Тема: пригоди 15-річного Павлуся, що відбуваються на тлі зображення картин набігів татар на українські землі й боротьби козаків із загарбниками.
Ідея. уславлення відваги та побратимства козаків – оборонців рідної землі, засудження зрадників й жорстокості загарбників.
Про автора та його твір
Андрій Чайковський (1957–1935) народився в місті Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишився сиротою й виховувався бабусею. Навчаючись у гімназії, познайомився з творами Тараса Шевченка й захопився історією козаччини. Здобувши юридичну освіту у Львівському університеті, відкриває власну адвокатську контору у Бережанах й стає оборонцем простих людей у судових справах.
Увійшов в українську літературу наприкінці XIX століття і працював на її ниві чотири десятиліття. З першою публікацією він виступив досить пізно, у 36 років, однак уже через п’ять років стає автором більше десяти нарисів, оповідань, повісті, що були високо оцінені Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським й читацьким загалом.
Повість «За сестрою», що вийшла друком у 1907 році, відразу здобула широку популярність. Згодом з'явилися й інші історичні оповідання, повісті та нариси. «Я поклав собі за ціль мого життя, – ділився Чайковський творчими задумами в часописі «Новий час», – переповісти в белетристичній формі нашу історію з козацького періоду й тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато труду й студій, багато легше фантазувати на теми буденні, з життя».
Працюючи над своїми творами, письменник намагався осягнути всі доступні йому матеріали, архівні документи, праці українських, російських і польських істориків.
У своїй ювілейній промові, виголошеній 1929 р. з нагоди 40-річчя письменницької та громадської діяльності, Андрій Чайковський сказав: «Любіть Україну, любіть своє рідне, хоч воно не дорівнює чужому, але воно своє, старайтесь це рідне піднести до рівня чужих культур. Не міряйте свого рідного французьким метром, а оцінюйте його висоту своїм рідним ліктем, додумайте про те, що коли б ті великі народи, після яких дехто нашу культуру оцінює, жили серед таких злиднів як ми, то хто зна, чи їхня література дорівнювала б сьогоднішній нашій. Такого погляду держався я усе моє життя. Мені байдуже, чи мої письменницькі праці перейдуть до світової письменницької скарбниці. І я не писав на експорт, лише для свого любого, дорогого українського народу. І я щасливий сьогодні, що мої простенькі праці зайшли під селянську стріху і там їх радо прийняли».
Персонажі твору:
- Павлусь – 15-річний головний герой повісті, молодший син Степана та Палажки Судаків. «Павлусеві снилися відтак бої з татарвою, широкий степ, і він мріяв усе про те, коли то й він підросте та стане славним козаком. Павлусь і Ганна дуже любилися. Він її вчив потай діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся, бо дідусь усе говорив, що це не жіноче, а козацьке діло. Від цих оповідань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такім молодечім пориві робив він не одне таке, за що хотіли його батьки покарати…»; «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком»; «У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в Спасівці»; «Хлопець за ці два дні освоївся зі степом і татар тепер не боявся. В нього ж була шабля й два пістолі,– то не те, як він тікав зі Спасівки. Тепер він уже між козаками бував у поході і бачив, як татар б'ється»; «Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був тямущий, і татари не могли надивуватись. Хлопець вдавав із себе до всього охочого, щирого і виконував усі роботи вправно»; «… моєї християнської (віри) не зречусь... Хоч і повісьте. Пощо мені опісля в смолі горіти»; «Внизу, в челядній, вибили Павлуся так, що зі спини аж кров потекла. У хлопця бігли сльози з очей, аж покусав губи до крові, а ні раз не застогнав»; «Або втечу і вернуся сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше так жити не можу, а бідної Ганни, мабуть, не відшукаю, пасучи табуни або вислужуючи татаринові у дворищі»; «Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися, й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати»; «Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-Гірей наказав видати йому гарну одежу, і тепер годі було впізнати того обідраного невільника, кінського пастуха»; Девлет-гірей каже про хлопця: «Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря і оборонця».
- Ганна – 13-річна донька Степана та Палажки Судаків, сестра Павлуся. «Гарна дівчина, як намальована».
- Дід Андрій – 70-річний голова родини Судаків. «Дід Андрій вважав своїм обов'язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя»; «Та в цій хвилині, наче шуліка на курча, впав татарський аркан на голову Степана і повалив його на землю. Дід Андрій нахилився розмотати сина, та в тій хвилині татарська шабля розчерепила йому голову...».
- Степан – син діда Андрія, батько Павлуся й Ганнусі. «Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю…».
- Палажка, мати Павлуся. «В одній спідниці, простоволоса, виглядала страшно. Очі налилися кров’ю з лютості та розпуки. В руках держала сокиру».
- Козак Петро – старший син Степана та Палажки Судаків, старший брат Павлуся. «… був відважний козак і не жалів себе».
- Андрій Недоля – козацький сотник. Саме він говорить про Павлуся: «Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде».
- Семен Непорадний, сторожовий козак. «…Був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, як море, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка була подерта і замащена… Жилаві руки з п’ястуками, мов довбеньки. …Згинав залізні штаби, а коня підіймав поперед себе, мов барана».
- Січовий дід Панас. «Йому було вісімдесят літ зроду; та хоч було спочити старим костям у якому зимовику, він не давався старості і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом. …Стріляв з рушниці так, що птиці під час льоту не промахнув. До того, він знав, як лічити рани зіллям…»; «Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться. Бо й справді! Дід Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не одній біді, а ніколи жадна куля, ні шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости він голив чисто лоб й бороду та заплітав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мітлами звисав аж на груди...».
- Остап Тріска – ватаг козаків. «Біля Тріски збиралася купа татар щоразу більша. Він рубав на обидва боки, устеляючи землю навкруги себе трупами».
- Харциз Карий. «У нього світили очі, мов у вовкулаки. Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу і мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. …Уся його зброя – довгий ніж за поясом». Про нього недобра слава ходила по Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам
- Мустафа – молодий і гарний татарин, син Дівлет-гірея, очолював напад татар на українське село Спасівку. Непорадному вдалося взяти його у полон й передати лубенському полковнику.
- Девлет-Гірей – татарин, який мешкав у столиці кримського хана в Бахчисараї, батько Мустафи-аги, якого полонив Непорадний під час бою з татарами. Девлет-Гірей хотів врятувати сина, у цьому йому допоміг Павлусь. За це брат з сестрою отримали волю.
- Остап Швидкий – невільник у Сулеймана, українець. В усьому допомагав Павлусеві, лікував його рани після покарання нагайкою. На прохання Павлуся був відпущений разом з ними на волю.
- Татари, що напали на Спасівку. «Їх стіжкуваті шапки і догори вовною обернені кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що, дивлячись на них, кров замерзала в жилах».
- Інші персонажі: селяни зі Спасівки, козаки, татари, невільники.
То були страшні часи татарських набігів на Україну У селі Спасівка жив славний козацький рід Судаків – 70-річний дід Андрій, його син Степан із дружиною Палажкою, діти – 15-річний Павло та 13-річна Ганнуся. Їх старший брат Петро вже пішов козакувати на Запоріжжя. Дід привчав Павлуся до лицарського ремесла – їздити на коні, кидати спис та аркан, стріляти з лука, орудувати шаблею, розповідав про звичаї козаків та їхні пригоди. Хлопець багато дечого навчив і сестру, а та захищала брата перед батьками, коли вони його сварили за хлоп’ячі витівки.
Якось у неділю увечері дід Андрій відчув дивний неспокій. А серед ночі церковний дзвін забив на сполох. У село ввірвалися татари, запалили хати, стали ловити дівчат і хлопців. Селяни мужньо захищалися, багато з них полягло під ножами татар. Серед них були дід і мати Павлуся. А Ганну та батька нападники захопили в полон. Павлуся вдарили по голові, коли він кинувся захищати сестру. Отямившись, хлопець відв'язав татарського коня, вискочив за огорожу й помчав у степ. Навздогін йому полетіли стріли, й одна з них поранила його в плече.
Серед степу стояла Свиридова могила – сторожовий пост і умовне місце збору козаків. Вартовий Семен Непорадний – перший силач на Січі – побачивши вранці заграву на заході, зрозумів, що то горить село. А потім він уздрів хлопця на татарському коні. Це був Павлусь. Семен вийняв стрілу і промив рану у хлопця. Коли приїхали козаки, він розповів їм про спалену Спасівку і Павла. Петро Судак, який був серед козаків, пізнав свого брата, а дід Панас заходився лікувати хлопця.
Козацькі ватажки вирішили наздогнати татарський обоз і звільнити полонених. Татари були розбиті наголову, а їхній проводир – Мустафа-ага, потрапив у полон. Павлусь сподівався, що серед бранців знайде батька і сестру. Але знайшовся тільки татко, який зміг ще до нападу козаків розпутати собі та декому з полонених пута і сховатися в очереті – Ганнусю татари встигли відправити в Крим. Павлусь запропонував батькові й братові вирушити на пошуки Ганни в Крим, але ті сказали, що це неможливо. Тоді Павлусь уночі взяв припасів, коня й сам поїхав шукати сестру.
Хлопець довго їхав степом, знаходячи безпечні місця для відпочинку. Одного разу він прокинувся від штурхана. Це був харциз, степовий розбишака Карим. Він зв’язав Павлуся і продав татарським купцям, а коня залишив собі. Невдовзі його зустріли козаки, і Семен Непорадний упізнав коня й сідло Павлуся. Розбійника-запроданця допитали і скарали за те, що він грабував людей і продавав їх в рабство.
Павлусь вирішив вивчати мову татар, їхні звичаї, бо це допоможе йому бути в приязних стосунках з татарами, потрапити в Крим і знайти сестру. Єдине, на що не погоджувався – змінити віру й зректися хреста. Павлуся продали багатію Сулеману, а той подарував хлопця своєму сину Мустафі. Серед невільників молодого хазяїна був Остап Швидкий. Від нього хлопець довідався, як можна утекти від татар, і почав готуватися до втечі. Коли цей день настав, вибрав найкращого коня й рушив в степ. Коли хтось з зустрічних татар питав, куди їде, відповідав, що має від хазяїна термінову справу. Але один татарин не повірив хлопцю і хотів його полонити. Павлусю вдалося від нього утекти, але був змушений повернутися у Коджамбак.
За те, що Павлусь сам повернувся, кару йому пом’якшили – присудили двадцять ударів нагайкою, а потім продати. Тут до двору під’їхав мулла і звернувся до українських невільників. Він сказав, що той, хто щось знає і повідомить про долю сина Девлет-Гірея Мустафу-ага, який влітку зник в Україні, отримає нагороду й милість ханського вельможі. Павлусь по-татарськи відповів, що він все знає про Мустафу-агу, але розкаже тільки Девлет-Гірею. Хлопця повезли до нього.
Коли приїхали у Бахчисарай, де мешкав ханський вельможа, Павлусь сміливо заговорив до нього й сказав, що бачив Мустафу-ага в битві, а що з ним далі сталося, знає його сестра Ганна, яка десь тут у Криму, в полоні. Девлет-Гірей наказав розшукати Ганну, а Павлусеві давати все, що йому заманеться. Через три тижні Ганну знайшли й повезли до Девлет-Гірея. Павлусь зустрів сестру в дорозі й розповів їй свій план визволення. Ганна повинна була розказати Девлет-Гірею, що то саме вона бачила Мустафу-агу у бою, як його взяли у полон, а потім відправили до полковника у Лубни. Єдине, чого діти боялися, так це того, щоб лубенський полковник до того часу не стратив Мустафу.
Настала зима. Павлусь згадував, як святкували Різдво в рідному селі. Йому було дозволено іноді бачитися з сестрою. Нарешті прибув гонець зі звісткою, що Мустафа живий, довірені люди Девлет-Гірея викупили його у полковника, і тепер він їде додому.
Вранці Павлуся із сестрою покликали до пана. Той хотів виконати свою обіцянку – діти можуть просити у нього все, що захочуть. Павлусь і Ганна попросили волі. Девлет-Гірей просив їх залишитися, говорив, що буде ставитися до них, як до своїх дітей, тільки треба зректися християнської віри. Діти на це не погодились, то пан уважив їх прохання. Павлусь згадав про Остапа Швидкого, який не один раз рятував його від негараздів у неволі, і випросив волю й для нього.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.