зображення пилу стоїчно нагадує пил:
це майже потреба – приречену землю топтати.
окраїна листя така ідилійно картата,
аж місце розплати не в змозі проґавити крил.
земля, за яку осипається іній на латах,
коравіє глиця, стирається в небі ковил…
за куряву серця відважуєш тінь голови –
на денці жорстви – супокоєм в чотири карати.
до кореня топчеш, і голосно гнеться земля.
того, хто тікає, усе ще можливо ловити,
а хто зупинився – того і не вгледиш здаля.
чого тобі, серце? напровесні квіти чи квити?
пручається в горлі остання потреба любити.
під ноги течуть соковиті від поту поля