Ми знайшли порожнє купе. Тут було тепло, та одразу ж вимкнули світло і довелося стелити навпомацки. Лігши, Юліан простягнув до мене руку.
— Прочитати Верлена, Мартусю?
— Ти, здається, полюбив його.
— У тюрмі мені часто причувалося, що ти читаєш Верлена, і він став для мене мовби братом. Потому я несподівано уподобав собі твою звичку настроюватися на щось віддалено сумне чи прекрасне і бубоніти:
0 перші любощі, о серця юнь вразлива! Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів, Бентежне відкриття незвіданих світів
1 зближень трепетних стихійність боязлива!
Він затих, а в душі моїй сколихнулося:
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,—
Із півночі життя хтось лютий налетів,
І впала враз зима — тяжка, глуха, нудлива.
І от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло, Що знає нас до дна, нічому не чудує І часом, як дитя, цілує у чоло?
— Я звернувся до хлопців, щоб роздобули Верлена! Вертаючись з прогулянки із тюремного двору, я продовж місяця приносив у кишені по одній, складеній вчетверо, сторінці. Чому ти не смієшся, що холодний раціоналіст Цезар закохався у Верлена?
— Бо мені анітрохи не смішно.
— А тобі тепло?
— Так, Цезарю.
— А можна перейти до тебе?
Мене обіймає тривожний щем, і таке враження, що цим щемом окутаний весь поїзд, кожна дробина холодного заліза, яке німує між завіями біля порожньої станції; що він запеленав холодне фіолетове надрання; що викликане ним дрижання передається по шкарубкому, як дошка, снігові вдалеч на всі боки.
Ми ледве вміщаємося на слизькому відполірованому дивані.
"Цезарю, ти добре зачинив?"
Ні, це я вимовила тільки в думці, і думка захиталася, як хвиля, і кудись попливла. Куди вона попливла? В якусь обкреслену прозорими обріями невідомість, понад жовті пшениці, в голубому мареві, між зелене шумовиння молодої трави, між білі озера ромену і рожеві спалахи маків. Хиляться і зводяться стрункі смереки, падають і встають залиті сонцем гори, як білі шовкові вітрила, набухають хмари, — тихо-тихо, лиш десь у недосяжних низинах струмує і похлюпує-шелестить чиста, як надія, ріка. Здається — то не ріка тече, а добре, випогоджене життя... Десь там, у далеких сизих долах... Між замріяними у супокої зеленими берегами. Під ласкавим, лагідним небом... Під богами сподівань... Під вінцем правди і справдження.
О, як я тебе кохаю. Цезарю! Як кохаю!..
Уже ти не підеш від мене, як колись ішов. Уже ти лишився назавжди зі мною на порожній холодній станції. Тепер я дома, і ти дома, і в цьому домі ще будуть люди. Тепер мені добре, Цезарю! Добре, Юліане. Якби ти знав, яке це повне-повне слово: Дооре!" Яке воно безмежне, як не треба в ньому початку і кінця! Воно налите, як море; звільнене, як мить материнства; непровинне, як немовля, що тулиться до білих грудей...
— Не вставай, Юліане. Полеж ось тут, збоку. Ще не світає, Юліаночку. Поїзд ще стоїть? — мені виглядає, що минула вічність.
Ми непомітно засинаємо і прокидаємося, коли надворі ясний день. Юліан переходить на свій диван, застромляє руку у кишеню пальта і простягає шоколад. Розламавши плитку, я повертаю йому половину. Він сміється засмученими очима, лігши горілиць, дивиться вгору, похрумкує шоколад і щось думає. Мабуть, він думає про те, що лишився зі мною назавжди на цій порожній холодній станції. Думай що хочеш. Все, що буде далі, — не твій клопіт. А я ще маю час посушити голову. Нічого, все буде гаразд.
Зрапта Юліан схоплюється і дістає з внутрішньої кишені два невеличкого формату томики. Перше, що я за собою завважувала, коли Юліана випускали з в'язниці і влягалися зрештою пристрасті, я йому показую то одне, то інше, одним хвалюся, інше підсуваю, щоб він оцінив. Так діти, заприязнившись, починають шукати спільних тем і уподобань за допомогою всього, що їх оточує.
Мені трохи моторошно і надзвичайно приємно читати на томику видрукуване золотими літерами Юліанове прізвище. Одна книжка видана за Збручем, друга— в Женеві, французькою мовою.
— Вітаю, мій Цезарю!
— Тюремний доробок, — сміється Юліан.
— Отже, ти отримав гонорар?
— І пожертвував на краєзнавчий музей у Дрогобичі.
— Українці на Радянській Україні видали краще.
— Там взагалі до мене гарно ставляться. Еміграція святкує остільки, оскільки можна почерпнути ненависті. До речі, після Драгоманова там лиш тим зайняті, що смакують тутешню знедолю. Більше шкоди, ніж піддержки. Варто в Галичині з'явитися новій цікавій книжці, як там, серед західної еміграції, зчиняється гавкіт — і не треба доносу, дефензива кидає автора до в'язниці, цензура вилучає з обігу весь тираж, пропаганда виголошує крамольникові анафему. З приводу нашого університету на Заході звіялася справжня буря. Одні гудять, другі виють від захвату, треті віщують незліченні втрати, мовляв, ми ставимо під ризик квіт молодої Галичини.
— А може, це не так зле, Цезарю. На той гамір озирається світ, робить свої висновки про ці неподобства.
— Діловий західний світ, Мартусю, шанує тільки діло. Культурницькі змагання і пересуди для нього — пустощі. Коли заснували у Львові український селянський банк, то одразу на це звернули увагу і в Канаді, і в Америці, і в Німеччині. Запропонували субсидії, а як галичани відмовилися (щоб створити бодай подобу власного громадського продукту), там аж пінку з рота пустили. І розмови почалися, і місії... Однак наша еміграція гола й боса. Збирають бібліотеки (видно, щоб не забути рідної мови), видають такі-сякі брошури й газетки і пліткують на все горло. Правда, в Берліні відкрили якусь українську офіцерську школу. Та що це за школа? Яким це лихом окупиться Галичині — мені поки що важко сказати. Боюся, що там виплекається покоління войовничих українських пронімаків, які заодно з шефами вважатимуть Україну багатим закутком Європи, а свій народ безвольним, безхребетним натовпом. Боюся, що коли-небудь запахне страхітливим садизмом і великі потуги будуть гірко оплакані. — Юліан виглянув у вікно. — Здається, рушаємо.
— А що маєш у запасі, Цезарю?
— Дещо збиралися видрукувати у Варшаві.
— Звісно, польською мовою?
— Так, польською. І я переслав рукописи до Харкова. Якось ми мимохідь підрахували, скільки галицьких борзописців видаються у Польщі, — і запаморочилося в очах. Між іншим, переважна більшість газетярів, навчившись вправлятися у часописах, наполегливо пробують пера в художній літературі. Якщо в Галичині вони будять глушину півторатисячними тиражами, то Краків і Варшава розмножують їх до безконечності і всю ту продукцію польською мовою перевозять у галицькі книгарні, мовляв, думайте і читайте... Грушевича розрекламували як видатного всепольського письменника. Пригадую, як у нього морщилася шкіра від страху, коли видавали його повістину у Львові. Тричі на день оббігав усіх знайомих: "Ой панове, готуюся на каторгу". Тепер мало не лусне від пихи: "Ми маємо руку в столиці, ми дещо можемо робити..." І теревенить про місцеві проблеми, не маючи про них будь-якої уяви.
— Скажи мені, Юліаночку, доки це буде?
— Не сьогодні почалося, не завтра закінчиться. Те ж саме діялося за Австрії. Навіть з наших шкіл декотрі вигулькували як Пилип з конопель: "Український пролетаріат повинен розмовляти по-німецькому..." Правда, тоді ще жили Драгоманов і Франко і ці пилипи не мали розгону.
— Але ж то — пронімецька диверсія.
— Пангерманська, дівчинко. Шкода, що пророки не мають змоги встати з могили.
— А знаєш, Мирослава Коваль написала цікавий монолог.
— Я читав, нам його передали до в'язниці.
— Невже, Цезарю?.. — Після паузи я додала: — Виявляється, ви там більше знаєте, ніж дехто на волі.
— Тюрма постійно годується тим, заради чого її створено. Замкнений злодій підвищує кваліфікацію зломів, анархіст виношує плани ще відчайдушнішого замаху, політв'язень як у побільшуюче скло бачить вади державного устрою. Іноді не треба повної інформації про те, що діється назовні. Досить натяку, а решту в'язень додумає сам; у нього доволі часу.
— В такому разі чиновникам варто до вас прислухатися, щоб усувати хиби своєї політики.
— Вони й прислухаються. Але з тим, щоб вчасно надбудувати новий дах над гріхом. Вавилонська вежа — мізерна споруда в порівнянні з нехарапутними хмароде-рами на курячій ніжці, в які забудовують віруси суспільного ладу. До слова, згадав приємного фантазера-лікаря, що сидів у Бригідках за якусь незбагненну провину. Він твердить, що ракова хвороба виникає внаслідок порушення симетрії в окремій клітині. Організм блокує відхилення від норми недоцільною пухлиною, і процес її розширення .вбиває тіло.
— Його не за те посадили, що сконструював модель загибелі капіталізму? — кажу я, осміхаючись, аби полишити тему про недугу.
— Якщо йому раптом припало до душі ляпнути про цю аналогію, він не побачить рідного порога. Чиновня жахається не іскри вчинку, а іскри здогадів. Вчинок вона знешкодить і навіть вигідно для себе розтлумачить, здогад же спонукує до роздумів, а це вже підкоп.
— Чому люди такі терплячі?
(Продовження на наступній сторінці)