У гостинній бавилися розмовою три добре знайомі особи.
Обі панночки торочили свою звичайну, мляву розмову, мололи дрібними язичками, як на коловороті, закрашували забаву штучними, але пустими дотепами, перекидалися замітними поглядами, переплітали невинну розмову більше або менше невинними сплетнями.
Він сидів на боці вигідно у кріслі, слухав оклепаного розговору і банальних дотепів, нудився і... від часу до часу зівав.
Думав свою думку і впертим мовчанням, себто маломовністю, в товаристві доводив панночок до... пасії.
— Заграй що...— сказала одна панночка.
— Заграйте! — докинула друга.
Зробив такий нечемний вираз лиця, якби зовсім не мав охоти рушитися з крісла.
Їх бавило його лінивство. Взяли його під руки і завели майже силоміць до другої, просторої кімнати.
Добув з футерала свою скрипку і почав строїти.
Приложив до вуха і потягнув смичком дві гармонійні сексти чудових флажолетів.
— Аа! дзвіночки! цсс...— сказали нараз обі панночки з очевидним вдоволенням.
Знов відоймив скрипку від бороди і положив на коліна.
— Та-бо не давай себе просити — ой які ж ви всі нудярі.
— Аж то трудно вас допроситися.
Тоді почав грати свою власну фантазію. . Він розумів її і говорив собі, бувало, що та композиція годиться з його долею і настроєм, як дві мольові терції !. Так осудив її один його товариш і сказав, що він сам розуміє цілу історію, переказану музикою...
"Після фантастичного заспіву починалося — житє.
Звучали акорди, гуділи пасажі, шуміли фуги, пищали тріллери, щебетала веселість, котився сміх, стогнав смуток, плакав жаль і — далі тягнулася тужна нута життєвої пісні — непевний переспів трудного проблему".
— Знаєш, Маню, що скрипка сама про себе — то дуже нудний і невдячний інструмент,— сказала між тим панна Ніна.
Чув ту оцінку, може й алюзію до себе, але... грав своє далі.
Відложив на хвилю смичок і наложив сурдинку. Струна плакала під його пальцями, зітхала і стогнала, як уста хорої людини.
Отак він грав досить довго.
— Заграйте щось веселого — не мучте нас. Спаленів від невинного жарту панни Ніни, але не переставав грати з чуттям і зрозумінням.
"Фантазія промовляла до його душі ніжними звуками гарної поезії, гладила нерви пестощами любого кохання".
Відтак... "зранене серце плакало слізьми зломаного щастя".
"Шуміли стони злобного вихру і дикий спів смерті колов душу осиротілої людини".
"Молоде жите клали у трумно, а над домовиною конав живий живчик зломаного організму. На могилі плакали люди, співали похоронної пісні, одна тільки душа добивала себе останніми хлипаннями кровавого болю".
— Овва — "святий боже" — то й наш реент добре співає. Викривив лице ніби від наглого болю, але кінчив свою
драму — твір молодої фантазії. Ніжні флажолети доспівували кінця сумної історії. Ще раз забреніли акорди — трогаю-чий поспів — сумні еха глухих флажолетів — кровавої нути невмирущий фінал.
— Браво! Славно! — озвалися іронічно знуджені слухачки.
— Але чому ви не граєте танців? Маню! Заграй нам мазура, маю нині спеціальну охоту гуляти.
Панна Маня сіла при фортеп'яні і почала бубонити підскочного мазура...
Він сидів якийсь невдоволений, лихий і ніби пригноблений. Похнюпившись, просидів так мовчки хвилину.
А далі переміг себе і... розрухався.
Приложив скрипку до самого вуха, вхопив смик по середині і почав акомпанувати панні Мані — ладом і жестом корчемних музикантів на провінціальних весіллях.
Панна Ніна набрала ще більшого гумору та почала вертітися і бігати по кімнаті, як надзвичайно охоча танечниця.
— Ах! маю охоту вас обох вицілувати за вашу музику. ...Танець урвався.
— Знаєте — ви славно граєте. Справді — знаменито. Подякував поклоном за комплімент і сховав скрипку назад до скриньки.
Станув при вікні і видивився на подвір'я, де в калабані таляпалися гуси.
— Прошу-но подивитися,— сказав таким тоном, щоби викликати заінтересовання.
— Панно Ніно! Чи ви бачили таку поезію? Що за гарна ідилія!
— Що таке? — запитали цікаво панночки і підбігли скоренько до вікна.
— Ну що таке? — спитала ще раз панна Ніна і з зачудованням поглянула йому в очі.
— Нічо,— відповіла панна Маня,— гуси таляпаються в болоті,
— Ей, ні — прошу-но ліпше придивитися. Яка висока поезія: чи не бачите?.. Патлата гуска розказує історію гусячої культури, а ціле стадо подивляє її геніальну здібність.
— Як ви се можете знати? Що то має бути? Я вас зовсім не розумію,— щебетала панна Ніна.
— А я вас тим менше.
— Але я знаю, о що ту ходить,— сказала панна Маня.— Символіка! Правда, Ясю? — і загадочно усміхнулася.
— Що то всьо має значити? Маню! Скажи мені! — просила сердешно панна Ніна.
Львів. 12 жовтня 1899