Сон більше не брав, і я знову поринув у думки. Про те, що наснилася мені, звісно, дурня, – але не все в тій дурні таке дурне, як здається. Бо це в старі часи, коли бабусина бабуся дівкою була, на такі фокуси було легко зважитися. Може, й нині для якого-небудь відлюдька, який живе самотою на краю віддаленого села, сім днів мовчати – ніяка не проблема. Ну, але для сучасного школяра, якого щодня мордують уроками, це річ немислима! Навіть якщо припустити, що на таку авантюру вдасться вмовити домашніх, – а це вже́ фантастика, – то що ж ти робитимеш у школі? Як викручуватимешся, коли тебе викличуть до дошки?.. Як силкуватимешся стрибнути через дурного козла чи лізтимеш по дурному канату з яйцем під пахвою?..
Отак завжди: найкращі мрії розбиваються об дрібну банальщину! Об будень – так, здається, писалося в якійсь книжці…
Я мало не плакав… Усе, що ввечері видавалося таким простим, зранку постало переді мною у всій своїй нездійсненній «красі»…
Ну, та якщо все ж спробувати – що тоді? Тато казав, що найголовніше в житті – мати чітку мету і йти до неї, не зважаючи ні на що. Хоч би й мусив продиратися крізь хащі нерозуміння й навіть осуду! Щоправда, це стосувалося не чортика, а навчання – коли я йому зізнався, що мене не дуже люблять у класі, вважаючи зау́чком.
Але чому все, що мені кажуть, – добре, а що я вирішую для себе сам, – погане? Це несправедливо! Нехай хоч раз буде по-моєму!
«Доколупуватимуться» – хай «доколупуються»!
«Діставатимуть» – хай «дістають»!
Будуть знущатися – хай знущаються!
Один тиждень «доколупувань», «діставань» і знущань витерпіти можна, якщо маєш мету! Якщо знаєш, що потім усі твої бажання виконуватимуться автоматично й жоден із тих знущальників тобі й слова кривого сказати не посміє!
Я тихенько, щоб не розбудити Любу, піднявся з ліжка, дістав із горнятка на верхній полиці бабусиного буфету своє зніщє (там я його заховав, щоб Люба не дотяглася), так само на пальчиках повернувся до ліжка й спробував примостити яєчко собі під пахву.
Гм…
Не така й проста це справа – тиждень його отак проносити! Один необережний рух, і все – прощай, мріє…
Треба думати.
Думати, думати, думати…
Ага! Заховаю його в коробочку від кіндер-сюрпризу. Ваткою обкладу…
Ні, не годиться – яйце ж теплом свого тіла гріти треба – так, як ото квочка курчат вигріває. Інакше марна справа…
А якщо просто ватою обкласти? Усе ж м’якше… Вата десь у бабусі має бути. Звісно, де – в аптечці!
Я так само тихенько дістав із буфету аптечку, щедро загорнув зніщє у вату й знову примостив під пахву.
Гм… Уже краще…
Та насправді нічого кращого й цього разу не було: на шурхіт прокинулася Люба й з розгону, як вона це полюбляє, стрибонула мені на плече з криком:
– Івасю! Поглайся зі мною! Побалуй мене!
Я аж похолов…
Яйце залишилося ціле лише тому, що я вчасно встиг ухилитись, і воно з-під пахви ковзнуло під футболку.
Що було далі – уявити неважко. Спересердя я сказав Любі кілька «теплих» слів, і вона, ясна річ, розревілася. Прибігла мама – і я мусив вислуховувати про себе все те, що завжди в таких випадках вислуховую. А потім ще й «викручуватися» від розпитів, чи я, бува, не захворів, і якщо ні – то навіщо мені аптечка?
Ну, та нічого – викрутився. Головне: засунутого під пахву зніща ніхто не помітив, навіть Люба.
Вважай, перший удар відбито!
Щоправда, не розмовляти ще не вдалося…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому починаються випробування, але все закінчується сміхом
Узагалі, спершу все йшло доволі непогано – навіть незважаючи на те, що Люба мене «здала» батькам. Ніби ж і спала вона вже тоді, коли я розпитував бабусю про найголовніше, – та хто їх зна, цих дівчаток… Може, вони й крізь сон усе чують?..
Свою сестричку, попри всі її капризи, я, звісно, дуже люблю, але в неї є одна серйозна вада – вона дівчинка!
Я такого не замовляв, та що тут удієш… Сестричка – це на все життя, й нікого не обходить, капосна чи ні. Хоч як, а мусиш миритися!
…Ну, так – я замовляв братика. Малий ще був, років зо п’ять, певно, мав – принаймні до школи й не збирався. І мені страшенно хотілося братика, щоби я був не сам, а мав із ким у футбол грати.
Але тоді я ще не знав, звідки беруться діти.
Авжеж, тепер я геть усе про це знаю! А тоді ще вірив усяким казкам, які нам батьки розказують, – ніби лелека їх у капусту приносить, і все таке…
Тож одного разу тато взяв мене до себе на роботу. Здається, то була субота, коли садок не працював, а татові й мамі чомусь треба було працювати. І вони вирішили, що в татовому кабінеті я зроблю менше шкоди, ніж у мами на лекції.
Тато сидів за своїм комп’ютером, а мене посадовив за сусідній, саме вільний, увімкнув мені якусь гру й попросив не заважати. Я грався, тато працював – і тут йому за чимось треба було вийти з кабінету. А в нього на столі одразу кілька телефонних апаратів стояло, і один із них був цікавий такий: без кнопочок і без диску зовсім – лише слухавка на коробці, та й усе. І я чомусь вирішив, що з такого апарату можна зателефонувати, куди собі забажаєш…
Ну, підняв я слухавку. В ній щось пікнуло, клацнуло, і дивний голос каже мені звідти:
– Так!
– Еее… Це лелеки? – питаю я.
– Лелеки? – здивувався голос. А потім подумав і підтвердив: – Ну, так. Лелеки…
– Як добре, що я до вас додзвонився! – кричу я в слухавку. – Я давно до вас додзвонитися хотів!
– Навіщо? – питається голос.
– Та як же навіщо?! – у свою чергу дивуюсь я. – Ви ж дітей приносите! То я й хотів вас попросити: шановні лелеки, принесіть мені братика! Щоби я мав із ким у футбол грати…
– Гм… – замислився голос. – Ну… Гаразд, – вирішив нарешті. – Принесемо.
– Справді-справді принесете?
– Справді-справді принесемо. Чекай, – і в слухавці забібікало.
Я, радий-радісінький, швиденько примостив її на важіль і кинувся назад до своєї гри.
Що було далі, я вже й не пам’ятаю, – але потім з’ясувалося, що насправді я зателефонував не до лелек, а до татового начальства. І воно, начальство, пересміявшись, викликало тата й розпорядилося негайно виконати моє замовлення. З такої нагоди пообіцяло навіть платню підвищити…
Певно, тато дуже-дуже старався – бо перестарався. І замість омріяного братика народилася в мене капосна сестричка.
Так що з футболом мені ще із дитинства не щастить…
…Ну, але я відволікся.
Час було братися за справу всерйоз – себто, не лише за будь яку ціну втримувати яйце під лівою пахвою, але й розпочати мовчанку. Одначе про те, щоби замовкнути просто так, нічого перед тим не пояснивши батькам і не приспавши їхню пильність, годі було й думати. Ще, чого доброго, до лікаря поведуть – і тоді все, пиши пропало…
Говорити треба було з кожним окремо, і, може, навіть кожному інше – тому я вирішив чекати слушної нагоди.
Чекати довелося недовго. Одразу після сніданку тато зібрався ремонтувати дах сараю й узяв мене до себе за підручного. Ясна річ, загорнуте у вату зніщє довелося знову заховати в горнятко на верхній полиці бабусиного буфету – бо з такою роботою воно майже неодмінно розбилося б.
У всьому, що стосується комп’ютерів, мій тато – справжній ас. Проте ремонтник дахів із нього, між нами кажучи, посередній. Тим паче, що він – як і я – боїться висоти.
Ну, та коли треба – то треба…
Отож, приклавши до даху драбину, тато видряпався нагору й почав діставати побитий череп; а я, трохи підлізаючи по тій же драбині, подавав йому новий і забирав черепки. Найскладніше було цілий череп правильно примостити на місці побитого, ув’язавши його з сусідніми, – тато хекав, бурчав і, певно, вживав би деяких зовсім не комп’ютерних термінів, якби мене не було поруч.
Тому наша розмова часто уривалася на півслові й була, як сказала б учителька математики, дещо хаотичною.
– Тату… Чуєш, та, мені треба кілька днів помовчати. Як ти гадаєш, вийде?
– Кілька днів… Кілька днів… Чорт! Ну як ця штукенція має лежати?! От зараза!.. Що?
– Помовчати, кажу, мені треба кілька днів. Як тобі здається, вийде це в мене чи ні?
– Якщо дуже захочеш, то вийде… Чекай! Як помовчати?
– Ну, просто помовчати. Не озиватися ні до кого. Розумієш, ми з Іванюком побилися об заклад, хто довше промовчить…
– На уроках?!
– Ні, уроків це не стосується.
(Продовження на наступній сторінці)