— Нам затикають глотку!.. Товариші! Пусть буржуазія пойот сібє, СКОЛЬКИ єй хочеться, а нам туть делать нечего. Демонстративно покидаєм собраніє... Ідьом, товариші! — закінчив зовсім уже спокійно — й загримів стільцем.
— Скатертью дорога! — крикнув йому навздогін гласний.
Але пішли їх тільки троє: Щербань, Гончаренко та ще солдат, що грубо швиргонув від себе чоботом стільця й махнув до селян:
— Йдем, чиво там!..
Селяни тривожно переглядувались поміж себе й не одважувались іти. Задріботів дзвіночок, і голова всім тулубом важко повернувся до селян:
— Прошу занять места. Господа, приступим к дальнейшей нашей работе.
Селяни винувато й нехотя почали один по одному сідати.
— Што ж вы, братцы? — здивовано розкарячив солдат руки й докірливо оглянув селянський ряд. До нього обернувся спітнілий селянин і тоскно погладив себе мозолястою долонею по потилиці:
— Ми б, конєшно, з дорогою душею, ну тільки ж не звєсні ще... Хто зна, як воно... і сказать нащот програми, так упять же народ не зна...
Солдат тихо вилаявся й пішов доганяти Щербаня.
В дверях Щербань спинився й повернувся до зборів. Стиснув кулаки і ненависно востаннє кинув насередину зали до спокійного голови:
— А глотки нам усьо'дно не заткньотє! Ми ще поговоримо з вами, ще буде врем'я!..
— Не запугаете! — крикнула жінка в англійській блузці. Щербань сплюнув спересердя й твердо вийшов із
зали. Шестеро ніг лунко застукотіло, віддаляючись, порожніми кімнатами.
Навіть тоді, коли зовсім затихли їхні кроки, Євген ще довго не міг позбутись цього чудного враження. Якась сила вабила його піти геть із зали з тими дивними людьми. Розуміється, вони програли сьогодні, вони нікого тут не переконали, не зірвали зборів, як певно, того сподівались, за ними не пішли навіть селяни, і все ж незрозуміло чому — вони ніби вийшли переможцями. І це не вони удавали з себе переможців, а так воно само якось склалось: от пішло їх тільки троє, а решта ворожих їм людей, що лишилась у залі, сидить приголомшена, розгублена, і справа не йде в лад. Немов ті три не просто собі вийшли, а ґвалтом взяли з собою душу зборів і вона тепер витає вже далеко від тихої земської зали, де монотонно, без піднесення, як над мертвим, читає Анд-рійченко Універсал Української Центральної Ради.
І ті слова, що кілька днів тому зворушили Євгенові всю його істоту і від яких ставало солодко-млосно й щось велике та радісне стискувало горло й щемило очі, тепер втратили свій зміст, пролунали, як нецікаві вправи до чигання.
"Народе український! Народе селян, робітників і трудового люду! Ми — Українська Центральна Рада..."
"Невже, — подумав Євген, не маючи сили одірвати своєї думки від тих трьох, — невже треба тільки впертос-ти й сміливости, сміливосте йти з своєю думкою проти всіх і ти переможеш? А маса? А одностайність зборів? А самі збори, що складаються з сотень людей, які кожний по-своєму мислить, по-своєму дивиться на речі? Значить, треба на це все не зважати? Тільки — моя думка, моя ідея й більш нічого? От я несу її тобі й ти мусиш їй скоритись. Ти мусиш, щоб там не було, скоритись їй! Я для цього тільки сюди прийшов і, знай, — не здолавши тебе, я не піду відціля. Ти мусиш погодитись із моєю думкою і то в такому вигляді її, як це я допіру висловив тобі! Зм'якшувати, пристосовувати її до твоїх уподобань — я не буду. Я — ворог будь-яких компромісів. Жодних компромісів і жодного вагання! Я переможу або зламаю собі голову!.. Значить, тільки так треба йти? Значить, тільки оце і є справжня, правильна тактика політичної боротьби? Ну, а демократія?..."
— Какие будут предложения по поводу Универсала Украинской Центральной Рады? — спитав серед знудьго-ваної, розіпрілої тиші голова, і хтось із зборів стомлено й знехотя, аби збутись мороки, запропонував:
— Да что ж — принять к сведению...
Голова нахилився до Бондаренка й незламно-спокійно сказав:
— Пишите: постановили — Универсал Украинской Центральной Рады принять к сведению...
IX
Люся не хотіла собі признатись у цьому, одганяла від себе настирливі, невгамовані думки й усе ж почувала, що тягне її в те строкате людське місиво на вулицю, де стоїть задушливим туманом курява, де неможлива тов-чія, піт, пахтять чиїсь сиричувані чоботи, висить на прілих підборіддях біле лушпиння гарбузового насіння й страшенно пече сонце. Там з ініціативи Совдепу відбувається їхня безглузда демонстрація "революційних сил", там знову будуть горлопанити примітивних, під солдатський марш, пісень свободи, оркестр на кількох побитих сурмах і здоровенному барабані по-ярмарковому гримітиме остогидлу Марсельєзу, там кілька місцевих Ціцеро-нів блазнюватимуть перед розбещеним натовпом і знову скрізь ці сп'янілі, нахабні очі солдат і куховарок, і вся маніфестація, як шалені витри дикунів після жорстокого переможного бою. 1 тоді з мертвотним холодним жахом Люсі здається, що тисячами літ нагромаджувана людська культура конає в передсмертних корчах і світ падає в безодню пережитих віків. Навіть не в понуре жорстоке середньовіччя, не в бучні літа величного Риму, не в гармонію тихої Еллади, а кудись на самісіньке пустельне дно, де бігають людоподібні мавпи, виривають звірові з тулуба м'ясо й пожадливо жеруть його сирове, закривавлене. Так, революція — це страшна катастрофа, коли нараз стають безвладні й безсилі всякі закони, звичаї, мораль і натомість на поверхню спливає і панує примітив. Але в ім'я химерного майбутнього Люся не хоче ні своїх, ні чужих жертв. Хай називають це відсталістю, філістерством, ретроградством і взагалі, як кому охота, — байдуже! Люся одверто — проти вівісекції над людством. Вельми вже завелика ціна, а мета гай-гай яка проблематична9 Тоді — геть же, далі від побідних кличів і бурхливого людського виру! Далі від того натовпу, що захлесне тебе своїм гарячим, пристрасним диханням, зламає, як нужденну тріску, твою волю, твою особистість, тебе всю. Далі!..
І все ж Люся пішла. Адже там, між солдатами, куховарками й робітниками плентатимуться й собі ті недорікуваті українці й з ними, нема сумніву, буде і Євген. І це вже — останній раз. Це їй просто треба. Конче. Розуміється, всьому вже кінець і не реставровувати своє змерхле кохання піде на запруджений бульвар Люся, ні, а так: от треба поставити останню крапку, а для цього ще раз мусиш кинути оком, хоч на одну мить, на ті мертві вже аркушики паперу, де ще недавно цвіли слова й жила турботна людська думка. Не останній Євгенів лист з наївними подяками за минуле щастя й ще дурнішим філософуванням про розбіжність шляхів, потребу ідейної єдности та іншими теревенями, ~ зробив цей кінець. Кінець прийшов сам собою. Люся не могла б сказати, коли він почався — може, ще тоді, тої ночі, після бенкету абітурієнтів, може, пізніш отам, у "Просвіті", чи в дяді Колота. Непомітно, але хижо він зайшов якось між них, і ось обірвалось уже все. Нічого не лишилось і нічого більше не треба. Тільки — одну останню крапку. І Люся без жалю й вагання поставить її, тільки вона мусить ще раз подивитись на нього. Побачити його всього таким, яким він є. В цьому є якась своя психологічна потреба. 1 Люся більше не криється з нею ні перед собою та й ні перед ним. Ось вона недбало одягла капелюшка й у домашній сукні виходить. Мерщій вийти! Бо й чорний лиск піаніно, й білі з червоними окрайками чохли меблів, і велике трюмо, де потонуло півкімнати, всі вони стали гидкими й потворними, як убогий антураж тюремної камери; вони застигли за Люсиною спиною і чомусь моторошно обернутись назад, глянути на них — така в них закам'янілість і тупа ворожнеча мовчазних речей. Люся біжить від них. Ах, мама!..
— В таку спеку! Та що ти, Люсенько? Тобі ж болітиме голова, мігрень...
Люся, здається, щось відповіла мамі, а, може, то тільки машинально заворушились губи, Люся не почула свого звуку. Далі від мами! Мамочка ще й досі має її за маленьку, дурну дівчинку, за якою треба наглядати, ходити й пестити; вона, як чуми, боїться лихого впливу отих непевних книжок на Люсиному столі й найбільше — застуди. Вона й зараз, перехняблюючись на гладких, старечих уже ногах, поспішає вслід за Люсею й стурбовано клопочеться, щоб Люся не розіпріла на сонці й не випила потім, боронь Боже, холодної води, бо то певна застуда, кашель і нежить.
Дивно: ніхто нічого досі не знав — Люся вміла критися з тим свої м, що його могли таїти між собою тільки вона сама і Євген, — а ось тепер, коли все кінчилось і не тріпотить у грудях тривожно таємниця, Люся відчула, що треба тільки кинути на неї мамі оком і мама одразу зрозуміє все. Люся збігла східцями й крикнула, не обертаючись назад до матері:
— Я зараз... на хвилину тільки..;
Вона заспокоїлась уже на вулиці, коли дзвякнула за нею клямка й рипнула хвіртка. Вулиця спорожніла: вона й раніш не була людною, хіба що тільки тоді, коли пожильці повертались із базару, йшли з церкви або ввечері висипало їх на лави коло власних воріт посидіти годину. Тепер на вулиці не було нікого — молодіш подались на маніфестацію, а старі запакувались по кухнях бабратись коло печей і мисок. І це добре. Кожне чуже око на цій вулиці копирсало б зараз Люсі нутро, вдиралося б непроханим, глузливим наглядачем, а так — Люся швидко пройде цю зовсім-зовсім непотрібну зараз свою вулицю й там, на Бульварі, де вже гухкає барабан і коливається тисячоголосий гул, їй байдужісінько буде і до людей, і до всього навколо. Тільки ще раз — й о г о і тоді спокійно, абсолютно спокійно — крапку. Без журби й без радости, не хвилюючись — крапка і все.
(Продовження на наступній сторінці)