Якби я був паном вождем, я б своєму народові день при дні повторював: "Пам'ятайте: кривда народжує кривду". Ага! Пани вожді, посилаючи кривдити, репетують: "Ви йдете на святе діло!" Забагато людей у цьому світі живуть торгами, спекуляцією, а не працею. Я бачу по цьому польському урядові. Поляки теж чекали його сотні років, і він за кілька місяців заповнився тупими, бездарними і лінивими перекупками, що продають надії і преспокійно точать кров із жил.
Львів потопав у снігах. Дорогу більш-менш пробили тільки на цвинтар. Чим далі в місто, стежки ставали вужчі й мілкіші, а на Ринкову площу не ступала жодна нога. Ледве помітний слід вів до будинку, в якому мешкала Марійка Вістун. Я чогось подумав, що це пройшла Марійка.
— Ти вже у Львові? — стріла вона мене втішено.
— Вже встиг справити Покутському похорон.
— Вчора з нашого будинку аж трьох ховали. Та не стріпуй снігу, я люблю, в хаті його запах. Я теж недавно прийшла. Була в Мигельської. Пообіцяла, що знайде мені роботу. В митрополичій друкарні перекладають з церковнослов'янської євангеліє. Потрібні коректори. Дозволиш?
Я усміхнувся і, кинувши на підвіконня шапку, сів на канапу.
— Так? — запитала Марійка.
— Правду кажучи, не хотілося б, щоб ти була в тому колі.
Вона була в шерстяному светрі під шию, широкій спідничці і високих чобітках. Я помітив, що в її рухах більше легкості, справжньої жіночої легкості, яка приходить з певними обставинами. Цього я чекав і боявся, і зараз ця велика, хвилююча краса, до якої я почував себе причетним, мене засмутила.
— Заспокойся, в черниці не піду,— мовила вона, насмішкувато зводячи брови, вкладаючи в інтонацію особливий, таємничий відтінок.
— Я не це мав на увазі.
— А знаєш, Прокопе,— раптом зупинилася посеред кімнати Марійка,— в мене знову був трус.
— Пронюхали,— сказав я, відчуваючи, як мороз пройшов поза спиною.
— Гадаю, тут замішана моя сусідка. Сестра її служить у польського полковника.
— Ні,— заперечив я.— Якби сусідка, вони точніше знали б, коли шукати. Це робота Мигельської,— випалив я несподівано для себе, та одразу ж повірив: її.
— Ти збожеволів! — Марійка сплеснула долонями і почервоніла за свою грубість. — Прокопе,—благальне мовила вона.— Це образливо.
— Мигельська,— сказав я, дедалі утверджуючись у своїй думці. — Я, Марійко, знаю життя і цих друзів. Я вже сам себе побоююсь, настільки наперед знаю, до чого має прийти. Це ніби перед смертю. Така загострена інтуїція, що не можу тобі пояснити. Я прийшов до Покутського, він каже, що стара нездужає, мені чогось не при гадці, я навіть пожартував над дідом, коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тінь, і щось у ній таке було, що я в думці сказав: "Стара сьогодні вмре". Вранці відвезли на цвинтар.
— Не смій так про Мигельську,— схвильованим півшопотом сказала Марійка. Очі її блищали.— Я з Зоряною знайома багато років.
— Цим способом вони і митців завербували. Дивно лише, навіщо я їм здався. Уламок гімназиста з вирваним серцем і розпливчастим світоглядом — навіщо я їм? З села приїжджав .Невечір, колишній стрілець, людина, страшно озлоблена на поляків. Вони його поки що відшили, хоч не збагну, який у цьому сенс. Може, щоб їдкіший став. А я? Той Невечір рубатиме шаблею, я ж і на це не здатний.
— Ти так багато береш на себе, аж нескромно.
— Вибач, коли так.
— Але не гнівайся, добре?
— Угу.
Марійчині заперечення мене стомили. Я став як ганчірка: можна робити що завгодно. Ліг. У голові порожньо, все тіло відмовлялося служити, навіть, здається, не билося серце.
— Ти голодний? Загріти чаю?
Я не одізвався, і Марійка вийшла до передпокою.
Вночі вона ніби пестила мене. Чи мені снилося?..
Х
Мені чогось бракувало. Я вертівся на всі боки, але нічого не знаходив. Тоді я вирішив на якийсь час піти з міста. Доброго півдня добивався крізь замети за ліс, до Семенка, "який б'є мертвих". Над хатиною цідився голубий димок. Стіни були обкладені бур'яном, замість вікон на снігове пустище глипіли маленькі темні щілини.
Я знайшов під повіткою лопату і взявся розчищати сніг. Навколо його поцяткували заячі сліди. Я намагався вибирати сліди цілими і складав візерунком уздовж стежки. Довівши її до повітки, сів на дровітню відпочити і побачив у кутку кільце дроту. Через кілька хвилин у мене на руці висіло півтора десятка силець, і я рушив снігами до лісу.
Зайці раз коло разу стрюхикали всі галявини, але в гущавину йшли своїми окремими путівцями, на них я і розкладав петлі, прив'язуючи вільні кінці дротин до пригнутих гіллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сірі бешкетники повисали в повітрі й довго не мучились.
Хутко насувався вечір. Мені, звичайно, було б приємніше зайти до хатини із здобиччю, але я спітнів, поки розвішував сильця, і боявся простудитися.
В хатині блимав каганець. Заглянувши у віконце, побачив біля плити на стільчику похнюпленого господаря з гачком для грані. Дверцята в плиті були відчинені, на хату шугало червоне сяйво, і виразно було видно великий горбатий ніс господаря і валок довго відпущеної бороди. Господар неспокійно повів плечем, відчувши мій погляд, автоматично підгорнув грань і знову опустив голову.
Я загримав у двері, закалатав обмерзлою ожеледдю клямкою. У сінях, шлапаючи і з шелестом хапаючись руками за стіни, хтось добирався до дверей, затих, а коли я ще раз сіпнув клямку, тужно заскиглили дверні завіси в глибині сіней — у коморі чи в другій половині хати.
— Відчиніть, — гукнув я.
Знову шелест і шлапання, але вже якісь старанніші і легші.
— Хто там? — спитав жіночий голос.
— Подорожній, впустіть загрітись.
У сінях почулося зітхання, гримнув засув. Хата була непричинена, і я побачив у скупому світлі високу струнку жінку з обв'язаною рушником головою. Вона сердито штовхнула засув і чистим дзвінким голосом запросила:
— Заходьте.
Я підійшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жінка вміряла мене проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей і, ставши ногою на припічок, вилізла на влаштовані майже під стелею нари. Я сів на лаву. Під бічним вікном на ослоні в купі кожухів хтось схлипував судорожним сонним плачем.
— Вибачте, що невчасно потурбував,— сказав я. Молодиця на мить звісила з нар голову і знову лягла. — Ви звідки? — запитала вона своїм зворушливо-мелодійним голоском.
— До Львова їду,— відказав я.— А ви як — самі? Молодиця промовчала, потім через добру хвилину покликала:
— Сильвестре!
З сіней, розтираючи долонею горло, ввійшов господар, став біля печі, дивлячись на молодицю, ніби питаючись:
"Кого впустила і як мені поводитися?"
— Подорожній,— сказала жінка. Господар повернувся до мене, недовірливо оглянув зверху донизу і буркнув:
— Добрий вечір.
Я тільки тепер розрізнив солодкувато-теплий запах самогонки і побачив на плиті високий спіжовий казан з мідною трубкою в накривці.
— Ночувати проситься? — звернувся господар до жінки.
— Не знаю,— відповіла вона холодно.— Спитай сам.
— Ночувати проситесь? — похмуро скосився на мене господар.
— Як дозволите... Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав кишені, вийняв люльку і капшук з тютюном.
— Курите?
— Так.— Я взяв пучку махорки.— Дякую.
— Нема за що.— Господар ще раз пильно подивився на мене і сказав: — Холодно надворі?
— Дуже.
Він якось вдоволено похитав головою, ніби кажучи: "А ти як хотів? Знай наших". Потім раптом нахмурився, підтягнув штани й опустився на стільчик.
В хатині було до краю бідно, земля подовбана, певне, дрова кололи, не виходячи за двері, в кутку стояло погнуте відро з водою, і над ним на цвяху висіло оббите горнятко. У чорному перекошеному миснику стояла ребром велика глиняна миска і пляшка без шийки.
— Там під припічком ще є квасоля — дай,— кинула молодиця і чогось надула в посмішці губи, немовби їй вдалося над кимсь помститися.
Господар потягнувся рукою до горщика, помішав дерев'яною ложкою.
— Беріть їжте.
Я вийшов до сіней помити руки, потім усівся за скринею і, набравши в жменю квасолі, став по одній класти до рота. Господарі, здавалося, насторожено чекали, коли несподіваний гість насититься. Захланний і ненаїдний Северин Шутько на такий випадок мав правило: що не до рота, то дякую. Але мені за кожну бобину було заморочливо кланятись.
— Може, "отого" дай,—запропонувала молодиця. Господар нехотя звівся, узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко і з ваганням подивився у вічі.
— Я майже не п'ю,— сказав я.— Трошечки, коли ласка. "Оте" було міцним із запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собі й махом вилив до рота.
— Ще?—запитав він і нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша, і він додав: — Пийте ще.— Тут же моргнув мені, ковтнув сам, а відтак налив мені.
— За здоров'я вашої господині,— сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула мене якимсь нестямним поглядом і шарпнула на голову рядно.
(Продовження на наступній сторінці)