— Нічого, — прошепотів йому Андрій. — Бачиш, і так обійшлося.
— Ви у разі чого, повертайтеся, — змовницьки підморгувала повногруда вдовиця. А вислухавши чемну відмову, спитала: — Ви куди, у бік Дори? То там спитайте Стефана, то брат мій. Скажете, від Яринки з Ямни. Нагодує, напоїть, він у мене такий. А взагалі залишалися б у мене на ніч, куди вам поспішати?..
Ледь відкараскались.
— А де копатимемо? — вмить посерйознішав Миколка.
— Де люстерце звеліло, там і будемо. Між Дорою і Ямною. Ух, важка яка! Помагай, синку, а то я один не дотягну. — Після двобою з Гнатом Андрію нелегко було нести скриньку, тепер її волік Миколка.
— А чим ритимемо? — не вгавав хлопець.
— Іще не знаю. Однак, здається, місце саме знайдеться. І лопата — якщо знадобиться саме вона.
Лопата не знадобилася. Дуже швидко вони знайшли ідеальне для їхньої мети місце: пагорб, а на ньому — вивернутий із корінням явір, причому нещодавно (зранку в горах пройшла гроза).
— Бачиш, нічого не доведеться рити.
— А закопувати?
— Ну, це легше — посадимо дерево та й притопчемо, всіх справ.
Вони трохи попрацювали, нарешті Миколка стомився і заснув, тож Андрій заходився влаштовувати скриньку сам-один. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили, — і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік — і козак притягнув його до ями, відтак узявся за закляття скарбу. Скінчивши ритуал, він востаннє присів перед скринькою, яка пережила разом із ним усі негаразди мандрівки. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей — і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злості, ні роздратування. Як можна злитися на річ, нехай і не зовсім звичайну?
Обхопивши двома руками, Андрій опустив скриньку в яму і закидав землею, потім поклав зверху камінь, знову засипав — і вже тільки потім дістав мотузку і взявся за явір. Навряд чи дерево прижилося б після таких пошкоджень, але Андрій не даремно звався характерником — він уже постарався на славу, тож майже не сумнівався: і приживеться, і виросте великим та величним — не один ще рік зеленітиме тут.
Шкода тільки, якщо власник скриньки вирішить її відкопати...
Раптом Андрія охопило те саме відчуття, яке не так давно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Все навкруг засяяло яскравими фарбами, заблищало життям, яке струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев...
Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї — але цього разу то не був танець-виклик життю, ні. Радше — танець-молитва, танець-подяка...
Натанцювавшись досхочу, Андрій зітхнув і примостився трохи віддалік від дерева, розпалив люльку — і ось так сидів, дивився на зорі і без поспіху перебирав свої думки.
Чекав.
Ніч сьогодні була особливою — і вона, ця ніч, іще не скінчилася.
* * *
— Гарно станцював, — сказав гість, сідаючи поряд. — І взагалі... гарно.
— "Гарно"! — буркнув Андрій, не дивлячись на нього. — І навіщо тільки тобі все це знадобилося...
— Чув про рахманів? — замість відповіді поцікавився гість. — Це в народі нас так звуть, і не те, аби зовсім неправильно, — але краще звали б охоронителями. Світайло був одним із нас. Тебе думав після себе залишити, та не встиг.
— І що ж ви, рахмани, охороняєте? Кільця та каблучки могутності, пірначі усілякі чаклунські — невже вони у тебе в скриньці лежали?
— У скриньці не в мене, Андрію, — у тебе. А охороняємо ми землю, край, в якому ти живеш.
— Щось не бачив я тебе на Січі.
— А ми по-іншому охороняємо, по-своєму. Для нас багато важить те, що зазвичай люди мало поціновують: слова, вчинки, думки. Мудрість, дарована цій землі і тим, хто живе на ній. Ми були завжди — і, дасть Бог, будемо завжди. Аби берегти найуразливіше і найважливіше — те, що не помацаєш руками, але до чого завжди можна доторкнутися душею.
— Знаєш... я бачив сон — там, на кургані... Всіляка гидота наснилася про те, що з нами станеться. Невже, правда?!
— Так було завжди, — сказав гість, і крила, перебиті крила його плаща сумно ворухнулися. — Завжди люди йшли війною один на одного — і страждали від цього обидві сторони, а точніше — всі.
— Невже так буде завжди?
— Ніхто не може сказати напевне. Але можна докласти зусиль, аби розірвати це коло. У скриньку, яку ти закопав, я поклав... дещо. Ти знаєш, як народжується перлина? Між стулками мушлі потрапляє піщинка, лише одна-єдина піщинка. Але з часом вона перетворюється на коштовну перлину. Коли я давав тобі скриньку, я знав, що попереду на тебе чекають випробування — і тіла, і духу. І я не мав сумніву, майже не мав, що ти з честю здолаєш їх. Після кожного з них скринька важчала, бо в ній визрівала така от перлина, що живилася твоїми вчинками.
— Навіщо ж її заривати?
— Так треба. Чи чув ти грецьку легенду про Всіма Обдаровану і про її посудину, з якої посипалися на землю різні біди? А все тому, що відкрили ту посудину невчасно і не той, кому слід було.
— Для чого ж ці складнощі? — щиро здивувався Андрій. — Хіба не простіше і надійніше було б вогнем і мечем піти на тих, хто пригноблює нас?
— Ти був у Вовкограді. І був на Господньому шляху. Хіба є різниця між людьми — суттєва різниця? Пам’ятаєш, чому була зруйнована Вавилонська вежа?
— Через змішання мов?
— Правильно. А змішання те виникло через пихатість людську. Бо завжди між людьми існували розбіжності зовнішні, одному подобалося одне, а іншому — інше, один говорив одною говіркою, інший — іншою, але спершу всі тільки раділи та дивувалися тим розбіжностям. Тому і спромоглися домовитися між собою, коли зайшла мова про те, аби збудувати Вежу — не для того, щоб досягти до небес, а щоб уславити Господа. І почали вони зводити її — та мало-помалу кожен майстер настільки загордував власною працею, що взялися вони вигадувати нові письмена, аби якнайхимерніше надписати цеглини, які виходили з їхніх рук. І стало важливішим те, хто скільки цеглин виліпив, а не для чого вони. І тоді — не з волі Господа, а через власні дріб’язковість і марнославство — пересварилися майстри між собою. Відтоді почалися війни на землі і сварки людські. І щоразу в хід ідуть вогонь і меч, меч і вогонь...
— ...Але ж я мав його за сина! — після тривалої паузи з болем у серці прошепотів Андрій. — І як після цього?..
— Не знаю, — щиро зізнався гість. — Відповідь на це питання ти зможеш знайти лише в своєму серці.
Розвиднювалося. Десь здалеку долинув церковний передзвін — і голос його, лункий, пронизливий, здавалося, заповнив світ від краю до краю.
— Мені час іти, — сказав гість, підводячись.
— Ми зустрінемось іще коли-небудь? — спитав Андрій, так і не глянувши на нього.
— Неодмінно. Але навряд чи ти впізнаєш мене.
— А скарб? Що зі скарбом? Коли його викопають?! Невже тоді зійде на землю нашу благодать?
— Благодать, звичайно, не зійде, — засміявся гість. — Але навіть якщо він лишатиметься закопаний, то приноситиме людям добро. А чи відкопають? Рано чи пізно, звичайно, відкопають. А до того часу ходитимуть між людьми легенди про нього — хоча про те, як воно тут у нас насправді було... — І він усміхнувся знову. (Хто-хто, а гість знав: хоча Андрій не порушив своєї обітниці, однак у скриньку дехто зазирав. І знав, чому і де загубив свого червінця Миколка...) — Що ж, прощавай, Андрію.
— Щасливої дороги, — побажав йому Ярчук — і довго-довго дивився гостеві услід, навіть коли той, піднявшись схилом, уже щез за хмарами.
А голос дзвона і далі лунав між небом і землею, і якоїсь миті Андрій перестав розуміти, що ж це калатає — дзвін чи його власне серце; і чи є різниця між тим та іншим — Бог відає...
Легенда
Хоча, звичайно, як воно там насправді було — один Бог відає...
Ну, дід мій про ту легенду забув — згадав лише, коли зовсім сутужно з грошима стало. Отоді й почав копати. Тільки там одна прикмета була: місце те знайти можна було лише раз на рік, коли, рівно опівночі промінь місячний падав через щілину у стовбурі — і там, куди він вказував, треба було копати.
І щойно почав він рити, побачив людину в плащі з каптуром. Підійшов незнайомець до нього, похитав головою — та й пішов собі.
Нічого тоді дід не викопав. Гроші взяв у борг, якось перебідував, але думка вирити скарб не полишала його. Наступного року знову зібрався він копати — і знову побачив того незнайомця, який, помовчавши, пішов геть.
І знову дід нічого не викопав.
Лише на третій рік підійшов невідомий до діда. Поклав долоню йому на груди, де серце, сказав: "Не там шукаєш". І пішов.
Відтоді перестав дід ходити на курган. Жив довго, помер, кажуть, щасливим. А скарб, певно, і досі...
Післямова для уважного читача
Існує така категорія читачів — уважні, і я до таких ставлюся з особливою повагою. Вони, певно, вже збагнули, що події повісті відбуваються в Україні в епоху умовного середньовіччя, в період між заснуванням Запорізької Січі і початком воєн Богдана Хмельницького. І ще читачі зрозуміли, що автор не є татаро-, поляко— чи юдофобом — а просто зобразив реальні взаємини між представниками наших народів у згаданий період. Стосовно ж слова "жид", то у середньовічній Україні воно не вважалося образливим (на відміну від слова "єврей")...
Вони ж, читачі, напевне "вирахували", що письменник, працюючи над повістю, послуговувався так званою "спеціальною літературою" — насамперед записками Гійома де Боплана про Україну і нарисами Яворницького про запорізьких козаків, а також книжками зі слов’янської демонології і фольклористики, зокрема, працями Зєлєніна, Максимова, Потебні та ін.
Саме за уважність і розуміння я і хочу подякувати тим, хто дочитав книгу до цих рядків: спасибі!
Київ, травень-липень 2001 р.