Тема: гумористична розповідь про життя і пригоди школярів із села Великі Чаплі, дружбу героїв твору та перше кохання.
Ідея: утвердження високих моральних цінностей і поетизація щирого й незабутнього першого кохання.
З історії твору
«Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» є одним із ранніх творів Валентина Черемиса. Він був написаний українською мовою, коли митець ще навчався в Літературному інституті імені Горького. Перше видання в перекладі на російську мову здійснило московське видавництво. За часів незалежності України твір перевидавався у 2015 та 2018 рр.
В основу сюжету повісті покладена історія про дружбу і першого кохання автора у дитинстві (його тоді часто називали «Вально» або «Вітько»). Імен друзів письменник теж не змінював: Федько і Галя Козачок були реальними особами, з яких він написав своїх героїв. Валентин Чемерис є лауреатом літературних премій у жанрі сатири та гумору – республіканської імені Остапа Вишні та перчанської імені Федора Маківчука. «Чемерис – сміхотворець високого рангу і класу, я його люблю і шаную. Певний, що українську гумористику без його імені вже не уявити» – так тепло відгукується про Валентина Чемериса його колега по сатирично-гумористичному перу Павло Глазовий.
Головні персонажі:
- Вітька Горобець – чотирнадцятирічний головний герой твору, прототипом якого є сам автор твору. «Вітька – високий, худий, з рідким білявим чубчиком – не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий…»; «Він вродився балакучий, як сорока, може годинами безугавно тріскотіти»; «Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок!»; «Вітька все кружляє й кружляє між вербами. На ньому нові (сині в смужечку) штани й жовті рипучі черевики. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. На голові – бокс (таки домучив клятий Левонтій!), білявий чубчик непокірно стовбурчиться»; «Хлопцеві так хочеться утнути щось героїчне, щось таке лицарське. Безперечно, на очах у дівчини. Щоб побачила, який він сміливий та відважний». Галя про Вітька: «Ой, який же ти замурзаний! – сплеснула руками. – І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь».
- Федько Котигорошко – друг Вітька. «Маленький, товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. І хоч часто Федько не розумів прочитаного, але це не відбивало в нього охоти до читання. Особливо багато читав Котигорошко про кохання і вважав себе в цім ділі знавцем-теоретиком»; «…знову був Федьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим»; Вітя про Федька: «Що в мене на думці, те в тебе на язиці. Чистісінький тобі Вольф Мессінг!».
- Галя Козачок – дівчинка, у яку закохався Вітька. Вітя про Галю: «Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. О сліпець!.. О великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!»; «Раптом Вітька оторопіло застиг на місці: з бічної вулички, широко усміхаючись, прямо на них ішла Галя Козачок. Ні, вона не йшла, а наче аж пливла, ледь торкаючись землі стрункими ногами в білих черевичках та гордо несучи маленьку голівку з товстою косою.»; «Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок»; «Вона підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо»; «Щоправда, Галя – дівчина не з лякливих. Сам Причепа колись потиснув їй руку і подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет».
Другорядні персонажі:
- Петро Білий – «суперник» Вітька. «Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий»; «Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг.Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!».
- Грицько Причепа – міліціонер, Соломія Кіндратівна – матір Галі, Дід Левонтій – цирульник, дід Свирид – власник саду зі сливами, баба Векла – знахарка, тітка Пріська, баба Хівря – сусідка Галі, та інші мешканці села.
Головні герої автобіографічного гумористичного твору – це юні мешканці села Великі Чаплі, а саме: друзі Вітя Горобець, Федько Котигорошко і Галя Козачок.
Повість починається з того, що Вітя обговорює зі своїм вірним другом – Федьком, подробиці дуелі, що має відбутися днями на околиці села між ним і Петром Білим. А все через те, що той, на думку Вітька, став залицятися до Галі Козачок, у яку він сам був безтямно закоханий.
Для Вітька це романтичне й чисте почуття стало несподіваним, але від того не менш сильним й яскравим. Він розказує Федькові – своєму вірному й щирому другу, про свої почуття до Галі, і той радить сміливо освідчитись дівчині у коханні. Але як це зробити? Федько, який перечитав багато книжок про романтичні пригоди закоханих (його старша сестра працювала бібліотекарем, і хлопець мав вільний доступ до книжкових полиць) придумує план: він напише серенаду, присвячену Галі, а Вітько її виконає під вікном дівчини при місячній ночі, під гітару і з сомбреро на голові. От вона і дізнається про кохання Віті до неї. Гітару Федько «позичив» у старшої сестри, а замість сомбреро згодився солом'яний бриль з опудала.
На жаль цей план провалився, бо хлопці у темряві помилилися – Вітько щосили горлав серенаду не під вікном Галі, а під вікном сусідньої хати, де жила баба Хівря.
Тоді хлопці серенаду надіслали в редакцію районної газети з надією, що вірш надрукують, і Галя його прочитає. Дівчина як раз підробляла листоношею, то обов’язково побачить текст серенади у газеті. Але і з цього нічого не вийшло. Натомість з редакції прийшов лист, у якому Вітьку пропонувалося писати й надсилати в редакцію дописи більш актуальніші за тематикою, наприклад, як боротися зі шкідниками на ланах.
Федько намагається роздобути у Векли – баби-знахарки, зілля, яким Вітько має причарувати до себе дівчину. Баба була тугувата на вухо, їй здалося, що хлопець просить зілля «від живота», і вона напоїла хлопця відваром, від якого Федько весь день бігав у лопухи.
Вітя заради коханої здійснює «трудові подвиги» – носить воду у величезну діжку, що стояла на подвір’ї Галі, рубає дрова… У цих справах йому теж допомагав вірний товариш – Федько. І раптом хлопці побачили, як з кукурудзяного поля йде Галя у супроводі Петра Білого й приязно посміхається до нього. От тоді у Вітька і виникла думка викликати «суперника» на дуель.
Федько майструє самопали. Петро думає, що дуель буде не справжньою, що це така гра. А коли зрозумів її небезпечність, перелякався і з лементом кинувся геть. Самопал в руках Вітька вибухнув, обпік хлопцю обличчя і вибив зуб. Примчав міліціонер Грицько Причепа і «арештував» (привів у відділення міліції для бесіди) хлопців. Туди прибігла також і перелякана Галя – вона хотіла впевнитися, що Вітько живий.
– Вітюньчику?! Ти живий?! – крикнула вона радісно.
І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки шитиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.
– Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! – не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. – Ой, та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!
Вітько відчув, як у нього виростають крила. Про дуель дізналося все село – старі й малі довго потішалися над дуелянтами. Вітька ладен був тоді світ за очі втекти… Врятували чаплівські дівчата, які гуртом славили «справжнього чаплівського мужчину» і ставили його в приклад усім хлопцям.
Потім було побачення там, де відбувалася дуель, і перший поцілунок. Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.
– Я й не знала, що ти так гарно смієшся,– шепотіла дівчина.
А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним.
Заради друга Федько взяв на себе нову роль – купив в сільмазі білу хлібину і пішов сватати дівчинку. Вдаючи з себе «турецького охотника», він прийшов до матері Галі «по сліду куниці» – її дочки й повідав їй про кохання «князя» – Вітька. Соломія Кіндратівна приязно поговорила з хлопцем, але порадила йому прийти свататися десь років через десять.
Федько, незважаючи на поразку, був сповнений енергії. Щоб «залишити слід в історії», на корі стовбура дерева він надряпав: «Вітька + Галя». Була б драбина, написав би те саме і на небі. А потім сказав Віті: «Чого тобі сумувати? Сказано, «Вітька + Галя» – і ніде твоя куниця від тебе не дінеться! Як не будеш, звичайно, гав ловити!..»
Вночі Вітьку снився дивний сон – він біжить за голубою куницею і день, і два, і три…Ось-ось наздожене… Хлопець уві сні він так голосно кричав і так безладно розмахував руками, що сполошив матір. Вона вирішила, що у того гарячка, і використала «універсальні ліки» від всіх хвороб – гарячий пісок у торбинці, який поклала йому на живіт. Вона не відала, що синові ще десять років бігти степами, бігти ярами, бігти лісами за голубою-голубою куницею…
Чи здожене він колись свою голубу куницю?.. Поживемо – побачимо…
Фразеологізми (крилаті вислови) з твору:
- Під лежачий камінь вода не тече – той, хто нічого не робить, нічого й не здобуде;
- Підбивав клинці – залицятися до кого-небудь;
- Не ликом шиті – про кого-небудь здібного, освіченого;
- Обіцяти золоті гори – знаджувати неймовірними обіцянками;
- Пасти задніх – відставати, запізнюватися, бути позаду всіх;
- Діло в шляпі – усе гаразд, як слід; все йде успішно;
- Ведмідь на вухо наступив – так говорять про тих, хто не має музичного слуху;
- Наче вітром здуло – хтось або щось зникло несподівано;
- Не святі горшки ліплять – при бажанні можна навчитися багато чого;
- Дідька лисого – вживається для позначення рішучого заперечення чогось;
- Чекати в моря погоди – даремно надіятися на кого-, що-небудь, чекати чогось;
- Що з воза впало, те пропало – пропало безповоротно.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.