Я вернувся перед досвітком. Дружана вже спала. Косими лезами свічка полизувала вилинялі стіни. Я вмостився побіч, шукаючи очима чогось такого, що б допомогло мені переконатися, що я — господар, сім'янин, бездрімно стою на чатах притулку. Але такого предмета в хаті не знайшлося. Батько лишився рано без родичів і звів господу на скупий парубоцький лад. І я нічого не докупив, і чи буде можливість?.. Та заплющую очі — і в уяві вимальовується кожна дрібничка. Все — моє, хвилююче рідне, без нього я не був би сам собою. І я справді відчув себе значнішим, зиркнувши на розсипані по подушці каштанові коси, на по-дитячому надуті губи моєї дружини, на безпечно відкинуту руку, готову мене пригорнути. Руки в неї були міцні, засмаглі, присіяні золотистими волосинками. Сорочку вона, лягаючи, розстебнула. З-під чорнобривої вишиваної лямівочки висвічувало повне персо з рожевим соском. Рядно обтікало крутий стан, широкі манливі стегна. "Мамка, — подумав я. — Вона створена, щоб народжувати дітей".
— Дружано, — мовив я, коли вона прокинулася. — Якийсь час я не хочу показувати тебе людям. Будемо ходити в ліс, на царини.
— Мені однаково, — відповіла вона, мружачись і лупаючи спросонку віями. — Крім тебе, мені нікого не треба.
— Ти прекрасна й розумна.
Я задув свічку. Раптом перед моїми очима постала чорна порожнеча Олениного обличчя.
— Ти стомився, — сказала Дружана. — Спи.
Я прокинувся пізно. Надворі мрячив дощ, село запеленав туман. Побачивши, що бочівка наповнена водою, я вискочив з хати. Прибравши в стайні, Дружана силкувалась закотити під дровітню буковий ко во.
— Не руш! — крикнув я, ніби мене підмінили. Я схопив її за руки. — Прошу тебе раз назавжди: не чіпай чоловічої роботи. — Штовхнув ковб ногою, увігнавши топір, підняв сторч.
— Але що це мені?
— Прошу тебе.
— Я звична.
— Дружанко, — аж зіпрів я. — Коли мене не стане... Я запнувся і жбурнув ковб під дровітню.
Дружана мить стояла ні в сих ні в тих, відтак підняла на мене усміхнені очі.
— Йдемо снідати.
— Що? — здивувався я, бо дома не було жодних припасів.
— У нас були гості. Чигринова неня принесла бринзи, крупи, олії... І за це сваритимеш? Я не хотіла брати.
— І образив він її стукотінням довгим, як котяча молитва, — не зміг я не розсміятися. — Ні, Дружанко, не сваритиму. Але ти народиш мені здорового сина.
Вона почервоніла, очі зблиснули и пірнули під вії.
— Не треба надриватися, коли я дома.
Ми закінчували снідати, коли в сінях зачовгав Сергій Верешко.
— Комісія. Солдати пересварилися між собою і від'їхали. Мені здається, вони мали зреквізувати худобу.
— І змилосердилися!
— Начальник вимагав загнати овець, але солдати відмовилися виконати розпорядження. Оце армія: солдат командує офіцером!
Повідомлення звучало, як вигадка, і я, покінчивши з млинцями, вагався: слід мені, як статечному ґазді, перехреститися чи й так обійдеться.
— Гроші московські бачив? — Сергій простягнув асигнацію.
— Які нам тепер брати за роботу? — посміхнувся я. — Рублі чи крони?
— Кошута вирішить.
— Юр захоче австрійських. Я особисто згоден на натуру. Ось дари, які ви повинні приймати від них, — підладився я під Юрів голос, — золото і срібло, мідь і шерсть блакитну, пурпурову і темно-червону, і козачу шерсть, і шкіри баранячі червоні, і шкіри сині, і єлей для світильника...
— Що це з ним? — звернувся Верешко до Дружани. Вона переплела руки на моєму плечі і, стрельнувши
лукавинками, забубоніла:
— Я пересичений чадом овинів і туком відгодованої худоби...
— Молодята! — сплеснув Сергій руками. — Що це з вами? — Нарешті здогадався, що ми перекривляємо ватага, і зареготав.— Перестаньте робити зло. Навчіться робити добро. Шукайте правду. Рятуйте пригнобленого. Захищайте сироту. Заступайтеся за вдову... Між іншим, розлуцькі вдови присилували Чигрина ділити сіно, бо солдатські ксgt;ні об'їли село до бадилини. Чигрин з досвітку на вагах. Йдемо допоможемо.
— Солдати справді від'їхали?
— Подалися.
— Багато їх?
— До ескадрона.
— Може, прочули, що ватага вертається?
— Погода псується, — сказав Верешко, пропустивши мимо вух мої слова.
— Завтра на Яровицю?
— Порадимося з Чигрином. І в мене, Ксеню, — він з ваганням позирнув на Дружану, — конфузія. Федора — жінка не для життя. Та я давно те бачив, але тут — немічна мама клопочеться, недосипляє, а Федорі хоч на хвіст сядь. Ні сорому, ні совісті. Аби ліжко розстелене і гарячий парубок. Не для дому баба. Я наворкотів — забралася, ніби й не було між нами нічого. Смок дуркуватии, а не баба. Розумієш — коханка. А мені коханки не треба. Мені — щоб зварила, випрала, товар доглянула. Опісля ніч велика, а я, слава Богу, здоровий... Буде важко без неї, бо щось таке є в жінці... Ну, але жити нема з ким.
Мені навинулася на гадку слушна до випадку фраза з Біблії, проте змовчав.
Над Чигриновим обійстям висів гомін, як над ярмарком. Олена стояла з Василем біля ваг. На мить мені стисло горло, коли спіймав на собі її погляд. Вона заплющила очі, мовби кажучи: "Нічого, обійдуся і без лиця". Потому очі розплющилися, стали спокійні і добрі.
— Ксеню! — покликала.
— Що?
— Чого не признався, що привіз жінку? Щастя і злагоди, Ксеню!
— Дякую, Олено.
Над юрбою мелькали прим'яті ношені кресані. Я ледве впізнавав парубчаків — повимахували за два роки, повідпускали вусики й чуприни. Дівчата теж вилюдніли, стримано звискували, коли котрийсь із леґінців запустить під горбатку мацку долоню, і винувато озиралися на нас, мовляв, що вдієш із зеленцями, ото якби старший моргнув!
Я підмінив Чигрина на вагах.
— Бачиш? — показав Василь на хлопців. — А ти хочеш миру?
Я не озвався, і Василь додав:
— Чуєш, а москалі — вуйки. Це не солдати. У них рало перед очима.
Я стріпнув з кресані краплини дощу і сказав:
— Візьмемо в Яровицю молодих на підмогу.
— І правда: нехай провітряться. Я побалакаю. Хлопчаки завмерли, побачивши біля себе Василя.
Високий і ставний, він ступав легко й упевнено, кожна складка одягу мовби всміхалася, рушена грою м'язів. Парубчаки одразу зароїлися довкола нього, та наперед вискочив Мариничів Микола. Заввишки вже як Василь, обличчя дрібне, але зухвале, неспокійне, очі хитрі, рухи скрадливі, як у хижака. Він стебнував Василя поглядом і осміхався.
— І цих заберуть, — зі смутком мовила Олена. — І цих знищать. Боже!..
— Ади, як набундючився! — виринуло із суголосся дівочого сміху.
Мариничів Микола зрозумів, що це його стосується, переступив з ноги на ногу, знову витягнувся, як жердина.
— А мій як виріс! — почала було Олена, та голос впав, з очей потекли сльози. Обтерши лице, тихо додала: — Михайлик виріс. Івась і Ксеньо затрималися, — повела рукою при землі, і щоками знову пробігли сльози.
— Відбою не мав, — сказав Чигрин, вернувшись від леґіників. — Вибрав шістьох. Питаю, кому підійшли роки до служби в армії. Всім! "А хто дівчину має?" Мовчать, перезираються, штовхають один одного під ребро.
— мариничевого береш?
— Спробуй не взяти! Сатана.
До кінця дня мене не покидало радісне почуття: не так вже голо між горами, як здавалося.
Додому вернувся мокрий до рубчика. Дружана шила. Переодягшись і повечерявши, я сів до вікна — слухав шемрання дощу, який аж немовби ходив довкола хати, скориставшися з пітьми. Під стріхою хлюпотілися і клекотали веселі струмені.
Тремтіло й похитувалося полум'я свічки. Теж самовільна праця природи. Здається, що ти присутній при готуванні якогось чародива. Спало на думку, що мене завжди щось підмивало вчинити наперекір волі дорослих, щоб когось здивувати, та в шкурі ленінців-зеленців не міг себе відчути.
Стиха зарипіла розчахнута бурею слива. Я знайшов очкур, накинув на плечі сардак.
— Іду дерево забинтую.
Дружана провела мене до порога усміхненими очима.
В лице вдарило тяжким мокрим снігом...
А десь у горах мокли люди! Мокли в окопах і в поході! Простуджено кашляли. Когось будили, і схлипувало під чобітьми болото.
Солдати сонно, мерзлякувато щулилися, вбираючи голови у плечі. Якийсь невдаха без кінця вовтузився і прохав:
— Дай, братчику, тютюну.
— Не спиться? — питав хтось співчутливо.
— Чуєш, приснилося, що я дома, що...
Шарпонув вітрисько, посипало сніговою крупою. Я обв'язав деревце і подумав, що треба навесні підсадити молодих слив. Нараз у протилежному кінці завалували собаки. Потому загуркотіли сотні підвід. Дружана показалась у вікні з розпростертим, як полонне знамено, обрусом, і вікно стемніло. Коли я зайшов, вона сиділа на тому ж місці, в тій же позі з рукоділлям на колінах.
— Я заслонила вікна — і не подумала, що тобі потрібне світло. Чогось стало маркітно, ніби хто припав до шиби.
Я розтер мокрі, здерев'янілі від холоду пальці. Ні, це не поступ. Людську душу навчили відчувати небезпеку. Це не поступ.
(Продовження на наступній сторінці)