«Аве, "Крайслер"!» Юрій Андрухович

Читати онлайн твір Юрія Андруховича «Аве, "Крайслер"!»

A- A+ A A1 A2 A3

Останнім на сцені з'являвся Проскурня. Йому аплодували найдовше. То був повний успіх.

Пригадую, як після останньої, недільної вистави було вирішено не розгримовуючись виходити з парадних дверей на площу і там, влившися ненадовго у буйність карнавального натовпу, зійти на сам верх Музичної Вежі — тим— часової споруди, зведеної для триденного роковиська.

Проскурню притримав за рукав банальний омонівець і сказав своє "нєзя". Проскурня вирвався і сказав йому щось інше. "Так, забираємо", — сказав банальний омонівець до другого омонівця, не менш банального, і вони почали крутити Проскурневі руки назад.

П'ять хвилин тому вся Львівська опера стоячи аплодувала йому. Серед присутніх були голова державної адміністрації, мер міста, амбасадор Австрії в Україні та інші офіційні

особи. Вони теж аплодували стоячи. Це було п'ять хвилин тому. А зараз два банальні омонівці крутили йому руки назад, аби запакувати до лунохода.

"Що ви робите? — запротестував я. — Це головний режисер фестивалю! Він зараз повинен бути там, угорі!" — "Ми його забираємо! Нам пофіг ваш фестиваль. Він хуліганив!" — "Він занадто понервував, відпустіть його", — вдався я до більш дипломатичного тону. Можливо, на них подіяла моя патріарша корона, можливо, мантія з горностаєвим хутром. А може, — все разом: і корона, і мантія, і жезл, і тон. Але Проскурню вони відпустили. За це я досі глибоко вдячний нашій поліційній державі.

8.

І якось раптом усі зрозуміли, що це кінець.

Щось завершилося, щось вичерпало себе. Поезоопера підвела риску. Макет "Крайслера" вибухнув на сцені. Можливо, публіка аплодувала не нам, а цьому вибухові?

Перше щось таке відчув Ірванець. Він узагалі по-жіночому чутливий (як і кожний справжній поет). "Знаєш, це буде такий танець на наших кістках", — повідомив мені, щойно я приїхав до Львова на репетиції.

"Бу-Ба-Бу померло!" — весело проголосив мій улюблений віолончеліст Юрко Іздрик після першої ж вистави.

"Чи не вважаєте Ви, що це, хоча й прекрасна, але все— таки смерть Бу-Ба-Бу?" — допитувався в Неборака юний інтерв'юер з диктофоном і пафосом.

Розмови про нашу смерть — чи то вже доконану, чи то ще ні, але вже близьку — виникали дедалі частіше. Я пригадав, як у дитинстві чув, ніби застрелився Муслім Магомаєв. Очевидно, його постріл був не зовсім точним.

Отак на нашому карнавалі, в самому його розпалі, запахло несподіваним трупом. Несподіваним, але, здається, для багатьох дуже бажаним. Бо навіть, забувши про своє кухарське призначення, побігли з літературних кухонь зграї кухарчуків веселеньким галопом, розносячи по редакціях крилатий радісний некролог: "Вінок на могилу Бу-Ба-Бу". Це як розуміти: король помер, хай живе кухарчук? А не забагато честі?

Геніальний Петро Старух і справді поставив нам пам'ятник на сцені. Неборакова голова і справді відокремлювалася від тіла. Голий муляжний Ірванець і справді зависав над залою догори членом. І чорна меса була, і закривавлені різники, і граф дель Кампо (якщо бував тверезий) видушував своє фатальне "Ви програли!". Усе це було, і ніхто не посміє цього заперечувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього жезлом.

Але хіба може померти те, чому немає початку й кінця? Хіба може померти Бу-Ба-Бу, ця Триєдиність І Тривідмінність, І Шестирукість, а відтак і Шестикрилість? Або по-іншому спитаюся: чи може померти душа з її кров'ю та реготом, поезія, лихослів'я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, ще раз буфонада, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Чи можуть ці речі померти? Ніхто не посміє цього стверджувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього Ірванцевим муляжним членом.

9.

Але все-таки щось і справді завершилося. Ріка почала змінювати русло. Не тому, що з якогось дня я перестав писати вірші — це несуттєво. Можливо, що з якогось дня я почну це робити знову. Але сталося дещо інше, значно суттєвіше.

Здається, минула молодість. Ми дуже пильнували за її проминанням, випивали її по краплі, ніби найкоштовніший напій світу. Що ж, вона вдалася нам не найгірше. Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.

Натомість постає типово європейське питання: що далі? Що там, за кінцевою зупинкою "крайслера", куди в'їзд на лімузинах молодості заборонений? І що залишиться від Бу-Ба-Бу, якщо в нього відібрати лімузин?

Не знаю. Адже ми настільки протеїчні, що неможливо передбачити всі наші подальші мутації.

Але що відбувається нині?

Ірванець переживає захоплення драмою. Його п'єси повинні бути поставлені вже — інакше вічність не простить нікому їхньої минущості. Поки що він сам озвучує їх у підземних та винних крамницях.

Неборак недвозначно переходить у рок. Це має бути новий різновид — неборок. Кажуть, що його музичні ідеї за силою вираження дорівнюють поетичним. Утім, він так само легко зміг би викладати що-небудь українське десь у Канаді, Аргентині чи Родезії.

А я хотів би винаймати кімнатку на невеличкій віллі. Щоб уранці та ввечері прогулюватись околицями з увімкнутим плеєром у нагрудній кишені. Я хотів би мати величезну музичну колекцію, а також колекцію вин і кулінарних рецептів. І постійно подорожувати до міст, які мені сняться. Я хотів би лінюхувати, нічим не займаючись, окрім писання доброї прози, звичайно. Або укладання якихось поетичних чи музичних антологій.

Як би там не трапилось — але все це так чи інакше буде Бу-Ба-Бу. І навіть якщо ми влаштуємо виставку нашого малярства чи продаж будинків, то це буде Бу-Ба-Бу. І навіть якщо хтось із нас поїде в Африку, щоб торгувати невільниками та слоновою кісткою, то це буде Бу-Ба-Бу. І навіть якщо заради хліба він продасть себе рекламній агенції, то це буде Бу-Ба-Бу, найкраще для мужче-е-ен...

Ми на це приречені. І нікуди від цього не подінемося.

10.

Озираючись, бачу на вершині самотнього пагорба величні монументальні обриси "крайслера імперіала". Він зупинився навіки.

Аве, "Крайслер"! Ідучи вдалечінь, я салютую тобі. Ти був чудовим автомобілем.

І тобі — наша спеціальна подяка.