Усе, що відбувалось тепер навколо, було ніби завішане густою марлевою сіткою. Він чув, як Ходжаєв казав йому, що треба якнайшвидше зробити рентгенографію огруддя, як він радив йому негайно взяти відпустку; Олександр Іванович зрозумів, що про хворобу матері знають уже й інші, бо Пісочкіна умовляла стару завтра ж їхати до району й обіцяла прислати по неї з тропстанції підводу; чув навіть, як дружина пошепки питала Пісоч-кіну: "Це не заразне?" Та все це він сприймав уже здалека, ніби воно відбувалося десь на сцені в якійсь важкій драмі, де він уже зіграв свою роль, тоді як інші ще грали далі...
Мозок йому тільки сприймав слова, не розбираючи їх значення, і недбало відкладав їх кудись набік, а просто перед ним стояло оголене, болючо-реальне, страшне в свой правді: мати хвора на рак, рак стравоходу — одну з найтяжчих і безнадійних, надто при задавненому стані, форм раку.
І знову, і знову перед ним виникало питання, на яке він не міг знайти собі відповіді: як це могло статися?..
XXIII
Йому застелено постіль на канапці в його кабінеті, як то він просив, але спати він не міг. За ширмою спала чи удавала, що спить, його мати. Олександр Іванович напружував слух, щоб почута її дихання, але за ширмою було тихо.
Мати ще житиме якийсь час — два, три місяці, може, півроку, може, навіть більше, та однаково — вона вже приречена. В її кволому організмі поволі, але невпинно точиться страшна руйнація, яку ніщо, ніщо, крім вчасно взятого хірургічного ножа, не може спинити. Вчасно!.. Рак стравоходу нічим себе попервах не виявляє, і перші симптоми, перші скарги хворого з'являються звичайно тільки тоді, коли хвороба зайшла вже далеко. Мати ніколи не скаржилась, навіть сьогодні вона не спитала ні Ходжаєва, ні самого Олександра Івановича, коли Ходжаєв поїхав, — яку ж хворобу знайшли в неї Сашків начальник та й сам Сашко, що хоч і силкувався кінець кінцем опанувати себе й бути при матері спокійним, та це кепсько виходило в нього.
Коли ж, коли могла початись у матері підступна, нещадна хвороба?.. Олександр Іванович намагався пригадати, коли саме почала мати марніти, коли змінився їй настрій, коли вона стала сумною, мовчазною, але йому здавалося, що мати весь час, відколи він узяв її до себе, була однаковою: худою, мовчазною і зажуреною. Тільки сьогодні, віднині, між нею і ним стало ще щось, що різко відмежувало її від усього того, що живе й ще буде жити, тоді як його мати незабаром має вмерти. Це щось, як жива, третя істота, було тепер невидимо тут, у кімнаті, причаїлось за ширмою коло ліжка матері й нечутно витискає з життя його сумну, покірну матір. І це воно принесло сьогодні з собою до приміщення дух приреченості й неминучості, аж навіть Ніна Олександрівна круто змінилась: розмовляла тільки пошепки, крадькома й з острахом поглядаючи на свекруху, скрушно зітхала й не давала свекрусі нічого робити. Вона сама принесла з кухні вечерю, до якої, крім неї і Васі, не доторкнулися ні чоловік, ні поготів свекруха, застелила свекрусі ліжко, старанно вибивши матрац і подушки, щоб старій було м'якше лежати, і зовсім не здивувалась, коли Олександр Іванович попросив її застелити йому окремо в кімнаті, де спала його мати. Та саме від цієї запопадливості й бажання прислужитись свекрусі, що їх тепер раз у раз виявляла в різних дрібницях дружина, йому ще більше здавалося, що вже по всьому, що мати вже вмирає і дружина тільки поспішає вирядити її пристойно в останню путь... Це нервувало його, і коли дружина близько коло нього проходила, він намагався не зустрічатися з нею поглядом.
Так, мати ні на що не скаржилася. Ніколи не нарікала вона на свою долю. А коли доля, що одних чомусь пестить, а інших несправедливо обминає своєю ласкою, підсувала їй нове горе, нову біду, вона тільки журно казала: "Так судилося...", "Не так сталось, як гадалось..." І з дивовижною покорою несла далі до невідомої мети своє горе, свою любов, своє надламане сиротливе життя...
Мабуть, і сьогодні, якби тільки Олександр Іванович міг розповісти їй усе про її хворобу, об'єктивно змалювати безпорадність її становища, вона тільки зітхнула б і теж сказала: "Так судилося..."
Судилося рано померти батькові, коли Олександр Іванович і його старший брат Костя були ще підлітками. Від батька родині лишились тільки мисливська рушниця Доброї бельгійської фірми, породисті собаки, велосипед, трохи одягу, протхнулого нафталіном, сякі-такі меблі. Була ще стара корова, що її, здається, як посаг свій привела колись до господи мати. Оце й усе. Незабаром синам треба було їхати до вищої школи, і старший, Кость, рушив до Києва, а менший, Сашко, вимандрував аж у Москву. І мати лишилась сама. Не так сталось, як гадалось! Не думалось їй, що, маючи дітей, синів, доведеться на самотині віку свого доживати. Так й не вкладалося їй у голові, навіщо по ту науку світ за очі їхати? Чи ж не можна вчитись, коли вже не в Переяславі, то в Ржищеві або в Каневі, чи хоч би й у Полтаві? Проте не перечила синам, і, спродуючи батькові речі, ті речі, з яких сини, не замислюючись, узяли собі на розвагу велосипед і рушницю, мати добирала способу акуратно щомісяця надсилати синам гроші.
Так безглуздо, вже бувши студентом другого курсу ветеринарного інституту, нагло помер за три дні Кость, занедужавши на перфоративний апендицит. Мати витримала й це. Тільки тепер уся любов її, все, що зв'язувало ще з життям, зосередилось на Сашкові. Сашко вчився далі в медичному інституті. Два чи три рази за весь час навчання він заглянув до матері, до того старого Переяслава, що мирно дрімав по-старосвітському поміж Альтою і Трубежем. Та хлопцеві не сиділося довго серед тої безпросвітної нудоти, де, йому здавалося, всихав знічев'я навіть його мозок і за ті кілька днів не народилося в нього жодної нової думки. І він рвався до гомінкої, кипучої Москви, до її велелюдних вокзалів, вулиць і майданів, музеїв і бібліотек, стадіонів і театрів, до того могутнього клекоту пульсу планети, маленькою клітиною якого він почував уже й себе. І мати не затримувала його. Життя сина виходило на широкі шляхи, тож не сидіти йому серед лопухів та кропиви переяславських загуменків. І син, мелькнувши, — мати не встигала й роздивитися добре, який він став тепер, — виїздив назад до Москви, а мати знову лишалася сама на незабруко-ваній вуличці переяславської околиці і довго дивилась з-під долоні на шлях.
Він знав: усе, що можна було продати вдома, давно вже продано, та й не було вже, власне, й дому, бо мати понапускала туди квартирантів, лишивши собі тільки маленьку комірчину; він одержував стипендію; а мати все ще надсилала йому до Москви гроші, не знати де їх беручи й яким коштом існуючи сама. І він, не роздумуючи, брав ті гроші, як належне йому.
Закінчивши інститут і вже одружившись у Москві, він на три дні приїхав до матері, щоб далі їхати просто на лікарську посаду. Приїхав сам, без дружини, без "невісточки", як того хотілося матері. Бо хоч Ніна Олександрівна була й не від того, щоб заглянути на "периферію" й, може, навіть дещо змалювати там, якщо трапиться цікаве, та йому соромно було показати столичній дружині материні злидні й усю ту переяславську старозавітність. І він не взяв з собою дружини.
Лише тепер він дізнався, що мати ходила по людях прати білизну, білити стіни й мити підлоги. Навесні вона копала, як дівка-наймичка, городи, а взимку часто навіть рубала дрова... Пізній сором за куплені на запрацьовані материні гроші модельні жовті черевики, оксамитову толстовку й шкіряний портфель, за ті веселі вечірки з горілкою й вином у гурті товаришів і товаришок запік густим рум'янцем йому щоки, однак він і тепер не відмовився від материного подарунка — нового демісезонного пальта йому й перкалю на суконьку "невісточці". Дякуючи матері й у той же час соромлячись у душі, він одразу ж приміряв пальто на потіху старій і лишився задоволений. Нове пальто було так до речі на початку його лікарської кар'єри, тільки шкода, що воно було старого крою, тоді як у Москві заходила вже нова мода. Перкаль, щоб не пекти рака перед дружиною за простодушний подарунок матері, який викривав її вбозтво, він збув на першому ж базарі за півціни. Збув і забув. А згодом забув і про це пальто, як забув уже про модельні черевики, а ще раніше забулися дитячі цяцьки, гарячі материні пиріжки з м'ясом, що були так давно-давно, ще на світанку життя...
Забулися...
"Невже я справді такий черствий, такий егоїст? — спитав він сам себе, холонучи, і, щоб знайти якесь виправдання, додав: — Чи це той звичайний егоїзм молодості, про який написано стільки книжок?.. Але який же він бездушний і... жорстокий, цей егоїзм!"
Він тяжко зітхнув і повернувся на другий бік, а гіркі спогади виринали далі й тихо пливли перед ним.
Як і багато інших, він ще з дитинства звик вважати, що матері за якимось прадавнім неписаним законом повинні любити своїх дітей, віддавати їм усе своє життя, відмовляти собі в усьому задля дітей, заглядати їм в очі з тою святою материною любов'ю, яку діти звичайно не цінять, яка часто надокучає їм, навіть дратує... Досі він не становив винятку. Та віднині виняток був у тому, що матері інших живуть і ще довго будуть жити, а його мати вже йде з життя. Йде саме тоді, коли він, нарешті, збагнув усю неоплатну ціну її великої мовчазної любові. Він страшно заборгував своїй матері, а мати мовчки, не вимагаючи собі нічого, вже йшла від нього в небуття. І тепер годі сплатити їй цей борг, годі одірвати від себе найкращий шматок і з радістю віддати його журно всміхненій матері... Отак, як віддала Жучка курячі потрухи своєму великому вже щеняті. І знову виринули в пам'яті материні слова, сказані тоді про Жучку: "Дивись, найкращий шматок понесла, що його охоче з'їла б і сама!.."
(Продовження на наступній сторінці)