«Скарб» Олекса Стороженко (дуже стислий переказ)

Тема: розповідь про долю Павлуся – байдужого та самозакоханого ледаря.

Ідея: утвердження думки про те, що доля в людей складається по-різному, то й щастя для них має різне значення; засудження лінощів, людської заздрості.

Про автора

Олекса Петрович Стороженко (1805–1874) народився в селі Лисогори на Черкащині в сім’ї відставного армійського офіцера, нащадка старовинного козацького роду. Як письменник став відомий з 1857 року. Його дитинство пройшло в містечку Великі Будища на Полтавщині, а освіту він здобув у гімназії в Харкові. 

Дев’ятнадцятирічним юнаком почав свою військову кар’єру й загалом перебував на військовій службі майже тридцять років. Часті переїзди з однієї місцевості України в іншу давали йому можливість спостерігати й добре вивчити життя та побут селянства Південного Подніпров’я та Поділля. Часто зустрічався він і з колишніми запорожцями, записував народні перекази і легенди. 

Ці зустрічі та розповіді ставали основою багатьох його художніх творів, де реальне переплітається з фантастичним, з вигадкою, де яскраво змальовані побут, звичаї селянства, героїчні історії з козацької вольниці. Працюючи над своїми творами, Стороженко дбав не лише про відтворення подій сучасного і минулого життя, а, перш за все, намагався у романтичному дусі показати шляхетну духовність різних верств українського народу. 

Він умів розкрити багатство українського слова, показати розмаїтість відтінків народного гумору, чари народної фантастики, що надавало його творчості самобутнього індивідуального стилю. Це й визначало місце Стороженка в літературному процесі ХІХ ст. 

Сам письменник у гумористичному творі «Закоханий чорт» написав: «Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди».

Персонажі:

• Павлусь. «Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не то щоб ціп або косу у руках подержав,– не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату»; «Тільки йому й робити, що цілісінький день їсть (а лопав здорово) та спить. Було прокинеться вранці – зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку або качку, або повнісіньку макітру вареників з сметаною; їсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: "Бісові груші,– пробубонить,– які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде у рот". І щоб то дригонуть ногою та штовхнуть об цівку! То і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднує – і знов іде у комору спати і спить вже аж до захід сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне».
• Батьки Павлуся. «… усього в них доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора із садочком і левадою»; «Послав їм Господь на втіху одного тільки синка – Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками – навдивовижу мати!»; «Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий боже, що виробляє!..». 
• Наймити. «Наймит-парубок ще молодий, працьовитий, непитющий, а наймичка – теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійниця прийняла її до себе, як рідну дитину»; «Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує…». 
• Дружина Павлуся. «Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок покірних, працьовитих, не таких, як він пудофет…».

Жили собі чоловік та жінка. Усього в них було доволі. Свого сина єдиного вони шанували й пестили, особливо мати. Усе, що забажає, виконували, не давали й пилинці впасти.

Доріс Павлусь до парубка, зробився гладким та опецькуватим, тільки руки в нього білі й ніжні, бо ніколи роботи не знали. Чоловік картав жінку – навіщо такого лінивого виростили, що з ним буде, як їх не стане. Мати відповідала, що на все воля Божа.

Якось Павлусь уночі розвередувався – захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, і не стало її. За нею й батько пішов.

А Павлусеві все одно добре. Стали за ним доглядати наймит і наймичка, що їх господиня просила колись. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти.

Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили попросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не “хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине”.

Хлопці ходили до самого вечора, але скарб не знайшли. Побачили дохлого собаку і вирішили заради жарту укинути його Павлові у вікно. Закинули того собаку Павлусеві у кімнату, а з нього дукати так і посипалися! Хлопці кинулися їх зібрати, так наймит не дав, бо Павлусь сказав, що то справдились його слова – йому Бог у вікно скарб сам вкине.

Щастя й надалі не залишало Павлуся. Знайшлася хороша дівчина, вони одружилися, народилися гарні діточки, працьовитістю та слухняністю схожі на свою матір… А Павлусь як був лежнем, що нудиться світом, так і зостався ним до самої смерті.

Так що таке щастя? Чи може бути щасливою людина, якій все байдуже, яка безцільно й безглуздо живе свій вік? Дехто заздрить щастю Павлуся, але мало хто хоче бути ним.

Цитата з твору:

«Що таке на світі щастя? – спитав би я у дуже письмен­них. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалу­ється на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зо­вуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на лан­цюгу, ніякої користі з них не має – і голодний, і холодний, ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав,– той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пше­ниця на добре виораній ниві…»

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.