Чи думав колись Фантин, що наче поважний пан сидітиме в бібліотеці у самого подести і зачаровано прислухатиметься до розмов сильних світу цього?! Не думав, ясна річ. Але ж сидить і прислухається (хоча щодо "зачаровано" — це ще під питанням!)
Місце пам’ятне: саме тут підстрелили магуса під час "відтворення ситуації", а простіше — при спробі пограбувати віллу Цинікуллі. Тепер нічого не нагадує про ту ніч: розбиті шибки замінено новими, а слід від арбалетного болта на тканих фламрських килимах нашвидкуруч прикрили чиєюсь картиною.
На картині зображений Фантин.
Себто не Фантин, звичайно, а хтось, дуже на нього схожий! Але якщо не приглядатися, якщо на перший погляд — ну точнісінько Лезо Монети, наче учора з нього малювали. Дуже незвично це Фантинові. І неприємно. Наче з тебе, живого, майстер-трунар зняв мірку.
Усе, з тугою думає Фантин. Пропала справа, хоч у теслі чи у вантажники йди: у місті ж кожен стражник тепер цей портрет бачив. "Вілланом" не попрацюєш: упізнають, ще коли прогулюватимешся навколо будинку майбутньої жертви, обстановку вивчатимеш. От що значить: прокинутися знаменитим!.. (До віку б цього не знать!)
А за все — месерові законнику треба дякувати! Он, сидить під портретом, на обличчі своєму магусовому спокій та упевненість зображає. Прикидається, ясна річ. Розпорядника синьйора Леандро обдурить, ресурджентів, що от-от мають прийти, — може, також. Привида синьйора Бенедетто з пантелику зіб’є своєю незворушністю, ще когось.
Тільки не Лезо Монети. Адже він пам’ятає вчорашній вечір... надто добре пам’ятає.
І тому зовсім не сердиться на магуса за свої портрети, які потрапили до рук кожному альясському стражникові.
2
...Фантин опритомнів сам, ніхто по щоках не ляскав, водою холодною не обливав. Воду всю пустили, щоб загасити пожежу, яка на той час уже майже вщухла: полум’я зжерло все, що змогло, і само собою зникло. Тож заливали вуглини — більше через заповзяття: пан магус, який, як відомо, із самим подестою запанібрата, звелів прибрати за собою; ресурдженти (які наказали годиною раніше підпалити рибальські халупи, щоб "змусити декого перейти до активних дій") поблажливо мовчали, не втручалися. Сторожа миттю скумекала, чим пахне це особисто для них, і заходилася прибирати: поставили ланцюжок із погорільців, самі стали з відрами, барджело відчайдушно керував, надсаджуючи горлянку: "Дружніше! Дружніше!" — і все в цьому дусі. Дружніше не виходило, оскільки щойно ж одні із відерного ланцюжка в’язали інших — і обидві сторони пам’ятали це.
Месер Оберто тим часом узявся за ресурджентів. Продемонстрував їм свою licentia, поцікавився, за яким правом шановні брати коять свавілля, палять хати простого люду, беруть у полон і піддають тортурам мирних городян? Фантин, хоч і вкрай цинічна особа, а все ж пожалів бідах, таким тоном розмовляв із ними магус.
Але тут Лезо Монети згадав, що непогано б і про себе попіклуватися. Він лежав, де впав, але уже розв’язаний, під голову хтось турботливо підклав стражницький плащ. Поряд, упівоберта до "віллана", сидів навпочіпки Малімор і з явною насолодою спостерігав за тим, як магус дає прочухана ресурджентам.
Фантин закашлявся, підвівся на лікті, але зойкнув від болю і повалився на бік. Якраз щоб розгледіти вражаюче полотно: "Єднання працівників невода і майстрів алебарди".
— Очуняв, — підсумував Малімор. — Швидко. Молодчина.
Лезо Монети промовчав, розтираючи зап’ястя, потім згадав і наблизив до обличчя руку з перснем. Пожежа вщухла, однак сонце уже зійшло, тож зміг роздивитися і кроликів, і шпаги, все як месер Оберто говорив.
Оце так!
То що ж виходить?..
— Не впевнений, месере, що ваша licentia дає право ставити подібні запитання, але оскільки так уже сталося і ми працюємо по одній і тій самій справі, відповім. — Фра Клементе витримав потрібну паузу, потім витяг із кишені гаманець, знайдений в халупі Марка. — Щойно ми прибули до міста, як двоє свідків повідомили нам, що кілька днів тому бачили тут привида. Судячи з опису, мало місце несанкціоноване воскресіння. Тому перш ніж виконувати те, задля чого нас, власне, запросили до міста, ми вирішили обстежити даний район — і одразу ж зафіксували сліди збурення у вірогіднісному полі. Так, коливання не перевищували норми — тоді. Однак тих самих "кілька днів тому" картина, швидше за все, була принципово іншою. Розумієте, до чого я веду, месере?
Магус кивнув. Він розумів.
Фантин — ні.
— Себто ви хочете сказати, що, несподівано для самих себе, знайшли сліди... — месер затнувся і деякий час мовчав, наче отримав удар під дих. Лезо Монети навіть пожалів його: спершу під постріл підставився, потім трунком пригостили, тепер пробіжки нічним містом... Тут у кого завгодно зі здоров’ям почнуться негаразди.
— Що ж, це багато чого пояснює, — кинув магус, трохи оговтавшись. — І все-таки, фра Клементе, прошу вас не турбуватися... бодай до полудня. Залиште у спокої всіх цих людей і йдіть-но на віллу до нашого спільного роботодавця. Я ж... я змушений відкланятись і закінчити деякі незавершені справи. Стосовно ж сліду, який ви знайшли, то можу вас запевнити: жодних пов’язаних із ним збурень (і у вірогіднісному полі, й, таки би мовити, в соціумі) не буде. Кажу це з усією відповідальністю.
— І тим не менш...
— Опівдні, фра Клементе. Сьогодні в годину Єдинорога я зберу всіх зацікавлених осіб на віллі синьйора Леандро і поясню що до чого. А тепер прошу...
Ресурдженти перезирнулися: молодший був розгублений, старший — явно незадоволений, — але сперечатися не стали. Стенувши плечима, вони вирушили вузькою вуличкою у Верхній Альяссо. Барджелло сунувся був "може, надати людей для супроводу", але наштиркнувся на холодний погляд фра Клементе і, віддавши честь, повернувся до своїх підлеглих.
А месер Оберто поквапився до Фантина і Малімора. Зараз було особливо помітно, що в його ході з’явилися певні скутість, хворобливість.
— Оговтався, — мовив він, ставши перед Лезом Монети і важко спираючись на ціпок. — Ну, підводься та не забудь подякувати цьому пролазі, який дуже любить, "щоб усе по справедливості". А то б навіть я з усіма своїми повноваженнями не врятував тебе. А ти, — повернувся він до Малімора, — відповідай якомога швидше: де вона жила?
Той спершу прикидався дурником: "ви це про кого?" та "ніяк не збагну, чому ви вирішили", — але магус тільки втомлено звелів: "Не блюзнірствуй. Сам бачиш, часу у нас обмаль..." — і Малімор миттю підскочив, готовий провести до потрібного будинку.
— А я?
— А ти — давай із нами. Іти хоч зможеш?
Фантин кивнув, звівся-таки на ноги й упевнився, що йти зможе. От бігти — уже ні.
— Я теж, — гірко всміхнувся месер Оберто. — Гаразд, підемо потихесеньку. Дивись, і дошкандибаємо, еге ж?
— Е-е-е...
— Та запитуй уже.
— Як ви здогадалися, що ресурдженти приїхали воскрешати когось із Цинікуллі?
— Не воскрешати, синку, не воскрешати. Аж зовсім навпаки. Здогадався? Так, пташечки нацвірінькали. Ще запитання?
— Перстень... що мені із ним тепер робить?
— Як це "що"?! — втрутився обурений Малімор. — Носити. По справедливості!
— Залиш поки що собі, — додав магус. — Там розберемося.
3
Перстень із незвички трохи муляє, і Фантин, не усвідомлюючи, що саме робить, крутить його на пальці так і сяк, прилаштовуючи зручніше.
І через це ледве не впускає на підлогу теплий пакунок, який миттю відгукується невдоволеним сопінням і чмоканням. Добре хоч не розплакався і не напрудив у пелюшки — було б конфузу, в бібліотеці самого синьйора Леандро!
Тим часом двері рип-рип — і входять, овіяні стійкою ароматною хвилею, ресурдженти. Обидва ретельно поголені, вони добре відпочили, як слід попоїли, це і по обличчях видно, і по ході. Червоноплащники вчора, певно, туди-сюди із Верхнього у Нижній і назад не бігали, а прошкували непоспіхом, чинно, поважно. Тепер заявилися вислуховувати пояснення магуса.
Градоправителевий розпорядник — худющий чолов’яга з кислою мармизою — поважно вказує рукою на два порожніх крісла в дальньому кутку, навпроти дверей. Сідайте, значить, і будьте ласкаві зачекати, синьйор Леандро скоро завітають.
Фра Клементе і, з ледь помітним запізненням, фра Оттавіо вітаються із месером Оберто. Старший червоноплащник цікавиться:
— Як пройшли ранкові вишукування? Чи розв’язалися питання, які так турбували вас тоді?
— Розв’язалися. Коли прийде час, я детально розповім про все.
— А це... — фра Клементе затнувся, підбираючи доречний вислів, — ці чада — результат згаданих вишукувань? — від розгубленості червоноплащник, і так схильний до пишномовства, остаточно переходить на архаїчний штиль.
— У певному сенсі, — туманно відповідає месер Оберто. — Про що теж буде сказано свого часу.
Ресурджент, намагаючись зберегти веселу міну при кепській грі, киває, червоноплащники проходять і вмощуються у призначені для них крісла. Обидвоє готові чекати, скільки буде потрібно.
Утім, чекати якраз уже не потрібно.
(Продовження на наступній сторінці)