Ідея: звеличення національно-визвольного руху в Україні під назвою «Коліївщина» та його героїв-гайдамаків; заклик до припинення соціального і національного гніту, до єднання слов’янських народів.
Тема: зображення боротьби українського народу під назвою «Коліївщина» проти утисків польської шляхти на Правобережній Україні.
Про твір:
За жанром «Гайдамаки» – ліро-епічна поема героїчного характеру. Вона має складну будову – два вступи, одинадцять розділів, епілог та передмову. В основі цього найбільшого за обсягом твору в поетичному доробку Т. Шевченка відображено події 1768 року на Правобережній Україні, яка до кінця XVIII сторіччя перебувала під владою Польщі. Це було гайдамацьке повстання, очолюване Залізняком і Гонтою проти утисків польської шляхти та злочинних дій конфедератів. У народі його назвали – Коліївщина.
У вступі-присвяті Шевченко висловлює свої світоглядні міркування про плинність буття у природі й житті людини («Все йде, все минає – і краю немає...»), а вічними є лише волелюбні прагнення народу, згадує про славне минуле України, сповіщає, що співатиме про повсталу проти польського гніту «громаду в сіряках», яку прозвали гайдамаками. В «Інтродукції» – своєрідній експозиції сюжету, вперше зображуються місце і час дії основних персонажів твору та дається авторська оцінка національного, релігійного та класового стану тогочасної Польської держави.
У подальших розділах твору подаються дві сюжетні лінії, що переплітаються: перша і основна – відображення підготовки до «пекельного свята», яке охопить всю Україну, та перебіг народного повстання під назвою «Коліївщина»; друга – історія кохання Яреми й Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ «Гонта в Умані», другої – «Червоний бенкет». Розвиток обох сюжетних ліній часто переривається авторськими ліричними відступами й пейзажними замальовками в романтичному дусі.
Завершенням основної сюжетної лінії служить «Епілог», у якому поет із сумом розповідає про поразку повстанців, про те, що Україна з того часу «навіки заснула». Але народна пам'ять про героїв Коліївщини, які полягли у боротьбі проти утисків і знущання з боку польських магнатів та конфедератів, продовжує жити.
Провідна ідея твору – звеличення національно-визвольного руху в Україні. У той же час Шевченко змалював Гайдамаччину як жахливу, безжалісну різню, показав, що жорстокість викликає не меншу жорстокість, а ідеалом поета є злагода і спокій на слов'янських землях: «Слава богу, що минуло, – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля…», – говорить поет у прозовій Передмові, яка насправді є Післямовою.
А ще він дає деякі пояснення щодо історичної достовірності змальованих у поемі подій і героїв: «Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей… Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».
Автограф поеми «Гайдамаки» – не відомий. Працювати над твором Шевченко почав під час навчання в Академії мистецтв – близько 1839 року.
Головні герої:
- Головним героєм твору є повсталий народ, гайдамаки, які у поемі представлені різними прошарками тогочасного суспільства. «Ідіть, сини, погуляйте, / Пошукайте долі / Сини мої невеликі, / Нерозумні діти…»; «...Остались діти та собаки – / Жінки навіть з рогачами / Пішли в гайдамаки»; «На ґвалт України / Орли налетіли: вони рознесуть / Ляхам, жидам кару…».
- Максим Залізняк – реальна постать в історії Коліївщини, отаман гайдамаків. «Лiта орел, лiта сизий / Попiд небесами, / Гуля Максим, гуля батько / Степами, лiсами»; «…нема в нього ні оселі, ні саду, ні ставу»; «У нас один старший – батько Максим»; Кобзар Волох про Залізняка: «Горілку, мед не чаркою – / Поставцем черпає, / А ворога, заплющившись, / Ката, не минає. / Отакий-то наш отаман, / Орел сизокрилий! / І воює, і гарцює / З усієї сили»; «Шануйтеся ж, вражі ляхи, / Скажені собаки: / Йде Залізняк Чорним шляхом, / За ним гайдамаки»; «Умер, неборака / Нудьга його задавила / На чужому полі, / В чужу землю положила; / Така його доля!».
- Іван Ґонта – реальна постать в історії Коліївщини, ватажок гайдамацького руху. «Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?»; «А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга»; «Тяжко мені жить! /Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! / Сховайтесь за хмару: я вас не займав, / Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе! / Де я прихилюся?" / Так Ґонта кричав, / По Умані бігав»; «Сини мої, сини мої! / На ту Україну / Дивітеся: ви за неї / Й я за неї гину».
- Ярема Галайда – узагальнений художній образ повстанця-гайдамаки. «хлопець звичайний»; «Сирота.., сирота убогий: / Ні сестри, ні брата, нікого нема! / Попихач жидівський, виріс у порогу; / А не клене долі, людей не займа»; «Тяжко жить на світі, а хочеться жить: / Хочеться дивитись, як сонечко сяє, / Хочеться послухать, як море заграє, / Як пташка щебече, байрак гомонить / Або чорнобрива в гаю заспіває…»; «…гнувся, бо не знав, / Не знав, сіромаха, що виросли крила, / Що неба достане, коли полетить»; «Придбав Максим собі сина / На всю Україну. / Хоч не рідний син Ярема, /А щира дитина»; «...Ярема – страшно глянуть – / По три, по чотири / Так і кладе»; «Максим ріже, а Ярема / Не ріже – лютує: / З ножем в руках на пожарах / І днює й ночує…».
- Оксана – кохана дівчина Яреми, дочка Титаря. Її образ – народнопісенний, тому вона – «зоря», «ясочка», «мов ласочка»; у неї «білі рученята», «чорні брови», «карі очі, як зіроньки, сяють». Звертаючись в думках до Яреми, Оксана говорить: «Прилітай же, мій соколе, мій голубе сизий!».
Другорядні герої:
- Кобзар Волох – народний співець, який супроводжував козаків у військових походах. «До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму, а охрипну – чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову»; «А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу».
- Титар – батько Оксани, церковний староста. «Не витерпів святої кари, / Упав, сердега. Пропадай, / Душа, без сповіді святої!».
- Лейба – шинкар. «Дрижить, ізігнувшись / Над каганцем: лічить гроші / Коло ліжка, клятий»; «Що його немає? / Найти його та повісить / Петелька свиняча».
- Дочка Лейби. «А на ліжку … ох, аж душно!.. / Білі рученята / Розкидала, розкрилася… / Як квіточка в гаю, / Червоніє».
- Ксьондз-єзуїт. «Аж ось ведуть гайдамаки / Ксьондза-єзуїта / І двох хлопців. / «Гонто, Гонто! / Оце твої діти. / Ти нас ріжеш – заріж і їх: / Вони католики».
Стислий переказ
Поема розпочинається вступом-посвятою, у якій автор розмірковує над плинністю життя у природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає – і краю немає…». Вічними є лише волелюбні прагнення народу. Поет згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. В уяві постають його «діти» – гайдамаки – виразники народних прагнень. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати співала їм пісень, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» – Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему.
Інтродукція
Інтродукція є історичним вступом до поеми. У ній розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєї державності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з людей. Їхні дії викликали в українського народу ненависть проти шляхти. Гайдамаки почали готуватися до повстання, «святити ножі».
Галайда
Ярема Галайда служить наймитом у шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в нього є кохана – дівчина Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану, щоб побачитися з коханою.
Конфедерати
Цієї ж ночі до шинкаря Лейби прийшли конфедерати, виламали двері й побили його, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і знову бити, він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. А ще у титаря є гарна «як панночка» дочка Оксана. Конфедерати взяли шинкаря як провідника і поїхали у Вільшану.
Титар
У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Вона чомусь барилася і парубок навіть заплакав, бо подумав, що дівчина не прийде, знайшла собі іншого, не такого бідного сироту, як він. А коли Оксана прийшла, забув про свої підозри і дуже зрадів. Ярема сказав дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство і все це скласти до ніг коханої:
Одягну тебе, обую.
Посаджу, як паву, –
На дзиґлику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду…
Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірності та й розійшлися.
А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.
«Завзята бестія! стривай!»
Насипали в халяви жару…
«У тім’я цвяшок закатай!»
Не витерпів святої кари,
Упав сердега.
Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Саме в цей час у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. Ляхи забрали дівчину з собою.
Свято в Чигирині
У ліричному відступі поет згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці і там збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині стало, «як у домовині». Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тясмином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ляхів. Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, яка з’їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з-під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали співи сліпого кобзаря.
Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду: «Молітесь, діти! Страшний суд ляхи в Україну несуть», а диякон проголосив: «Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили…». Гайдамаки та козаки кинулися розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».
Треті півні
Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання – Коліївщина, «пекельнеє свято», що охопило всю Україну.
Серед ночі берегом Дніпра йшов Ярема, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої Оксани, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал – треті півні).
Ярема йшов і думав про долю України, сподіваючись, що народ здобуде у боротьбі незалежність і, як символ цієї незалежності, у степах України знов «блисне булава».
Червоний бенкет
«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів з бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали». У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов Ярема. Саме там він дізнався про те, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. У зв'язку із тим, що хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі.
Гупалівщина
Повстання охопило всю Україну, в селах та містах залишилися лише «діти та собаки – жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки». У ліричному відступі поет говорить про те, що у кривавій різні, що відбувалася всюди, були винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братніми слов’янськими народами.
Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався, що ляхів там вже немає. У хлопця-підлітка, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки, розпитали дорогу до Будищівського лісу, в якому конфедерати сховали свої скарби, і самі теж поховались на деревах. Гайдамаки позбивали їх з дерев, як груші, знайшли і забрали скарби та й пішли карати ворогів у Лисянку.
Бенкет у Лисянці
Ґонта і Залізняк керували повстанням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого: ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа. Ярема побачив переодягненого у козацьку одіж Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Ґонта та Залізняк наказали козакам палити по тому будинку з гармат, та Ярема встиг вихопити звідти непритомну Оксану і відвіз її до Лебединського монастиря.
Лебедин
У Лебедині Оксана опритомніла і розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього. Черниця натомість розповіла їй, що саме Ярема Галайда привіз її до Лебедина й обіцяв приїхати через тиждень.
Через тиждень в Лебедині
У церкві співали:
Ісаія, ли й куй! Вранці
Ярему вінчали;
А ввечері мій Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхів кінча; з Залізняком
Весілля справляє
В Уманщині, на пожарі.
Ґонта в Умані
Пройшло літо, настала зима, ляхи мерзли, а гайдамаки грілись на пожарах. Не спинила крові і злості людської і весна – повстання тривало.
Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:
Максим ріже, а Ярема
Не ріже – лютує:
З ножем в руках на пожарах
І днює й ночує.
Гайдамаки увійшли в Умань і затопили її панською кров’ю. До Ґонти привели ксьондза-вчителя і двох його учнів, хлопчиків-католиків, синів Ґонти. Ґонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга.
Ґонта зарізав обох синів й заборонив їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів-учителів, а школярів живих кидали у криниці. Не тямлячи себе від горя, Ґонта мов навіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.
Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав серед купи трупів своїх мертвих дітей. Знайшов і поніс їх у подалі у поле, щоб поховати.
Поклав обох, із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі.
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
І я за неї гину».
Ґонта просить Бога покарати його за страшний злочин – вбивство своїх дітей, скорою смертю й прощає синів за те, що вони католики.
Епілог
Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Ґонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує себе малого, свого батька, сусідів, які любили слухати розповіді діда про Коліївщину.
Майже рік тривало повстання гайдамаків, а пізніше – було придушено. Ляхи схопили Ґонту, піддали його нелюдському катуванню і стратили, не лишивши по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель побратима, помер з туги-горя. Гайдамаки поховали отамана в степу, насипали високу могилу і розійшлися хто куди. Довго стояв і плакав над тією могилою Ярема і теж пішов. Запорізьку Січ було зруйновано, а Україна «навіки заснула». Тільки часом кобзарі та старі люди – колишні повстанці, ідучи понад Дніпром чи гаєм, співають гайдамацьких пісень.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.