Жінка з робленою стомою, млосно одкидала голову, тоді хвилювались трохи її груди, і після цього, вже переможно, з ледь помітною усмішкою, вона гуляла очима по студії, поки не натрапляла на Горобенка або Фіцхелаурова. Тоді вона знову удавала, ніби ніяковіла й соромилась. Горобенко з огидою подивився ще раз на її лице й подумав: "Через три сеанси вона почуватиме тут себе, як удома. Вона почне фліртувати з ким-небудь або навіть зв'яжеться з Фіцхелауровим. Коли не фактично, то принаймні в психіці, в потенції — це, по суті, справжня повія".
Горобенко злостиво посміхнувся: "Ось вона, ця "блакитна кров"!"
Фіцхелауров поміг жінці накинути халата.
— Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста...
Він подав їй руку зійти з помосту, й жінка граціозно віддалилась за ширму.
Коло дверей кімнати крикнув комендант Колька Носов:
— Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте.
Знову за ширмою зашаруділа сукня, похапливо затріщали кнопки і далеко раніш, ніж на це сподівалась авдиторія, з-за ширми вийшла друга жінка. Вона ступила крок до помосту, але раптом, ніби опам'ятавшись, розмашисте, як чорні крила, одкинула халата і гола гордовито вийшла на середину помосту.
Ця не ніяковіла й не соромилась. Вона закинула назад голову і зухвало, з викликом дивилась уперед, кудись крізь стіну, понад головами студійців. Каштанове волосся хвилясто бігло її тендітною спиною і лисніло, посріблене, проти вікна. Її довгі вії трохи ховали блакитні великі очі, але з тої вогкуватої сутіні горіло стільку гніву, стільки ненависті й зневаги, що навіть Фіцхелауров трохи спантеличився. Він стояв між нею і партами і розгублено тер свої пухкі, як із тіста виліплені, долоні. Студійці простодушно пороззявляли роти й, вражені, дивились на натурницю.
Жінка злегка мотнула головою і її маленькі, мов різьблені, вуста незадоволено ворухнулись кутиками.
— Я гатова! Что прикажете?
Це збудило фіцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Він моторно закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, одніс для чогось свої папери з помосту на лутку, наче вони могли затулити жінку перед студійцями, і заходився її садовити.
Горобенко не чув уже його постійних професійних фраз. Ця струнка жінка своєю справді надзвичайною оголеною красою майже сліпила очі. На її голу прекрасну постать важко було дивитись і в той же час страшенно тягнуло дивитись. Було щось сильне в цій красі. Сильне й жорстоке.
Фіцхелауров, як і до першої, простягнув до її лиця руки:
— Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жінка легким рухом долоні спинила його.
— Нет. Я сама...
Жінка сказала це просто, але так твердо, що руки Фіцхелаурова одразу ж упали долу, мов по них хтось зненацька різонув стеком.
Фіцхелауров зійшов з помосту і впалим, глухим голосом запобігливо промовив:
— Кагда устанете, будьте любезньї, скажите...
— Пажалуйста.
Жінка, мов прип'ята, застигла на дзиглику в указаній позі. Її руки міцно держались за край дзиглика, пружні, майже дівочі груди випнулись наперед до студійців, і очі лягли десь угорі на карнизі. Жінка сиділа цілком спокійно, вона навіть ніби сумлінно виконувала вказівки Фіцхелаурова, але в усій її позі, в тому кинутому далеко понад людей, що її оточували, погляді було стільки незалежності і зневаги, що здавалось, то сидить не ув'язнена звичайна офіцерша, а то — якась королева із тьми середньовіччя, що зараз наказуватиме своїм джурам і челяді.
Воно, проте, так і було. Ця жінка, прикута до своєї пози на дзиглику, скоро вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторію. Вона схопила її тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нігтів і боляче притиснула до дзиглика... Ніхто з студійців не малював. Тільки два літніх робітники почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нічого путнього не виходило. На чоло впав од вікна відблиск, але ввижалось, ніби то горить зоря і жінка зовсім не гола, а вбрана в тонку коштовну туніку. Ніхто не помічав її наготи.
Студійці з побожністю дивились на її лице, і очі їм туманились, пойнялись сумом, заволіклись безвихідною тугою. Багато з них бачило гарних і поганих жінок. Вони голубили тих жінок, цілували і брали. У вічному потоці днів ті жінки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але такої жінки ніхто з них не бачив. Ця жінка вимотувала з самого споду їх зім'ятих в ешелонах революції душ забуті казки давно померлих бабусь про королівен, тридев'яті царства, жар-птицю...
Ця жінка справді — з казки. Вона сидить перед ними зовсім гола, але ніколи-ніколи це чарівне тіло не належатиме жодному з них, навіть усмішки, навіть лагідного погляду не вирвати з її міцно стулених уст і одкритого, готового змагатись білого чола.
Цю жінку можна роздягнути, але зігнути, кинути долу — ніколи.
Вона прийшла для них із казки, з небуття і піде туди ж.
Ця краса, це найкраще з усіх минулих розтрощених літ, належить не їм. Це тіло віддавало свої божевільні пестощі тому, кого вони, сміючись і не помічаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає цю жінку? Хто підійме і покладе до кишені, як своє, цей безцінний діамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою!
Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. І було кривдно і боляче...
Фіцхелауров не важився порушати цієї набряклої тиші. Він навшпиньки ходив помалу перед партами і не вдавався до студійців. Тільки на зворотах він нишком, як кишеньковий злодій, глипав на натурницю й думав: "Вот бы с кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!"
Горобенко почував себе зле. З його місця добре було видно її анфас і тверді, трохи вогкі очі. Ще коли вона ступила на поміст, він подумав: вона йде, як на ешафот. Так ішли, мабуть, за французької революції найкращі останні згустки прогнилої аристократичної крові під гільйотину. Це запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхні, ця тендітна рука з прозорими блакитними жилками владно показала б цим студійцям дорогу до шибениці; ці ніжні пальці стискали б парасольку, виколупуючи очі полоненого. І ці великі глибокі очі тоді б уже напевно засміялись. О, вони засміялись би! Але якби ж то!..
Горобенко зловтішне дивився на натурницю, але було разом із тим неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенкові.
Він глянув на крайнього студійця, що в забутті тримав над папером олівця, поринувши очима на поміст, і одвернувся.
Треба було б нарешті припинити цю комедію з натурницею і насамперед змістити к чорту Фіцхелаурова. Він зовсім непридатний. Але як вийти з цього одубіння — Горобенко не міг добрати способу. Він сам став якийсь малий, низенький і зовсім не адміністраційний.
Жінка стомилась сидіти в одній позі і ворухнулась. Горобенко почув, як авдиторія ту ж мить стрепенулась і знову завмерла. Фіцхелауров спинився край парт і щипав собі волосинки на підборідді.
І раптом гучно грюкнув пюпітр.
Жінка сиділа спокійно в тій самій позі.
Лунко застукотіли важкі каблуки по підлозі і зарипіли набучавілі солдатські чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армієць човгав до Горобенка. Він поволі, мнучись, перетягав від кроку до кроку свої ноги, ніби умисно хотів розтягнути час, заки він дійде до Горобенка. Нарешті підійшов, винувато забігав очима, почухав за потилицею.
— Товарищ заведующий... — Червоноармієць нахилив до Горобенка покошлану голову і півголосом: — Как-то неспособно с знтими рисовать... гляньте, — він показав головою, — человек, понимаете, не в себе сидит... Да й нам тоже как-то... Все ж человек, дышит, вишь...
Горобенко вороже глянув червоноармійцеві в вічі і грубо спитав:
— В чому річ? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармієць знову почухав за потилицею:
— Как-нибудь бы нам других прислали... Попроще, што ли...
Мов хто вдарив Горобенка. Він прикусив губу, звівся на ноги й майже крикнув:
— Не ваше діло!.. Не подобається — не йдіть! Ніхто вас сюди не тягне...
Червоноармієць одвів набік голову і соромливо переступав з ноги на ногу:
— Да я тольки так... не серчайте... До них поспішно йшов Фіцхелауров дізнатись, що трапилось.
XX
Розмірене і тихо коливались попереду дві труни. Нахиляться трохи ліворуч, а потім перехиляться на другий бік. Потім ще раз ліворуч і знову — назад.
Чорні й червоні прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. І під їхнім наметом ніби легше й затишніше було пливти двом небіжчикам в свою останню подорож.
Попереду довгий ряд вінків. Простих, благеньких вінків. З ялинки і польових квітів, перев'язаних червоними биндами. Ті бинди журно спадали долу, мов лишали за собою червону доріжку.
А зараз за трунами — верескливе голосіння запнутої в чорний шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь напрочуд маленької старої матусі Чернишова.
Понуро й мовчки йшли партійці за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом.
І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону.
Важко й тихо тупали ноги в поросі і тільки оркестр за прапорами сумними, опалими акордами тужив у жалобному марші. І в тих акордах, як струмки у великій ріці, злилися думки, слова і співи окремих партійців. Злилися й несли свої каламутні, журні води кудись далеко, далеко за сині обрії буття... І було дивно бачити себе натовпом серед чужих і байдужих старосвітських домів повітових, і були нестерпучі нахабно-цікаві погляди обивателів.
(Продовження на наступній сторінці)