Тема: алегорична повість-казка про середньовічне князівство Люботин на Галичині, де співіснують добрий дракон Грицько – поет та християнин, мудрий Пустельник, підступний князь, легковажна князівна та хоробрі лицарі.
Ідея: сучасний світ, у якому й досі живуть «драконячі закони», потребує кардинальних змін, тому кожен має відповідати за власні вчинки.
Про письменника
Юрій Павлович Винничук – український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор, народився 18 березня 1952 року у Івано-Франківську. Його батько був лікарем Івано-Франківської обласної лікарні, мати – інженером-економістом. Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В. Стефаника (філологічний факультет). У 1974 році переїхав до Львова, працював вантажником, художником-оформлювачем. У 1987 - 1991 роках працював режисером Львівського естрадного театру «Не журись!», писав сценарії та пісенні тексти. У 1991 - 1999 роках працював редактором відділу газети «Поступ». З 1997 року є членом Асоціації українських письменників.
Твори Юрія Винничука перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Німеччині, Польщі, Канаді, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії. За його казками знято два мультфільми. Юрій Винничук сам є автором перекладів з кельтської, англійської та численних слов'янських мов. Роман «Весняні ігри в осінніх садах» переміг 2006 року в номінації «Книга року ВВС».
Персонажі твору:
- Дракон Грицько. «Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші….»; «Звали дракона Грицьком, так його назвав Пустельник. Усі дракона вважали дивним, тому що біля входу в печеру не було гори кісток і черепів, а росли квіти»;.«Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям!»; «Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я».
- Пустельник – самотній філософ, книжник і літописець, учитель, наставник і друг Грицька, розуміє, ким є дракон для народу: «Ти – той ніж. Ти все ще біля горла… Податок збільшили – дракон винен. Хлопців до війська забрали – дракон винен. Град вибив збіжжя – і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати…»; «Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім'я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб'є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?».
- Князь – жорстокий, бездушний володар Люботина. «Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви – погани, що не відали святого письма, як смієте дивитись на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!».
- Князівна Настасія. «Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю…" і " якби князь був князем… І я – сама собою… І всі люди – людьми… А не драконами».
- Лицар Лаврін. «… державні справи не для нього»; «… більшу частину життя пробув за межами краю. Хто й зна, які там вітри в голові у нього»; «На біса я в це вв'язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Все. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого».
- Радник – свято вірить у систему і робити все, щоб її зберегти. «Я – єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб»; «…є лицарі і з-за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними осрамитися».
- Воєвода Антось – відданий князю служака..
- Джура лицаря Лавріна – в усьому намагається наслідувати свого пана, проте ще не усвідомлює, що таке лицарська честь.
- Мойша Шамуель – спритний і хитрий шинкар.
- Відьма – баба-чаклунка.
Не від того я помру,
Що на світі буде война.
А від того, що вона
Мого вірша не достойна.
Ярослав Довган
Відколи князь Люботина посів батькові володіння, запанувало на його землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх хатах, їли та спали. Якось самі собою відійшли в забуття лицарські турніри, а якби й спало князеві на думку затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховисько із себе зробили б.
Пустельник – самотній філософ, книжник і літописець, учитель, наставник і друг дракона Грицька колись був воєводою, але посварився із батьком князя, який панував зараз у Люботині. Свою відлюдність пояснював так: «Мені його безперервні військові походи поперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди».
Дракон Грицько теж був драконом незвичайним – його не цікавило вбивство людей, він харчувався лише рослинами, мав добре серце, любив квіти, подружився з Пустельником і попросив навчити його грамоти. Пустельник спочатку відмовляв Грицька, говорив: «Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль». Але дракон наполягав, і Пустельник врешті-решт навчив його грамоти.
Вісім років дракон мирно жив у печері, нікому зла не коїв, читав книги, писав вірші… Але настав час, коли Князь оголосив «герць» (бій) із драконом. Таким чином він хотів розбудити своє «спляче князівство». Переможцю він обіцяв свій княжий престол та свою дочку в дружини. Наміри князя підтримує таємний радник – цинічний, безжальний, безпринципний, корисливий маніпулятор, позбавлений будь-яких ознак совісті.
З'їхалося багато лицарів, проте бій не відбувався, бо дракон, не маючи ніякого бажання проливати чиюсь кров, не виходив із печери. Лицарі вирішили виманити дракона. Вони розвели багаття перед входом у печеру, маючи намір викурити його звідти, і мало не задушили його чадним димом. Князь звелів загасити вогонь, бо йому потрібна була не тільки смерть дракона, а й лицар, який би здійснив подвиг, подолавши чудовисько власноруч.
Через Пустельника Князь познайомився із драконом, втерся йому в довіру, а потім безсоромно попросив допомогти йому в «делікатному ділі» – віддати своє життя заради «спасіння» Люботина. План був такий: у князівстві оголосять, що дракон викрав князеву дочку Настасію, вона для правдивості посидить до бою декілька днів у печері, а дракон повинен піддатися у бою лицарю Лавріну.
Воєвода Антось – по-своєму чесна і порядна людина, жахається підступністі князя, йому шкода дракона, однак протестувати він не наважується.
Пан Лаврін – великий лицар, він побував у багатьох походах, здійснив чимало подвигів, окрім цього, його більше нічого не цікавило: «Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед богом. Як той Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює».
Під час турніру Лаврін починає здогадуватися, що не все так просто з драконом, бачить його погляд, у якому аж ніяк не злоба, а щось зовсім інше, помічає живу й неушкоджену князівну, а головне, розуміє, що дракон не хоче битися, навпаки, хоче, щоб його швидше вбили. Коли ж лицар дізнається всю правду, він проклинає Люботин і назавжди покидає це місце брехні, зради й вбивства.
Дракона вбив відданий Лаврину джура, що під час турніра стояв збоку. Він, наївний, ще не усвідомлював, що таке лицарська честь, і керувався у своїх діях емоціями й стереотипами, а шлюб з князівною вважав заслуженою нагородою.
Князівна Настасія – егоїстична, нещира, лицемірна, цинічно використовує дракона, вдаючи з себе щиру, наївну, приязну дівчину, маніпулює Грицьковою довірою, недосвідченістю й добрими почуттями. Після його смерті бере шлюб із молодим джурою і не переймається докорами сумління.
А от Князь усвідомлює скоєне, намагається знайти собі виправдання й зрештою помирає від мук совісті.
Цитати з твору:
- «Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти».
- «Життя володаря не варте й одного рядка поета!».
- «… коли йде війна – гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, – поети гинуть у першу чергу».
- «У нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. І цього ніяк не можна допустити… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити…».
- «Мудрий завше поступався дурному! – І глупота завойовувала світ».
- «Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину?»
- «Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці…»
- «Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям!»
- «Хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.