Вона його привітала з вибором, невиразно пошкодувала, що Павлина — родичка "галілейського мандрівника" (Олександра).
— Але я знаю, що ваші приятелі назовуть це смертельним промахом.
— Танячкевич, Горбаль, Шашкевич-син?
— Так, — ствердно кивнула Стефанія.
— А ви якої думки?
— Амазонка втікатиме, щоб її вічно наздоганяли.
— Така вона, муза генія, — посміхнувся Федькович.
— Ой...
— Або безжальний присуд долі.
— Федьковичу: ой!.. Я хотіла б тільки одного: щоб у вас не трапилося ні зречення, ні каяття.
— І не увижалися обломки давніх образів?
— О ні, не треба.
— Виходить, що сто коханок менше розорюють, ніж одна дурна жінка?
— Але й це пусте.
— Тоді сумна моя безвість.
— Ні. Я вас знаю, ви завжди готові до гіршого.
— Amor fati? Мужня воля до того, щоб пережити своє життя? Ніцше?
Вона прицмокнула і стенула плечима.
— Завжди бути готовим до найстрашнішого? — запитав знову Федькович.
— Я сказала — ви завжди готові до гіршого. Це не вирок, а тільки застереження з невідомого майбутнього, ніби оселя вашого духу чи, сказати б, поетичний стан. Але ми забрели кудись дуже далеко. Я просто маю на увазі її манірність, половинчастість... Павлина — егоїстка, Федьковичу. Даруйте, але я мусила вам про це сказати. На щастя, ви вмієте зберігати самовладання, і ще я вірю в магічний вплив вашої посади й особистості.
— Буде що буде.
— Ви не забуваєте, що я вас люблю?
— Забуваю...
— Не забувайте, Федьковичу. Я невродлива, навіть потворна, мене забудьте, але пам'ятайте, що я вас люблю. Згадуйте, коли вам буде важко. Я буду з вами. Впрягайтеся... І вибачте...
— Ви про що тут воркуєте? — стала між ними й взяла під руки Павлина.— Ану, ану! Почервоніли!..
— Ти ж знаєш, що я безпутниця, суще безчестя і тільки думаю, як би відбити від тебе Федьковича.
— Пізно, мамо, до школи, — розсміялася Павлина, притискаючи до стану Юрієву руку. — Цей грішник приречений, ти його від мене не врятуєш.
— А що я вам казала, — засміялася Стефанія. — А ви думаєте, що лиш відьми знімають зірки з неба.
— Цікаво, скільки потрібно відьом на одну дружину? — весело сказав Федькович.
— Ти бач, яка черга до раю, Стефо?
— Що ж, одну прагне озолотити. Молодець, Федьковичу. Вас покинути? Поворкуйте і ви. А я піду твого Олександра розважати. Хочу йому поцілувати руку за сьогоднішню проповідь.
— Іди, іди, це джерельце не вичерпаєш.— До Юрія: — Чогось він як занехаяна дитина, відколи за столом.
— Гіркота сміливості.
— А на цю вічну вдову мені завжди жаль дивитися, — сказала Павлина про Стефанію. — Вона розумна?
— Дуже.
— І така нещасна!
— Наївна самітниця, що прагне ласки, товариства, дитини, слави, багатства...
— Нещасна,— повторила Павлина.— Вона, звичайно, розуміє, що нічого не досягне. Звіршуй про це. Але щоб вона не здогадалась.
— Я про жінок не пишу.
— Ти ж мені читав?
— Це інше.
— А про маму напишеш?
— Ні... Мабуть, ні.
—Дивно. А що тобі говорила про мене Стефа Попович?
— Що ти трохи гри масна.
— Ну, це я їй сама сказала про себе. Я їй ще сказала, що боюся стати для тебе обтяжливою. У мене дуже нерівний характер, часом я до всього на світі в перекорі, чогось бунтую, готова накликати війну.— Вона скрушно зітхнула, тоді несподівано запитала: — Ти не будеш сердитися, якщо ми кілька тижнів не будемо бачитись?
— З чим це пов'язано?
— Мені треба поїхати в Коломию до родичів.
— А коли ти мене познайомиш з батьком?
— Після повернення.
— Гаразд. У мене теж набралося чимало невідкладних справ.
— Але ти ніби ображений. Це не вибрики старої діви, Юрію. І я не якесь блудливе поріддя. То наші майнові чи спадщанні клопоти, батько хворий, навіть до Розтоків не зважиться поїхати.
—Добре, кажу. У мене до біса роботи, не жіночих зваб. —Образився! —якось аж втішно підкреслила Павлина.
— Ні. Це дерево для мене без листу. Я хотів би, щоб кожне з нас жило своїми власними турботами, як водиться в добрих подружжях, але й ніхто не повинен забувати спільних цілей, бо не хотів би я повторювати помилки своїх батьків.
— А коли мені доведеться пробути там до осені?
— Я житиму радощами пам яті.
— Ти злоріка. — Вона окинула його тривожним поглядом і раптом випалила: — У тебе ще хтось є, крім мене.
— Я неповний тиждень залицявся до Юлії Дияконович.
— Ти з нею бачишся?
— Ні. Вона вийшла заміж за Крилатого.
— Холодні печалі невдалого парубкування...
— Ця шкодлива кішка народилася для іншого чоловіка.
— Але ти з жалем згадуєш про неї.
— З жалем до себе: що такої вроди не заслуговую.
— Без приносу нема льосу.
— її вже і Крилатий поховав між померлими богинями.
— Ти на все маєш виправдання.
— Просто я не розминаюся з неминучим.
— Навіть з розчаруваннями, наклепами, невдячністю?
— Я живу з власної необхідності жити — і край. Я не претендую на гріх і святість водночас, бо це річ неможлива.
— Коли я тобі обридну, ти спробуєш спекатися мене?
— Я не хочу, щоб ти мені обридла, і, будь ласка, досить цих вправ.
— Ти не будеш зі мною брутальний?
— Мене це так само непокоїть. Але ні. Коли все розумієш, то все прощаєш.
— Тобі муляє якась непевність. Я вже так зрослася з тобою, що відчуваю все-все. Муляє, правда?
— Так.
— Даруй, але я повинна знати, що й чому. Ти проти батьків озлоблений, Ганицького спік би на вогні за фальшивість, Августаків ледве святкуєш... Але ж є в тебе і приятелі: галичани, Нойбауер, Воробкевич, наш Олександр. Ще хто?
Він подумав, що, мабуть, гидко ховатися за плечі історії, та чому їй не назвати справжніх апостолів-обранців, адже людина мусить комусь поклонятися.
— Я дивлюся на маму як на святу, що осиротіла у власному материнстві. Вона вбиває мою любов, бо їй цього дуже мало проти вимерлих від сухот дітей.
— Мама для тебе не приклад.
— Це лиш моя німа молитва. — Він мовби прислухався сам до себе, машинально протер скельця окулярів.— Молитва... Ваш Олександр сказав ои — на безвік.
— А хто понад усіма?
Він у ваганні поглянув на неї.
— Це надто далекі люди...
— Не хочеш, щоб я знала?
— Не розумію, що це тобі дасть. Ну, це... Христос. Це Спартак, Гарібальді, Шевченко. Такі речі не пояснюють.
— Навіть нареченим?
Несподівано його обійняв якийсь довірливий оптимізм, ніби щойно перестутіив поріг до себе справжнього, та сказав мовби жартома:
— Назвав я тобі їх заспіль, не подумавши, але це і є мої апостоли. Навіть здається мені, що сам Бог відкриває їх, а хто їх не бачить самим серцем, той просто сліпий.
— Але ж сам Бог не велів судити сліпців, Юрію.
— Я не осуджую. І пробач, що я про це неохоче розповів. Мені важко щось приховувати перед тобою. Колись я все виклав би, як перед власним сумлінням.
— Твій батько з високошляхетного роду?
— Гордигіські — вельможі Розгір'я. Колись поїдемо з тобою на Самбірщину?
— Не хочу.
— Чому?
— Ми надто бідні люди, щоб при великих ставати великими. Нам краще між чужими. Родичі завжди багато вимагають і через це жорстокі, не прощають навіть дрібниці.
— Так,— зітхнув він.— Родичі — категоричні егоїсти, які нічого не прощають.
— А ти сказав, що коли все розумієш, то все і прощаєш.
— Не всі здатні все зрозуміти.
Вечірній вітер схмелив над вікном святкове галуззя, задебелів щось в маю над одвірком. Скупе листячко верболозу вже згорнулося гусінню й скоцюроленими баранцями — наймальовничіше свято між весною та літом набирала ніч, і вже ні та, ні інша пора року мовби не шукала в собі віри.
— Ходімо спати? — спитала Павлина.
— Стели. Гості збираються до від'їзду.
— Ще будуть прощатися з мамою?
— Не треба. Подумає, що всі тут непевні за її здоров'я.
— Але ж вона хоче вийти. Просила нас зі Стефою допомогти.
Федькович мовчки дивився на ще омиту сонцем, схожу на білу фортецю, непорочно-неприступну скелю по той бік річки. Думав: щойно народившись, імітуємо смерть. 1 це прощання мама продемонструє як останнє.
* * *
І вже був день. Молодий, свіжий і повносилий, як Великдень. Якось Танячкевич назвав отакий день "днем для мертвонароджених". Тепер і йому так подумалось. Так виглядало навіть із сонця, що мовби й не пливло у небі. Десь у глибинах пам'яті бриніли Шекспірові сонети: я би покликав смерть, чи... я покличу смерть, чи... я кличу смерть.
(Продовження на наступній сторінці)