Ага, в нього реквізувала наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись поступити. Звісно, звісно... Він просить, щоб Кость, власне, оцей солодкий на його вустах — "Костянтин Петрович", поклопотався за нього в наросвіті... Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно — остання втіха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далі, а піаніно — Олечка ж так чудово грає... Голос старого тремтів і зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.
На мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню на стіл і категорично промовив:
— Ви надаремно все це мені кажете. Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само зробив би на місці наросвіти.
Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі.
— Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть...
Від цього останнього "простіть" Кость зашарівся. "Простіть"? За що? За те, що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, "простіть" — за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть, зрівнятись із сестрою в достатках? За це — "простіть"?
Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги.
— Невже, громадянине Полтавський, — він умисно уникнув імені та по батькові і "громадянине" сказав поволі, з притиском — невже ви справді гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого батька?
— Ну, яка там "буржуазія"! Ви ж самі бачите, як нам тепер приходиться... — Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: — Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам...
— Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я — комуніст! Невже ви цього не знали?..
Старий подався наперед, і простер до Горобенка руки.
— Я розумію, звичайно... Ви переконані... За ідею свою, так би мовити... Але...
Старий запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і від несподіванки аж ступив назад. "Хоче дати гроші?! Хабара?.."
Він майже крикнув:
— Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа...
Старий видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати.
Перше ніж він доплентався до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання, підслуховувала коло дверей їхню розмову.
VIII
Секретар наросіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий будинок.
— Прошу, Іване Йосиповичу... Це все засідання педради.. Ви, пробачте, — вони ще російською мовою, але, знаєте...
Голос у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: "Цей наш педтехнікум — взагалі того... Його доведеться підтягнути. Старий елемент усе залишився, специ..." — Секретар на виправдання педтехнікуму розвів долонями і скорчив гримасу.
Іван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з його великого рота вилітали гомінкі зауваження.
— ...Буза!... Яке може бути "матеріальне становище педагогів" на засіданні педради?!. І знов ось наливають... А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!
Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.
Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав:
— Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?
Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.
— Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, казав, що Ханова треба убрати... Він узагалі зовсім не на місці, а до того ж...
Радченко грубо перебив:
— Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима.
Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів:
— Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі — російською.
Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:
— Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському... Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15... Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть...
Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:
— Може, краще написати, щоб усі по-українському? Їх узагалі треба нажать...
Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із кабінету.
Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком — не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний.
Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: "Що за один цей Радченко?"
Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього.
Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв'язки, приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині — того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.
Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих "Известий — Вістей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета", призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом, до президії йшли записки — додержуватись регламенту. Радченко ще тільки тиждень в організації, але він став уже "свій" зо всіма його хибами, негативами й позитивами.
А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це — так. Поки Горобенко був тут один "за українця", ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати "своїм" — усе піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.
Кость Горобенко тужно подумав: "Як би було добре, коли б Радченка тут не було... — Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: — ...коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім..."
Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу.
— Да... так ось, товаришу Горобенко... візьміться читати на учительських курсах укрмову.
Горобенко потер чоло і стомлено сказав:
— Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом.
— Що значить "дилетантом"? — Радченко підвів здивовано густі брови. — Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.
Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати.
— Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим.
Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість.
Він хотів уже кудись бігти, але задерчав телефон і в кімнаті затріщало Радченкове "Ал-льо!". Рурка тріскотіла, але нічого не казала. Радченко гидко вилаявся і кинув рурку на стіл. Потім схопив портфель та кепку й метнувся до загальної канцелярії. Коло дверей він круто обернувся й наспіх кинув Горобенкові:
(Продовження на наступній сторінці)