Вона не почувала себе зараз покинутою і самотньою, як десять днів тому, коли з тяжкою мукою йшла ввечері до лікарні. Раз у раз що-небудь та казало тепер Ользі про турботу й піклування за неї інших людей. І насторожена увага лікарів, і приязні усмішки медсестер, і ті квіти від заводських подружок, що їх не було вже де ставити на тумбочці й довелося розміщати на підвіконні, і ті зворушливі котлети та млинці, які вдома пекли для неї і приносили до лікарні дбайливі, люблячі руки, дарма що Ольга не поїдала навіть лікарняного... А сьогодні по неї до лікарні приїхала на директоровій машині парторг Кринична, хоч не сказати, що Ольга приятелювала б коли з нею. А скільки ж ще прийде до неї сьогодні ввечері, коли кінчиться її зміна на заводі!.. Ні, Ольга, не була тепер самотньою. Треба тільки спочити трохи, бо таки стомилася вона, одвикнувши в лікарні так багато рухатися. Поспати годинку, а там і час підійде годувати малих.
Ольга здалека глянула на близнят, які тихо лежали один коло одного впоперек канапи, і ще раз подумала, що треба якнайскоріше купити два ліжечка. Скинула черевики й прилягла на постіль. Хотілося ще подивитись наостанку, що там Катя в кутку робить, та вже не підвелася, лиш закинула на подушці назад голову й зморщила чоло, намагаючись дотягтися поглядом у куток, де причаїлась, мабуть, коло своїх цяцьок Катя. Ольгу дивувала й навіть смішила трохи Катина настороженість, ба навіть якийсь острах перед двома безпорадними немовлятами. Так боїться часом щеня крихітної гусені, що наосліп повзе просто на нього. А втім, це добре — не буде турбувати малих. Хай!..
І заспокоєна Ольга помалу задрімала.
Коли в кімнаті стало тихо й чулося тільки розмірене дихання мами, Катя заворушилась. Вона все ще не могла оговтатись і була як неприкаяна. І їхня кімната, від якої Катя вже встигла одвикнути, і якась незвичайна, не така, як раніш, мама, а головне, її лялі, що їх вона десь дістала собі в лікарні, видавались Каті чужими. Катя обережно визирнула з-за ліжка й глянула на канапу, де мама поклала загадкових ляль. При дорослих їй було чогось соромно дивитись на них, а тепер потроху її почала лоскотати бентежна цікавість. Які ж вони? Які вони, ті дивні лялі, що так довго не пускали маму додому?.. Катя тихо підвелась і навшпиньки підійшла до канапи. Лялі нерухомо лежали. Катя нахилилась і, затаївши дух, глянула на дрібні личка, що ледве виднілись, як дві маленькі проталини, серед сніжної білості сповитків. Нічого хорошого Катя в них не знайшла. Вона нахилилась ще нижче і обережно торкнула пальчиком м'яку щічку. Ляля залупала каламутними очима й цмокнула губами. Катя гидливо відсмикнула руку назад.
"Червоні, сопливі, слиняві!.. І як їх тільки можуть любити мама й Марківна?" — здивовано подумала Катя і, перемагаючи відразу, глянула на білі сповитки ще раз.
— Фікси! Погані фікси, й більше нічого! — категорично вирішила Катя, чіпляючи одразу ж лялям свою назву. Потім засунула пальчика в рот і замислено подивилась крізь одчинені двері на балкон. У далині голубіло небо, і сонячне проміння падало золотим дощем на верхівки дерев, аж виблискувало листя, мов щойно вмите. Якась сіренька пташка сіла на балконну огорожу й цвіркнула; глянула праворуч, ліворуч, униз і полетіла собі геть. Такий ясний, хороший день!.. Якби не ці фікси, мама, прокинувшись, поїхала б з Катею в Пущу Водицю до тьоті Валі або пішли б вони гуляти в парк над Дніпровими кручами, відкіля видно пароплави й багато човників... І як добре було, поки фікси не об'явились у мами! І це ж їх, таких плюгавих, що й глянути на них гидко, мама буде любити, як каже Марківна, а її — ні... Катя запитливо обернулась до мами. Та, підібгавши ноги й трохи розкривши рота, солодко спала.
"Не треба цих поганих фікс! — рішуче подумала Катя.— Хай буде, як раніш було, і тоді мама любитиме тільки мене одну".
їй треба було закінчити годувати помаранчевими корками плюшевого ведмедика й покласти спати ляльку Мацьоку, але нова думка так захопила її, що вона враз забула про ведмедика й Мацьоку.
Лукаво посміхнувшись сама до себе, Катя взяла теплуватий сувій і, виставивши його на простягнутих руках подалі від свого личка, винесла на балкон і поклала долі на осонні. Потім повернулась назад і взяла другий сувій, та в цей час перша ляля зарюмсала на балконі й Катя нерішуче спинилась серед кімнати.
Від плачу дитини Ольга відразу ж прокинулась, але першу мить не могла зорієнтуватись, де вона лежить. Протерши очі й пізнавши свою кімнату, вона підвелась глянути на близнят, але їх на канапі не було. Ольга зразу ж стала на ноги й стурбовано оглянулась по кімнаті.
Катя стояла з сувоєм серед кімнати ні в тих ні в сих. Ольга заспокоїлась і усміхнулась до Каті:
— Ти вже няньчити їх почала?
Катя зніяковіла й мерщій однесла сувій назад на канапу.
— А де ж друге? — бентежно спитала Ольга й кинулась до балкона, відкіля знову почувся крик немовляти.
— Нащо ж ти поклала його там, та ще й на сонце! — сплеснула Ольга руками й, схопивши дитину, пригорнула її до себе.
— Бідний мій хлопчику! Сонечко припекло!..— виціловувала Ольга мокрі від сліз крихітні щічки й насварилась на Катю, що знову зашилась у куток, де лежали її цяцьки: — У-у, яка недотепа наша Катя — куди поклала свого братика! От ми їй!..
Катя удавала, ніби клопочеться укладати Мацьоку в її іграшкове ліжко спати, а сама нишком позирала, як мама турботно переповиває заплакану "фіксу", й гірко думала: "Шкода, що я не встигла повикидати їх з балкона! Тепер мама не любитиме мене..."