«Скарб» Олекса Стороженко (стислий переказ)

Тема: розповідь про долю Павлуся – байдужого та самозакоханого ледаря.

Ідея: утвердження думки про те, що доля в людей складається по-різному, то й щастя для них має різне значення; засудження лінощів, людської заздрості.

Про автора

Олекса Петрович Стороженко (1805–1874) народився в селі Лисогори на Черкащині в сім’ї відставного армійського офіцера, нащадка старовинного козацького роду. Як письменник став відомий з 1857 року. Його дитинство пройшло в містечку Великі Будища на Полтавщині, а освіту він здобув у гімназії в Харкові. 

Дев’ятнадцятирічним юнаком почав свою військову кар’єру й загалом перебував на військовій службі майже тридцять років. Часті переїзди з однієї місцевості України в іншу давали йому можливість спостерігати й добре вивчити життя та побут селянства Південного Подніпров’я та Поділля. Часто зустрічався він і з колишніми запорожцями, записував народні перекази і легенди. 

Ці зустрічі та розповіді ставали основою багатьох його художніх творів, де реальне переплітається з фантастичним, з вигадкою, де яскраво змальовані побут, звичаї селянства, героїчні історії з козацької вольниці. Працюючи над своїми творами, Стороженко дбав не лише про відтворення подій сучасного і минулого життя, а, перш за все, намагався у романтичному дусі показати шляхетну духовність різних верств українського народу. 

Він умів розкрити багатство українського слова, показати розмаїтість відтінків народного гумору, чари народної фантастики, що надавало його творчості самобутнього індивідуального стилю. Це й визначало місце Стороженка в літературному процесі ХІХ ст. Сам письменник у гумористичному творі «Закоханий чорт» написав: «Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди».

Персонажі:

• Павлусь. «Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не то щоб ціп або косу у руках подержав,– не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату»; «Тільки йому й робити, що цілісінький день їсть (а лопав здорово) та спить. Було прокинеться вранці – зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку або качку, або повнісіньку макітру вареників з сметаною; їсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: "Бісові груші,– пробубонить,– які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде у рот". І щоб то дригонуть ногою та штовхнуть об цівку! То і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднує – і знов іде у комору спати і спить вже аж до захід сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне».
• Батьки Павлуся. «… усього в них доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора із садочком і левадою»; «Послав їм Господь на втіху одного тільки синка – Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками – навдивовижу мати!»; «Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий боже, що виробляє!..». 
• Наймити. «Наймит-парубок ще молодий, працьовитий, непитющий, а наймичка – теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійниця прийняла її до себе, як рідну дитину»; «Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує…». 
• Дружина Павлуся. «Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок покірних, працьовитих, не таких, як він пудофет…».

Жили собі чоловік та жінка. Усього в них було доволі, то й свого єдиного сина пестили пильно – не давали на нього впасти навіть пилинці, всі примхи виконували. Особливо старалася мати. 

Доріс Павлусь до парубка й став гладким та опецькуватим, з білими, ніжними руками, бо вони ніколи роботи не знали. Чоловік іноді докоряв жінці, що виростили лінивого й байдужого хлопця, переживав, що буде йому непереливки, коли їх не стане. Але мати відповідала: «Як бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!»

Якось взимку Павлусь розвередувався вночі – захотів меду, а його в хаті на той час не було. Незважаючи на сильну завірюху, мати побігла по селу шукати мед. Випросила у попа. Прибігла додому, а син уже спить. Через той мед застудилася мати й померла. Невдовзі і батька не стало. Павлуся стали доглядати роботящі й добрі наймит та наймичка, бо дуже їх про це, вмираючи, просила господиня. Вони їй не відмовили, бо батьки Павлуся дуже добре до них ставились.

Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що їх господиня просила колись. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. Стараннями наймита та наймички, які побралися, у господарстві лад та прибуток. Вони відкрили навіть шинок із лавкою. А Павлусь тільки їсть та спить, на вечорниці не ходить, бо ліньки навіть на другий бік повернутися.

Якось на Зелені свята місцеві парубки зібралися йти шукати скарб. Запросили до гурту і Павлуся, бо вважали, що його присутність буде на щастя цієї затії. Але Павлусь не схотів до них приєднуватися. Сказав: щастя – то таке, що як Бог дасть, то й у вікно вкине.

Хлопці ходили до самого вечора, але скарб не знайшли. Побачили вони дохлого хорта і вирішили заради жарту вкинути його Павлусеві у вікно. Вкинули, а з хорта дукати так і посипались. Хотіли хлопці їх зібрати, так наймит не дав. А Павлусь сказав, що справдились його слова, і то сам Бог йому скарб у вікно вкинув.

Щастя не залишало Павлуся і надалі. Знайшлася хороша, роботяща дівчина, що, як той скарб, сама до нього залицялася, то й одружилися. Послав їм Господь гарних діточок, схожих на матір – слухняних, працьовитих у господарстві. А Павлусь так і доспався до сивого волосся. Спав, спав, поки не заснув навіки.

Та чи й насправді Павлусь був щасливим? Що воно таке – щастя? Кого можна вважати обранцем долі? Є такі люди, що вважають щасливими таких Павлусів, котрим Бог сам усе дає. Але чому ж вони нудяться світом і не радіють життю? По-моєму, тільки той щасливий, хто іншому не заздрить, хто іншому чимось зарадить, допоможе, нагодує, бо у такої людини і душа буде світла, не голодна. Заздрять декотрі щастю Павлуся, а от стати ним мало хто хоче.

Цитата з твору:

• «Що таке на світі щастя? – спитав би я у дуже письмен­них. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалу­ється на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зо­вуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на лан­цюгу, ніякої користі з них не має – і голодний, і холодний, ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав,– той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пше­ниця на добре виораній ниві…»

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.