Про бароко я взагалі майже не сказав, як і про монастир Андехс, де ченці-бенедиктинці варять пиво і настоюють дивні наливанки за рецептами таємних зільників XII ст., про бароко, знову про бароко — про храм Св. Миколая та Єлизавети, про панотця, котрий саме провадив урок релігії, але то було швидше мистецтвознавство: лагідний, мов голуб, він звертав погляди вгору — на буйну Ціммерманову орнаменталістику; в сусідній каплиці лежав під мармуровою плитою Карл Орф, автор "Карміна Бурано", цієї лайдацької меси, цих волань і жалінь середньовічних пияків та збоченців, покладених ним на різку пронизливу музику через вісімсот років їхнього припадання пилом десь на дні монастирського скрипторію...
Про ще одне бароко, про катедральний собор Св. Стефана в Пассау і про ритуальні співи з танцями й бубнами на площі перед ним — крішнаїтська громада теж, вочевидь, готувалася до свята Воскресіння Господнього, котре мало настати завтра, 19 квітня...
Про інший танець — про танець лялькових морісків на вежі нової ратуші в Мюнхені, щодня, об одинадцятій, спеціально для японців з відеокамерами, над виповненою людом площею Св. Марії, чи, коротше, Марієнплятц...
Про Марієнплятц я обов'язково написав би окремо, як і про чорношкірого міма, котрий з артистизмом і пластичністю екваторіального принца вичавлював із юрби все, що міг, і поступово перетягнув до свого невидимого балагану кваліфіковану більшість заблуканих на площі роззявляк...
Про індіанців-кечуа, про їхню мандрівну музику, як і про італійців, греків, хорватів і турків, згаданих лише побіжно, про їхні страви І напої, про впливи географії, біології та місячних циклів (у сенсі астрономічному) на розташування ресторанів і таверн, про дивовижні слова, що не піддаються аналізові й означають рожеві, білі й червоні вина всіх часів і народів...
Про міста, від яких мені лишилися тільки плани, схеми і умовні знаки, що за ними досить легко зорієнтуватись у маршруті, однак маршруту як такого вже не передбачено, у зв'язку з чим тішуся просто назвами: Равенна...
Про закапелки музеїв, про все золото світу, зібране в них, про чудернацькі експозиції: ляльок, гральних автоматів, нічних горщиків, посмертних масок, воскових фігур, екіпажів, карет і ярмаркових атракціонів, з чого випливало безліч висновків щодо людини й цивілізації, однак я не встигав їх запам'ятовувати...
Про це безконечне і бездоганне піклування духовного матеріальним, про це постійне меценатство незліченних театрів, бібліотек і галерей, про цю культуру, увесь цей пишний баласт, про знаки, послані нам колись зі стін і стель палаців та храмів, що їх ми вже не встигаємо навіть побачити, а не те що зрозуміти...
Про римського імператора Августа і про Мартіна Лютера, що ховався в його місті від інквізиції, або про Байрона, що вибрав для квартирування саме той будинок, з вікон якого видно могилу Данте...
Про графіті, про обмальовані вагони і мури, про череп і кості і напис на старих венеціанських каменях: "Чому цей СНІД засраний?"
Про безліч інших загроз, навислих над цими містами, про незліченні кризи та депресії, жодна з яких нам і не снилася...
Адже справа в тому, що ми по-своєму щасливі. І в цьому нам слід віддати належне — ми щасливі тим, що нічого про світ не знаємо. Ми ще тільки готуємося здійснити свій перехід через Альпи.
І якщо протистояння систем направду скінчилося, а міф про Європу не є черговою штучкою наших коханих ідеологів...
Але не забігаймо вперед. Географію слід починати з азів. Для нас вона ще не починалась.