Тема: пригоди 15-річного Павлуся, що відбуваються на тлі зображення картин набігів татар на українські землі й боротьби козаків із загарбниками.
Ідея. уславлення відваги та побратимства козаків – оборонців рідної землі, засудження зрадників й жорстокості загарбників.
Про автора та його твір
Андрій Чайковський (1957–1935) народився в місті Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишився сиротою й виховувався бабусею. Навчаючись у гімназії, познайомився з творами Тараса Шевченка й захопився історією козаччини. Здобувши юридичну освіту у Львівському університеті, відкриває власну адвокатську контору у Бережанах й стає оборонцем простих людей у судових справах.
Увійшов в українську літературу наприкінці XIX століття і працював на її ниві чотири десятиліття. З першою публікацією він виступив досить пізно, у 36 років, однак уже через п’ять років стає автором більше десяти нарисів, оповідань, повісті, що були високо оцінені Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським й читацьким загалом.
Повість «За сестрою», що вийшла друком у 1907 році, відразу здобула широку популярність. Згодом з'явилися й інші історичні оповідання, повісті та нариси. «Я поклав собі за ціль мого життя, – ділився Чайковський творчими задумами в часописі «Новий час», – переповісти в белетристичній формі нашу історію з козацького періоду й тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато труду й студій, багато легше фантазувати на теми буденні, з життя».
Працюючи над своїми творами, письменник намагався осягнути всі доступні йому матеріали, архівні документи, праці українських, російських і польських істориків.
У своїй ювілейній промові, виголошеній 1929 р. з нагоди 40-річчя письменницької та громадської діяльності, Андрій Чайковський сказав: «Любіть Україну, любіть своє рідне, хоч воно не дорівнює чужому, але воно своє, старайтесь це рідне піднести до рівня чужих культур. Не міряйте свого рідного французьким метром, а оцінюйте його висоту своїм рідним ліктем, додумайте про те, що коли б ті великі народи, після яких дехто нашу культуру оцінює, жили серед таких злиднів як ми, то хто зна, чи їхня література дорівнювала б сьогоднішній нашій. Такого погляду держався я усе моє життя. Мені байдуже, чи мої письменницькі праці перейдуть до світової письменницької скарбниці. І я не писав на експорт, лише для свого любого, дорогого українського народу. І я щасливий сьогодні, що мої простенькі праці зайшли під селянську стріху і там їх радо прийняли».
Персонажі твору:
- Павлусь – 15-річний головний герой повісті, молодший син Степана та Палажки Судаків. «Павлусеві снилися відтак бої з татарвою, широкий степ, і він мріяв усе про те, коли то й він підросте та стане славним козаком. Павлусь і Ганна дуже любилися. Він її вчив потай діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся, бо дідусь усе говорив, що це не жіноче, а козацьке діло. Від цих оповідань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такім молодечім пориві робив він не одне таке, за що хотіли його батьки покарати…»; «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком»; «У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в Спасівці»; «Хлопець за ці два дні освоївся зі степом і татар тепер не боявся. В нього ж була шабля й два пістолі,– то не те, як він тікав зі Спасівки. Тепер він уже між козаками бував у поході і бачив, як татар б'ється»; «Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був тямущий, і татари не могли надивуватись. Хлопець вдавав із себе до всього охочого, щирого і виконував усі роботи вправно»; «… моєї християнської (віри) не зречусь... Хоч і повісьте. Пощо мені опісля в смолі горіти»; «Внизу, в челядній, вибили Павлуся так, що зі спини аж кров потекла. У хлопця бігли сльози з очей, аж покусав губи до крові, а ні раз не застогнав»; «Або втечу і вернуся сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше так жити не можу, а бідної Ганни, мабуть, не відшукаю, пасучи табуни або вислужуючи татаринові у дворищі»; «Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися, й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати»; «Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-Гірей наказав видати йому гарну одежу, і тепер годі було впізнати того обідраного невільника, кінського пастуха»; Девлет-гірей каже про хлопця: «Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря і оборонця».
- Ганна – 13-річна донька Степана та Палажки Судаків, сестра Павлуся. «Гарна дівчина, як намальована».
- Дід Андрій – 70-річний голова родини Судаків. «Дід Андрій вважав своїм обов'язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя»; «Та в цій хвилині, наче шуліка на курча, впав татарський аркан на голову Степана і повалив його на землю. Дід Андрій нахилився розмотати сина, та в тій хвилині татарська шабля розчерепила йому голову...».
- Степан – син діда Андрія, батько Павлуся й Ганнусі. «Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю…».
- Палажка, мати Павлуся. «В одній спідниці, простоволоса, виглядала страшно. Очі налилися кров’ю з лютості та розпуки. В руках держала сокиру».
- Козак Петро – старший син Степана та Палажки Судаків, старший брат Павлуся. «… був відважний козак і не жалів себе».
- Андрій Недоля – козацький сотник. Саме він говорить про Павлуся: «Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде».
- Семен Непорадний, сторожовий козак. «…Був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, як море, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка була подерта і замащена… Жилаві руки з п’ястуками, мов довбеньки. …Згинав залізні штаби, а коня підіймав поперед себе, мов барана».
- Січовий дід Панас. «Йому було вісімдесят літ зроду; та хоч було спочити старим костям у якому зимовику, він не давався старості і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом. …Стріляв з рушниці так, що птиці під час льоту не промахнув. До того, він знав, як лічити рани зіллям…»; «Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться. Бо й справді! Дід Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не одній біді, а ніколи жадна куля, ні шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости він голив чисто лоб й бороду та заплітав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мітлами звисав аж на груди...».
- Остап Тріска – ватаг козаків. «Біля Тріски збиралася купа татар щоразу більша. Він рубав на обидва боки, устеляючи землю навкруги себе трупами».
- Харциз Карий. «У нього світили очі, мов у вовкулаки. Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу і мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. …Уся його зброя – довгий ніж за поясом». Про нього недобра слава ходила по Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам
- Мустафа – молодий і гарний татарин, син Дівлет-гірея, очолював напад татар на українське село Спасівку. Непорадному вдалося взяти його у полон й передати лубенському полковнику.
- Девлет-Гірей – татарин, який мешкав у столиці кримського хана в Бахчисараї, батько Мустафи-аги, якого полонив Непорадний під час бою з татарами. Девлет-Гірей хотів врятувати сина, у цьому йому допоміг Павлусь. За це брат з сестрою отримали волю.
- Остап Швидкий – невільник у Сулеймана, українець. В усьому допомагав Павлусеві, лікував його рани після покарання нагайкою. На прохання Павлуся був відпущений разом з ними на волю.
- Татари, що напали на Спасівку. «Їх стіжкуваті шапки і догори вовною обернені кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що, дивлячись на них, кров замерзала в жилах».
- Інші персонажі: селяни зі Спасівки, козаки, татари, невільники.
У творі йдеться про пригоди 15-річного хлопця Павлуся з козацького роду Судаків. Події розгортаються на тлі набігів татарських нападників на українські землі та битв козаків із ними.
У Спасівці живе родина Судаків: дід Андрій та його син Степан з жінкою Палажкою. У них було два сини – старший Петро, молодший Павло й дочка Ганна. Петро вже пішов козакувати у військо, а дід Андрій виховував Павлуся справжнім лицарем.
Павлусеві снилися широкий степ, бої з татарами. Він мріяв про те, що коли підросте, теж стане славним козаком. Павлусь і Ганна дуже любили один одного. Хлопець потай вчив свою 13-річну сестру усіх тих штук, яких сам навчився від дідуся.
Одного дня на село напали татари. Мешканці мужньо оборонялися, але сили були нерівні. Дід Андрій і мати Павлуся загинули, а батька і Ганну полонили. Павлусю пощастило втекти на татарському коні з думкою – знайти загін козаків і визволити сестру, батька та інших односельців з полону.
Біля Свиридової могили, що служила козакам сторожовим постом, пораненого татарською стрілою Павлуся знімає з коня козак Семен Непорадний. Козаки залишили хлопця в себе й вирішили догнати у степу татарський обоз й відбити полонених. Серед козаків був старший брат Павлуся – Петро. Тож вони і зустрілися. Дід Панас лікує рану Павлуся. Петро намагається бути поряд з братом, щоб захистити його.
Козаки наздоганяють татарський обоз і звільняють полонених. Перед цим Степан Судак розпутує мотузку на руках і за допомогою ножа допомагає зняти пута багатьом спасівчанам. Під час нападу козаків на татар вони тікають до річки й ховаються в очереті. Після бою Степан зустрічається з своїми синами. А от Ганнуся не знайшлася, татари вже встигли відправити її в Крим.
У бою козаки захопили в полон ватага татар – Мустафу-агу, сина ханського вельможі Девлет-Гірея. Павлусь всупереч застереженням батька і брата вирушає у небезпечну подорож, щоб самотужки знайти у Криму сестру і визволити її з неволі.
Потрапивши в полон до харциза Карима, хлопець був ним проданий купцю Сулейману. А той подарував Павлуся сину місцевого ефенді – Мустафі. Там хлопець подружився з невільником Остапом Швидким. Від нього довідався про можливість втечі. Однієї ночі він спробував утекти, але був змушений повернутися до селища. Павлуся чекало жорстоке покарання. На щастя, він випадково почув, що ханський вельможа Девлет-Гірей хоче розшукати свого сина Мустафу-агу, який безвісти зник в Україні. Павлусь заявив, що знає, де перебуває цей молодий татарин. Хлопця привезли до Девлет-Гірея. Той пообіцяв Павлусеві виконати будь-які його бажання, якщо хлопець допоможе повернути Мустафу додому.
Павлусь придумав план: нібито подробиці про долю Мустафи знає його сестра Ганнуся. Тож спершу її треба розшукати й привезти до Девлет-Гірея. Слуги знайшли Ганну майже в останню мить перед її продажем до Туреччини. Коли Павлусь зустрівся з сестрою, він розказав їй, що вона повинна говорити і як діяти, щоб вони обоє здобули волю.
Гануся, знаючи від Павлуся подробиці полону Мустафи й те, що його відправили до полковника, розповіла все Девлет-Гірею. Той відправив своїх людей з викупом до козаків, і скоро Мустафа-ага приїхав додому. Девлет-Гірей на радощах пропонував дітям «золоті гори», якщо вони приймуть рішення залишитися у татар й приймуть їхню віру. Але Павлусь і Ганнуся хотіли лише волі. Давлет-Гірей стримав своє слово – подарував їм волю, ще й відпустив з ними Остапа Швидкого.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.