Тема: зникнення самобутньої особистості від ілюзорного сприйняття світу та під впливом «натовпу».
Ідея: осуд пристосуванства, свідомої відмови від мрії, що призводить до краху індивідуальності.
Про твір «Білий кінь Шептало»
Образ білого коня Шептала – алегоричний. Він уособлює яскраву людську особистість, яка під впливом повсякденного життя втрачає свою індивідуальність, втрачає кращі риси свого характеру, пристосовується, починає діяти «як усі». Лише на мить вирвавшись з неволі, кінь відчув себе щасливим, але потім все ж таки дійшов висновку, що краще бути покірним і слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мрії. Опоівдання має глибокий філософський підтекст, порушує важливі проблеми людини у суспільстві, її знеособлення, свободи та неволі, особистості та натовпу, дійсності та мрії.
Персонажі твору:
- Білий кінь Шептало. «…змалку ненавидів табун, гурт і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам»; «Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди – в цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці…»; «Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше – через гірку безнадію перекидався місточок»; «Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили – хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою?»; «Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки»; «З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита»; «Все життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць»; «Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки»; «… можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться».
- Конюх Степан. «Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом»; «Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі»; «Степан озирається і, ніби вперше помітивши Шепталову сваволю, люто блимає з-під рудих брів: – Ах ти ж, ледаче зілля!».
… сутеніє; раптом
на галявині – кінь – самотній.
Р. М. Рільке
На стайню прийшов хлопець-підпасок, хвацько стрельнув батогом і сказав конюху Степану, що йому потрібен кінь для приводу. Шептало зіщулився від звуку батога, сіпнувся разом з іншими кіньми в закуток і гидливо підібрав губи, бо ненавидів табун, гурт і огорожі, вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі вулицями святкового міста, Спочатку за цю зверхність бригадні коні сміялися з нього, а потім й самі почали його обминати.
Шептало сподівався, що на привод візьмуть не його – завтра вихідний, і хотілося відпочити. З конюхом у нього особливі стосунки: той його не б'є, не посилає на важку роботу, бо він – білий кінь, а потрапив у бригадне звалище з примхи долі. І все-таки вибір Степана припав на нього.
Шептало шукав виправдання конюхові – може, він не міг інакше вчинити. Ще коли його, молодого і гордого коня, привчали до упряжі, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубців, він зрозумів, що люди рано чи пізно зламають його, тож краще прикинутися покірним. Він не розумів деяких коней, які на кожному кроці намагалися суперечити, огризатися, адже цим нічого не досягнеш, крім батога.
Коней погнали на водопій. Шептало йшов трохи ззаду і уявляв, що то не його женуть на водопій, а він жене і табун, і конюха разом із ними. Він піднімає голову і лагідно, призовно ірже. Але його одразу наздоганяє Степанів батіг і лайка. Образа була така несподівана, така болісна, що Шептала охопив розпач. Він побачив своє підневільне, принизливе становище без прикрас.
Запах трав на косогорі нагадав Шепталові дитинство, як він біг за матір'ю лошам-стригунцем, як мати розповідала йому про його дідів-прадідів – гордих білих коней, що виступали в цирку.
Шептало навіть не став пити воду, хоч дуже хотів, і конюх це помітив, вилаяв його знову і сказав підпаскові не запізнюватися. Кінь раптом гостро відчув свою неволю. І коли хлопчисько вдарив його батогом, сіпнувся, вирвав привід, піднявся на задні ноги, потім опустився і помчав у лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним і відчайдушним, як його далекі пращури.
Шептало легко та вільно біг. Він катався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе – прекрасного білого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в стайні він обманював себе, адже давно «був не білим, а брудно-сірим, попелястим конем, ось чому Степан і наважився хльоскати його батогом». Коню раптом захотілося почути голос конюха. Нехай він буває іноді злим з такими кіньми, як у них, з ким не буває. Шептало побіг до стайні і тут згадав, що він досі білий. Він ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі. Навіщо виділятись? Нікому й нічого цим не доведеш. Краще прикинутися сіреньким та покірненьким. А з конюхом вони порозуміються, не дарма ж білим коням дано розум.
Шептало підбіг до замкненої огорожі, просунув голову між двох жердин і задрімав, стомлений нерозумною блуканиною…
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.