Ти киваєш головою у відповідь. Візьму, голубе, візьму все, щ0 ти накажеш, тільки не жвинди мені тут під вухом. Черга посувається вкрай поволі, щиро кажучи, не посувається зовсім. По-перше, бракує вільного посуду. Тому використані тарілки вже навіть не миють. По-друге, на кухні працює тільки один котел. По-третє, в роздатчиці поганий настрій, можливо, менструація. По-четверте, в гробу вона всіх бачила, включно з цими б(…)ми-кухарками. По-п’яте, в країні велика нестача харчів, у зв’язку з чим демократія в небезпеці і вся надія на допомогу розвинутих країн Заходу. З хвилини на хвилину чекають прибуття цієї допомоги, а поки що доварюють останній бульйон з останніх костей, аби хоч якось підтримати серед цього промоклого люду божисту іскорку — священний дар життя. І тому відразу кілька замаскованих під біженців жебраків опиняються біля столу, під який щойно брикнувся знеможений відвідувач. Хтось устигає найпершим хапонути недоїдений салат і кашу. Інші розчаровано відходять, пантруючи наступні полишені з недоїдками столи.
— Кушай, голубчік, кушай, — ласкаво шамкає беззуба старовинна прибиральниця, витираючи шматою стіл перед носом у найспритнішого із жебраків.
— Пошла на х(…), вєдьма, — недовірливо відповідає той, затуляючи долонями тарілку з розпацьканою кашею.
— Взагалі тут досить смачно готують, — продовжує свій життєрадісний монолог підстрелений гурман за твоєю спиною. — Пригадую, тут бували навіть сосиски. Якщо дві сосиски покласти в тарілку гарячого бульйону, то дуже наїдаєшся…
Черга рухається повільно. Роздатчиця свариться з кухарками. Б’ються тарілки, яких і без того в країні не вистачає. Розхлюпується бульйон. Касирка біжить довідатися, в чому справа. А справа в тому, що імперія подихає. І гуманітарну допомогу розвинутих країн Заходу розікрали давно, ще на митниці. Так що каравану з м’ясом і хлібом сьогодні не буде, і з цим треба змиритися.
І поки вони там на кухні гамселять одна одну ополониками, а касирка бігає довкола них з вигостреним велетенським ножем, ти розглядаєш цю чергу, ці дурнуваті блакитні колони, цих паралітиків по кутках, сплячого великомученика па підвіконні, солдатів-монголоїдів у парадній формі, що давляться сухими булочками, гоміка в білих штанах, що кружляє довкола них, комуну наркоманів-анархістів з дворічною дитиною під столом, даленький циганський табір, кудлатого письменника і культуролога Ваню Каїна, що забрів сюди реалізовувати збірничок поезій "Расплела косу береза", зосереджених на недоїдках жебраків і жебрачок, голову Ліберально-демократичної партії Володимира Жиріновського, що допиває компот із сушениць, кількох азербайджанців, двох-трьох білорусів, групку вірмен, купку грузинів, дрібку казахів, пару киргизів, трохи молдаванів, безліч росіян, гроно таджиків, плеяду туркменів, дещицю узбеків і ясна річ, айн бісхен українців. Бо ми тепер за алфавітним порядком ідемо останніми в Союзі. А за своїм народногосподарським значенням — другими після Росії. До речі, наша солов’їна мова посідає друге у світі місце за милозвучністю. Це визнали спеціальні експерти з милозвучності мов на конкурсі, що відбувався в Женеві. Російська опинилася на почесному тридцять четвертому, яке поділила з монгольською та суахілі.
Черга рухається повільно, але рухається, бо конфлікт на кухні тимчасово погашений. Гарячу точку поки що ліквідовано. Мирні переговори продовжаться до завтра.
Настає час вибору їжі. Салат з анемічного огірка, слизький шматок холодної курки, хліб.
— Ні в якому разі не беріть какао, — смикає тебе за рукав кучерявий. — Краще потім випити склянку газводи з автомата по десять копійок. І бульйон, бульйон, не забувайте про бульйон…
— І бульйон, — покірно кажеш до роздатчиці.
Вона скреготливо зачерпує ополоником з дна величезного баняка. Подає тобі неповних півтарілки.
— З яйцем, — підказує метушливий.
— Бульйон закінчився, більше нема, — зловтішне оголошує роздатчиця.
— Як це закінчився? — кліпає кучерявий.
— П(…)ц ему пріснілся, — пояснює дотепна молодиця в панчохах.
І поки ти розраховуєшся біля каси, довго випорпуючи з усіх можливих кишень дріб’язок, метушливий аматор бульйонів починає плакати.
— Ви ж казали, що бульйон з яйцем є, — хлипаючи, звертається він до касирки.
— Тоді був, — незворушніє касирка. — Ти чого без черги питався? Треба було б не питатись, а, як усі люди, стояти в черзі… Мудак!
Ця мила московська звичка до незнайомих звертатися на ти! Цей прояв вселенськості, вселюдськості, всебратськості російського національного духу!
Але кучерявий починає рюмсати голосніше, і ти, не витримавши, подаєш йому своїх півтарілки.
— На тобі твій бульйон. Тільки заспокойся й не ревай…
І чимшвидше відходиш із пластиковою тацею в руках. А метушливий і не думає дякувати чи відмовлятись. Цапнув тарілку як належне й відразу перестав завивати.
Нагледівши вільне місце біля якогось маньякального депресанта, що меланхолійно цідить зі склянки какао, влаштовуєшся поруч.
— Смачного, — кажеш.
Але він нічого на це не відповідає, тільки за якусь хвилину роздумливо мовить кудись убік — ніби й не до тебе:
— Ось ви побажали мені "смачного". Але зробили це нещиро, по-перше, тому, що вам немає до мене ніякого діла, по-друге, тому, що чудово знаєте, наскільки недоречне це побажання в такому місці й до такої їжі. Все менше вихованих людей навколо пас. Традиційні російські побажання втрачають свій сенс. Бачите, це, що я п’ю, називається "какао". Але хіба це насправді какао? Це віскоза, скло, свинець, пісок — усе на світі, але не какао!…
Мовчки починаєш війну зі слизькою куркою. Головне не втягувати себе в дискусії з божевільними.
— Єдина тут вихована жінка — це старенька прибиральниця, — повідомляє тим часом депресант. — їй сто п’ятдесят років. Це графиня Лідовських. Вона танцювала вальси з покійним імператором Олександром Другим. Яка потужна й висока культура!
— А з двома наступними імператорами? — все-таки запитуєш, прожовуючи курячу підошву.
— Що ви маєте на увазі?
— Чи танцювала вона з двома наступними імператорами — Олександром Третім і Миколою Другим? Чи мала інтимні стосунки з Гришкою Распутіним? Чи пішла в сестри милосердя під час першої світової війни? Чи втікала до Криму під захист Врангеля у громадянську? Чи була переслідувана чека, огепеу, епкаведе, емгебе, кагебе? Чи копала шанці під Москвою влітку та восени сорок першого року, коли їй виповнилося рівно сто? Чи брала участь у повоєнній відбудові народного господарства, в освоєнні цілини, в запуску першого штучного супутника Землі, в XXII з’їзді КПРС? Чи понесла моральні збитки в роки застою? Як зустріла вітер оновлення і плюралізму думок?…
Депресант витягає з поруділого портфеля почату пляшку "КВН" — крєпкого віноградного напітка.
— Бачу, ви в дечому розумієтеся, — підморгує тобі досить змовницьки. — Пригощайтеся.
Непомітно для інших припадаєш до шийки кавеену. Робиш один, два, три, чотири ковтки. Несосвітенна гидота! Ледве переводиш дух.
— Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію, — оживає депресант. — Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу, — і він прикладається до пляшки.
— Адже історія могла бути іншою, — повідомляє після того, як запив кавеен кількома ковтками віскози, скла, свинцю, піску — тільки не какао.
— Могла, — рішуче погоджуєшся ти. — Але й така непогана! З’являється кілька циганят з простягнутими руками, і ти даєш їм свій шматок хліба. Розлючені, вони йдуть геть.
— Історію не вибирають, — чомусь заявляє депресант.
— І тому вона не могла бути іншою, — погоджуєшся з ним.
— Хочете ще? — знайома пляшка знову вигулькує з портфеля.
— Не бачу підстав. Аби відмовлятися, — цитуєш одного знайомого дотепника.
І знову вливаєш у себе гидкий "віноградний напіток".
— Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося саме так, а не інакше, — мовить, витримавши паузу після добрячого ковтка, депресант.
— Справді, — киваєш головою, — тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому…
— Могла, — погоджується депресант. — Але краще б вона не могла.
— Історія не знає умовного способу, — пояснюєш йому. — Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн?
— Яволь, майн фюрер! — відповідає на це депресант, і ви удвох починаєте шалено реготатися.
Але в цей час у "Закусочній" з’являються двоє патрулюючих омонівців. Вони значуще проходять залою, про щось перемовляються з циганським табором у дальньому кутку, обшукують принагідне пару наркоманів-анархістів, а тоді, зауваживши сплячого на підвіконні, весело підходять до нього і починають лупити своїми киями його безвладне отруєне тіло. Аж чорні берети підстрибують на їхніх неправильної форми головах.
— Гестапо! — хочеться тобі крикнути на всю залу, однак старця депресант затикає тобі рота пляшкою кавеену.
— Не робіть дурниць, — сичить він майже пошепки. — Ми з вами тут не для цього… Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу…
(Продовження на наступній сторінці)