«Шпага Славка Беркути» Ніна Бічуя (дуже стислий переказ)

Тема: розповідь про становлення характерів підлітків, протистояння підлості й порядності, відповідальність за себе та інших. 

Ідея: утвердження думки про те, що тільки в подоланні життєвих труднощів гартується характер людини, орієнтирами для якої є загальнолюдські цінності, а також про важливість пошуку свого шляху у житті.

Про автора

Ніна Бічуя народилася 24 серпня 1937 р. в Києві. Вищу освіту здобула на факультеті журналістики Львівського університету. Працювала журналістом, завідувала відділом літератури Львівського театру юного глядача, останні роки прцювала редактором та перекладачем польської літератури. Вона є авторкою низки книг для дорослих і дітей. 

Відомий письменник Валерій Шевчук називає Ніну Бічую «королевою жіночої прози», відмічає, що «її твори пронизані глибоким психологізмом та інтелектуальною напругою, а саме письмо – вишукане й елегантне». Ніна Бічуя нагороджена Орденом Усмішки. Це міжнародна нагорода, яку присуджують діти. Свого часу кавалерами цього ордена стали Іван Павло II, Далай-лама, Мати Тереза, шведська письменниця Астрід Ліндгрен.

Персонажі твору:

• Славко Беркута – головний герой повісті. «… якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами:, безпечніше»; «Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, – сказав головний лікар, виписуючи Славка»; «Ноги підгиналися, не слухались, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше – в парк і врешті на ковзанку. Ноги ставали міцнішими, пружніли м’язи…»; «Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував»; «Знав з першого ж вечора: фехтування – це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого»; «…я взагалі ніколи не ображаюсь на маму, на неї просто неможливо образитись»; «Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. Так повелося ще з раннього дитинства. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і безрозсудливо ставитися до життя». 
• Тато Славка. «Тато завжди літав. Тато випробовував літаки. Від нього пахло хмарами. Пахло небом і простором. У тата на лівій руці витавруваний синій номер. Він не стирався і не зникав, хоч його поставили дуже давно; тато, тоді ледь старший від Славка, був у німецькому концтаборі, фашисти випалили йому те тавро»; «Батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості».
• Мати Славка. «Мама майже одного зі мною зросту, зовсім як школярка зі своїм маленьким жовтим портфелем. – Колись, ще у першому класі, хлопці не вірили, що мама – це мама. "Не буває таких мам, – запевняли вони, – це твоя сестра"».
• Андрій Степанович – тренер Славка. «… не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого суперника, – виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого вчителя»; Славко про тренера: «… вперше усвідомив, що тренер не надто вже й старший від, нього самого, сім-вісім років різниці, як старший брат. Старший брат, якому все можна сказати, ні з чим не криючись, нічого не затаюючи, такого не можна дурити, бо то ніби самого себе дуриш».
• Ліля Теслюк – однокласниця Славка. «Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше у вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження – кумедно морщила носа і по-дитячому обіцяла: "Більше не буду". А за мить знову дивилась у вікно»; «Нова учениця (Лілі) виявилася просто-таки незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так само добре, як українську, бо, бачите, брат її вчиться на англійському відділі в університеті. По-друге, безліч разів виступала по телевізору в дитячих передачах, по-третє, знімалася в кіно. По-четверте, вчиться у балетній студії театру»; «Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала довгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загальної уваги, перелічувала усі свої таланти»; «Її захоплювали незвичайні ідеї, і вона завзято бралася їх здійснювати».
• Юлько Ващук – однокласник Славка. «Юлько вимальовує доокруж себе коло – заворожене, як у казці, – не переступиш ані ззовні, ані зсередини…»; «Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем»; «Юлькова гримаса, трохи поблажлива, трохи зневажлива. З такою гримасою дивився Юлько на білий світ».

• Тато Юлька. «Написав Юльків тато невеличку книжку про Львів. Юлько читав ту книжку, і пишався нею, і любив її, а в тій книжці, – говорилось у газеті, – було безліч думок, яких тато не сам дійшов. Скористався чужим, як злодій користується чужим годинником чи чужими грішми, списав думки і факти зі старих журналів, що виходили колись у Львові. А хтось інший упіймав тата на крадіжці і розповідав про те цілому місту, цілому світові, перелічив прізвища людей, думками яких скористався тато, і говорив про це холодним, злим тоном»; Нікого не хотів бачити тої миті Юлько Ващук і боявся, аби хто його не помітив, аби не кинув зневажливо: "Ага, це він, син того Ващука…" І не хотів Юлько Ващук зватися Юльком Ващуком, і не хотів, аби перед ним громадилося високими сірими стінами те місто, яке він так любив, вулицями якого ходив із батьком. Нічого не хотів Юлько, бо перед ним ніби раптом впало оте погане Кобольдове дзеркало із прочитаної в дитинстві казки – і весь світ виглядав гидким, спотвореним і чужим, і Юлько, не сперечаючись, повірив, що таким він і є».

• Мама Юлька. «Гарна моя мама, – провів її поглядом Юлько, наколовши на виделку хрустку картоплю, – дуже гарна моя мама. Я колись намалюю її портрет, слово честі».
• Стефко Вус – знайомий Юлька, мешкає в одному з ним будинку. «Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка»; «… баба померла, і Стефка мовби хто закаменив. Сидів у темнині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ пішов у переверти»; «Стефко заховався від нього (від батька) на липі, що співала, і не хотів злазити вділ, і не хотів їхати з татом. Чіплявся потім за одвірок, за ребристий тин, за дерево при дорозі, а батько віддирав його руки, сердито й голосно сварився…»; «І подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ні теля, ані сонце, ані співуча липа, бо не заховали від батька, – хлопець дивився скоса, затято мовчав і довго пам’ятав той день, коли його відірвали од дерева при дорозі»; "Стефко йшов собі геть. Тинявся вулицями, затискала його нехіть до власної домівки, книжок, повчань і настанов, кілька днів не з’являвся до школи, і тоді вчителька приходила до них додому. Стефко дивився знову скоса, однак ішов на уроки, розгортав поплямлені книжки, шукав там чогось такого, щоб зацікавило. У п’ятому класі залишився на другий рік. Носив у кишені цигарки – що батько забував на столі, те й потрапляло до Стефкової кишені»; «Йшов собі вулицею, заклавши руки до кишень пальта, і на обличчі його була написана зневага до цілого світу, а до Юлькових черевиків чи не найбільша. Хоч, правду кажучи, йому хотілося мати блискучі нові черевики. Тільки така розкіш не входила до найближчих планів Стефкового татуся»; «Настка одна лишилася з давніх часів, та ще спомин про бабу, про холодний потік і співучу липу»; «Стефко Вус, заболочений, у семилатаному своєму пальтечку та з колючим поглядом спідлоба».
• Настка – сестричка Стефка. «– Не кури, Стефку, не треба, – просила Настка. – О, маю ще одну вчительку, – гнівався Стефко, але не дуже, бо була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та латала його подерті штани й сорочки»; «виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку».
• Батько Стефка. «Од батька все тхнуло горілкою, був він величезний, з густим голосом та недобрим сміхом…»; «Батькова квартира була незатишна і забарложена; малі Настині руки не могли там дати лад, а батько про той лад і не дбав ніколи. Траплялося, приходив додому п’яний, і то сварився, то раптом починав жалісливо каятися перед дітьми»; «Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. І навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані Настиної гладенько зачесаної голови, ані Стефкової пелехатої».

• Надія Григорівна – вчителька. «… дрібненька, ніби якась кругла, тепла, з малими, як у дитини, руками і добрим, тремтливим голосом».

• Працівниця дитячої кімнати міліції міліції – «немолода втомлена жінка». На шкільному суді вона виступила на захист Славка Беркути.
• Антон Дмитрович – учитель географії. Під його впливом Славко зацікавився спелеологією. Підтримував хлопця на шкільному суді.
• Варвара Трохимівна – класна керівниця сьомого «Б». Не цікавлячись життям своїх учнів, виступала за покарання Славка на шкільному суді.
• Директор школи, в якій навчався Славко Беркута, виступав за покарання Славка на шкільному суді.

Шпага як символічний образ у творі. Шпага – це похідна від меча холодна зброя з клинком та рукояттю, яка може захистити, а може і вбити. У спорті (фехтування) – сталевий гнучкий клинок з рукояттю та електроконтактним наконечником довжиною до 110 см. «Шпага» для Славка – це відповідальність, чесність перед самим собою та іншими, доброта, справедливість, готовність прийти на допомогу. 

 

Повість починається інтригою. Зимовим вечором троє хлопців купили в магазині пляшку вина, булку, оселедця, зайшли у чужий двір і збирались все це вжити. Високий хлопець у хутряній шапці пити вино відмовився. Двоє інших над ним почали кепкувати. Неподобство підлітків помітили дорослі, і вони кинулися тікати. Високого хлопця зловили, бо він спіткнувся об ящик. У дитячій кімнаті міліції немолода втомлена жінка записала його прізвище, адресу, номер школи, а потім відпустила. 

Далі автор «малює портрети» чотирьох головних героїв повісті: Юлька Ващука, Лілі Теслюк, Стефка Вуса і Славка Беркути.

Юлько Ващук не любив грати на роялі, що стояв у кутку його кімнати, хоча батьки настирливо радили йому серйозно займатися музикою. Він любив малювати коней, але нікому не хотів показувати свої малюнки. Коли наважився показати другу – Славку Беркуті, з яким сидів в школі за однією партою, той байдуже сказав, що десь вже бачив подібні. Юлько, ображений зневагою товариша, спалив малюнки. А ще Юлько не любив усміхатися, намагався завжди бути іронічним і суворим.

Лілі Теслюк

Лілі прийшла в сьомий-Б, коли він був четвертим класом. Вона була незвичайною дівчиною: дуже добре знала англійську мову, виступала по телевізору в дитячих передачах, знімалась у кіно, вчилася у балетній студії, любила розказувати всім про свої таланти. Якось вона організувала для однокласників курси англійської мови. Спочатку усе йшло добре, але одного разу «вчителька» не прийшла проводити заняття, бо їй захотілося в цей час покататися на ковзанах. 

Стефко Вус

Стефко з сестрою Насткою жив в селі у бабусі. То були для них щасливі часи – бабуся любила внуків й піклувалася про них. Коли вона померла, батько забрав дітей до міста. Він пив, не дбав ні про дітей, ні про лад у квартирі. Стефко прогулював уроки, крав у батька цигарки, вештався по вулицях міста… У п’ятому класі залишився на другий рік.

Славко Беркута

Коли Славкові було 8 років, він захворів і довгий час майже не міг ходити. Зовні тоді скидався на дошкільнятко, був худий і маленького зросту. Хлопчик не схотів з цим миритися. Перемагаючи біль, хлопець щовечора почав тренування. І сталося диво – в ногах поступово з’являлася сила, хвороба відступила. Фактично, Славко сам себе вилікував. Але переможцем він буває не завжди. Наприклад, задачі інколи не розв'язувалися, і тоді хлопець списував їх рішення у відмінника Юлька. Славко пробував і малювати так, як Юлько, тільки з цієї затії нічого не виходило. Тож тато йому порадив «шукати своє», а не робити щось лише тому, що це робить інший. Коли до нього прийшло захоплення фехтувальним спортом, зрозумів – це те, без чого він тепер не обійдеться.

Одного вечора, коли Славко Беркута повернувся додому, мама сказала йому, що тато не повернувся з польоту і про нього нічого невідомо. Хлопець втішав маму і намагався бути спокійним. Він знав, що тато випробовував літаки. На руці у нього був синій номер – його накололи у німецькому концтаборі, куди він потрапив маленьким. Але тато вижив. Славко хотів вірити, що він і зараз виживе.

Коли прийшла звістка про батька – була вимушена посадка літака, з ним все добре, але другий пілот загинув – Славко дуже радів. У той же час він мучився думкою, що його радість підла, адже товариш тата загинув. Славко став свідком сварки між батьком і п’яним механіком з аеродрому Комарином. Той намагався виправдатися, казав, що добре оглядав літак перед польотом. Коли механік пішов, тато пояснив синові, що таке максимальне навантаження. Це – вимір характеру і людських сил. Хлопець міркував над почутим, над тим, що дрібниця може багато значити і що до кожної людини приходить момент, коли вона стає старшою. Події інколи важать більше, ніж час.

На прогулянці в парку Славко побачив Юлька і ще якогось незнайомого хлопця. Це був Стефко Вус – знайомий Юлька по будинку. Хлопці знайшли поранену сороку, і Вус пропонував Юлькові забрати її додому. Але той лише зневажливо копнув пташку ногою і пішов геть. Славко Беркута взяв сороку на руки, а Стефко запропонував віднести сороку до однієї вчительки, яка може вилікувати птаха. Вчительки не було вдома, але її дочка взяла птаха. Вона сказала, що через декілька днів вони можуть прийти подивитися, що з птахом усе гаразд.

Юлько прийшов додому у поганому настрої. Думав, невже це через те, що він не пожалів сороку? Юлько згадав момент, коли ще малими вони з Беркутою грали у сніжки. Тоді Юлько загубив свою шапку, і Славко дав йому свою, щоб той не застудився. А одного разу під час турніру в шахи Беркута навмисне програв йому партію, щоб саме він, Юлько, став чемпіоном серед п'ятикласників. Чому ж тепер стало важко спілкуватися з другом?

Коли Стефко прийшов додому, то батько сердився на нього, бо нікому було піти по цигарки. Хлопець хотів їсти, а на вечерю було лише молоко і хліб. Сестра Настка пропонує братові разом з нею піти жити в інтернат. Стефко не хоче, а сестра не може покинути брата, бо тоді він навіть сорочки чистої не матиме.

Лілі запросила однокласників на прем'єру "Лускунчика", де вона виконує роль маленької Маші. Спочатку ніхто не впізнав її на сцені, а коли розпізнали, то на гальорці здійнявся галас. Згодом весь зал аплодував та кричав: «Лілі!» Однокласники були горді за дівчинку, а вона почувалася ніяково й сумно. Юлько планував подарувати дівчині маленьку бурштинову балерину, але їй було прикро, що Славко Беркута не прийшов на виставу. Вона не знала, що в цей час у Славка було відбіркові бої за право поїхати з командою на змагання у Харків.

Славко Беркута дуже хотів бути схожим на свого тренера – Андрія Степановича. Саме він, чемпіон республіки, помітив в очах хлопця захоплення й запросив на тренування. Андрій Степанович радив сприймати шпагу не як іграшку, а як зброю. Говорив до старших спортсменів: «Покажи мені своїх учнів – і я скажу тобі, хто ти». За пів року тренувань Беркута став найкращим учнем. 

Відбіркові бої Славко виграв, але на театральну виставу запізнився. Коли він прибіг до театру, то Лілі вже йшла додому з батьками та Юльком. Хлопець до них не підійшов, а наступного дня не зміг пояснити дівчині свою відсутність на прем’єрі, хоча Лілі поводилась з ним, як звичайно.

У той день, коли Славко з командою фехтувальників летів на змагання в Харків, Стефко Вус сидів удома голодний, самотній і сердитий – Настка пішла в інтернат – тому він пішов до Надії Григорівни – вчительки, що прихистила сороку, щоб подивитися, чи загоїлось у сороки крило. Стефка радо зустріли, нагодували смачним борщем. Якось так вийшло, що Стефко розповів Надії Григорівні і про бабу Олену, і про своє щасливе життя в селі, і про свого кота Бурка. Йому так хотілося похвалитися, що баба часто зверталася до нього словами «Кулику мій гарний!» На прощання пообіцяв приходити ще, а вчителька погладила його по давно не митій голові.

Юлько купив газету і прочитав в ній статтю з нищівною критикою книжки, якою хлопець дуже пишався – її автором був його батько. Виявляється, що тато використав у ній безліч чужих думок та ідей. Хлопець дуже боявся, що всі тепер говоритимуть: «Он Юлько Ващук, це його батько…» Як би він хотів прокинутись кимось іншим, наприклад, Стефком Вусом. Чому він має відповідати за тата? Він не має найменшого відношення до того, що його батько користується чужими думками.

Перший день змагань у Харкові для Славка пройшов успішно. До того ж це був день його народження. Тренер подарував хлопцю нову шпагу з дзвінким, як струна, клинком і блискучою гардою. А другого дня він бій програв. Андрій Степанович сказав, що поки у Славка було напруження волі, він вигравав. Коли ж раптом йому здалося, що можна розслабитись, що успіх уже забезпечений – цю його слабкість суперники миттю відчули. 

Славку важко було прийти в клас і розповісти, що він не виграв. А ще важче було слухати насмішки Юлька про те, що однокласники вже приготували урочисті промови. Хлопець вирішив не брати до рук подаровану шпагу, аж поки не відчує, що має на це право. Він вирішив збільшити своє «максимальне навантаження» і зайнятись ще й легкою атлетикою. Одного разу він запитав у Юлька: яке максимальне навантаження він може витримати. Юлько на це відповів, що він не машина.

Лілі та Юлько прийшли в зал подивитися на тренування шпажистів. Славко їх побачив, розхвилювався і програв бій. Юлько почав насміхатися з невдач Славка у Харкові. Коли Беркута вже хотів іти геть, бо має працювати, а не сперечатися, Юлько підколов: «Працювати? Ніколи б не подумав, що розмахувати в'язальними спицями зветься роботою!» Ображений Славко дав Юлькові шпагу і запропонував двобій. Той погодився. Славко загнав противника у кут і наступав, поки клинок шпаги не розламався надвоє й поранив Юлькове незахищене стегно. Далі Беркута сприймав усе, як у сні: кров на штанах Ващука, лікар, злякана Лілі… Хлопець ховається біля шафи з одягом, де його і знаходить Андрій Степанович. Він сказав йому, що чекав чого завгодно, але щоб його учень заховався…

Рана у Юлька не була серйозною, але хлопець удавав, що він дуже хворий – йому подобалося, що всі його жаліють. Батько ходив жалітися до тренера і до директора школи, де вчилися хлопці, він хотів, щоб вчинок Славка винесли на обговорення на загальних шкільних зборах і винесли йому догану. Наступного дня провідати хворого прийшли одноклассники. Лілі заявила, що у всьому винен саме Юлько.

А Славко і не думав виправдовуватися, він визнавав вину за собою. Його тато поставив таке саме питання, як і тренер: навіщо бився з хлопцем, який не вміє добре тримати шпагу у руках?

Мама Славка купила мандарини і змусила сина провідати Юлька. Коли він прийшов, Ващук заздрісно сказав йому: «Усе в тебе добре і просто, все в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей, ти завжди знаєш, що тобі робити… У тебе завжди все легко. У тебе два по два – чотири, тобі добре, я тебе бачити не можу». Славко ніяк не міг зрозуміти, чому Юлько це говорить, може, у нього щось трапилось? Невже через їхні суперечки та подряпину на стегні?

Школа гула в очікуванні суду над Славком Беркутою. Прийшов лист із міліції, у якому йшлося про те, що він 23 листопада о 21 годині пиячив у під'їзді з іншими підлітками і був затриманий членом народної дружини. Беркуту викликали до директора. Там була і класний керівник – Варвара Трохимівна. Вони його лаяли, а хлопець байдуже їх слухав. 23 листопада була п'ятниця. Зазвичай о дев'ятій закінчується тренування, але на них він уже не ходив, і ніхто не міг підтвердити, що того вечора він не пив вино з якимись хлопцями. Славко пригадав, що саме тоді зустрівся з Андрієм Степановичем й побачив, що тренер не сердиться на нього. Славко пояснив йому, чому не ходить на тренування – не може подивитись в очі тренеру, думав, що Андрій Степанович не схоче з ним розмовляти. А тренер сказав, що він чекає на Славка.

Вчитель географії Антон Дмитрович намагався переконати класну керівничку і директора школи, що хлопець не винен, але ті вперто хотіли провести збори і покарати Беркуту. Сьомий-Б збунтувався, найперша – Лілі. Однокласники не вірили, що Славко був на таке здатен. Лілі прийшла в дитячу кімнату міліції і сказала, що Славко Беркута ніяк не міг вчинити те, у чому його звинувачують. Немолода втомлена жінка, яка вислухала дівчину, обіцяла прийти на суд.

Тато й мама Славка з розуміння поставилися до сина. Від цього він відчув себе сильним і здатним довести свою правоту.

На шкільному суді Славко заперечив свою вину, але на питання «суддів» вперто не відповідав – навіщо щось говорити, якщо йому не вірять? Тоді Антон Дмитрович запитав сьомий-Б, чи можна вірити Славкові. Всі хором відповіли: «Так!» Раптом біля дверей всі почули голос жінки з міліції. Вона сказала, що того вечора у дитячій кімнаті міліції був інший хлопець, зовсім не схожий на Славка. Сьомий-Б радісно кричав, лише Юлько Ващук нахилився і дуже довго зав'язував черевик.

Як же було насправді? Був вечір, падав перший сніг. Стефко Вус лежав у холодній кімнаті. Раптом прийшов Юлько Ващук і сказав, що треба декого провчити. Але Стефко не хотів у це встрягати, тому дав адресу Лопуха. Коли Юлько вже хотів піти, Стефко поцікавився, кого треба провчити. Виявилось, що це Славко Беркута, той самий хлопець, що пожалів сороку. Стефко пожалкував, що дав адресу Лопуха, хай би Юлько сам розбирався. Він побіг до Лопуха, але було вже пізно – той уже пішов з дому.

Троє хлопців, серед яких був Юлько, вийшли з гастроному з булкою, оселедцем і пляшкою вина. Вони зайшли в браму, а там їх побачили дружинники. Втомлена жінка в дитячій кімнаті міліції запитала прізвище Юлька, і той відповів: «Славко Беркута».

Жінка з міліції просила вибачення в Славка. А коли вона подивилася в зал, Юлько Ващук схилився зав'язати шнурок, і зав'язував його довго, аж поки жінка не сіла.

Лілі у гурті однокласників говорить, що Антон Дмитрович дав чудову пораду – піти до співробітниці міліції. А ще вона хоче знати, хто міг збрехати, назвавшись іменем Славка. Говорить, що якби знала, то зробила б так, щоб ця людина все життя себе вважала себе падлюкою і не могла на себе дивитися без презирства.

Раптом Юлько питає Лілі: «А коли б то був я?» Лілі сміється, вона не може в це повірити. Юлькові страшно, йому здається, що завтра жінка з міліції прийде в клас і вкаже на нього.

Цитати з твору: 

 

• «Ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай».

• «Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас».

• «Як же встановити різницю між добрим вихованням і лицемірством?».

• «… якщо інший знаходить відповіді на запитання, то чому він не повинен вірити, що знайде їх?».

• «Якщо молодший ні з чим не криється, старший не повинен дорікати».

• «Хлопчаки хапаються за все цікаве і не відчувають, як минає час – вони поводяться з ним вільно, як зі своєю власністю».

• «Нечистими руками шпаги не втримаєш».

• «Коли людина не певна, що її робота залишиться навіки, то, може, не треба братися за ту роботу?».

• «Люди говорять різні, зовсім протилежні речі, розмовляючи самі з собою – і даючи поради іншим».

• «Звичайно, приємно й легко відчувати під собою нехибний твердий грунт, ні в чому не сумніватися і поняття не мати про тривогу, яка може затулити собою світ. Але ж до кожної людини врешті приходить момент, коли вона стає старшою, і не обов’язково для цього лічити свій вік на десятки – події не раз важать більше, ніж час».

•  «Покажи мені своїх учнів – і я скажу тобі, хто ти!».

• «… підступності немає місця у справжньому, великому спорті. Нечистими руками шпагу не втримаєш».

• «Максимальне навантаження – справа немаловажна. Це вимір характеру і людських сил…».

• «Може, розібратися в симпатіях і антипатіях – це також визначити міру максимального навантаження?».

 

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.