— Так, так, це була моя мати, точніше жінка, що породила мене. Вона обікрала не тільки вас, а й мене: вона вкрала в мене моє найдорожче — мою мамульку. З моїм батьком, бачите, сталися деякі прикрості, коли мені було тринадцять літ. І коли з нами не стало мого чесного, хорошого, але трохи слабохарактерного батька, мати одразу ж удруге вийшла заміж. І уявіть собі — знову за якогось господарника. У неї, бачите, був якийсь суто господарський смак і уподобання. Мене вона охоче віддала бабусі, батьковій матері, бо я б заважала їй у нових умовах. Я тільки тоді зрозуміла, що в мене ніколи й не було матері. Це була і не мамулька, і не богиня, це... ви слушно сказали — потвора. Я — комуністка, і мені нема чого боятися називати речі й людей своїми іменами. Батькові моєму після війни повернуто чесне ім'я, але його занадто надломило це все, і він, повернувшись до Києва, невдовзі помер. Та однаково він, як і я, вже не зміг би повернутися до неї. Ваша колишня богиня і моя колишня мати свідомо лишилася під час війни на окупованій території. Якщо вона досі жива, — вона дуже далеко від нас. Але мене вже не цікавить, ні де вона, ні з ким вона. І як донька, і як народний суддя, я засудила її до найвищої кари — зневаги!
1958р.