Башти і споруда храму, можливо, й зливалися колись у певну гармонію, та бані, видно, вигоріли і їх більше не поновлювали, а приміщення храму використовували для зберігання архівів та культових цінностей минулих епох. Словом, з усього можна було зробити висновок, що тільки з приходом Дорфманів тут провели деякі ремонтні роботи і звели допоміжні прибудови. Стіни і дахи комплексу густо помережані виноградною лозою, мабуть, з протилежного берега Сомешу його годі було сприйняти за споруду, де замешкали люди.
Певніш певнішого, тут і не жили, а мешкали в дерев'яних будиночках у кінці саду. Дорфман поселив тут дружину з матір'ю з огляду на бомбування та артилерійські обстріли, та й взагалі божниця — місце святе, що користується статусом неторканності навіть у фашистських державах та напівдиких колоніях Африки. А може, за житло її використовували лише престарілі предки-аскети, як, наприклад, глухоніма Фріцова матір. У замкнутих бюргерських родинах завжди чималий відсоток виродків та калік, яких запроторюють у віддалені конури, куди не зазирає людське око.
Нарешті я швидше внутрішньо осягнув, ніж дошукався, що твердиня абсолютно сліпа. У подовжній добудові з півночі одне-однісіньке кругле віконце аж у піддашші, троє аркових вікон в колишній захристії зі сходу розділені стелею на два поверхи. І все! Навіть відстрілюватися звідсіля неможливо.
Тим часом на царській, тепер воєнній, дорозі на плато знову скреготали танки. Наші, видно, набралися зваги, що лишили в тилу таке могутнє німецьке силище. Гул трясе каньйоном. Відступає не менше не більше — танковий корпус. Ну, бригада. Влітку сорок першого гітлерівці одною танковою бригадою гнали поперед себе мільйонний фронт тульських гвинтівок. Верховний за півроку тробив чотиримільйонну армію, нарікаючи, що "лспшии друг" мав перевагу в танках і літаках. Війна — це пошук рівноваги. Двадцяте століття — епоха пошуку рівноваги. Нема ні зла, ані добра. Є лиш одне: хто кого?
Гине більше цивільних, ніж майстрів смерті. Хіба ми оце не цивільні? А що нас чекає?!
Коли я заходив у підворіття вежі, звідкілясь зверху переді мною впала й розбилася на друзки зцементована глиба червоножарих цеглин. Я вернувся у двір й поглянув на вежу. Карнизи цілі. Обрамки геральдичних гербів на місці. Хто запустив у мене цим уламком? Сам Господь? За крамольні помисли/ Спасителю, за що?
IV
Побачивши білу целулоїдну обкладку довкола жовтого обличчя глухонімої, скорботно випнуту нижню губу, милиці уздовж тіла і нерухомо випростані ноги, я зметикував, що вона — господиня молитовні. Це скривджена долею недомучка, самопострига і навряд чи народила вона Фріца й Ернеста в пишноті здоров'я та молодих жіночих сил. Молитовня — її спадкова вітчизна, тут вона привела й дівчинку, сестрицю братів Дорфманів, яка живе в помісті Ернеста. І глуха наймичка — якийсь виносок родини. Тут все пахне закляттями і таємницями.
Доки я оглядав скит, Фріц з другим німцем — Петером Краузе — настелив на кросна пару дверей з фахверкових будиночків у кінці яблуневого саду, влаштував лави із ялових пробейцованих брусів, висадив на імпровізаний стіл казани з картоплею і кип'ятком та банку з'повидлом. Полонені видобули з ранців ложки і алюмінієві кварти, розсідалися снідати. Фріц виніс із притули гірку тарілок.
— Прошу. Що Бог послав...
Полонені потуплено наобирали собі по кілька картоплин, густо присолили, зачерпнули кип'ятку. Глухоніма гріла долоні над гарячими бульбами в подолі чорної спідниці з битого сукна. Глуха наймичка поклала перед нами кілька бляшанок тушкованої яловичини.
Чи міг я коли-небудь сподіватися, що війна мене закине з-поза чорної завіси в цю яму-криницю, цей каньйон, цю Фріцову долину, цей гріховно-монаший кремль у відрогах Карпат? Якщо Гітлер подивиться на схід, сказав вождь народів, то він побачить Сталіна. Сталося так, що Сталін кинув оком на захід — і народи почали війну з народами, а вождь у лазні терпить муки від березової мітелки, не здогадуючись, що якийсь жалюгідний лейтенантик не знає, чи він Фріців переможець, чи Фріців полонений.
Із захристії лилося фіолетово-рожеве сяйво кольорових шибок забутого храму-фортеці. Усі ми були його невільниками, і я помітив, що зі смаком ласуємо вареною в мундирах картоплею, забувши, що носимо мундири, й не думаючи про те, що нам потрібно кудись звідси рушати. Ніхто нікуди не збирався, ніхто не хотів ні кроку зробити за обрамлені фальшпорталом ковані двері оборонної вежі без бійниць. Ми купалися в насолоді, посьорбуючи кип'яток з яблучним повидлом, і готові були запасти в параліч, як глухоніма Фріцова мати, щоб нікуди не йти, залишитися тут назавжди.
Я, на відміну від інших, містично побоювався потикатися за мури вежі, бо на мене звідкілясь упав уламок цегляної кладки. Бо справді: якась станинська дивина. Я нікому не спричинив злого і нікого, крім божевільного полковника, не вбивав. Той, у дзоті, сам собі кулю пустив. І на рингу нікого до смерті не повалив. Найбільше — пошкодив ребро, перехнябив щелепу, розсік брову...
Фріцова матінка вмирає від безруху і мовчання. Як умирають люди і народи від мовчання, мені не треба пояснювати, я це бачив і ще побачу. А от що таке бездіяльність, ми мусимо, приречені звідати. Німці вивозять літаками у зцепі з планерами офіцерів, а солдатська орда з наземною технікою йтиме не один день і не одну ніч. Зачистка триватиме й після того, як упаде Берлін. Верховний пожертвує фронтами, щоб узяти "лігво фашизму', перш ніж союзники форсують Одер. А тут підчистка живої сили триватиме, доки під трупами не зогниє плато до рівня світового океану. Після війни сучасники оглядатимуть новий зріз планети, нашарування органічної і неорганічної матерії.
— Той білий кінь під полковником — мій кінь, — каже Фріц Дорфман, власник факторії, де ми заночували.
Мене зло бере. За свої тридцять п'ять років я у великій, найпередовішій країні світу білого коня і не бачив. А він мав і має за чим шкодувати, фашист нещасний, думки мої нечестиво-грубі й немилосердні. Якось мені трапилася книжка з грубим початком (німецька! в перекладі...). І я ту книжку викинув не читаючи. Але моя уява опаскуджена поґвалтуванням глухої наймички групою полонених, і думки мої без росинки цноти, потік смердючого лайна.
Він з'явився на білому коні, мов привид: півкрупа коня — в кущах, а він з півконем над обвідною канавою. Ми щойно перебралися через напівобвалений віадук, вишикувалися рядочком відлити. Я закотив члена, подумав: натерли штани. Мабуть, в усіх натерло. Здолали сорок кілометрів. І в цю мить він з'явився. Фантастика! Всі отетеріли. А тут ще граната в руці, піна на губах і команда "Zurück!", "Vorwerts!" Роздерло душу. Колись я собі думав: якщо народ — маньяк, то вождь — маньяк. Народ ще здатний схаменутися, а вождь-маньяк — ніколи! Якщо божевільного полковника солдати не вбили (а я сам бачив, як це буває), то солдати теж збожеволіли. Ясських оточенців зітруть на м'ясо. Отаких зайців на бубнах Гітлер поклав під Сталінгадом два мільйони. Потім два роки горіли трупи в старому млині над Волгою. А фон Паулюс здався в полон, і Пастир всіх народів не виміняв маршала на сина.
— Гарний був коник, — утрамбовує свій жал и к Фріц Дорфман. — Білий...
Пішов по колу, майже співчутливо думаю я. Коло — символ вічності. Астрономи стверджують, що довкіл врівноваженої гравітацією замкненої сонячної системи коловими орбітами рухаються планети Вічного існування життя. Недарма люди зробили коло і хрест знаками вічності. Навіть маленький космос Дорфмана зберігає в підсвідомості цю траєкторію (за що в нас так не люблять Фрейда?..).
— Білий був, як молоко...
— Що тут було колись? — питаю Дорфмана, розкладаючи перед собою мапу-двадцятип'ятитисячку. Я взяв з полковника шкіряну бріфташку з мапою Трансільванії, на ній скит позначений маленьким зображенням середньовічного замку.
— Що тут лише не було! — чогось втішено мовить Дорфман. — І старогрецька доантична факторія, і після-античний візантійський форпост, і лютеранський монастир, і опікунський лазарет для божевільних... — Фріц зневажливо махає рукою. — Всього не перечислиш. До війни археологи щоліта наїжджали на розкопи. Знаходили такі дивовижі!.. Під баштами сім ярусів льохів, причому вода з Сомешу не підтопляє. В туалетах, я вам потім покажу, б'є потужний струмок з граніту. А де гаражі, були природні гроти, їх перемурували, бо в них губилися люди.
— Я все повинен обдивитися.
— Прошу... Ви за професією хто?
— Вчитель фізики. Математики. Астрономії і... тренер з боксу.
— Гарні неполітичні професії.
— За що не помилували Джордано Бруно і Галілея.
— А Ейнштейна не вважали фіглярем від науки?
— Цю гільдію завжди переслідували. Люди бояться невпізнаного. Якби їх не сковував страх, то давно вже пізнали б Господа, який створив їх за своєю подобою. Страх — низьке почуття.
— Так. І підле.
— Мудра людина завжди ризикує між недоумками, — розважливо докинув другий німець з-посеред полонених, Петер Краузе. — Або має шанс заслужити те, що ми називаємо die Strebekatze ziehen". "Стати на ножі". — Він теж розмовляв ламаною українською.
(Продовження на наступній сторінці)