Горобенко ступив на благенький дерев'яний місток через гнилу, вузеньку річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло на сонці брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку.
Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу.
XI
Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.
— Но-о, сіра!..
Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп'яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.
Славіна на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славіної, спитав дядька:
— Це вже й Хведорівка ото?
— Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки.
Одначе Славша й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за свій обов'язок і далі переконувати дядька на атеїста. Її немилосердно трясло на возі, від незвички вона корчилась і кривилась на кожній вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не " з білого тіста" і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими, безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі, — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився м'який і незлобливий. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.
— Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то... Славіна перебила його:
— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — зто опиум для народа.
Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулось підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:
— Та воно так: тепер усе для народа.
Дружинін голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на Славіну. Славіна зніяковіла й зашарілась. Їй стало кривдно й досадно через нерозторопу-мужика й кортіло виправити своє власне заміщання. Вона завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові:
— Религия, зто, понимаєте, товарищ, прежде всего... ну, как бьі вам зто пояснить?.. Это — иллюзия... Вы представляєте себе человека, который...
Дядько якось по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зітхнув і обернувся до СлавіноЇ:
— Не скажу вже, чи люзія, чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття... — Дядько блиснув тихими сіренькими очима з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно-то все так, що ви говорите, конєшно... Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. — Дядько присунувся до Славіної ще ближче і пильно уставився в її лице. — Ну, а що як умреш, а там воно все є?!
Славіна не знайшла одразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками з віжками і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом.
— Ану, сіра! Волочишся там! Но-о-о... — Дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав:
— Ні, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки...
Дядьків висновок знову засвітив на Горобенковому обличчі усмішку. Але усмішка розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка — коли нарешті буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові мова Славіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної анекдотичне, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної. Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре. Ці анемічні слова Славіної — для нього як об стінку горохом. Він же у своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від Славіної.
Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі про стрижену, пришелепувату "комуністку" і сміятиметься з неї. Ба сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода Славіної і обурювала залатана дядькова спина: засмієшся, чорте, на кутні!..
Горобенко подивився на пишну пшеницю, і це, як і завжди, дало йому заспокоєння. Невтомний пустун-вітер гнав по ній хвилю за хвилею. Хвилі бігли навперейми, аж поки не обривались на свіжій стерні, але вітрові було до того байдуже: він перебігав обніжками назад до краю поля й знову гнав нові й нові. Заходили жнива, й перші копи вже кинули легеньку тінь на літо. І вічно від цих кіп і голої стерні стає сумно. Росте в грудях жаль, і невимовне чогось шкода. Чи літа, чи тепла, чи днів своїх? Хтозна. Ці копи породять незрозумілу тугу, а пізніше, коли затріпотить на даху вечірній осінній дощ, ця туга буде старечою рукою підбивати невеселі осінні підсумки...
Горобенко перекусив суху стеблину й замислився. Край дороги полуднували женці. Порівнявшись із ними, дядько звернув ліворуч, щоб обминути їхнього порожнього воза й розпряжені драбчасті конячки. На звороті, вилазячи з глибокої колії, вони трохи затримались. Женці питливо дивились на них. Коли віз порівнявся з ними, крайній підморгнув до дядька-візниці.
— Ярмаркуєш, Даниле?
Але візниця утримався від жартів. Він для чогось спинив свою шкапу й привітався:
— Драстуйте, боже поможи...
Славіній надав чорт знову встряти до розмови:
— Здравствуйте, товарищи! — Вона глянула на свіжі снопи покошеної пшениці й поблажливо сказала: — Харошая у вас рожь в зтом году.
Женці зареготали, а візниця, мов засоромившись за своїх їздців, досадливе буркнув:
— Та що ви! Це ж пшениця! Славіна винувато прошепотіла до себе:
— Разве?.. Как же это я ошиблась?..
— Та вже ж "ошиблась", як зроду, мабуть, не сіяла! недобре посміхаючись, сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи піт з чола, промовив до візниці:
— Це, Даниле, як той товариш, що навесні балакав у сполкомі: "Сійте, каже, товарищі крестяне, "пашано", од нього прибилі багато буде..."
Женці знову одностайно зареготали.
Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече:
— Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати. Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців.
Коли вже од'їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній:
— Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче...
Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай.
"З славіними далеко на селі не поїдеш!" — подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину.
Уже смеркалось, коли приїхали до села.
Попереду, збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови флегматичне сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонне мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились на вулицю.
В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування:
"Ні чорта не розумію — до чого воно все це".
Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали.
Їхнє мукання наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами підганяють хлудинами решту череди.
Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності.
Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.
Горобенко навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: "Село — і серце одпочине..." Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Одни із численних іспитів на "більшовика", іспит на життя.
Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.
(Продовження на наступній сторінці)