«Мертві не воскресають» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Мертві не воскресають»

A- A+ A A1 A2 A3

Що було далі — Євген не пам’ятав, бо, коли очумався, він побачив стурбоване обличчя класної керівниці, що прикладала йому до голови холодні примочки, та чув, як хтось із випускниць-дівчат казав: "Він же нічого не їв, лише пив і пив…"

Його нудило, й він зо всіх сил рвонувся надвір, тікаючи від класної керівниці, бучного свята абітурієнтів і від самого себе.

Соромно було зустрічатись з товаришами, перед якими показав себе таким слабаком, та й шляхи їхні розійшлися: товариші стали готуватись до вищої школи, а йому про це годі й думати. Поки що треба на щось жити, з чогось хліб їсти.

Йому пощастило влаштуватись кур’єром у редакції газети — носити до друкарні матеріал до набору й відтіля приносити гранки набраного. Головне, що тут при редакції можна було й переспати в комірчині на купах старих газет і не думати про випадкову ночівлю в когось із колишніх товаришів, котрих нові інтереси відсовували від Євгена все далі й далі.

Та одного літнього вечора він зустрівся з двома своїми колишніми однокласниками, саме тими шалапутами, що навчили його смакувати вино. Знічев’я зайшли в тир, що трапився їм по дорозі.

— Хто найбільше влучить, того частують інші! — вигукнув рудуватий Антін, беручи рушничку й стріляючи в сову. Сова лишилась після пострілу непорушна. Другий шалапут, Володя, змусив зайця перекинутись сторч головою, але другий постріл був хибний, і Володя передав рушничку Євгенові. Євген влучив у сову, але на групі танцюристів зірвався.

— Ану, хто влучить Ворошилову в око? — запалився в азарті Антін і став цілитись у портрет наркома, що висів під склом угорі над стендом. Брязнуло скло, в чолі наркома зачорніла дірка, і завідувач тиру поспішно вийшов на вулицю. Володя продірявив щоку портрета й передав рушничку Євгенові. Той почав цілитись у око, не помічаючи, що з тиру вислизнули обидва товариші, а натомість повернувся завідувач з міліціонером.

— Ось вони, хуліганьйо! — показав він на Євгена. — А два втікло…

У тюремній камері його роздягай "старожили", давши "змінку" — бруднющі діряві штани, залатану "гімнастьорку" й старі, не про його ногу, шкарбани.

І почалося не життя, а животіння, "житуха", як кажуть блатні, коли Євгенові не належали не тільки його речі, а й сам він більше не належав собі: куди накажуть, туди йди, що загадають, те й роби, що Дадуть, те й їж.

Слідство тривало недовго. Єдина заковика, що не давала слідчому швидше закінчити цю нескладну справу, — хто були ті два, що втекли? Хоч завідувач тиру свідчив, що всі троє — одна шпана, але Євген затявся й твердив одне й те ж: він їх зовсім не знає, зустрівся з ними випадково в самому тирі. Так нічого й не домігшись, слідчий передав справу в суд, де вчинок Євгенів остаточно розцінили як хуліганський і засудили на три роки.

Чи знав про ці перипетії з сином Євгенів батько? Хтозна. За порадою однокамерників, Євген всіляко намагався нікого не залучати до своєї справи: де батько й що він робить — не знає, бо давно з ним пірвав усякі стосунки, про матір він і справді нічого тепер не знав. Як на те, й харківська адреса материного брата лишилась у пальті в тій редакційній комірчині, де він ночував, отже, всякий зв’язок з рідними обірвався. А як би ця адреса знадобилась йому в таборі "Канал "Волга-Москва", де він невдовзі опинився! Тяжка фізична робота з кайлом, лопатою й тачкою стомлювала Євгена й потребувала доброго харчування, а їсти давали мало. Написати б мамі листа, і вона одразу прислала б посилку, писала б листи, як то було в інших, та де там! А голод дошкуляв найбільше. Їжа заполонила всі його думки, не лишаючи місця для інших роздумів. Коли йшов з бригадою на роботу чи повертався до таборового пункту, він думав тільки про їду. Пригадував, яка то смачна підсмажена картопля й свіжий огірок до неї, а головне, щоб було багато хліба. Звичайного чорного хліба, якого можеш їсти досхочу… Він никав у вільний час по бараку таборового пункту, пожадливо зиркаючи, як уминають щасливчики сало й сухарі з своїх посилок, заздрив їм і ненавидів. Підійти й попросити щось — не дозволяла гордість, та й хто б тут дав навіть маленький сухарик тій людині, що сама не одержує посилок! Тут парувались і частували один одного тільки ті, що мали постійну допомогу з дому. Але голод не свій брат, вічно терпіти його несила, надто коли мусиш працювати. І Євген почав нишком красти. Вибирав час, коли нічна зміна йшла на роботу, а денна облягалась, і коли в бараці чулося хропіння й стогони уві сні, підлазив тихцем до "сидора", котрого необачний господар не взяв з собою на роботу, поспіхом набивав кишені й пазуху сухарями, ліз на своє місце й, накрившись з головою бушлатом, жадібно їв. І все ж не наїдався.

Його вже не раз за це били. Били нещадно — по обличчю, по ребрах, у груди, і він, заюшений кров’ю, мовчки зносив ту кару, думаючи, аби тільки не одбили чогось усередині або не порішили зовсім. А через якийсь час знову крав.

Не раз він уявляв собі, як би жахнулась добра мама, бачачи цю розправу над ним, з яким би розпачем ламала руки, дізнавшись, до чого дійшов її Женя!.. Але мама про це ніколи не дізнається.

Отак з бідою він одбув половину строку, коли одного разу його несподівано викликано на етап. Куди? Пощо? Таж з цього табору, Де відбувалось таке важливе державне будівництво, не вивозили людей, а навпаки — привозили нові й нові етапи. Повезли його не в "телячому", цебто товарному, вагоні, яким їхав сюди в гурті інших в’язнів, а два конвоїри, по черзі сплячи, супроводили його одного-однісінького в звичайному пасажирському вагоні, що мчав у невідомому напрямі. Чому це саме йому випала така "шана" й що могло Це означати? Конвоїри мовчали, лиш зрідка питливо поглядаючи на нього й пильнуючи, щоб Євген не заговорив з вільними пасажирами. Лиш ранком наступного дня, коли Євген побачив у вікно назви знайомих станцій "Бровари", "Дарниця", він зрозумів, що везуть його назад, до Києва, відкіля вивезли півтора року тому, і крайньому здивуванню не було меж. Промайнула навіть неможлива думка: може, батько (він же адвокат!) добився перегляду справи, і оце везуть Євгена на пересуд, щоб звільнити?..

Леле, везли його таки справді на перегляд справи, але не для того, Щоб звільнити, а щоб додати інший, далеко більший строк ув’язнення.

Десь у Києві, а може, й у Москві якийсь прокурор, що наглядав за судовими вироками, натрапив на Євгенову справу й опротестував вирок. Який же це хуліганський вчинок — стріляти в портрети вождів! Тепер, у світлі подій після вбивства Кірова, це виглядало як прояв терору: коли злочинець не може дістатись до живого вождя, він цілить бодай у портрет. Абсолютно ясно.

Євгена посаджено в маленьку камеру до літнього наукового працівника, обвинуваченого в контрреволюційній агітації. І пішли дні, тижні, місяці безкінечного слідства. Його допитували вночі й привозили до тюрми аж перед ранком. Хоч Євген і визнавав, що здуру, через дитячий розум, стріляв у портрет Ворошилова, але слідчий вимагав назвати інших двох співучасників цього терористичного акту, бо йому ясно було, що діяла законспірована контрреволюційна група. Слідчий не просто вимагав, а — вимучував у Євгена ці Прізвища: безсонням (у камері не дозволялось удень не тільки спати, а й куняти, сидячи на ліжку), часом витягав наган і загрожував ним перед самим обличчям Євгена, але хлопець твердив те ж саме, що й півтора року тому. Слідчий позбавив би його й передач, якби їх хтось приносив Євгенові, але передач, як і перше, не було. Проте голоду він тепер не відчував. Науковець систематично одержував передачі й охоче ділився ними з Євгеном. Навіть купував йому в тюремній крамничці цигарки, хоч сам і не курив. Євген бачив у нього чималу пачку грошей, і якась диявольська сила тягла його весь час украсти гроші. Це було безцільно, бо, по-перше, гроші Євгенові тепер були не потрібні, по-друге, крадіжка одразу ж виявилась би й він нічого не зміг би купити на них в тюремній крамничці, але майже спортивний азарт змушував його стежити, куди науковець кладе гаманця, планувати, як непомітно витягти гроші й де переховати їх у маленькій камері. Хтозна, чим би скінчилась ця невгамовна спокуса, якби слідчий — чи то переконавшись у марності своїх зусиль виявити групу, чи набігло в нього багато нових, серйозніших справ — не закінчив слідство й не передав Євгенову справу до суду, де попередню статтю обвинувачення перекваліфіковано з хуліганства на терор і його засуджено на десять років.

У спеціальному арештантському вагоні, котрий ще з царських часів дістав назву столипінського, в одному з переповнених людьми відділків, що скидались на клітки звіринця, він прибув у шахтовий табір, де переважно зосереджували політичних злочинців.

Отут, у вугільній шахті, де, в умовах вічної мерзлоти, доводилось працювати по вісім годин, накидаючи лопатою на конвеєр вугілля, де над головою висіли брили породи, що інколи зривались і калічили людей, де Євген був завжди вкрай зморений і завжди голодний, — та попередня праця на каналі "Волга — Москва", праця на свіжому повітрі з далеко легшим режимом, здавалася тепер легкою забавкою. А головне — безпросвітне майбутнє. Хоч на суді йому зараховано попереднє ув’язнення, але хіба витримаєш ще вісім років, коли й не такі кволі, як він, тут згинались через два-три роки такої виснажливої роботи! Тут не можна було й вкрасти щось поїсти, бо за це "контрики" тяжко били, а то й просто вбивали. І Євген обернувся на затуркану робочу худобу, якій байдуже стало і до понукання, й до побоїв. Так він став таборовим "доходягою", аж поки не впав остаточно знесилений.

(Продовження на наступній сторінці)