Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всім остогидла, та ніхто не хотів поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тоді, як Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через заборону; більшість їх складу в тюрмах. Тепер навперебій заговорили, що їх повинні випустити на волю. Влада не втримається без місцевих кадрів, найактивніших представників громад. Усі відчули себе молодими і сповнений устремлінь...
У житті накопичилося стільки диких, як на здоровий розсуд, засобів впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як із глини, виліплювати щось інше. Тому такого поширення набрала торгівля ідеалами,! і величезні маси народу час від часу безоглядно поринають у багно фанатизму. Хто був у камері, кожному раптом стало ясно, що без них не зуміють обійтись, їм хотілося думати, що уряд їх спеціально ув'язнив, аби зберегти, адже на волі навісніє голодна смерть. Лиш досвід предків — страх — стримував готову істерію рабопоклонства. Цей самий страх зіграв з ними жарт, коли прийшло звільнення.
Серед ночі в коридорах появилися наглядачі і, повідчинявши камери, гукали:
— Виходь! Виходь з речами!
Вони стікалися в тюремний двір. Якийсь недолугий дідусь кричав:
— Воля, панове!
— Провокація,— прошепотів професор.
Хтось знайшовся:
— До камер підводять труби. Заженуть назад і пустять гази.
— А ворота — навстіж,— злякано мовив Тодосій.
— Там, певне, поставили кулемети,— голосно продудонів Грушевич.— Лишень висунь голову!..
— Треба перевірити.
Хтось відокремився од натовпу. Грушевич поволік за собою Тодосія. Крадучись, попід муром рушило ще кілька чоловік.
Грушевич ліг на землю і виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо. Тоді він виглянув на вулицю і оторопіло рикнув:
— Утікай. Доки не пізно!
До світанку Грушевич з Тодосієм пересиділи в Стрийському парку. Коли почало розвиднятися, Грушевич спохватився:
— Тут можуть вчинити облаву. Нам ліпше змішатися з людьми.
Місто вже ожило, селянки торгували під фасадами фруктами. Грушевич купив яблук.
— Їж, їж.— тикав він Тодосієві тремтячими руками.— Солодкі.
Він відчув прилив ніжності до цього придуркуватого і безпорадного селюка й готовий був виміняти за його личаки свої чеські бештайгери.
Вони й не помітили, як біля жінки з яблуками зупинився поліцай. Він нагнувся до кошика, взяв яблуко, відкусив корінець, поремигав і кинув селянці монету. Вона догідливе напакувала його кишені плодами. Поліцай навіть не глянув на Грушевича і Тодосія. Посміливішавши вони йшли за ним до Ринкової площі. Протиснувшись крізь ярмаркових до ратуші, стали під стіною біля худорлявого юнака, який продавав різьблені хрести.
— Я ж казав, що випустять,— усміхнувся Грушевич, косячи очі на сонце.— Звичайно, це хитрість, вона мене не тішить. Але нічого. Яка рука, так і гребе. Будемо мати на увазі. Так просто вони нас не куплять, ми будемо вимагати прав для всього народу. На силу будемо відповідати силою. Ми і в пригоні вміємо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш?
— Мені б до Канади,— простогнав Тодосій.
— Поїдеш,— запевнив Грушевич.— Спершу стань до роботи, зодягнися, відчухайся. Треба обдивитися, примірятися. Нічого не роби навмання.
Грушевич весело поплескав Тодосія по руці, поблажливо всміхнувся. Дихав він поквапливо, ніби перед цим зійшов з марафонської дистанції.
— Передовсім треба роздобути інструменти. Чогось мені не кортить до Тернополя. Розпочну практику у Львові... Гм! Аж не віриться. Вони, сучі діти, переодягли охоронців, підстроївши під банду. Нічого. Вони хитрі, але й ми биті.
Ночували в парку, а наступного ранку знову вигрівалися під ратушею, біля юнака, що торгував хрестами. Тут несподівано побачили Прокопа Повсюду. Він приніс юнакові якийсь клунок.
— Не забудь купити тютюну,— попереджав Повсюда, примружено дивлячись на хрести. Тодосій почув його голос,— аж підстрибнув. Прокіп був блідий на лиці, дуже марний, погляд став суворішим, бесіда і рухи млявіші, ніж півтора року тому.
— Краяни! — розпростер він руки, коли Тодосій сйінув його за куртку.— Ти як тут опинився, Тодосію?
— Ми з каталажки,— пошепки відповів Тодосій, сяючи з радості, як дитина.
— А з дому коли ж?
—. Та вже давно. Я поїхав невдовзі після тебе.
— То чим пахне світ? — засміявся Прокіп.
— Ой, не питай.
— Куди ж ви, хлопці?
— Нюхаємо запах сонця,—стаючи ближче, мовив Грушевич.— Земля нам просмерділась.
— Де зупинились? Я мушу йти на роботу, але хотів би з вами побалакати.
— Ніде,— простосердно сказав Тодосій.— Ночуємо в парку.
— Тоді я проведу вав до нашого готелю. Приймемо до товариства, Олексо? — звернувся він до юнака.— Приймемо. Люди свої.
Юнак байдуже кивнув.
— Ми живемо в підпіллі, — ведучи їх за собою, розповідав Повсюда.— Думаю, не подивуєте. Нині весь світ у підпіллі. На щирість не проживеш, не виживеш. У душі плачеш — очі усміхаються, ночуєш у льоху — вдень гордо несеш голову, ходиш без документів — зате вештаєшся під носом у поліцая.
Вони перейшли площу, забралися у захаращений дошками дворик, крізь розвалений мур перелізли в другий дворик. Тут Повсюда підважив старі двері, що ніби випадково лежали на цементній приступці, й показав пальцем на темний отвір:
— Прошу до господи. На добровільне ув'язнення.
Льох освітлювався двома заґратованими віконцями. Уздовж стіни з покладених на цегляні підмурки дощок були влаштовані нари, а біля протилежної стіни, впершись закуреною трубою в склепіння, стояла залізна піч.
— Справді, з камери до камери,— зітхнув Грушевич, кидаючи на нари клунок.
— Воля ваша,— сказав Повсюда.— Я тут сплю близько року. Тинявся парками, а коли похолодало, цей льох для мене був знахідкою. Якось уночі йду вулицею і чую — ніби з-під землі озивається скрипка. Ледве дошукався... Ну, мені ніколи.
Грушевич видряпався на нари, сів, прилизав нижньою губою вицвілі в тюрмі вусики.
— Лягай, Тодосію,— підохотив Сліпчука, що сиротливо озирався навколо.— Лягай.
— Я під вечір повернуся,— сказав з дверей. Повсюда.— Зрештою, тут і Микола Павлюк ночує, він прийде швидше, розважить вас. Можете спати спокійно, про криївку ніхто не знає.
Увібравши голову в плечі, Тодосій ступив до нар, розгублено подивився на Грушевича і тихо застогнав.
ІІ
Через кілька днів Грушевич привів ще одного жильця. Хлопці вже спали, я тільки-но вклався.
— Присядьте ось на тапчані,— запросив шанобливо лікар.— Я розведу вогонь і зігрію чаю.
— Не турбуйтеся, пане Грушевич, я не проголодався.
— О, тут ще є грань. Десь товариство роздобуло вугілля. Це недовго, пане Кривов'яз.
Я колись чув це прізвище, але вбийте мене — не пригадаю. Грушевич мені не сподобався з першого разу, і я вирішив почекати, може, з розмови вдасться зрозуміти, кого він привів. Ми берегли криївку потайсвіту, як святиню, але коли Грушевич почне сюди водити знайомих, нас викурять.
Спалахнули скалки, гість підшлапав до дверцят.
— Гай-гай,—схлипнув він, сідаючи на цеглину.— А ці мури витримають ще тисячу років.
Грушевич підвісив над полум'ям казанок з водою і теж опустився на долівку.
— Чорна кам'яниця, Корняктів палац,— вів далі гість, похиливши голову.— Життя насміхається над ідеалами, пане Грушевич. Вам відома історія цього будинку? Його побудували наприкінці шістнадцятого сторіччя. Костянтин Корнякт, отримавши дворянство, розмахнувся на шість вікон. Він підігрів марнослав'я архітектора Петра Барбони, спрямовуючи удар проти Софії Ганель,— її Чорна кам'яниця була найпишнішою спорудою на Ринковій площі. І палац її справді потрапив у тінь Корняктового будинку. Він став предметом заздрощів. Його за великі гроші відкупив орден кармелітів, а в ордену — воєвода Якуб Собеський. Відтоді він став колискою не тільки багатства, але й політичних інтриг. Між іншим, тут вкладався мир між Річчю Посполитою і Московщиною, архітектурним вивінуванням захоплювався рятівник січової республіки Петро І, коли готував коаліцію проти шведів, за переказами, Хмель наш теж ходив палатами з прискуленим оком.
Кривов'яз випростав ноги, зняв капелюха. Полум'я з печі освітило сиві, дашками, брови, лукою вигнутий ніс, під яким темніла тонка лінія з'їдених старістю губ.
— Перепрошую,— сказав він.— Я розговорився, мов за кафедрою. То через оцей пам'ятник. Свідки розв'язують язики. А тут інше не треба забувати: наші нащадки не знатимуть, як історія ховала в Корняктовому льоху композитора Павла Ганиша, про якого ви мені розповідали, різьбяра Олексу Чорноту…— Він на хвилину примовк, ніби вагаючись, чи називати інші прізвища.— Живцем поховані,— мовив, зводячи брови.— Що може бути страшніше?
— Закипіла.— Грушевич вийняв з печі казанок.— Всипати цинамону?
— Дякую, не треба.— Кривов'яз узяв горнятко з окропом.— Не шукайте, пане Грушевич, у мене нежить, я однаково не відчую запаху.
(Продовження на наступній сторінці)