«Гуси-лебеді летять» Михайло Стельмах (скорочено)

Моїм батькам – Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю і зажурою.

Розділ перший 

Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.

I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо...

А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...

"Так-так-так", – притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так"^

За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?

– От i принесли нам лебедi на крилах життя, – говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.

– Життя? – дивуюсь я.

– Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

– Діду, а якi у сонця ключi? – ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

– Золотi, внучку, золотi.

– I як воно вiдмикає ними землю?

– А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:

– Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

– Що, що, надзигльований? – мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови.

– Дiду, а куди лебедi полетiли?

– На тихi води, на яснi зорi, – пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.

– "Так-так-так", – погоджується стара качка i ще раз одним оком поглядає вгору.

А я стою серед подвiр'я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.

I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?

Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. (…)

(…) Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi – на пiдковах. А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику. Головне було – не на чому їхати, а щоб тiльки їхати, коли ж гепнешся – не кривитися, а реготати з усiма.

Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого самоката і – гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!

Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на своїх ногах, щоб не так мерзли, i переганяєш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону врiзаєшся у чиїсь санчата i м'ячем вилiтаєш на снiг. А ззаду ще i ще хтось наїжджає на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх i жужмом котиться вниз.

З цiєї веселої i теплої копицi раптом хтось почав мене за ковнiр витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у моїх очах, коли я опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i матерi поплентався додому. (…)

(…) На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.

Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю.

– Добрий ранок, парубче! – забачивши мене, привiтно здоровкається дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. – Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?

– Ги-ги, – смiюся я.

– Вiн ще й регоче! – наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк починає запихати його в стареньку будьонiвку. – Чого босонiж стоїш?

– А то ви не знаєте чого? Купило притупило.

– Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! – гримає дядько Себастiян.

А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.

– Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!

– Птиця також боса ходить, i не журиться, – смiючись, вiдповiдаю я.

То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.

– Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?

– А ти звiдки знаєш? – дивується чоловiк.

– Сорока на крилi принесла.

– Краще б вона тобi чоботи принесла.

– Ви його в бандитiв забрали?

– В бандитiв.

– А вiн добре б'є?

– Нiчого.

– От аби менi хоч раз бабахнути, – аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.

– Найшов забавку! – хмурнiє обличчя дядька. – Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок.

Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя – i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.

Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь – i все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько виймає з кишенi прим'ятого листа:

– Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.

– Спасибi. То, може, зайдете до хати? – запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було – мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б стеєр. – Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.

– Нема часу, дитино, – люди чекають, – руйнує всi мої надiї дядько.

– Жаль, жаль, – кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, – Мамо, вiд тата!

– Ой, – аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. – Кажеш, вiд тата?

– Еге ж! – переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?

Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:

– Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?

– Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. – І в мене теж трохи жалiснiє голос.

– Чого б ото людям не зробити однакове письмо – i читане, i писане? – журиться мати над наукою, а далi наказує: – Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.

– В чому ж це я, мамо, побiжу? – зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: – Тепер так усюди розгасло...

-– У моїх доскочиш – тiльки не гайся, – мати скидає свої старенькi чорнобривцi.

Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.

– Ну, як, мамо? – питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:

– Бiжи борше!

– Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!

Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.

Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю. (…)

(…) Серед майстрового люду найбiльшої слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, – спiваючи, зробить, дайте тiльки залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й вiтряка вибудує пiд самi хмари; у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкидає по них.

Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук. Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого. Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю. (…)

(…) Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, стоїть бiля обори i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно, зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на свiт.

Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:

– Зберу з цiєї десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору?

А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн, анiтрохи не журячись, вiдповiдав:

– Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли i попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко, а саму сметану.

– А може, одразу-масло, – шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа.

– От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, – уточнював безневинно дядько Микола.

– А щоб тебе та бодай тебе, – i посмiшка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливiсть.

Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи, дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:

– Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж худоби, не лiчено було! – В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася давня усмiшка життєлюба, а в моїх – сльоза... Не знаю чого, але в селi подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби знаття, чи правда це?.. (…)

(…) – Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? – неждано випалюю я.

– Хе, який ти цiкавий! – дивується чоловiк, вiн оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.

Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:

– Дядьку, то ви таки знайшли це перо?

– Таки знайшов, – шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.

– I що ви з ним робили? – аж тенькає щось у мене всерединi.

– Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.

– Шили чоботи? – розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене.

– А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? – одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника.

Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль...

Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на злiсть ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось вiдкладає купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер. От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. (…)

(…) Вдома дядько Микола виймає з кишенi окуляри, чiпляє їх на самий кiнчик носа, але читає, не заглядаючи в скельця; тепер навiть вуса в дядька стають серйозними.

Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам бажає, а далi мою радiсть пiдмиває смiх, бо читається те, що е в кожному листi: "А передайте ще поклон до самої сирої землi моєму близькому родичу Гнату, синовi Данила, що тримає Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр'я. Хай легко йому живеться i хлiб жується..." (…)

 (…) Всi смiються, а мати кидається до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi материнi очi.

– Ну, чого тобi, Михайлику? – тихо, ласкаво питається мати й гладить рукою мою голову.

– Нiчого, мамо, – журно затремтiв i в мене голос. – От аби тато скоріше приїхав.

– Скучив за ним?

– Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?

– Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, – зажурено поглянула у вiкно.

– А хiба що?

– Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться... Ти щось хочеш?

– Пустiть мене погуляти.

– На вулицю?

– Куди-небудь, – невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про це краще не заїкатись, бо одразу скажуть: там ще є бандити.

– Що менi тiльки робити з тобою? – трохи прояснюється обличчя матерi, i це вже добра прикмета для мене. – Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?

– Що? Пустити, та й годi.

– Пустити, кажеш? – докiрливо хитає головою.

– Атож! – радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.

Це, бачу, матерi подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i махає рукою:

– Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви моїх останнiх чобiт, не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись...

– Добре, мамо! – вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все, чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора! (…)

(…) Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i в'їдливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Якої тiльки каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважає, що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нiзащо не сядеш на неї, по-друге, нiяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, – гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому конi...

З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, поглядає на мене i знову каже: "гi".

Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :

– Це на тебе давно гикавка напала?

-Та нi, як тiльки тебе побачив, – пiдсмiюється Петро i очима проштрикує мої чоботи. – У маминi взувся?

– Колись були маминi, тепер мої.

– Твої?

– Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.

– А ти часом не брешеш? – темне Петрове обличчя стає спантеличеним: вiн i вiрить i не вiрить менi.

– Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, – недбало показую пальцем у бiк своєї причiлкової стiни.

– Гм, пофортунило тобi, – вже заздрiсно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi на його ногу.

– Петре, давай гайнемо в лiс.

– Чого ми там ще не бачили? – пiдозрiло дивиться на мене.

– Чого? – ловлю очима синю дiброву, що наче викупується у веснянiй водi. – Побачимо лiс, та й годi.

– Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?

– То як хочеш, – збираюся бiгти.

– Стривай! – Петро трохи розмiрковує, перелазить через тин, стає поперед мене i вже владно каже: – Ходiмо за мною!

– Оце добре, що ти попереду пiдеш, – безневинно кажу.

– А чого добре? – з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.

– Бо в мене чоботи сухiшими будуть.

– Хитрий який! – насупився пастушок. – Спочатку я пiду попереду, а потiм – ти!..

Коли ми обминаємо липовий шлях i опиняємось у долинцi, нас оточує воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться рiчечка. Вона ще спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на її кризi. То й ми теж починаємо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вививається вiн на кризi, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка Єрмолая, що, пiдпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: "Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й полотнянi штаненята, i катанки.

Недалеко трiснула крига.

– Чуєш? – пригинаючись, таємниче питає Петро.

– Чую.

– А знаєш, що воно?

– Нi.

– Це щука хвостом лiд розбиває.

– То в неї такий крепкий хвiст?

– Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвiст на берег.

Ми прислухаємось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.

Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє.

А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове джерело i дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.

Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку береста обiзвалася сойка. Ми подивились на її лискучi дзеркальця, а Петро запитав:

– Знаєш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?

– Чому?

– Бо в неї в головi нема однiєї клепки: пролетить день, а потiм неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, – i летить назад.

– Гм, – дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що її сойка безсовiсно вкрала в якоїсь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне птаство i їхнiм же голосом веселити себе.

– Заєць! Заєць! – кричить Петро i кидається бiгти до крутояру. Помiж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань i зникає в пiдлiску.

– От аби ж рушниця була! – жалкує Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за їхнiми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бiдний заєць провинився перед звiриною, птахами i людьми?

Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.

Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на своїх крилах весну i життя! 

 

РОЗДIЛ ДРУГИЙ 

Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати-коли як; частiше вона похитує головою i каже зовсiм не те, що всмiхалося б менi:

– Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, – i пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер декому показують.

Але безтолоч "он звiдти" не дуже поспiшає виходити, їй, видать, сподобалась моя "макiтра", в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що є i чого немає в головi малого. Отож тепер у моїх мiзках крепко хазяйнує безтолоч. I не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом. (…)

(…) Я пам'ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, їх стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле".

З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила їсти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем...

А ота книжна погорда до селянина i його кревної працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона свої iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи – вони були по-своєму прекраснi...

Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:

–Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч!

Правда, у пiч вона так i не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило її дитину.

– Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?

– Що?.. А звiдки я знаю?

– То чого ж таке говорите?

– Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i позбувся того, що мав у черепку, – показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.

– Я ж бiблiї не читаю.

– В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до неї допастись.

Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...

Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона".

Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався перехитрити її. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках пiдходив до печi, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб свiтло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми. (…)

(…) Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi своїми крилами проганяють темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день.

Через якийсь час мати дiзналася про мої хитрування з каганцем. I винен у цьому був тiльки я. З якоїсь страшнецької казки на мою бiдну голову витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що вони, знахабнiвши, почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати язики i навiть лiтати по хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на нiй чорта i скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорнi дiдовi штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала на нiч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися. (…)

(…) Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином.

Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя менi аж смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось коїться, недовiрливо поторгала ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.

Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мiзерних дитячих скарбiв, а iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.

На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я вiдда" безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзнаєшся, що смiх i грiх живуть по сусiдству.

Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн, довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою – баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб'я, аж сльозились од смiху.

– Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп! – тримаючи в руцi шапку, витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.

Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти нi себе, нi дiтей своїх, нi худобу, нi слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.

– Хiба ж це воли? – махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. – Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно тiльки харч переводить.

Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi, копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi, а клямка зовнi сама заходить на прибоєць, i хто не пiдiйде до порога, бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею i щербатої копiйки.

– Куди ж ви їх, Володимире, дiваєте: чи солите, чи квасите, чи свiжими поїдаєте – iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.

Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою карлючкою вказiвного пальця.

Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це "е-е-е". Вiн безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi прихилявся до його. вуха:

– А по селi, чуєте, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiряєте. Вiд такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i тiкав додому.

Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався, а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.

– Хiба в цьому роцi жито? – пiдпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. – Однi одвiйки та житець, а не жито.

– А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, – не моргнувши оком, говорив дядько Микола. – Давно в моїй клунi не було такого раю.

– Везе ж декому, – на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть. – А тут аж в очах тьмiє: одна бiда йде з подвiр'я, а свiжа входить у ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд.

– Невже увесь почавила? – щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.

– Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, – ще бiльше печалиться дядько Володимир i накриває очi повiками. – Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.

В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од прихованої радостi:

– А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.

– Шiстнадцятеро!? – вражено вигукував дядько Володимир. – Та що ви, Миколо!? Та не може бути!

– Хiба вам далеко ходити – попитайте моїх вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани – дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над моїм вухом – усю грошву вiддавав за льоху, а я її i за торбу червонцiв не продам.

– Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить – саме щастя над вами торбою трусить.

– От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, – пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.

– I куди ж ви дiваєте своїх поросят? – нетерпеливився дядько Володимир.

– I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?

I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...

Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями своїх батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся:

– Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.

– А чого аж увечерi?

– Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, – i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. – А тобi не кортить на торг?

– Перекортiло. Наторгувався, – похмуро кажу я, згадуючи свої злощаснi "Три торби реготу".

Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:

– А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.

– Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, – безнадiйно зiтхнув я. – Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулястої, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.

– I ти не понiс їх крамаревi? – засмiявся Гива.

– Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з'їв зозулясту.

– А ти дуже хочеш мати книжки?

– I не питай, – посмутнiшав я.

– То ми розживемося на них, – заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви. – Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.

– На великдень?

– Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до яєць – накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!

– Ну i що з того? – нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.

– Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.

– Де ж я цих биток наберу?

– Натовчемо на цвинтарi! – впевнено каже Гива. – Я тобi до великодня зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу – цiлiсiнький мiшок!

– Не треба менi мiшка.

– Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне – я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! – засмiявся i махнув цiпом Гива.

У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги – не минете моїх рук!..

Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:

– Торбу захопив?

– Для чого?

– А куди будеш класти битки?

– В кишеню.

– Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти... – i вiн невдоволено обертається до своїх товаришiв.

Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:

– Потовкаємось?

– Та нi, почекаю, – неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.

– Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? – смiється Iван. Вiн уже встиг набити повну кишеню биток. – Може, тремтиш над своєю? – показує одним оком на мою вощанку.

– Чого менi тремтiти?

– А може, вона тебе родила? – хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.

Я починаю сурмонитись:

– Коли так, тримай свою!

– Тримаю i тремчу! – смiливо пiдставляє кулак зi своєю крашанкою.

Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються. Тодi я б'ю сильнiше, – i павучки трiщин розповзаються i по моїй, i по Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далi починаємо смiятися – Iван веселiшає, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не допомогла. Як не везе, то не везе!

Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у революцiю розписувалися за нову владу своєю кров'ю. Єдине, що мав гарного Бабенко, – то це почерк. (…)

(…) – Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть?

Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:

– Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!

– Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,

– Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, – на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.

– Еге ж, – погоджуюсь я. – То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?

– А нащо вони тобi?

– Читати.

– Читати? – знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : – Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.

Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:

– Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?

– До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. – Вiн одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз i починає скалити зуби до дiвчат. (…)

(…) Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку, пiдперiзується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.

– Мамо, що то ви носите? – здивувався я. – Це такий жiночий пояс?

– Дурненький, – посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй химерний пояс.

– Скажiть, мамо.

– Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.

– Гарбузове? – про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, – чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi.

– Тож сказала, що гарбузове.

– Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? – обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

– Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?

– Бачив.

– Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.

Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити з собою.

I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд сволока i навiть з-за божницi свої вузлики. В них лежало все те, що далi зiйде, зацвiте, закрасується й перев'ється по всьому городi: огiрки, квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки, чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.

Мати радiсно перебирала своє добро, хвалилася його силою i вже бачила себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки – рiзне зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi, але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:

– Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!

В її устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона нарiкала на свою мужицьку долю з її вiчними супутниками – нестатками й злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.

Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усiєї землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль. Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем... (…)

(…) В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i пiшла до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi, обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.

I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм з їхнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.

Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи, почав на печi намiряти насiння – двi склянки в одну кишеню, двi – в другу. Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець – єдиний свiдок мого грiхопадiння.

З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:

– Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:

– Звiдки ж вони?

– Та нiби з Херсонщини, – байдуже вiдповiв перший голос. – Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.

– Коли вже цей розор закiнчиться?

З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темнi сльози...

Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди – i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi...

Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.

– Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, – прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. – Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...

А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?.

Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка – i вже нема нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.

З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч.

"А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", – знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт... (…)

У Юхрима Бабенка Михайлик за 2 склянки насіння, що у нього залишилися, роздобув на два дні читання книжку казок. 

(…) Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до насiння i тепер тiльки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кiнцем трималась на з'їждженому колесi, а другим – на березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше вмостив її на пiсочку i взявся за читання. Знизу мене охоплював свiт казки, а зверху – казки весни. I так менi добре було в їхнiх обiймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба. Тiльки тодi я з острахом подумав про домiвку i, щоб уникнути лайки i нарiкань, прикинув, що варто пошукати в долинцi щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо... I знов гарбузове насiння почало лiзти в голову. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим її не обманеш... Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечнiше пiшов додому. (…)

(…) Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою, а з хати – хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насiння i щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зiйшло i вродило. А найближче до матерi лежать вузлики з гарбузовим насiнням. У мене одразу похололо всерединi й нашорошились вуха. Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.

– Нарештi, – сказала вона з докором. – Ох, дiти, дiти... – пiдiймає над голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.

– А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. – одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi.

Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:

– Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?

– Iз цих, – похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?

– То й добре, синку, що давав, – нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: – Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.

У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.

– Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?

– Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..

– Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, – кажу так, як чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до неї, а вона зiтхає i гладить рукою мою нерозумну голову...

 

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 

На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто.

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:

– Михайлику, ти нiчого не чуєш?

Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.

– Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? – дивується мати.

– Нi, – кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.

– Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, – так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. – Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.

Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?

– Добрий ранок, тiтко Ганно! – бiля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.

– Добрий ранок, непосидо, – посмiхається мати. – Куди так зарання чешеш?

– До вас. Можна?

– То чом не можна?

Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.

– Це що за напасть з самого ранку на мене? – жартуючи, дивується мати.

– Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, – смiється Мар'яна, аж висяюючи зубами.

– Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.

– Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? – наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.

– Авжеж, правда, – охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.

– Якi в тебе квiти гарнi, – придивляється мати до рукавiв Мар'яниної сорочки.

Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:

– Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, – та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: – Раненько ви його, малого, будите.

– Раненько, – якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, – бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.

– Хiба що так, – похитала головою Мар'яна i чогось зiтхнула. – Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта?

– Не бачив, Мар'яно.

– То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збираєшся?

– Куди дiдусь скаже.

– Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?

– Чом не знаю.

– Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.

– Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.

– Достигли.

– Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив – i скрiзь однi зеленухи.

– То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?

– Поїхати – не штука, – засумнiвався я. – Та чи не перепаде менi за тi черешнi?

– Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.

– От спасибi, Мар'яно!

– Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, – показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: – Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!

– Розкажи – знатиму.

Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:

– Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :

– Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу?

– А я тихенько їй: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке диво?

Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на її устах i зморшках, що йшли вiд них:

– Скажу тобi, Мар'яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а своєму мiсяцю.

– О, таке й придумаєте, – засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках її заграла радiсть. (…)

(…) Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.

На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?

Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.

Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.

– А я знаю, як тебе звати, – довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

– Не може такого бути.

– От i може таке бути, – показує чорнява свої рiдкуватi зуби.

– Звiдки ж ти дiзналась?

– А зимою, пам'ятаєш?.. – пирснула вона.

– Що зимою?

– Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.

– Я тодi й подумала: смiливий ти!

– А чого ж, – не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

– Хочеш суниць? – простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.

Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:

– Нi, не хочу.

– Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.

– Правда, смачнi?

– Смачнi. – Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. – А як тебе звати?

– Любою.

– I що ти робиш тут?

– Пасiку доглядаю.

– Сама?

– Сама-самiсiнька, – посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

– А де ж твої батьки?

– Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.

– А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? – махаю рукою на той край загороди.

– В терновiй хустцi?

– В терновiй.

– То моя тiтка Василина, – одразу прояснилось обличчя Люби. – Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.

– Он як! – Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.

– Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? – торкає мене за рукав Люба.

– А що там є?

– Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

– Звiдки ти знаєш? – дивуюсь я.

– Знаю, – таємниче каже дiвчина. – Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.

– Хто ж тобi шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

– Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

– Дуже славна, – погоджуюсь я.

– А бачив, як вона вишиває гарно?

– Бачив.

– Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

– I це може бути, – кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її. (…)

(…) – Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве "пiснею".

– Чого ж вона її так зве?

– Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.

Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.

– Лiзь, – каже менi Люба.

– Може, й тебе пiдсадити?

– Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.

Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi –любота: потягнеш вiночок до себе – i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...

Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.

– Оце ми так збираємо суницi на зиму!? – гукнув я з самого вершечка.

Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:

– Не будь вишкваркою!

– А ти не пащекуй!

– О, найшов пащекувату! – засмiялася Люба. – Ходи-но краще сюди.

– Чого?

– Поможеш видмухнути вогонь.

– А нащо вiн тобi?

– Треба!

Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.

– Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. – Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.

– Ось ми й кулешу наваримо, – Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.

– I ти вмiєш кулiш варити? – здивувався я.

– Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...

I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.

– I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити – це дiло труднiше.

– А ти вмiєш?

– З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?

– Блакитну бачив, а бiлої – нi.

– А борсука?

– Теж нi.

– А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.

Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.

Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.

– Ходiмо, Михайлику, – тихенько сказала Люба. – Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...

Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.

– Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, – попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. – Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.

– Тобi не страшно самiй залишатися?

– Трохи страшнувато, – обвела поглядом лiси. – Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть борсук, не бачив мене, – повела довгими чорними брiвками, а над ними жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.

Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з'явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi... (…)

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 

За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час...

Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.

Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба... (…)

(,,,) З городу не бiжить – вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.

– Оу Михайлик до нас прийшов! – з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: – Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?

– Нi, не хочу, – я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.

– Не соромся, дурненький, – наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.

– Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .

– Начасничився?-смiється дiвчина. – Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:

– Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.

– Аби ще сало було до нього.

– I сало в нас е борщ затовкти.

– Чом не багачi, – жалiснiє Мар'янине обличчя. – Тебе мати до мене прислали?

– Ні... Я сам прийшов.

– До кого?

– До тебе, Мар'яно.

– Справдi? – знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. – От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, –посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?

– Мар'яно, я щось маю до тебе, – не знаю, як i почати про своє.

– То кажи!

– Ти це можеш знайти менi якусь книжку?

– Комусь на куриво чи собi читати?

– Собi.

– Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замикає, – смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона патлатенька гвоздичка.

– Як невiльникiв? – повторюю я.

– Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? – Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.

Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.

– Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.

Мар'яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.

В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.

– Потiм з'їсиш собi. Смачнi – сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, – цього тiльки й треба було котятам – вони одразу ж повисли на її спiдницi.

– Вас тiльки й бракувало менi! – Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. – Михайлику – вкрала!

– Що? – холону вiд радiсного здогаду.

– Ось! – дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. – Хай попошукають тепер її!

– Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, – беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.

– Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, – зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. – І за скiльки ти можеш її вчитати?

– Та за два днi й прочитаю.

– За два днi? – дивується Мар'яна. – А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, – Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.

– Що таке, Михайлику? – перелякалась Мар'яна. – Ой, це, може, з неподобством? – Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.

– Ти чого, Мар'яно? – потискую в подивi плечима.

– А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? – обережно погортала кiлька сторiнок.

– Бо вона не по-нашому написана, – беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.

– Не по-нашому? Оце удружила тобi! – похитала головою Мар'яна. – Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? – Вона замислюється, а далi рiшучiе: – Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.

I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.

– Так-так, хочеш дуже розумним стати? – нарештi, питається попович.

Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:

– Хочу щось почитати.

– Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, – вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: – Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?

– А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, – пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. – Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку. (…)

(…) – Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, – каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.

Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.

Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав.

– Ось маєш дуже вчену книгу – набирайся розуму. Прочитаєш – принесеш! Тiльки не зашмаруй її – перед читанням руки вимивай! – ткнув менi книгу попович.

Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...

– Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? – занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.

Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:

– Бачили?

– Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали спочинку? – мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки i, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.

Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук... (…)

(…) Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi – у школу селянської молодi, що була за двадцять верст од нашого села.

– Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! – гнiвався батько. – 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом.

– Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.

У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi.

– Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю.

– Тодi продай, Панасе, корову.

– Корову!? Ти що?.. – У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм'ї? Навiть мати примовкла...

Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти – продав корiвчину, а я пiшов учитися...

Та це було потiм. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити "басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.

– "Космографiя", – читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до її трудного розуму.

Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепокоїлась:

– Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси її назад... – Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi є бiблiя: дочитаєш її i, гляди, повилiтають клепки з голови.

– Не бiблiю, а космографiю.

– Космографiю? – перепитала i заспокоїлась мати. – Ну, тодi читай.

Добре їй було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю? До вечора моє чоло морщилось над цiєю книгою, наче дядькiвський постiл, та щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких є планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя, метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого розпачу.

Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од мене великi таємницi.

Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололої стернi. На полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила бабине лiто i час, але вже небо за ними не має нi кiнця нi краю, i скiльки не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про неї я знав, як тiльки зiп'явся на ноги... (…) 

 

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 

(…) Я проїжджаю село, старий зруб, що став сiножаттю, Богачiв хутiр, круглик – синю латочку лiсу в полях – i опиняюся в дiбровi, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнiє помiж кленами! А самi клени зараз такими наполоханими стали, – от-от кинуться навтiки або ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля їхнiх нiг схлипує i схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспiвує собi i нiчутiнку не турбується, що десь за лiсами синiє холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв i того сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя минає в полях, у дiбровах, а не в школi. Єдина лишилась надiя на батька – от, може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...

Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути мене.

Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку – суницi, а восени – опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби, їх, коли вони є, i п'ятилiтнiй малюк назбирає.

Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний, навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже орудувати кiскою.

Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна – їй теж хочеться спiвати.

Ой диби, диби, диби –
Пiшов дiд по гриби,
Баба по опеньки.
Дiд свої посушив,
Бабинi – сиренькi.

А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю. А вiд пирогiв з опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена, а в неї вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.

Ой гайку,гайку,
Дай менi бабку.

I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.

I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище – золотаво, а вгорi – блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк увiйшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла "воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок.

– Добрий день, хлопцi-красноголовцi! – кажу я до них, а вони мовчать.

Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбiльшки вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далi отаманом над красноголовцями. Такого ще нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з усiх бокiв, милуюся, далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль проклюнувся грибочок, у нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не встигла почервонiти. Ну, це маля хай ще росте i розуму, й тiла набирається. За ним можна прийти й завтра.

Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й бриль красноголовцiв. Навiть сива, здається, дивувалась таким збором. В село їхав, наче переможець. I хто тiльки не бачив мої красноголовцi, пiдхвалював мене i питався, де набрав їх. Я посмiхався собi в душi, а з мiсцем грибним не таївся.

Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторiкувати i добре попоїсти.

– Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв? – недовiрливо округлив свої хитрi очi.

– А за що б я найняв помiчникiв? – запитав i я, гордо тримаючись на своїй коняцi.

– Ти ба, як пофортунило, – Юхрим притримав коняку i полiз до мого бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвiдчитися, чи нема в грибах червлятини.

"Еге, попошукай, попошукай", – зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день "Пригоди Тома Сойєра".

– Славнi гриби, нiчого не скажеш, – з заздрiстю промовив старий парубок.

– То й не кажiть, – загордився я так, що й Юхрим помiтив.

– Чогось пишним ти сьогоднi став.

– А чого ж, – поважно вiдповiв я.

– Ще рано тобi комизитись, – Юхрим оглянувся на всi боки i стишив голос: – Може, тепер будемо сватами?

– Це ж як? – не зрозумiв я.

– Товар за товар: ти даєш менi красноголовцi, а я тобi – книжку.

– О? – здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не знає його дурисвiтство?

– Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати аж "Пригоди Тома Сойєра".

Еге, он яку щедрiсть має гороб'яче опудало.

– Тiльки прочитати?

– А ти ж думав як? – здивувався Юхрим. – Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибiв?

– Тодi й збирайте самi! – вiдрiзав, бо в головi в мене майнула iнша думка.

– Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi "Тома Сойєра" нема, – обiзвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.

Менi хотiлося показати йому язика, але iнколи я теж можу бути статечним. Це я зараз i зробив – обернувся до Юхрима, докiрливо похитав головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.

Повернув праворуч i покрученими вуличками та завулками добрався до подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке сказати головi, а потiм зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене! Я пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, є такi щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати на .такому дивi? Зiтхнувши, бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть...

Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i старий пес зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi до ворiт вийшла не Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до їзди на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на будь-якого жереба, клiщем вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злiсть на пiну.

– Ну, i що ти скажеш? – замiсть вiтання питається з-за хвiртки дядько Антон.

– А що саме вам треба? – не лiзу я за словом нi до кишенi, нi до потилицi.

– Еге, чого менi тiльки не треба, а головне – мати свою пару коней.

– От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.

Моя вiдповiдь подобається Антоновi, бо вiн широко посмiхається i згадує "Iнтернацiонал":

– Да, нiхто не дасть нам iзбавлєнья... Ти до попа?

– Еге.

– I яке в тебе до нього дiло?

– Хочу книжку йому вiддати.

– Тодi ходи за мною.

Я iду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає дiятися: з кожним кроком вони все бiльше дерев'янiють, а в душу заповзає несмiливiсть, i все згадується вчорашнє. Отi проклятi раки, якi я вчора пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?

Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у дверi свiтлицi, далi шарпає їх до себе, i менi вiд цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiкає не тiльки їх, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а панич весело вигукує:

– От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу, але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком, запитує:

– Ти, може, i в шахи вмiєш грати?

– А чого ж – умiю.

– Що-що!? – аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? – Жартуєш чи смiєшся, хлопче?

– Нi, не жартую i не смiюся.

Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.

– Ти насправдi вмiєш грати в шахи?

– А чого ж, – уже смiливiше кажу те саме. – Дуже хороша ця гра.

– I вiн уже розбирається, що хороше! – попович хмикнув, а далi здавив повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: – Що це буде?

– Нiби ви не знаєте? – мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.

– Ми-то знаємо, – єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну фiгуру. – То що це?

– Король!

– А це?

– Хверзь.

– Не хверзь, а ферзь! – строго поправив мене панич.

– Хай буде по-вашому, – погоджуюсь я.

– А як ходить кiнь?

– По буквi "г".

– Це прямо неймовiрно! – чогось непокоїться попович, і на його обличчi прокидається цiкавiсть до мене. – Хто ж тебе вчив грати?

– Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.

– Прочитав? – зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах знову заграла насмiшка.

– Та нi.

– Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?

– Теж не вгадали. Дядько Себастiян передав, щоб ви, коли схочете, давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.

Мої слова враз ошелешили батька i сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на менi й одночасно потягнулись до цигарок.

– Так, так, виходить, ти до дядька Себастiяна ходив? – починає допитуватися попович. – До начальства, значить...

– Вiн для мене не начальство, а просто дядько Сєбастiян.

– I що ж ти йому казав? – заворушились пiдозра i брезклiсть у куточках попових уст. – Може, скаржився?

Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з гiднiстю вiдповiдаю:

– Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били, – бо я ж хлопець!

– Он як?! – здивувався пiп, i в його iмлистих очах з'явилось щось подiбне до посмiшки.

– I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?

– Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi. Дуже трудна...

– Дарма, хлопче, дарма, – заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : – Я зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.

– Не мала баба клопоту... – нi до кого не звертаючись, сказав попович i злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:

– А ти, видно, хлопче, не промах.

– Це як коли, – вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп посмiхнувся.

Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з "Тарасом Бульбою" в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.

Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на Запорiжжя до славного козацтва. (…)

(…) Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде людська подяка i моє слово...

РОЗДIЛ ШОСТИЙ 

З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа. (…)

(…) Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко сказав:

– Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю. (…) 

Це був Порфирiй, який з волі нещасливого випадку попав в банду, а потім вiдчахнувся од неї i почав самотньо блукати в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на своє померхле щастя... Вислухавши сповідь колишнього бандита, Себастіян сказав йому написати заяву про те, що той пориває з бандитизмом, а потім відпустив його додому. Юхрим вивідав усі деталі цього випадку й написав допис на Себастіяна. Комісія, що приїхала, не визнала провини голови комбіду. А через деякий час Юхрим навідався до дядька Себастіана аби отримати позитивну характеристику на себе для налагодження своєї кар’єри у місті. Себастіян поглузував з негідника, написавши у характеристиці все, що він про нього думає і чого заслуговує.

 

РОЗДIЛ СЬОМИЙ 

Зоря iде – долю веде.
Народ

Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер стає чутнiшою мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок.

Мене все життя ваблять i хвилюють зорi – їхня довершена i завжди нова краса, i таємнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi спогади мого дитинства починаються з зiрок.

I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрнє стависько, потемнiлi в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць, останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi своїх крилець росу, i дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м'ята, павинi вiчка, дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi.

А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушує туман i дух молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства. Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж здається менi зорею, що стала в чиємусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зiрку в свою оселю...

I здається менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосi, торкається повiк i наближає до мене зiрки.

їх стає все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхнiй шелест, їхню музику... i поплив, поплив на хиткому човнику по химерних рiках сну... 

Осіннім вечором Михайлик із дідусем їхав з Майданів. Там у лісових оселях дід робив вулики і лагодив сільську машинерію. Раптом на дорогу вискочило троє озброєних вершників. Михайлик злякався, але то були не бандити, а червоноармійці. Поговоривши із селянами й порадивши діду посилати онука на навчання у школу, вони поїхали далі. 

(…) Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м'яко застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над притихлими полями: 

Зоре моя вечiрняя
Зiйди над горою... 

Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.

Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене:

– Житте... Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи.

– Дiдусю, це насправдi? – аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.

– Атож: як сказав, так i зроблю.

– I книжку менi купите? – в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.

– I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'єм їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри...

– Справдi? – вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя...

I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.

В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не буває... (…)

(…) Заточуючись, входжу в клуню, вилiзаю на засторонок з долинковим сiном, вкриваюся, й одразу солодка дрiмота наближає до моїх очей i далекi Майдани, i трьох вершникiв на шляху, i близьку школу. Там запитають, як мене звати i чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не вельми печалиться – їй-бо, наздожену прогаяне. (…)

(…) Дiдусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором i городом, розмовляючи iз ними, i з людьми, що приходили йому на пам'ять. Коли сон почав i його зморювати, вiн пiдiйшов до хати, сiв на призьбу пiд вiкном, бiля якого спочивала його невтомна дружина...

Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досi мої старi жили, наче молодята: не тiльки на людях, а й помiж собою вони увесь вiк були делiкатнi, уважнi, привiтнi.

Умiли шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину, i святу працю, i святий хлiб, тiльки не вмiли шанувати свого здоров'я.

Отак бiля вiкна дружини i прихопив мого дiда останнiй осiннiй сон i простуда.

Прокинувся вiн на свiтанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка.

Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шальвiя... I хоч як я плакав, як благав, щоб вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене...

Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню.

При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї... Та, напевне, бiль душi – найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади... 

 

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ 

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу. Поменшав свiт, померхли днi мої, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од слiз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:

– Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi люди вмирають. Он бачиш зорi? – показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. – Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.

– Я не хочу, щоб умирали зорi, – кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари.

– Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi покидають її, а другi виходять на неї i все сподiваються чогось кращого собi... Засни, синку.

Я засинав на материних руках, i в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої дiди, i в моїх снах зорi, як і осiннє листя, як i люди, падали на землю.

Навiть лiси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як перше, i не зрiзав їх кiскою – хай собi поживуть, скiльки можуть жити.

Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула, поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.

– Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! – зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.

– Що ти тут робиш?

– От i не скажу.

– А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?

– Нi, – Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. – Я, Михайлику, шукала тебе.

– Не може такого бутиi – з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.

– От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе – в усiх болить серце. Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а зайти посоромилась.

– Спасибi, Любо.

– I не кажи такого, – по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила губи, а далi таємниче посмiхнулась: – Михайлику, а в мене вже сестричка є.

– Маленька?

– Звiсно, маленька, – засмiялася Люба, – лежить собi в колисцi i все губами плямкає.

– I яка вона?

– Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.

– Невже вона зовсiм безброва? – не можу повiрити я.

– Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво.

– Хм, – не знаю, що вiдповiсти на це диво.

– А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи – меншi сидять попереду, бiльшi –– позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, – хвалиться i радiє дiвчина.

– А чобiт у тебе також нема? – поглянув на босi Любинi ноги, згадав про своє i зiтхнув.

– Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiдаємось у нашу загороду?

– Там тобi чогось треба?

– Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?

– Можна i заглянути, – погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди. (…)

(…) А надвечiр'ям ми обоє – Люба спереду, а я позаду – сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя – золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба сказала, що далi пiде пiшки.

– А чого їхати не хочеш?

– Бо не годиться, – засоромилася вона.

– Чого ж не годиться?

– Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий – молода. Є такi безсовiснi.

Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...

Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'ї, нi в катразi. Я пiд'їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.(…)

(…) Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далекої теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де – не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однiєю рукою притримував мої босi ноги, а другою – голову.

До нас пiдiйшла усмiхнена мати:

– Пiзнав? – запитала вона батька.

– Та нi.

– Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати – жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся:

– Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмiє.

– Еге, не вмiє! Ти ще не знаєш його, – дала свою характеристику мама.

– Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось я його завтра до школи поведу.

– Поведете? – стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi.

– Авжеж. Хочеш учитися?

– Ой, хочу, тату! – охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову. (…)

 (…) Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставної русокосої вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк:

– Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк.

– Побачимо, – посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись її довгастi ямки на їцоках. – Як тебе звати?

– Михайлом.

– А вчитися хочеш?

– Дуже хочу! – так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у неї приємний, м'який i аж угору пiдiймає тебе.

– Тiльки пропустив чимало вiн, – сказала батьковi.

– Усе наздожену, от побачите! – вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. – Читати вмiю...

– Ти вмiєш читати? – здивувалась Настя Василiвна.

– Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, – захистив мене батько.

– Це вже добре. А хто тебе навчив читати? – зацiкавлено запитала вчителька.

– Я сам вiд старших школярiв перейняв.

– Ану, почитай нам щось. – Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. – Читай ось на цiй сторiнцi.

Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:

– А ти ще швидше не можеш?

– Можу i швидше, ось дайте, – йде гаразд.

– А повiльнiше теж можеш?

– I повiльнiше можу, – здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.

– Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.

Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.

– А цифри ти знаєш? – запитала вчителька.

– I цифри, до тисячi, знаю.

– А таблицю множення?

– Нi, цього не знаю, – зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько.

Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору.

– Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.

– Спасибi вам, – чемно подякував тато. – Пишiть, коли на другу потягне.

Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.

– Ось тут, Михайле, будеш сидiти, – показала менi на тримiсну парту. – Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам...

Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, – нарвати ягiд бузини, надерти дубової кори, а потiм зварити їх з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi.

Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийняли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: "I що тiльки буде з цiєї дитини?" А дядько Микола сказав:

"Увесь пiде в мене, – це по нас обох уже видно", – i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце...

Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався.

Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мої батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав:

– Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, – вiн узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надiв заячу шапку.

– Як же йому, горопасi, без чобiт? – болiсно скривилася мати.

– Дарма, – заспокоїв її батько. – Тепер такий час, що не чоботи головне.

– А що?

– Тепер головне – свiжа сорочка i чиста совiсть, – посмiхнувся батько, – Правда, Михайлику?

– Правда, – щiльно притуляюсь до тата, i ми обоє пiд зiтхання матерi покинули оселю.

Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тiєї радостi, що батько не дасть менi покинути науку.

Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвичаїлися i школярi, i вчителька, i я... Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п'єсах я зустрiчаю слово "кирея" – до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства.

Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав:

– А котрий тут безчобiтько?

– Це я! – вискочив з-за парти, де сидiли мої однокласники.

– Хто це ти? – наче не пiзнавав мене батько.

– Син Панасiв! – бадьоро вiдповiв я.

– Тодi лови! – батько кидає менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком.

– Ви на ярмарку були? – питаюся, шкодуючи їсти бублик.

– На ярмарку.

– I щось купили?

– I щось купили! – весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його брови закапав розталий снiг. – Ось дивись! – вiн потрусив киреєю i на пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята.

Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька i знову на чоботята, що пахли морозом, смолою i воском.

– Це менi? – запитав я тихо-тихо.

– А кому ж? – засмiявся батько. – Взувайся, сину. Я пiдхопив чоботята, пiдняв їх угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками.

I менi згадалися дiдовi слова: "Будеш iти межи люди i вибивати iскри..." 

 

РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ 

Справи мої пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене.

Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав:

– Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:

– Що тiльки буде з цiєї дитини? (…) 

Михайло дуже добре вчився, і його перевели у третю групу. Велике враження на нього справив перший спектакль у селі і те, як емоційно сприймали дії на сцені глядачі-односельці. Михайлику аж закортіло самому написати драматичний твір, і він попросив у вчительки дати йому почитати якусь п’єсу. Отримав «Мартина Борулю» Карпенка-Карого. 

(…) Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворi загуркотiв вiз, як заскрипiла наша хвiртка, обiзвалась радiсно качка, загупали швидко кроки, забряжчали однi й другi дверi, i на порозi, наче весняночка, стала розрум'янена i осяйна Мар'яна. На її новенькому кожушку в петельцi погойдувалось два перших пiдснiжники.

– Добрий день i доброго здоров'я вам у хату! – приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матерi й менi.

– Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, – дрогнув голос у матерi.

Ми всi зрозумiли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дiвчина.

Мар'яна притулилась до матерi, щось зашепотiла їй, i на материних вiях заблищали сльози.

– Не плачте, тiточко, бо я сама розплачусь, – смiючись, заплакала Мар'яна.

– Який же вiн, твiй мiсяць?

– Отакої! Невже ви його влiтку не бачили, коли вiн до мене у ваш садочок приходив? – здивувалась дiвчина. Мати вибачливо посмiхнулась:

– Ти тiльки шепотiла менi про свого козака, а показати забулась.

– То вийдiть – погляньте, – кивнула головою на вiкно. – Сидить собi на возi й так пишається, що далi нiкуди. – I вже тихо, тiльки матерi сказала: –Вiн княгинею i зiронькою називає мене.

– Ти й справдi зiронька, – витирає мати рукою очi. – А як вiн тобi?

– Чогось i судженим, i наче батьком здається, – пошепки сказала Мар'яна.

– Та що ти? – здивувалась мати.

– Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мiй Максим у самого Котовського кiннотником був i так шаблею орудував, що навiть ордена заробив.

– Ордена!? – радiсно скрикнув я.

– Атож! – гордовито сказала Мар'яна, а далi нахилилась до мене й поцiлувала в щоку. – Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радiсть, бо вже нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер – зась!

Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати:

– Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всi дуже любимо тебе.

– Як буде нагода. Прощавай, дорогий, – вона ще раз цiлує мене й виходить з хати.

На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок в шинелi красиво повертає голову до нас i приязно посмiхається. Батько першим пiдходить, здоровкається з ним.

– Зумiв же ти, парубче, назорiти дiвчину. Довго таку треба було попошукати.

– А я таки й довго шукав її. Три роки в сiдлi проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, – сердечне говорить парубок i простягає руку молодiй: – Сiдай, Мар'яно.

Дiвчина проворно вискакує на пiдводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.

Я оглядаюсь. Бiля тину, з торбинкою через плече, непомiтно стала Люба. I в неї теж чогось висявають очi.

– Молода? – пiдводить голову на Мар'яну.

– Молода, – дивуюсь, як про це одразу могла довiдатися Люба.

– Ой, це так славно! – радiє дiвчина, не розумiючи, як менi важко прощатися iз Мар'яною.

– Прощайте, люди добрi, – торкнувся рукою шапки молодий i трусонув вiжками. Конi вдарили з копита, i пiд ними задзвенiла i бризнула соком березнева земля.

Ми всi повертаємо голови i довго-довго дивимося услiд Мар'янi. Ось уже конi беруть на другу вулицю, ось уже востаннє промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося i на дальнi приiмленi весною поля, i на сонце, i на вiтряк – оту селянську птицю-казку, що все збирається злетiти в небо, та не може розлучитися iз землею.

– Якою буде її доля? – не знати в кого, чи в сонця, чи в землi, питається мати.

А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, iдемо по тих свiжих колiях, що залишились на березневiй дорозi.

I враз угорi над моїм смутком обiзвались бентежнi звуки далеких дзвонiв. Ми з Любою пiдiймаємо голови до неба, до святково бiлих хмар i бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi i натрушують на хати, на землю i в душу свою лебедину пiсню.

I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...

– А лебедi летять... над моїм дитинством... над моїм життям!

Цитати з твору про природу:

• «... Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню».
• «I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.
• «На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто».
• «Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця».
• «Я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю»!.
• «Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє».
• «Принесли нам лебеді на крилах життя, – каже дід Дем’ян, – Тепер, внучку, геть чисто все почне оживати: скресне крига на річках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю». 

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.