Тема: роздуми про одвічні категорії добра і зла, призначення людини на землі, про навколишній світ, який розкривається через призму бачення й уяви малого Михайлика.
Ідея: оспівування дивосвіту дитинства, величі і краси народної душі та природи рідного краю, заклик здобувати освіту й бути гідним громадянином.
Про письменника та його автобіографічні твори
Михайло Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківці на Вінниччині в родині хлібороба. Про своє дитинство, батьків, односельців з великою любов’ю і пошаною він розповів в автобіографічних повістях “ Гуси-лебеді летять” (1964) і “Щедрий вечір” (1967).
У своїх подільських Дяківцях ще малим він «потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві…». Ці твори не тільки натхненно-поетичні думи, художня біографія письменника – вони ключ до розуміння того, як формувався світогляд майбутнього поета, прозаїка і драматурга, звідки він черпав оту духмяну й нев’янучу красу, якою наповнені його твори.
Літературознавець В. Дончик писав, що твори М.Стельмаха – це «захист краси – краси людського серця, праці на землі, рідної природи, пісні й мрії народу, самої його неперебутної душі... Його знання народного життя здаються невичерпними, описи рідної природи у всіх її проявах неперевершені, барви рідної мови – надзвичайні». Сам же Михайло Стельмах на зустрічах із своїми читачами повторював: «Усі мої твори про вас, про Україну, про Поділля».
Основні персонажі твору:
- Михайлик – головний герой повісті й оповідач, 9-тирічний сільський хлопчик з бідної родини. «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники,..»; І не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом. Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим - дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі»; Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...»; «Мене все життя ваблять і хвилюють зорі – їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок. І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогнища під косарським таганком, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі. А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства».
- Дід Дем’ян та бабуся Михайлика. «Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди… З незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна і отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму. Народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними і стали жити на пішаку... в хаті як не через рік, то через два скрипіла колиска…", "Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні. Уміли шанувати і добрих людей, і мовчазну скотину, і святу працю, і святий хліб, тільки не вміли шанувати свого здоров'я»; «…завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи. – Дідусю, це насправді? – аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос. – Атож: як сказав, так і зроблю. – І книжку мені купите? – в надії прикипів я очима до дідового обличчя. – І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри...»; «Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i “ох, рятуйте мою душу”, з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них»; «Вітрець підколисував його великі напатлані брови і тіні під ними, підбивав їх на високе чоло, де в кожній зморшці лежать роки, нестатки, непереробна праця і непереводний піт». «Між яблунями снує бабуся і її тінь. Обличчя в бабуні зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає і уболіває над ним, кожна в ньому нащепа міцно перев'язана стьожками, видертими із рукавів її сорочок»; «Бабуся… йде поглянути на свою втіху – садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цікаво слухати, коли бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами…»; «Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла… бабуню поховали поруч з дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а з цвинтарної груші в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади...»
- Ганна – мати Михайлика. «В її устах і душі "насіння" було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками – нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого. Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем...»; «Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук...».
- Панас – батько Михайлика. «… високий широкоплечий чоловік в коротко підстриженими вусами", "– Тепер головне – свіжа сорочка і чиста совість, – посміхнувся батько, – Правда, Михайлику?».
- Дядько Себастіян – голова сільського комітету бідноти. «На його високій статурній постаті метляється кавалерійська шинелина, з-під якої відстовбурчується пістолет… його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, і чоловік починає запихати його в стареньку будьонівку… він правдивий і добрий чоловік»; «Дядьку Себастіяне, мій перший добрий пророче, моя радість і смуток! Вас уже давно немає на світі, але й досі мені світять ваші глибокі очі, і досі ваша сердечність ходить з людьми, що знали вас. І хай вам пам'ятником буде людська подяка і моє слово...»;
- Дядько Микола – сусід Михайлика. «Сам дядько Микола рудий, кирпатий і невеликий на зріст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а під ними і поверх них то чаяться, то розгулюють посмішка і насмішка. Жив дядько Микола хоч і бідно, зате весело: він ніколи не впадав у журбу, ніколи не прибіднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб іще хтось не крізь смуток дивився на світ»; «…він, завзятий, веселогубий, рівно іде з косою по землі, щоб до останнього свого дня розкидати по ній сонячну щедроту душі».
- Мар’яна – наймичка у попа. «…її високі здивовані брови, і красиві вінчики вій, і ранково сині очі, і вогкі, напіврозкриті уста чаять у собі стільки молодечого завзяття і радості, що й мені, соньку, стає веселіше»; «…тепло згадую заповзяту попівську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами віхолу, що все робить навбіжки, пританцьовуючи і сміючись або співаючи. Навіть коли матушка сварить її, наймичка насочується сміхом, продаючи білі підківки зубів і аж три ямки: дві на щоках, а третю на підборідді… В селі, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра і гарного жениха, який мав би земельку і славно хліборобив».
- Люба – подружка Михайлика. «Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум'янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі»; «В лісі, наспівуючи собі, на сонячнім кружальці аж вививалася в танку маленька дівоча постать, їй, видати, ніяк не хотілося відходити від сонячного кола, яке підсвічувало веселі босі ноженята, і Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю».
- Юхрим Бабенко – колишній писар, підла людина. «…досить було з'явитися на вулиці… хитрюзі й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю і застуджено репетувати: "ках-ках-ках!... До роботи Юхрим був рідким, наче юшка, зате круто міг замісити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритність своєї невеликої голови, мізки якої найбільше були націлені на свіжу копійку. Дух її колишній підписар і під льодом чув. Тільки значно пізніше, розпізнавши дрібненьку, злукавлену і підступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумів дідові слова: – Сто друзів – це мало, один ворог – це багато!..»
Моїм батькам – Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю і зажурою.
Розповідь ведеться від імені головного героя – 9-річного хлопчика Михайлика, в образі якого вгадується Михайло Стельмах.
Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів Михайлику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він мріє стати чародієм і зробити так, щоб лебеді завжди були тут.
Ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову і знову з'являлися в піднебессі. Хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: «Принесли нам лебеді на крилах життя». Михайлику дивно, а дід розповідає малому, що навесні сонце відмикає своїми ключами землю, а ключі ті – золоті. Хлопчик непокоїться – що, як сонце загубить свої ключі? Дід сміється, а потім говорить, що лебеді полетіли «на тихі води, на ясні зорі». І знову Михайлик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.
Ще одним, як на думку інших, дивацтвом була в хлопця любов до читання. Він перечитував все, що тільки знаходив. Мати часто сварила Михайлика за те, що його, мов завороженого, важко відірвати від книжок, і грозилась викинути їх у піч.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро. Насіння для неї було святим. «Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого». Вона навчила Михайлика любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль».
Через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті – заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. «Їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду». Назавжди запам'ятався Михайлику той чоловік, «хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба». Малому хлопчику було дивно й боляче спостерігати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, яке поцупив у матері, щоб виміняти у писаря Юхрима на прочитання книжку «Пригоди Тома Сойєра». Мати дізналася, що син віддав дорогоцінне насіння жебрачці, але лаяти його не стала – вона сама нагодувала нещасних і дала їм хліба в дорогу.
Закінчився травень. Якось рано-вранці мати розбудила сина, щоб показати, як по їхньому городу промайнуло літо – почервоніли вишні та груші, розквітнув горошок. Михайлик уявив літо, як жінку в квітчастій хустці.
Хлопцю доручили пасти кобилу. Біля загону хлопчик познайомився й потоваришував з дівчинкою Любою. Вона показала Михайликові всі цікаві місця в окрузі.
Настала осінь. Хлопець, як і раніше, мучився без книг. Якось він вирішив піти до Мар'яни, яка служила у попа наймичкою – може, вона роздобуде у поповича якусь книжку. Насміхаючись над Михайликом, той вручив йому тоненьку книжечку під назвою «Космографія». Книжка виявилася дуже складною, з неї хлопчик зрозумів тільки те, що існує багато різних планет.
Тоді він вирішив звернутися за допомогою до Себастіяна – голови місцевого комітету бідноти (комбіда). Погортавши книгу, Себастіян розлютився, сказав повернути її попу і передати, що голова комбіда наказав дати хлопцю іншу, більш підходящу для його розуміння й віку.
Михайлик подався до попа й передав йому слова дядька Себастіяна. На попа це подіяло, і він дав хлопчику книгу з назвою «Тарас Бульба». Тепер Михайлик часто заходив до Себастіяна, вони читали книжки та газети, мріяли про світле майбутнє.
Якось пізно ввечері Михайлик з дідом поверталися через ліс із сусіднього села, де той підробляв. Раптом на дорогу вигулькнуло троє озброєних вершників. То були червоноармійці. Один із них запитав хлопчика, чи вчиться він у школі. Михайлик відповів, що не може ходити до школи, бо не має чобіт. Червоноармієць заперечив – зараз у багатьох немає чобіт, але вчитися треба. Цього вимагає саме життя. Коли червоноармійці поїхали, дід Дем'ян пообіцяв Михайликові, що вранці відведе його до школи.
Додому приїхали пізно. Дідусь не хотів будити втомлених жінок, відправив внука ночувати на сінник, а сам за звичкою задрімав біля вікна на призьбі. Ніч була холодна, старий застудився і за три дні помер. Бабуся тяжко засумувала, злягла і невдовзі теж померла.
Михайлик засмутився, часто плакав уві сні. Розвеселити його змогла лише подружка Люба. А потім з війни повернувся батько хлопчика – Опанас. Вже наступного дня він повів сина до школи – сільської чотирирічки. Читати Михайлик умів і цифри знав, тому вчителька одразу записала його до другої групи. Проте чобіт у нього, як і раніше, не було, і коли похолодало, батько носив сина до школи на руках, загорнувши його ноги полою своєї киреї.
У розпалі зими Опанас поїхав на ярмарок і привіз хлопчику чудові нові чоботи зі срібними підковками. Тепер Михайлик вчився ще краще. У цьому ж навчальному році його перевели до третьої групи. Опанас пишався успіхами сина, а Ганна сумно говорила: «Що тільки буде з цієї дитини?»
Сільська молодь вирішила влаштувати у селі небачену забаву – театр. Ніхто не знав, що то таке, але всім було дуже цікаво. Вистава відбулася у школі. Вхід був платним, прослизнути зайцем Михайлику не вдалося, але на своє щастя він зустрів Себастьяна, який і провів його на спектакль.
Вистава пройшла з великим успіхом. Наступного дня Михайлик випросив у вчительки почитати кілька п'єс. Вона дала йому книжку з п’єсою «Мартин Боруля» Карпенка-Карого. Михайлик прочитав її, і йому закортіло написати свою п’єсу. Її героями повинні були стати односельці хлопчика. Коли він розмірковував, як написати у своїй п'єсі про кохання, до них у двір прийшла Мар'яна. Вона повідомила, що виходить заміж за молодого кіннотника, героя революції, і їде з села назавжди. Усі вийшли проводжати Мар'яну. Прийшла і Люба, вона теж зраділа за дівчину. Мар’яна поїхала, а Михайлик з Любою, взявшись за руки, пішли до школи. Над їхніми головами пролітали гуси-лебеді.
Цитати з твору про природу
- «... Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають гуси-лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню».
- «I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.
- «На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто».
- «Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.