я маю знати кожного в лице –
дощів імущих і життя імущих, –
коли не звірина вертає з пущі,
а в китицях червоних деревце.
коли покару об траву не злущиш –
там гадина, що двійко маток сце.
ще внаджусь дерев'яним топірцем
застерегти їх душі невмирущі.
ще знаю їхні вина і жалі
здоймити, як невинних до купелі.
ще з цього ґруня всі хрести малі.
а як до плеса опливуть форелі,
і лиш слова застигнуть на тарелі –
прийдуть пророки, сядуть при столі