Гірко йти снігами. Схоже, що я відпочив і скріпився силами, аби виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути, шапка дубіє на голові. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться циган на шкапі. І цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу. Він таки менш залежний від долі. Доля— це щось таке, як хуртовина. Вона монтується з багатьох складників, про неї просто неможливо сказати всю правду, але ми настільки наївні, що пробуємо; а циганові байдуже; він кудись поспішає з сином за поясом, як кенгуру, і завертає його назад, до зганьбленої жінки тільки думка, що та заслуговує стусана. Його певність така гаряча, що важко уявити, ніби за дорогу вистигне Коли все життя мрієш, вигадуєш і шукаєш примар, твої найбільш тверді наміри скидаються на іскри над комином. При цьому власна ціна своїм діям невисока, а від інших хотів би вчути похвалу, чекаєш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти невільник долі. Доля схожа на хуртовину. Вимотує жили, а тобі здається, що хтось збоку все те видить, і повертаєш голову, щоб побачити співчуття в очах. Ми більше як наполовину солісти стороннього погляду. А може, й на всі три чверті...
Я йшов навмання полем, орієнтуючись на ряди тополь над завіяним коритом гостинця. Ось те місце, звідки повернувся шпигун, звідси до міста рукою подати. Я ковтнув снігу і пішов швидко. В глибині хуртовинного валу затемніли контури кам'яниць. Чи мені причулося, чи справді вітром принесло дрібоніння трамвайного дзвінка. Я подумав, що нинішні римляни, як би не старалися задушити варварів, не зможуть цього зробити, ними попихає ідол наживи. Він спонукає їх пускати в рух фабрики і давати рабам огризки. А раби ці вміють терпіти. Найнеймовірніше падіння людини і загалу, коли воно спричинене, а не викликане бешеністю, не стає могилою. Ображене серце не вмирає навіть тоді, як тіло зотліло. Трошечки повітря і сонця! Кров очиститься, і тіло воскресне.
Сутеніло. Подув лінивий південний вітер. Буде відлига. Я розімлів і ледве піднявся на другий поверх.
— Бачиш: я чекаю,— сказала Марійка, сідаючи на стілець.— Позавчора чекала і вчора...
Я зняв шапку і опустився на канапу.
— У кожного китайця є вівтар предків,— сказав я.— Перед ним голова дому повідомляє прародичам про всі зміни в сім'ї. Зараз я трохи віддихаюсь і скажу перед лампадою:
"Я прийшов". Якщо лампада горітиме рівно, душа моя перед тобою чиста.
— Я працюю, Прокопику,— похвалилась Марійка.
— У Мигельської?
— В друкарні.
— Обшуків не було?
— Ні.
— Що там за люди, як ти себе почуваєш?
— Мене лиш заробіток цікавить.
— А в місті які новини?
— Наїхало російських емігрантів. Наймають комфортабельні квартири, спеціально для них відкрили кілька кав'ярень. Промисловці, артисти, письменники. Золоті дощі за ними.
— Ще б пак!
— Що?
— Обікравши Росію, можна собі дозволити. Буде кому вчити нас самостійництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
— Я дуже брудний. Лазні не розтопили з нагоди приїзду російських емігрантів? Марійка посміхнулась:
— Розтопили.
— Якби ще кілька соціалістичних революцій, Львів міг би розбагатіти. Піду до лазні.
— Ти маєш гроші?
— Є, Марійко.
— Ти ненадовго, правда?
Вона була у светрі і фалдованій спідничці, а я хотів би її бачити в сукенці, тоді вона святковіша, чужіша, і я тримаю себе в руках. — Одягнися в сукенку,— сказав я.
Вона здивовано відступила, та розцінила моє прохання інакше і усміхнулась, ховаючи лукавинки.
Біля кав'ярні "Де ла Пе" стояло кілька фіакрів, всередині яскраво горіли люстри, на фіранки падали тіні високих капелюхів. Візники, тупцюючи край тротуару, весело перемовлялись.
— З жіночого монастиря, кажуть, втекло кілька молодих черниць.
— Почули, що є де попастися.
— Всі — колишні гімназистки. От нюх мають, бестії.
— Вчора отамечки за будинком зупиняє мене панянка в лисицях і милим богом розсипається, аби довезти до кав'ярні. Кажу: "Який мені рахунок? Іди пішки. Кілька кроків". Вона не вступається в дороги. Мусив підсадити і довезти. А тут скіцьнула у двері, тільки її бачили.
— Ще австріяками розпсовані...— Візник вилаявся.
— Зі злої трави лихе й сіно.
Марки мені вистачило на те, щоб підстригтися, купити квиток і маленький шматочок мила В парній я виліз на горішню лавку і з тугою подумав, що у себе в бункері навряд чи отримав би більше задоволення од купання. Отут у лазні я вперше збагнув, що мої мрії стали настільки далекими, що вже мене не хвилювали. Я розізлився і вийшов з таким настроєм, як колись обстриженим баранчиком з відсутнім поглядом сідав у поїзд на Відень.
— Ти чого недобрий? — запитала мене Марійка.
— Стригли несправною машинкою.
— Якби ти знав, який ти гарний з цим блідим рум'янцем... Ти прав білизну? Сам?!
— Тобі завжди якісь дрібнички впадають у вічі.
— Хіба те, що я зодяглася в сукенку, не дрібничка? — Бідна, вона й мені хотіла віддячити.
— Це — ні,— сказав я, пригортаючи її.
— Будеш вечеряти?
Я кивнув, і вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко... Кінець нам. Що мені — накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка і Родзісада? Винен я чи не винен у тому, що Марина конає від сухот, а моє серце і мозок топчуть чобітьми?.."
— Чого зітхаєш? Чим ти стурбований? — Марійка поставила на стіл присмажену ковбасу, хліб і пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене і тихо сказала: — Нам треба відсвяткувати. Я б досі сиділа без роботи. А ти... не переймайся. Чи я не розумію твого становища? Розірвись — не допоможеш ні тут, ні там. Коли...— В очах її виступили сльози.— Коли ти зможеш поїхати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: заміж не піду. Все, все... Це вихопилося, тобі не треба цього знати.— Вона відійшла до вікна, мить стояла в задумі, потім повернулась до мене.— Я думаю, що вони тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, і ти казав правду. Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що ні. Вона ніби пошкодувала і запросила нас, коли зустрінемось, на різдвяні свята до себе. На роботі мені весь час здається, що за мною підглядають. Та куди дінешся? Я буду працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли "рятувати". Ти б не витримав... Тобі не можна сходити з дороги.
Я спитав себе, яка в мене дорога, і посміхнувся. Марійка не помітила посмішки і провадила далі:
— Малою я пустувала, і мене лякали, що віддадуть племені, яке дітям заковує у дерев'яні колодки ноги, аби вони не росли. Ті "друзі" те саме роблять з совістю. Вони заковують її, готові весь народ одягти в колодки. Але ти сам кажеш, що перемагає життя, а не однострій. Твій час прийде...
Я опустив голову, не маючи сили слухати цю літанію. Мій добрий ангел, ця прекрасна дівчина, перебувала в стані дивного оп'яніння, яке вражало наготою і прямолінійністю. Марійка говорила поквапливо, ніби поспішала звільнитися.
— А тепер вечеряй,— закінчила вона, сумно усміхаючись і питаючи очима, чи я не образився.
Інколи думки про пережите накопичуються, накопичуються, і з них в уяві виростає привид, який не дає спокою, поки йому не освідчишся.
— Ти питимеш?— запитав я.
Марійка заперечливо похитала головою.
— Випий.
— Ні, Прокопику.
Я двома заходами спорожнив пляшку. Мене роздратувала Марійчина схожість, з юними німецькими патріотками, які в формі сестер прибували на фронт "жаліти" солдат У цій хвилевій схожості було те, чим би дуже втішилися "друзі". Жертви, посвяти і самозречення — страхітливо бридке діло. Від них недобре пахне вже тому, що вони викликаються мерзенними умовами життя, винуватцями яких у будь-якій країні буває не так уже багато вартих шибениці людей.
Розуму у цих подвигах мало. Тимпаче, якщо вони масове явище. Що має висіти, те не втоне. Але Марійка лиш на коротку мить була схожа з "патріотками". Звівшись мити тарілки, вона стала сама собою, і я з спокійним серцем почав знімати шкурки із зайців, яких приніс від Окільнюків.
Увечері наступного дня, коли Марійка повернулася з роботи, я вирішив, що треба вбити Гривастюка, Родзісада і митрополита. Марійка прийшла заплакана. З "гуртка друзів" вимагали, аби вона "явилась" на їх засідання.
— Я кажу, що голова розболілася (справді болить), а вони мені: "Аполітичних людей немає, є люди, які вагаються, до кого приєднатися..."
Під стелею білим сліпучим сяйвом спалахнула електрична лампочка. Марійка витерла хусткою очі, усміхнулась, дивлячись на лампочку. Підключили ще одну вулицю. Усі турбуються "про загал". Просто не знаєш, кому дякувати.
— Піди, Марійко, на те засідання,— порадив я.— Я зачекаю.
Вона провела долонею по чолі. Цей зворушливий машинальний рух був з тієї серії, яку вона колись дбайливо вишукувала перед дзеркалом, витрачаючи на це години, а може, й цілі дні. Мені це дісталося за безцінок. Треба було цілувати землю на могилі тієї жінки, яка народила це чарівне тіло (про душу я досі не маю сталої думки).
— Підемо? — запитав я.
(Продовження на наступній сторінці)