й синцями під очима. Він розвалився в кріслі, витягнувши далеко ноги в начищених до блиску чоботах, морщився й пирхав від мила і час від часу невдоволено бурчав щось перукареві. "Мабуть, якесь цабе", — подумав Васьок, бачачи, як перукар пританцьовує коло довгастого і не голить, а просто пише бритвою по його мерзклому, похмурому виду.
Два Васькові сусіди пильно вичитували разом щось у газеті, мурмотячи між читанням і докірливо хитаючи головами. Васьок спочатку дивився на них байдуже, більше думаючи, як би то швидше підстригтися й іти додому, але потім зацікавився, що там такого вони могли вичитати, й став прислухатися до їхніх реплік. Тим часом сусіди кінчили читати й стали голосно когось лаяти:
(Продовження на наступній сторінці)