Пообіднє сонце золотить дверні кільця й петлі, навіює думки про вічне. Немов відчувши настрій підмайстра і "голоса", в кінці вулиці з’являються двоє панів у пломенистих плащах. На правому плечі у кожного по феніксу — не справжньому, ясна річ, а вишитому, причому дійсно золотими нитками. Фенікси на плечах корчаться в вишитому ж полум’ї: чи то згорають, чи то відроджуються. Пани неспішно крокують, обмінюючись скупими фразами. Кожна — на вагу золота.
— Ви схильні вірити таким інформаторам, брате?
— Я схильний перевіряти будь-які свідчення.
— Однак збурення вірогіднісного поля не перевищують припустимі...
— Ви ще молодий, фра Оттавіо, вам належить багато про що дізнатися, багато чому навчитися... Ясна річ, не перевищують. Бо порушення сталося не сьогодні і не вчора. А ми маємо справу з його наслідками. — Він, проходячи повз крамничку маестро Тодаро, кидає побіжний, але пильний погляд на підмайстра, потім — на "голос". Останньому здається, що в очах червоноплащника спалахнула і згасла феніксом із полум’я гостра, вогняна цікавість. Але: — Поквапмося, фра Оттавіо, час і так працює проти нас. Слід стає дедалі слабшим, а — я впевнений — дичина давно уже залишила узбережжя. Ми ж тільки почнемо звідти, і Бог відає, куди виведе нас...
Далі — не чути: червоноплащники пішли, зникли за рогом. Тільки нудотно-солодка хвиля ароматів від їхніх одеж ще якийсь час тримається в теплому повітрі. Потім тане і вона.
— Ресурдженти, — шепоче вражений хлопчина. — Звідки?..
— Із Ромми, — флегматично знизує плечима "голос". І підводиться, не допивши вина. — Мабуть, я ризикну втрутитися у розмову твого господаря і мо... моєї супутниці. Якщо я правильно зрозумів, час грає не тільки проти воскресників. А ти повартуй-но тут, щоб ніхто сторонній не заходив, гаразд?
Не чекаючи на відповідь, "голос" заходить до крамнички. Підмайстер розгублено дивиться йому вслід і відпиває з кінви: "Он що коїться!.. А так добре сиділи!"
Розділ сьомий
Розповідь рибалки, або "...бачить здалеку"
Бо той — тупиця між дурних остання,
Хто чи підтверджує, чи відкида —
Й все навмання — усяке запитання.
Було, хапання часто без труда
На хибний шлях без роздуму водило,
Бо розум топить пристрастей вода.
Хто істину розшукує невміло
Й не тим, що був, вертає в свій куток,
Той гірш, ніж марно підніма вітрило.
Данте. Божественна комедія
1
— Був пізній вечір, — розповідає стариган Фантину, поки вони йдуть через порт, — і я повертався додому з уловом. Улов був, взагалі-то, так собі, і настрій у мене, як розумієш, теж кепський. Веслую я, значить, до порту, подумки шпечу гірку свою долю, недбайливу рибу, яка лінується запливати до сітей чесних ловців... тут ще, диви-но, в порту не проштовхнутися, понапливло пройдисвітів та злодюжок, спробуй, продерися між ними! До слова, і горло промочити мені б тоді не завадило, а винце розбавлене, яке зазвичай із собою в човен беру, я на той час уже випив.
Із таким от настроєм (і думками про те, що треба б навідатися в таверну і змочити-таки горлянку), веслую я, слідкую, щоб самому нікого не зачепить: відомо ж, навіть у темряві наскочити на корабель — це треба добряче веселеньким бути, але ж веслом у якірний ланцюг з усього маху навернуть можна — і пливи потім без весла, знаємо, траплялося. Отже, веслую потроху, навсебіч дивлюся та прислухаюся: на палубах о такій порі зазвичай нікого, крім вахтових, але ті вже люблять язиками поплескати; буває, щось цікавеньке й почуєш...
Фантин ці стариганові теревені слухає неуважно, вилупившись на туші вітрильників. Хоча дитинство його минуло тут, у порту, от уже кілька років як Лезо Монети перебрався вище — і ближче до об’єктів свого "промислу", до вілл заможних городян. Зараз це місце викликає у нього змішані почуття: легкий, болючий укол дитячих спогадів, жагучу відразу, навіть страх перед величезною імперією прядив’яного канату, зарифлених парусів, п’яних відчайдушних бійок і авантюр, що обіцяють нечуване багатство або ж безславну загибель у безодні; додайте до всього цього природну мрію будь-якого підлітка про морські подорожі — і мабуть, отримаєте саме ту химерну суміш почуттів, які переповнюють Фантина цієї ночі.
І — так, вітрильники! — от що є серцем кожного порту, от без чого він був би мертвий! Неосяжні, наче біблійні левіафани, нави із Веннесії, в чиїх черевах — об’ємні купи бавовни; торговельні галери, наповнені найціннішим вантажем: перцем, прянощами, шовком, мальвазією; кілька каравел, марани, вагітні дровами і камінням із Істри; дивіться-но, трохи далі стоять і гості із далекої півночі: "Золотий пес", "Мисливець", "Свята Марія" із Стоугхолма, кьонінгсбургський "Святий Петро", "Милосердя" із Денкірга, а далі...
Утім, перервемось. Усе одно перелік вітрильників ніхто не прочитає до кінця — кому це потрібно? У нинішні часи такі старомодні пісні важливі тільки для напівсліпих римачів, які перелічують їх ("Перша, друга... десята"), старанно ворушачи губами, втупившись кудись у небо; для них важлива кожна деталь, вони б принагідно взялися розповідати про метушню двомачтових фелук, про швидкісні фузольєри, схожі на водомірок, вони неодмінно б оспівали елегантність карак, вони б... — але ми — не вони, тому досить витріщатися на вітрильники; між іншим, і Фантин уже не такий захоплений мріями та спогадами, він уважніше слухає старигана.)
— Я до самісіньких причалів підплив, — розповідає той, — аж чую — неподалік про щось сперечаються. Причому, знаєш, не кричать, а шепочуться, але так відчайдушно, люто, що страшніше буде, ніж крик.
Головне, я ж вітрильника, де сперечалися, не бачив: його від мене каравела одна закривала. Почав обходити (мені все одно в той бік треба було) — а на палубі уже не сваряться, а до рукоприкладства перейшли: чую удари, зойк дитячий чи жіночий, потім: "Тримай! Тримай!" — і гучний сплеск. Такий, знаєш, наче чималенька річ за борт упала.
Чи, подумав я, не річ навіть.
Людина.
І тоді, звісно, мені б не до вітрильника, звідки людей скидають, а геть від нього плисти, та пізно, я уже вигріб з-за гребаної цієї коравелли, рифи їй під черево! вигріб, дивлюся — галера невеличка, носова фігура на ній у вигляді якоїсь богині, чи що? Очі блищать, груди такі собі... переконливі, платтячком ледь прикриті, руки тоненькі, уперед витягнуті, бушприт тримають міцно, і в усій подобі відчувається владичність гнівлива, здатність карати і милувати. І настрій — саме карати, без пощади!
Упізнав я галеру: ще коли на світанку плив у море, примітив її й запитав у тамтешнього морячка, хто такі та звідки. Сказав: торговці оселедцем, а судно називається "Цирцеєю". Не сподобалося мені тоді у його відповіді щось — чи тон, яким були слова сказані, чи вираз обличчя. Буцім брехав і сам власної брехні соромився.
На носову фігуру я зранку уваги майже не звернув, та вона тоді й не видалася мені якоюсь особливою. А потім, у напівтемряві, — наче підмінили її. Немов ожила, невдоволена, розлючена. От-от зійде з носа на палубу і почне людей на тварюк перетворювати, як колись із Уллісовими товаришами вчинила та Цирцея, про яку мені матінка на ніч байки розповідала...
То, значить, виплив я з-за каравели і побачив "Цирцею". На палубі жодного вогника, але я на фоні не зовсім ще темного неба роздивився-таки кілька постатей. Мене ж не помітили, і гадаю, в тому проявилася прихильність лаяної мною фортуни. Хтозна, чи повернувся б я інакше додому...
Люди на "Цирцеї" про щось запально сперечалися, один перехилився через борт і довго вдивлявся у хвилі, але нічого не розгледів, махнув рукою, сплюнув, і всі вони відійшли так, що я вже їх не бачив. Я, до слова, уже якийсь час не гріб, а сидів, склавши весла, тихше води, нижче трави.
Зізнаюся чесно: перепудився до смерті. Ясно ж було, як божий день: вляпався мимоволі у чиїсь брудні справи, а в таких випадках зі свідками не панькаються.
Я сидів у човні, зкоцюрбившись, щоб не привертати уваги, і дослухався до того, що коїлося на палубі. Спершу морячки лаялися, потім нарешті пішли, лишивши вахтового; тоді я взявся за весла і, намагаючись не шуміти, погріб якомога далі від клятої галери. Я, як розумієш, і гадки не мав про те, що (чи кого) вони скинули за борт. І думка одна в голові бриніла: чимдалі, чимдалі від "Цирцеї"!
Тільки коли опинився на достатній відстані — не витримав, озирнувся. Нічого спершу не розгледів, але потім на носу, поряд із фігурою богині, побачив постать. Не людську, ні. Бісівську. Голова круглувата, з ріжками, тіло мавпяче, хвіст козячий. Стояв диявол на самісінькому краю бушприта і в мій бік дивився.
Затим щез.
2
— Дурниці, — каже Фантин стариганові. Каже, а в самого мурахи по хребту так і бігають! Хто ж це вночі такі історії розповідає?!.. Так і біду накликати можна. — Дурниці, примарилося напевне.
Поблажливо дивиться стариган на "віллана". Із жалем.
— Голову, — наказує, — мені не задурюй. Я не хлопак, котрий уперше винця ковтнув і тому різні чудасії бачив. Правду від брехні відрізню — що на словах, що у житті. Інакше, гадаєш, повірив би твоїй розповіді? ...Молодь! Та нехай, що з тебе взяти. Далі слухатимеш?
— То це ще не все? — дивується Фантин.
(Продовження на наступній сторінці)