Розділ I
Климко прокинувся вiд холодної роси, що впала йому на босi ноги (видно, кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сходi сонця, – без жайворiння, без легких з позолотою хмарок по обрiю, без усмiхненої радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою. (…)
(…) Вдалинi, мiж телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами сiль, – бери скiльки здужаєш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й хлiба справжнього. (…)
(…) Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що зашкарубла вiд давньої мазути. Не брали її нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога, бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв, гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав.
Повертався вiн завжди несподiвано – з залiзною скринькою в руцi, зморений очима i усмiхнений до Климка.
– Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? – питався, бувало, знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергової змiни.
Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все одно не одмиються.
– Ось побiльшаєш, Климе, i гайда до нас на паровоз, – казав дядько.
– Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з роботи… А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу. (…)
(…) – Ай добра ж, – хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки.
– У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Ще був у скриньцi молоток, жмутик пухкої бiлої нитковини, великий кухоль, щоб набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй ножик – рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках, зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцію зi своєю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запаснiй колiї, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi колеса – ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля нього i взимку було тепло.
– Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, – казав дядько.
– Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з паровозної будки i махав рукою – отако, самими пальцями. (…)
(…) То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi ночi. Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночі iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пітьмі вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У ці чорнi ночi поїзди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не
вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками лiтакiв i гармат...
I одної з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав тодi на станцiї,
вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт – гудок дядькового ФД, – i Климко впiзнав би його серед тисячi...
Удосвiта на станцiю приїхала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила, його помiчникiв, старого Кiндратовича, що їздив iще на царських паровозах, i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх боків – чергові обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
– Пустiть мене!
Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, алехтось придержав його за плечi й сказав:
– Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо – i подивишся.
– Пряме влучення... – квапливо розказував хтось. – У тендер, їх вугiллям побило... (…)
(…) На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком, заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавiлу по-осiнньому павутину. На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:
– Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер тебе догляне? Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою – зварити їсти, прибрати в хатi, випрати одежину – вiн умiв i сам. Давно вже вмiв... (…)
(…) Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у своєму солом'яному кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цiєї скирти, чулося по-вранiшньому лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзі понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно, куняв – пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.
Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи пiд своє утле тiло. Климко зрозумiв це, коли дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмиканої – Климкове кубло – i пiшов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нічого не бачачи перед собою, крiм блискучої пiдкови на пiдборi, схопився на колiна, – брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в маленьку чорну дучку карабiнного дула – воно тремтiло, нацiлене йому в перенiсся, – потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
– Не бiйтеся, дядьку, – сказав, затинаючись вiд холоду. – Бачте, в мене ж нiчого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, проте карабiна не опустив.
– Немає, – кажу, – Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
– О-у, – сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубів угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.
Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями окулярiв i спитав:
– Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став перелічувати:
– Iван, Александр, Петер...
– Нi, – сказав Климко. – Мене звати Клим.
– О-у, Клiм Ворошiлоф! – реготнув солдат. – Клiм! Розумем... Тут єсть твой дом?
– Нi, - похитав головою Климко. – Я тут тiльки ночував. Дому в мене нiде нема.
– Так, – сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" – i кiлька разів повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанiв i мало не застрелив його, Климка, зненацька,
– Я йду по сiль, отуди, – Климко показав на бiлi гори. – Менi треба
солi, i потрусив собi з пучки на долоню. – Солi.
– А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольї..
Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури. (…)
(…) Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiлої
плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi. Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: "Война, война… Плохо..." – i пiшов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках. Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих – вони торохтiли – зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка солi – може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею. Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще чогось", – подумав. Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов путiвцем просто на бiлi гори.
РОЗДIЛ II
Климко йшов уже восьму добу.
Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пухка пилюга на дорозi грiла босi ноги, в кишенях дядькової дiжурки лежало шiсть великих сухарiв з бiлого хлiба i чимала торба на сiль. А тут iще степу, сонця кругом повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб вони дужче пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою та теплим камiнням на голих пагорбках.
Сухарiв дав Климковi на дорогу дiд Бочонок, станцiйний аптекар i дядькiв Кирилiв товариш. (…)
(…) Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвiрка, i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким тiлом. Тодi дiстав з кишенi широченних своїх штанiв стосик червоних тридцяток i поклав перед Климком на столi:
– Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони – безцiнь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусi в помiч та й перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станцiї дядькiв пайок, так що жити можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття.
– Вони вже не почнуться, – зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть… Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з висiлковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок i бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася i повiльно впала водогiнна вежа, а в повiтрi над полум'ям i димами пiсля кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в барак, i його розвалило, розкидала в усi боки, а рештки стiн i простiнкiв згорiли у Климка на очах - швидко, як трiски. Пожежi нiхто негасив, бо станцiя горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози, що встигли вiдiйти за посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки.
Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз. (…)
(…) Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав набiк, як то буває при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому супокої. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього.
Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж прижовклими осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч неї на межах лежали купки старого почорнiлого од моху камiння- видно, хтось колись не день i не два труждався тут, щоб звiльнити землю вiд каменю i посадить у неї якусь цеберчину картоплi. Коло багаття лежала купа прим'ятого картоплиння, змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки. Картоплю вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла. Климко розворушив палицею багаття - з нього викотилося двi чорнi, як-вугiлля, картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що аж вiдстряла од серединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувши навiть, що в нього є сiль. I тодi йому так схотiлося їсти, що сльози самi виступили на очах.
Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв, легенько видмухнув з них остюки та солом'яну потеруху i ще трохи поласував. Останню половину сухаря вiн iз'їв учора зранку i вiдтодi не мав анi рiсочки в ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi рясний кущ глоду. Климко обiрвав його до останньої ягоди i їв доти, аж доки не занудило.
Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не червивi, якби їх давав йому дiд Бочонок, а не його жiнка, - худа, злюща i скупа Бочончиха.
Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонкiв, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски iз святковим їстивом на стiл, а кидає їх, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував i йорзався на стiльцi, проте мовчав.
Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про сiль вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв його чи ще гiрше - не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню i довго несмiливим баском перемовлявся про щось iз Бочончихою. Климко хотiв був уже потихеньку втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою, що несла поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стiл i знову зачинилася на кухнi.
– Я не голодний, - сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не дивитися на борщ.
– Їж, – попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. – Ти на бабу не дивись. Вона така i є.
Климко навiть не поворухнувся.
У кiмнатi в аптекаря дуже пахло лiками. На пiдлозi лежала товста ковдра, по стiнах висiли великi гарнi картини в золочених рамах, на високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом, а вiд кухнi пахло гарячим хлiбом.
У вiкно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко пiдвiвся з стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою.
Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, i Климко почув крiзь них змучений жiночий голос:
– Не кращає йому, Карповичу... Горить увесь. Ви б ще щось дали, таке щось, щоб помогло... А вам за те ось яєчок, сальця четвертинку...
– Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу.
– Хто там? – вийшла з кухнi Бочончиха.
– По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано.
– Людина, людина, – перекривила Бочончиха. – I всiм на дурняк дай.
– Чого це на дурняк? – сердито одказав Бочонок. - Пiди вiзьми там "подаяния".
– Яєчка... Сальце осьо... – знову почув Климко.
Потiм рипнули дверi в прикомiрок, - видно, Бочончиха пiшла ховати "подаяния" за лiки.
Коли Климко вже вийшов на ганок, вона догнала його з шiстьма сухарями в фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось сама собi тонкими сердитими губами.
Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав:
– Глядися ж у дорозi. А краще пристань до якихось добрих людей, бiженцiв, – серед нещасних багато є добрих, – та iди вкупi з ними. їх тепер сила-силенна суне у всi кiнцi. – I скрушно подивився на босi Климковi ноги. – Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце йти в осiнь босому, так нога ж у мене така, що ти в один черевик увесь iз головою сховаєшся.
На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати її в кожне око по черзi...
Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од станцiї кiлометрiв за двадцять п'ять i сiв перепочити – гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi об дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло млоїло вiд утоми.
Розломив i побачив, що всерединi аж кишить дрiбної бiлої черви.
Скривившись вiд огиди, Климко повикидав їх соломиною, ще раз розломив сухар i ще повикидав... їсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн, перепочивши, пiдвiвся, щоб iти, i впав: ноги не вдержали, їх нiби одняло. Що встане, то i впаде, i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i кричав: "Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз!"
Вiн таки пiдвiвся i пiшов, ледве-ледве пересуваючи ступнi в крутiй пилюзi.
Так було пiсля кожного перепочинку, i Климко збагнув, що краще йти повiльнiше, але йти i йти без упину, анiж поспiшати i через кожнi п'ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю.
Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити їх не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i першi кiлька кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли, йшли собi слухняно, тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою. (…)
(…) До обiду Климко накопав п'ятдесят сiм картоплин - великих, менших i зовсiм дрiбних. Дванадцять, найдрiбнiших, вiн спiк. їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сiллю: помаленьку – щоб довше, та й живiт не заболить. А то глоду он переїв – i знудило. Потроху треба було...
На дорогу вiн ще раз добре одiгрiв ноги, закинув за плечi торбину з картоплею i рушив далi через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка помiж камiнням справдi бiг струмок, мив боки тому камiнню, полоскав зеленiсiньку травицю, що клалася на воду рiвними чубчиками, i нiс жовте листя. Климко став навколiшки, припав до води – холодна та добра! - тодi вмився i втерся галстуком од матроски. А вгорi над струмком дрiмала жовто-зелена тиша осенi й наче увi снi ронила листя. Було так м'яко i затишно в цьому вибалку над спiвучою помiж камiнням водою, що Климко не одразу пiдвiвся з колiн, а стояв i стояв... (…)
(…) Незабаром Климко побачив велике мiсто у долинi, зупинився i роздивлявся його довго, мружачи очi проти сонця. Воно вже спiвало свою тиху червону пiсню вечорову, i Климко заозирався довкола: треба ж на нiч стати, бо в мiстi де притулишся? Далеко в полi, гонiв за десять, вiн розгледiв низеньку чорну копичку сiна чи соломи, коли б не торiшньої, i звернув з дороги...
РОЗДIЛ III
(…) Того задушливого вiд полум'я i диму серпневого дня, коли згорiла станцiя, Климко знайшов собi притулок у невеличкiй кiмнатцi на шахтнiй сортувальнi, де була колись вагова.
(…) …першi два днi Климковi жилося у ваговiй так незатишно, так самотньо, що аж. З пiдвалу, де стояли величезнi ваги, тягло крiзь щiлини в старiй дерев'янiй пiдлозi прiлою вiльгiстю, по закутках i попiд стiнами вигарцьовували вночi пацюки, а тепло вiд "буржуйки", доки на нiй не обгорiла iржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повiтря вгорi робилося запаморочливо гаряче, вiд нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа пiдвальна охолода.
Двi ночi Климко спав на голому столi й одбивався вiд пацюкiв палицею, стукаючи нею по стiнi. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася i нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав i повiки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю нiч Климко заснув спокiйно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давнiй Климкiв товариш. Вiн знайшов Климка по димковi з труби, що виходила крiзь шибку надвiр. Прибiг захеканий, з гарячими рум'янцями на гострих смуглих вилицях, i так зрадiв зустрiчi, що схопив Климка в оберемок i носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий вiд Климка, вважай, на голову.
– А я бiгав-бiгав по висiлку, – швидко, злiплюючи слова, заговорив Зульфат. - Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, нiхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!
Климко на те лише всмiхався. Вiн дуже зрадiв Зульфатовi i мовчав тiльки тому, що завжди був небалакучий у товариствi. Вiн любив слухати i тихо всмiхався, або сумнiв, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповiдав товариш.
– Пацюки в мене тут, - сказав Климко. – Такi здоровi, що тупотять...
Вузькi й такi чорнi, що аж рiзучi, Зульфатовi очi на мить заплющилися (так вiн робив завжди, коли йому треба було помiркувати) i враз гаряче зблиснули:
– А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? – вигукнув завзято. – Всiх вижену пастися в степ! Хочеш?
Вiн хутко познаходив усi пацючинi ходи й виходи, вигрiб з "буржуйки" в цеберку вугiльний жар i заходився натовкувати його палицею в кожну нору, втираючи сльози вiд гарячого їдкого диму.
– Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! – кричав вiн Климковi. – От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! – I сам чхав раз по раз i смiявся крiзь сльози.
Потiм вони наносили з шахтної лiсопильнi тирси i товсто вслали нею пiдлогу, щоб не тягло з пiдвалу; знайшли в барачному сараї старе лiжко з нiкельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової i зладнали постiль iз сiна, яке не встигли доїсти шахтнi конi: шахту-бо вже затопили водою, а коней забрали на вiйну. До вечора похмуре Климкове житло прояснiло, нагрiлося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб вiдсвяткувати входини, як належить справжнiм господарям, хлопцi зварили на вечерю картоплi в кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!..
А через пiвмiсяця – сталося те зранку – пiсля короткого бою на станцiю зi степу прийшли iталiйцi. Вони цiлий день ганялися по висiлку за курми, стрiляли по них iз карабiнiв та автоматiв i лементували, як цигани. (До їхнього приходу нi Климко, нi Зульфат не знали, що кури можуть лiтати не згiрш за всяку птицю, тiльки невисоко). Поївши курей, iталiйцi гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися вiд двору до двору i шукали собi їжу за грошi.
– Марка, марка!.. – вигукували вони.
Нiхто у висiлку не розумiв, що те означає, i тi, у кого завалялися марки для конвертiв, виносили їх iталiйцям. Вони сердилися i то по-своєму, то по-нiмецьки кричали, вибалушивши чорнi циганськi очi:
– Дурнi! Сольдато iтальяно... дати вам маркен... Денаро деля… Гросдойчен Райхес, унд зi мюссен... вi повiннi дати... фюр дiзес вертфоллє гельд: лютте – молько, бурро – масльо, формаджо – сiр... Манджяре! Ессен! їсти!..
Про це розповiв Климковi Зульфат, бо iталiйцi приходили й до них. Дiд Гарєєв сказав їм:
– У нас є вугiлля... Бiльш нiчого в нас немає.
Тодi iталiйцi кинулися грабувати i брали не тiльки їжу, а й одяг, де кращий.
Через тиждень вони пiшли далi, а у висiлку почався голод.
На маленькому базарному майданi щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазнi люди, тримаючи в руках усе,. що було в них найновiше: костюми i пальта, сукнi й сувiйчики матерiї, черевики й "кiровськi" годинники на вузеньких ремiнцях... I все те не продавалося, а мiнялося хоч на який-небудь харч. Та найчастiше в натовпi було чути: "Солi... Солi нi в кого немає? Вiддаю за склянку солi..."
Якось, покружлявши навколо хлiбопекарнi, де ще недавно з жовтих дерев'яних лоткiв горнувся, мов з рукава, гарячий хлiб i де ще й досi пахло хлiбним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди – надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалiбною надiєю в очах, – якби там не зчинився гвалт.
Бiля старих дерев'яних прилавкiв, побачили вони, стояла пiдвода, її оточили з обох бокiв i кричали, пiднi маючи над головою у кого що було:
– Вiзьми в мене! Новiсiньке, подивися!..
– Бери костюм. Шевйотовий, не надiваний i разу...
– Черевики хромовi треба?..
– Драп на пальто... Попробуй, який важкий. Вiчне буде пальто.
На возi, запряженiм парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько i гув примирливо, перемацуючи очима товари:
– Тихо, тихо... Що менi треба - все вiзьму. Сам виберу. Тiльки тихо, граждани! Ша! Ану одiйди, не мацай мiшкiв, бо так батогом i встюжу. Мацає воно... Ти, з драпом, давай. Що тобi? Борошно є, кукурудза, сiль бiла, слов'янська...
– Натовп iзнову загув, заколихався.
– Були б оце нашi шахтарики, вони б тебе вдягли i взули, ще й пiдперезали б... – неголосно мовила якась жiнка. В руках у неї було приношене дитяче пальтечко.
Бородань почув її, знайшов кам'яними очима в на товпi i сказав:
– А ти вобше может тут не стоять. Вобше не пiдходь, бо я в тебе й золота не вiзьму, хоч би в тебе воно й було. їх пожалiй, привези, а вони ще й зубами скреготять...
На жiнку несердито зацитькали, нiби просили її мовчати.
I тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою i Зульфатову.
Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цiй сукнi лише двiчi на рiк: першого вересня i в останнiй день занять. Наталя
Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрiчаючи їх, своїх учнiв, а чи проводжаючи на канiкули, що троянди з трояндової сукнi зацвiтали в неї й на щоках. А минулої весни на останньому уроцi вона сказала, печально всмiхаючись: "От i пiдете ви в юнiсть, уже з iншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких... грибочкiв, як були ви, коли прийшли до першого класу. Пам'ятаєте?" – I сльози, двi сльозинки, покотилися їй з очей, однак вона не чула їх i посмiхалася. Тодi сказала: "Урок закiнчено, до побачення, дiти..." – I одвернулася до вiкна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорi вже знявся радiсний гамiр: закiнчився учбовий рiк, сонця надворi повна чаша, аж до пiднебесся, – хто ж не радiтиме!
Наталя Миколаївна стояла осторонь вiд натовпу, що затулив пiдводу, i, маленька, блiда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було нi презирства, нi гнiву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено пiднялася вгору i дрiбно-дрiбно тремтiла. Климко з Зульфатом пiдiйшли до неї (вона не помiтила їх) i, затинаючись вiд хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:
– Добрий день, Наталю Миколаївно...
Вона здригнулася i випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно пiдхопили її, легесеньку, як пух, i так стояли з нею, нiяково й щасливо всмiхаючись.
– Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... – I осяяла їх такими лагiдними, такими рiдними очима, що їм обом здалося на мить, нiби все навколо так, як i колись було, що немає i не було нiколи вiйни, i похмурого бороданя на возi, i вибитих вiкон у магазинах, i холодної неживої пекарнi за сiрим дощаним парканом; що ось зараз на станцiї озветься гудком паровоз i дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок..
– Ей ти, молодице! – гукнув бородааь. – З червоним платтям. Пiдходь, я беру твiй товар.
Наталя Миколаївна повiльно обернулася до нього i сказала тихо, але так, що всi в натовпi почули i огля нулися:
– Нi-нi. Вам я його не промiняю. Нiзащо.
Бородань примружив кам'янi очi i, перекосивши рота, сказав:
– Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тодi пухни з голоду! – Видно, сукня йому подобалася.
- Ходiмте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Миколаївна до Климка i Зульфата.
Вони пiшли геть вiд базару. А бородань перепитав у когось iз натовпу:
– Хто вона? Вчителька? – I погукав: – Ей ти, вчительша!.. Горда! Iди сю...
Вiн не встиг доказати, хутко присiв на возi й затулив голову руками.
Каменюка пролетiла понад ним i вдарилася об стiну аптеки. Натовп одсахнувся вiд воза, всi злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопцiв, а Зульфат тремтiв i кричав:
– Я вб'ю його! Таких треба вбить! - Вiн ухопив грудку породи, прищулив очi й замахнувся вдруге...
– Не смiй, Зульфате – звелiла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку i сказав:
– Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
– Iш, чому вона тих виродкiв навчила! – прохрипiв бородань.
– Вчи-и-ительша.- Вiн побачив, що небезпека вже минула, i знову випростався на возi. – Iш, чому навчила!
Вони вiдiйшли вже далеченько вiд базару, а Зульфат все ще тремтiв, мов у пропасницi, i раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя
Миколаївна легенько погладила його блiдою, в синiх прожилочках рукою по чорнiй стриженiй головi й сказала:
– Ну годi-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок мiй милий. – Вона тихо, лагiдно засмiялася, i хлопцi, мовби вони ждали знаку, теж заусмiхалися. Тодi Климко нерiшуче спитав:
– А можна, ми подивимося на вашого маленького?
– Маленьку... – На щоках у Наталi Миколаївни виступили ледь помiтнi блiдо-рожевi троянди.
– Її звати Оля.
Вона трохи пiдняла косинчик бузкової сповивачки, i Климко з Зульфатом разом, зiткнувшись лобами, заглянули пiд той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, бiле, аж крейдяне, i щiльно заплющенi повiки, що здригалися вiд сонця, а губеняти, не червонi, а синюватi, ожиновi, невпинно ворушилися, наче шукали щось.
– Зараз, зараз... – промовила до личка Наталя Миколаївна.
Хлопцi не зрозумiли, що означало те "зараз", лиш усмiхалися: "Олю, О-олю!" – i причмокували губами.
– Де ти живеш тепер, Климку? – Наталя Миколаївна сумно глянула Климковi в очi. – Я знаю, менi розказували про все, що тодi сталося, i... менi дуже хотiлося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день...
Климко посумнiшав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
– Ми зараз удвох iз Зульфатом, – сказав Климко.
– Додому до нього, правда, навiдуємося щодня – води наносимо, вугiлля навибираємо під териконом... Там тепер усi гребуться. I знову до мене. У ваговiй живемо, на сортувальнi. Де штибовi кучугури, знаєте? Iталiйцi туди нi разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залiзна, картопля...
Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тодi швидко закивав головою.
– Наталю Миколаївно... – Климко зупинився i подав учительцi її трояндову сукню, яку досi нiс пiд полою дядькової дiжурки.
– Не треба вам нiчого промiнювати, а переходьте – це ми вас iз Зульфатом удвох просимо, – переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядiтимемо...
– Все помагать будем! – вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаївну гарячими вiдданими очима.
– А Олi я колиску принесу. У нас є. Залiзна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузнi гнув, електрозваркою варив!
Наталя Миколаївна всмiхнулась i опустила очi: їй справдi нiде було жити. Коли iталiйськi солдати отаборилися в школi i вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкiльному саду вогнища i смалили над ними курей, з реготами й спiвами), Наталя Миколаївна з дитиною i чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарiв, тихцем пiшла iз своєї кiмнати у виселок i назад уже не повернулася, бо кiмнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. (…)
(…) – Спасибi, – тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопцiв i додала ще тихiше: – Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива...
Климко i Зульфат упоралися швидко. Вiд полудня до вечора вони перенесли з кiмнати Наталi Миколаївни все, що в нiй було: лiжко, стiльцi, книги, розкиданi по пiдлозi, етажерку, постiль (подушки були чомусь порiзанi, i з них вiялося пiр'я). Зостався тiльки великий вазон у дерев'янiй дiжечцi – розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, i вони вже смерком, щоб нiхто не бачив, обнявши бочонок з обох бокiв, спотикаючись i сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової i троянду.
Вже геть споночiло, коли Зульфат приправив колиску, надiвши її сiткою на голову. Колиска була з усiх бокiв розцяцькована квiтами з дроту i всякими дротяними кучериками. Фарба на нiй, весела, голуба, деiнде облущилася, i там виступила iржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: "Дивiться, яка гожа я нянечка!"
Слiдом за Зульфатом прийшов i дiдусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках i гостроносих шахтарських чунях.
Дiдусь принiс торбинку сухарiв i, торохтячи ними, поклав на столi, а сам пiшов до порога, щоб там сiсти. Зульфат поспiшив за ним слiдом i пiдставив стiлець. Дiдусь зiперся руками й грудьми на цiпок i мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька, з рожевим у сяйвi од "буржуйки" волоссям на плечi, поїть дитину чаєм з пляшечки.
– Тобi тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй… Маленькому – чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, костi грiть. Да-а... Нiмець хитрий! Сам пiшов на Ростов, там є що кушат. Сюди послав iтальянiв – тут нiчого кушат!
Вiн хрипко засмiявся. Тодi кивнув сивою стриженою головою на сухарi:
– Нестандартний сухар. Хлiб нестандартний – сухар нестандартний.
Вийняв з печi хлiб, узяв буханка, верхушка раз – одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хлiб не буває брак. Хлiб нiколи не брак... Да-а, можна жит! Молодим жит, старим – туди! – i постукав костуром по пiдлозi. – Сухар економить!
– Не кажи так! – сердито крикнув Зульфат.
– Мовч! – iще сердитiше цитькнув на нього дiдусь Гарєєв.
Вiн посидiв ще, покивав головою своїм думкам, потiм устав i зiмружено подивився в личко немовляти на руках у Наталi Миколаївни.
– Молока треба! – сказав суворо.
Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:
– Немає... Не стало, Муса Шафарович...
Дiдусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
– Пiдеш на Лобовку до Файзулiних. Там є молоко.
– Зараз? – пiдхопився Зульфат.
– Завтра, – сказав дiдусь.
– Нi-нi, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, – благально мовила Наталя Миколаївна.
– Мовч! – сердито, як i на Зульфата, сказав їй дiдусь Гарєєв, i хлопцям стало вiд цього нiяково перед Наталею Миколаївною, а вона лише усмiхнулася, схилившись над дитиною.
Дiдусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб iшов за ним i Зульфат. Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пiтьмi бiлiла i похитувалася голова дiдуся Гарєєва (вiн ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, i вони трохи вiдстали.
– Знаєш, що я придумав, Зульф, – збуджено сказав Климко. – Я пiду по сiль. Зульфат зупинився.
– Куди?
– У Слов'янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарi казав: "Сiль слов'янська, бiла?" А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив.
Уранцi поїхав – увечерi вже дома... – I зашепотiв квапливо, щоб Зульфат не перебив його:
– Що, що в нас картоплi є трохи та сала? Цього хоч би на два мiсяцi хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчiв намiняємо по дорозi назад, молока, може...
– Сам не пiдеш, – уперто сказав Зульфат. – Я теж з тобою.
– А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дiдусем? А з Наталею Миколаївною? Обiцяли помагати, а самi втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нiкому...
– Не пустять, – погодився Зульфат.
На прощання вiн сказав:
– Завтра?
– Вдосвiта, поки ще спатимуть, - сказав Климко. – А ти потiм розповiси Наталi Миколаївнi, куди я подався.
Зульфат мiцно вхопив Климка за плечi, притяг до себе i довго держав так. Потiм гаряче зашепотiв на вухо:
– Хочеш, я тобi iталiйський кинджал на дорогу дам? Хочеш?
– Поцупив? - здивувався Климко.
– Нi. Вимiняв на четверо яєць. Вони за їжу i карабiни промiняли б! Я знаю.
– Не треба кинджала, - сказав Климко. – Так пiду. Хто мене займе?..
Вiн прокинувся дуже рано. Мiж кучугурами ще тiльки-но почало сiрiти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком. Бiля неї тулилася Оля. Вона майже цiлу нiч поплакувала, а тепер спала мiцно, i щоки їй узялися ледь помiтним сонним рум'янцем.
Климко тихо пiдсипав у "буржуйку" вугiлля (вiн i вночi вставав пiдсипати, як звик те робити, ще живучи в барацi з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олiвець i написав:
"Наталю Миколаївно! Я пiшов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим".
Вiн навшпиньки викрався з вагової, вдихнув досвiтнього степового повiтря, немовби води з криницi випив, i подався у виселок до Бочонка. (…)
(…) ...Над баштаном i куренем стояв молочний надщерб лений мiсяць. Була вже пiвнiч. Климко ворушився в соломi i кашляв до слiз, що заливали й холодили йому щоки.
Вiн утирався сонний i знову засипав. I знову кашляв.
А на баштанищi то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. Тої ночi кiнчився вересень i почався жовтень.
РОЗДIЛ IV
Вiн устав разом iз сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом'янiй постелi i туго обiпнувшись рябою плащ-палаткою. Тiло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовтi плями, i вiд того здавалося, що й надворi теж жовто. "Ще захворiю", – подумав Климко. I злякався: що тодi? Були б оце сiрники або хоч кресало, розпалив би солом'яне вогнище, зогрiвся, картоплi напiк. Може, пiсля гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотiлося.
Дiстав з торби галети, подержав у руках – просто так, аби знати, що вони є, – i поклав назад. "Хай, пригодяться". I знову тяжко закашлявся.
В очах бринiли сльози, бринiла сиза роса на бур'янах та кавунячому огудиннi, а руки так трусилися, що вiн мiцно сплiв їх пальцями i затис мiж колiньми.
"Треба швидше йти. Там хоч люди".
Климко пiдвiвся – ноги одразу загули i налилися гарячим, – похитнувся, але не впав i не сiв знову, а, тримаючись обома руками за куренiв дашок, виступив на двiр. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискiтки – хто кого переблищить - i зовсiм не грiло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, i тремтiв, тримаючись руками за курiнь. Нi, по такiй холоднющiй землi далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, мiсто, i за ним гори з рожевими вершечками – рукою наче дiстав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку i, зцiпивши од напруги зуби, одiрвав од неї чималий клапоть. Потiм розiрвав його ще навпiл – i вийшло двi онучi.
"Однаково холодно буде, як намокнуть", – подумав Климко.
Навибирав, де цiлiшої, сухої соломи, поробив товстенькi устiлки i примiрив їх до ступнi, щоб нi великi були, нi малi. Потiм туго обмотав ноги разом з вустiлками плащ-палатяними клаптями i позав'язував кiнцi вище кiсточок. Пiдвiвся, обiйшов довкола куреня – ступалося у новiй взувачцi легко i м'яко – i сказав сам собi, як дiд Гарєєв:
– Можна жить! (…)
(…) Почалися будинки довшi й вищi, – у три, чотири, п'ять поверхiв. Вони були сiрi й мовчазнi, нiби нiхто в них i не жив. Але людей побiльшало. I всi вони – з тачками, клунками, вузлами – сунули в одну вулицю. Бiженцi, чи мiсцевi, не розбереш. Климко пiшов за ними i скоро побачив базар.
(…) За сiрими, вицвiлими на сонцi прилавками сидiли i стояли жiнки i дiдусi.(…) й неголосно, сторожко озираючись на всi боки, припрошували до своїх товарiв. Тут були старi, побитi шашiллю iкони i в них – боги пiд склом серед барвистих воскових квiтiв: мiднi, поначищуванi каблучки i серги; товстi давнi книги; червонi намиста з дукачами – i знову iкони, старiшi й новiшi, в оправах i без оправ, але боги на них були схожi один на одного, як брати, i всi дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далi йшли прилавки, заставленi мисочками з житом, кукурудзою, просом; бiлiли склянки з борошном, содою, вологою сiллю ("Ось вона!" – зрадiв Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. I все це добро не продавалося, а мiнялося на одежу, гас, мило, сiрники...
"Видно, й тут грошi не нужнi нiкому", – подумав Климко, вiдчуваючи страх: нiчого вiн тут не добуде... (…)
(…) Бiля крайньої тачки на дерев'яних колесах стояла дiвчина, з напуском на очi зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квiтка до квiтки складений букет чорнобривцiв. На плечах у неї була ще одна хустка - велика, у веселих червоних та зелених квiтах, а темно-вишневi шовковi китицi ледь не торкалися землi. Щоки у дiвчини були перепнутi по-старечому, навкiс, як у хворої на зуби, а маленькi тонкi пальцi, що тримали квiти, тремтливо перебирали зеленi стебельця.
– Купiть мою хустку. Дивiться, яка ловка... – тихим голосом так лагiдно i боязко просила дiвчина, що Климко зупинився бiля неї. – Я й чорнобривцiв на додачу ще дам... Купiть мою хустку...
Климко пом'явся, переступаючи з ноги на ногу, i сказав:
– Чудна ви. Кому ж вони зараз нужнi, чорнобривцi отi?
Дiвчина сполохано глянула на нього темними затiненими очима i швидко вп'ялася пальцями в квiтчасту хустку.
– Та ви мене не бiйтесь, – усмiхнувся Климко i згадав, що вiн сьогоднi не вмивався. – Я не вурка, я по сiль сюди прийшов...
Дiвчина одвернулася i стояла мовчки.
– Ото хлопець тобi правду каже, – озвався з-пiд магазину якийсь дядько.
– Ти б поставила отуто коло мене тачку, пiшла в ряди й вимiняла, чого тобi треба. А то – "чорнобривцi"...
Дiвчина так само наполохано, як i на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидiв просто на землi, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висiялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. I в кожнiй зморшцi, здавалося Климковi, чаїлася добра лагiдна усмiшка. Перед дядьком двома рiвними рядочками стояли прорезиненi тапочки – великi, й малi, i зовсiм манюнi, на дитину. Видно, вiн був швець i сам їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
– Здалеку йдеш чи тутешнiй?
3 Донбасу я, – сказав Климко.
– А-а! Землячок... По сiль, кажеш?
Климко кивнув.
– А що ж у тебе на сiль?
– Торбинка осьо, – Климко зняв з плеча торбу.
– Нi, – усмiхнувся швець, i кожна його зморшка теж усмiхнулася.
– Я питаю, на що мiняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?
– Такого нема, – зiтхнув Климко, розглядаючи тапочки ("Чи не спробувати вимiнять"?). – Грошi довоєннi є, так за них нiчого не продають. Треба йти в гори, туди, – вiн махнув рукою, – там я й даром наберу. Так же?
– А чого ж босий?
– Щоб легше на ноги... – Климко ледь скривив губи, пробуючи усмiхнутись. – Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви промiняли взувачку на неї? Дрiбнувата, правда...
– Вiзьми примiряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно.
– Бiльшi бери, щоб онуча влiзла, – порадив швець. Климко послухав його, взув бiльшi й заходився розв'язувати торбу.
– Не треба, – сказав швець. – Носи собi, раз уже ти землячок...
Вiн скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички i сказав, огортаючись димом:
– А сiль ти, синок, проминув. Кiлометрiв п'ятдесят зайвих пройшов. Сiль
– це бiла Артемiвська. Чув? (Климко чув i навiть бачив це мiсто здалеку днiв три тому). Так ото бiля нього станцiя така є, називається вона Сiль.
Там сiль. А тут що - крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш... Проминув ти, брат, сiль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли i знемоглися, як пiсля цiлоденної ходьби. Вiн сiв на проломлений дощаний ганок i мовчав, стиснувши долонями щоки.
– Що ж... треба вертатися, – насилу вимовив вiн, похлинувся клубком, що стояв йому в горлi, i закашлявся.
– О, як тебе пробрало. – Швець поклав на плече Климковi велику руку, подзьобану вугiльними скалками, наче покроплену синькою. – Нiчого, не скисай, щось придумаємо.
З-за магазину вихопилося два полiцаї в чорному, з карабiнами за плечима i плоскими нiмецькими багнетами при боцi. Вони пiдiйшли до дiвчини з хусткою i стали.
– Приймись! – сказав один з них, у кубанцi, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Вiн уперся колiньми в тачку, нiби йому не було бiльше дороги, i подивився на дiвчину дуже пильно спiдлоба.
Дiвчина вхопилася за дишель i пiдтягла тачку ближче до магазину. Руки в неї тремтiли.
Полiцаї пройшли повз шевця й Климка, навiть не глянувши на них, i той, що в кубанцi, сказав другому;
– Бачив, яка краля? Може, зараз вiзьмем?
– А куди вона дiнеться? Встигнемо ще. Люди помiж тачками загомонiли:
– Що то воно?
– Полiцаї, хiба не бачиш?
– Так нашi чи нiмцi?
– Турки!
– Ха-ха...
– Цсс...
– Нова власть...
– Новi прихвоснi, – сказав швець, i на нього заозиралися – однi з острахом, iншi – ховаючи посмiшки.
– Щось вони затiвають, – сказав швець до Климка i кивнув головою. – Бач, скiльки їх ононо висипало. Як гусей.
Полiцаї, чоловiк, може, сорок, вервечкою, на однаковiй вiдстанi один вiд одного швидко йшли понад обома парканами.
– Ловитимуть когось...
В рядах принишкли, i вiд цiєї тишi, що настала враз, одрубом, на майданi зробилося моторошно-похмуро. Климко помiтив, що з базару через токовисько спершу поодинцi, далi невеликими гурточками почали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспiхом, нiби вже вiдбазарувалися, потім швидше, швидше... I раптом бiля прилавкiв надривно, страшно серед тиші закричала жiнка: "Ай, що ж це ви робите! Пустiть мою дитину! Пустi-iть!" Все торжище разом схарапудилося, гойднулось – i люди побiгли, збиваючи одне одного, вириваючи з-по мiж плечей свої клунки, вузли, торби...
– А-а-а!... - злинуло над базаром, як багатоголосий стогiн.
А помiж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климковi слово: "Облава!.. Облава!.."
Сiра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Вiн прогнувся, мов гумовий, затрiщав з краю в край i впав. Але на вулицi щiльно, майже один проз один, стояли нiмецькi мотоцикли i грузовики.
Пролунало кiлька автоматних черг – видно було, що стрiляли вгору, – i натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всi боки. В ньому густо синiли полiцайськi шинелi.
– Молоденьких виловлюють, - сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.
Вiн обернувся до дiвчини з хусткою:
– Ти, дочко, йди сiдай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвiте на весь базар.
Дiвчина, блiда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зiбгала хустку тремтячими пальцями i сховала її пiд полу жакетика. Вона сiла мiж Климком та шевцем, затулила обличчя руками i заплакала.
– Цить, – суворо звелiв їй швець. – Сиди собi й годi. Як щур у горах – тихенько.
Посеред майдану з'юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дiвчат i серед них один-однiсiнький, високий, на голову вищий за всiх, блiдолиций юнак. Звiдти було чути плачi. Полiцаї з карабiнами напереваги оточили i повели бранцiв до ворiт. Слiдом за ними, голосячи, пiшло кiлька жiнок з вузликами i торбами за плечима i сивий, без картуза (картуз вiн тримав у руцi) дiдусь на дерев'янiй ступцi. Вiн махав нею швидко, i рукою з картузом у лад ходi своїй вимахував, - певно, боячись вiдстати.
– ...Та тут самi старi, ми вже дивилися, – почув Климко i впiзнав голос полiцая в кубанцi, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарiв. – Де ж це та пташка з квiточками? Казав, давай зразу брати, так нi.
– Ну да, - заперечив йому другий, у синьому картузi, вигнутому на нiмецький манер. – А вона б рейвах пiдняла. Тодi всi розбiглися б.
Дiвчина тоненько заплакала i зашепотiла до шевця:
– Спасiть мене, дядю, спасiть...
– Тихо-тихо-тихо, – швидко сказав їй швець. – Не бiйся...
А Климко висмикнув з торби надiрвану плащ-палатку, розiпнув її в руках так, щоб затулити дiвчину, i став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:
– Якби не надiрвана, то була б довша... Так надiрвана... – а в головi стукотiло: "Хоч би пройшли, хоч би пройшли!"
– Хах! Ось де вона сховалась!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукавi. Та рука взяла дiвчину трьома пальцями за пiдборiддя i пiдштовхнула його вгору. Дiвчина пiдняла голову i дивилася на полiцая повнiсiнькими слiз карими очима.
– Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квiтко, хто тебе обидив, га?
– Не руш дитини, – тихо, але владно сказав швець.
– Ш-шо? – перепитав полiцай, скосивши на нього нахраписто-веселi сiрi очi. – Ш-шо ти промекав?!
– Не руш дитини, кажу, – хрипко вимовив швець.
– Ану встань! – випростався полiцай. Два iншi теж похмуро дивилися на шевця. - Вста-ать, кому сказано!!!
– Немає на що стать, – осмiхнувся швець. Вiн не дивився на полiцая, вiн дивився кудись повз його колiна.
Полiцай коротко, прямо вдарив його п'ятiрнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обiпертись на руки.
Вiн притулив долоню до розсiченої губи, а полiцай одкинув чоботом ковдру i вiдступився на крок, скрививши рота. Пiд шевцем був маленький дерев'яний вiзок на пiдшипникових колiщатах. Поруч лежали двi дерев'янi пiдпихачки – двi дощечки з обшитими шкiрою ручками.
– Шмаркач, – незлостиво промовив з-пiд долонi швець, дивлячись, як i ранiше, мимо полiцая. – Я, щоб тобi тепленько жилося, ноги в шахтi зоставив, а ти мене за це – по зубах...
Полiцай покашляв у стуленi докупи пальцi, потер ними губи, нiби поправляючи скривлений рот, i знову обернувся до дiвчини:
– То тебе що – просить? – сказав крiзь зуби, вхопив її за руку i смикнув на себе.
Дiвчина зойкнула (хустка випала з-пiд поли, розiслалася по землi) i звелася навколiшки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дiвчинi в другу руку i закричав:
– Пустiть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона менi за матiр!!
– Та облиш ти цих старцiв, Стьопа... – сказав третiй полiцай, позиркуючи на людей, якi покидали свої тачки i пiдiйшли ближче.
– Ходiмо. Без одної Химки ярмарок буде.
– Н-нух, – зло видихнув той, що в кубанцi. – Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!.
Полiцаї пiшли через токовисько до порожнiх прилавкiв i скоро зникли за ворiтьми.
– От бачиш – i минулося, – сказав до дiвчини швець, утираючи долонею закривавленi губи.
Дiвчина стояла навколiшки й онiмiло дивилася в хустку, що розiслалася на землi. А Климко мiцно тримав її за руку побiлiлими пальцями, i кашляв, i тремтiв од кашлю. Котрась жiнка подала шевцевi хусточку втертися, але вiн сказав:
– Спасибi, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу – швидше загоїться.
Поспiвчувавши, тихо i злякано оглядаючись, жiнки помалу розiйшлися. Заскрипiли немазанi колеса на тачках, поспiвали сумно до ворiт: який там тепер базар.
Дiвчина враз немов опритомнiла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками i шепотiла, шепотiла плачучи:
– Спасибi вам, дядечку, спасибi, рiдненький... Отак вони вас... через мене... Повiки не забуду... Спаси...
Швець легенько вивiльнив руку.
– Чого ж ти плачеш? Минулося – i цур йому, радiй, що минулося. Далеко тобi ще йти?
– В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасi. А Тут вiйна… Тепер до мами добиваюся...
– I доб'єшся, – лагiдно хмурячи брови, сказав швець.
– Чого ж. Тiльки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб нi лиця, нi очей не було видно. Та серединою мiста не їдь, а глухими вуличками – i на шлях. А там людей багато, з ними веселiш буде. Я тебе на своїй машинi проведу закавулками. Швець усмiхнувся i поторкав долонями шарикопiдшипниковi колiщата.
Дiвчина слухала його i швидко, по-дитячому кивала головою. Тодi обернулася до Климка i винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.
– Спасибi тобi, хлопчику... Я тебе зразу так i злякалася... Тобi, бува, не по дорозi зо мною, нi?
– Менi назад, – сказав Климко, крiзь кашель.
– У Донбас.
– А то й справдi був би моїм братиком... – Дiвчина жалiбно пiдняла брови. – У нас iз мамою нiкого бiльш немає. Жив би в нас...
– Назад менi треба, – сказав Климко.
Повз них тягла тачку якась жiнка у довгому синьому плащi i в калошах на босонiж.
Швець озвався до неї:
– Ти, молодице, хотiла балетки за сiль. То бери.
– Та хотiла, – сказала жiнка i зупинилася з тачкою. – Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п'ять. Нема, чоловiче, борошенця, не взяла.
– Нiчого, якось обiйдуся вже. Давайте за сiль. Тут ось хлопчик, – швець кивнув на Климка, – земляк мiй, забився аж iз Донбасу. Двiстi кiлометрiв пройшов, щоб солi достати. А де ж її тут зараз найдеш?
Жiнка швидко зиркнула на Климка.
– Роздала ж бо я, хазяїне, сiль. Те просить, те: "Дайте, тiтонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю". Жалко дивитися. Склянок, мо', з десяток осталося.
"Десять склянок!" – подумав Климко i уявив купку солi, величеньку таку.
I зашпортався мерщiй у кишенi, добуваючи грошi.
– Дома в мене то ще є, та й багатенько. Солi привезла два мiшечки, як вiйна почалася. А тут – осьо, тiльки на денцi... – Жiнка дiстала з тачки жовтий сировий клуночок.
– Давайте, скiльки є, – сказав швець, – та вибирайте собi взувачку, яка на вас дивиться.
Тодi подумав i додав:
– А може, хлопчик помiг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солi досипали б iще, га?
– Я вам, тiтонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! – Климко похапцем розкрутив дротинку на кишенi i простяг жiнцi всi грошi, дивлячись на неї вгору хворими очима.
Жiнка зажурено подивилася на нього:
– Не треба менi грошей, хлопчику. Я тобi й так насиплю з пiвпуда, а то й бiльше, скiльки донесеш.
I спитала в шевця з надiєю в очах: – Що ж воно оце далi буде, хазяїне?
– А що буде, – одказав швець. – Ось вернуться нашi, пошию вам усiм трьом чобiтки на рипах, на скрипцi заграю чи на баянi... А ви менi пiснi хорошої заспiваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! I вiн посмiхнувся. – Отак i буде. А як же iнакше?
I всi заусмiхалися теж, дивлячись на його веселi зморшки бiля очей i по всьому виду, i над похмуро порожнiм, усипаним смiттям майданом нiби прояснiло. А швець дiстав з-пiд свого вiзка старий речовий мiшок солдатський, поскладав у нього парами тапочки – тi, що зосталися, – ковдру, зав'язав тугенько i накинув лямки на плечi.
– Що ж, рушаймо, одбазарувалися, – сказав вiн. – Ти, дiвчино, паняй за мною, я покажу, де тобi повернути.
Узяв у руки дерев'янi пiдпихачки, дужо обiперся ними об землю i перший, з мiшечком за плечима, покотив до ворiт. Усi рушили за ним.
За ворiтьми швець сказав жiнцi:
– Ви ж пiдмогнiть там хлопчинi. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, крiпися в дорозi, бо вона ж тобi неблизька. Бувай. I помахав Климковi дощечкою-пiдпихачкою.
Вiн, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, – озивалися пiдшипниковi колiщата пiд його вiзком. А дiвчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев'яних колесах.
– Поїхали й ми, тiтонько, – сказав до жiнки Климко. – Разом веселiше буде, еге ж?
– А ти бiдовенький, – завважила жiнка. – Бiдовенький же?
– Не знаю, – знiяковiв Климко.
Вiн узявся за холодну залiзну ручку в дишлi тiтчиної тачки i ще раз, востаннє подивився услiд шевцевi, що котив помалу мережаним тротуаром: iз тiнi в сонце, iз тiнi в сонце... I все глухiше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох...
РОЗДIЛ V
...Перше, що побачив Климко, коли розплющив очi, – велике, рiвно обведене око червоного сонця у вiкнi (воно свiтило, мов крiзь морок), i став пригадувати, де вiн. А пригадавши, спитав:
– Тiтонько, тьотю Марино... Що воно - ранок чи вечiр? Де ви, тiтонько?
– спитав так тихо, що ледве почув свiй голос.
– Тут я, синок, осьо, – тiтка Марина схилилася над ним i поторкала теплими губами його чоло.
– Слава богу! – зрадiла.
– Охолонув лобик. А то ж горiв, як жарина. Ранок зараз, дiтки, сонечко тiльки що зiйшло.
– Довго я спав, тьотю? – спитав Климко.
– Не спав, а в гарячцi був. Без пам'ятi був трохи не три днi. Так тебе тiпало, бiдолагу, що аж пiдкидало на лiжку. Не знали вже, чим i вкривати. Застудився ти дуже...
Климко поворухнувся пiд важкою вкривачкою i сказав:
– Треба йти.
Вiн хотiв пiдвестися, але нi спина, нi шия, нi руки не скорилися йому - тiльки в жар кинуло, i на лобi виступив пiт.
– Лежи, лежи, – придержала його тiтка Марина. – Куди ж ти пiдеш отакий-о немiчний. Пiдчинишся трохи, тодi й пiдеш. Лежи, а я тобi молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стiльцi, їж. Тiльки гляди ж не вставай.
"Три днi!" – Климко вiдчував, що йому запекло в очах, як тодi, в балцi, де вiн дожував останнi крихти вiд Бочонкових сухарiв, i заплющився. Три днi... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо', й бiльше нiж половину, бо назад, iз сiллю, iшов би швидше. Та й нiг уже не треба було б сiдати грiть. Вiн iшов би так, як тодi, коли вони з тiткою вихопилися за Слов'янськ i Климко побачив i впiзнав далеко в полi той курiнь, у якому ночував минулої ночi, а ще далi – станцiю i чепурний виселок, де вiн сидiв пiд парканом та ждав, що горобцi зiб'ють йому двiйко червивих яблук. Отже, вiн вертався додому!
– А нам з вами, тьотю, ще й по дорозi! – сказав тодi Климко i став тягти так завзято i так легко й широко ступав у нових тапочках, хоч вони трошки i хляпали без онуч, що тiтка Марина – так звали жiнку – ледве встигала за ним i дивувалася:
– Де в тебе та й силочка береться, он скiльки пройшовши голодний i холодний.
Климко-бо iз вдячностi до неї розказав, звiдки, чому i як iшов сюди. А надвечiр, уже в Тiтчинiй хатi, його раптом почало так трусити, що й слова не мiг вимовити. Вiн ще встиг помитись у ночвах з лiтеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловiчу сорочку, що пахла, як i дядьковi Кириловi сорочки, простим чорним милом, – i тодi його звалило. Далi вiн чув тiльки, як йому давали пити щось гiрке, а зуби цокотiли об вiнця залiзного кухля...
Климко розплющився. Тiтки Марини в хатi не було. Вiн поскидав iз себе одну за одною всi вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якiсь кофти, дiжурку свою – i встав, спустивши ноги додолу. В хатi було чисто i ясно вiд сонця, веселих вишиваних рушникiв на стiнах та вiд червоних калачикiв i хвастунцiв, що цвiли на лутках у кожному вiкнi. На стiльцi коло лiжка лежала скибка хлiба, намазана смальцем i потрушена зверху сiрою сiллю, та двоє червонобоких яблук. Климко повiльно, стримуючи себе, з'їв хлiб i одне яблуко. "А те хай, – по думав про друге, - у дорогу вiзьму". Вiн побачив на лавi рiвно складену чисту свою одежу, матроску i штани (вилиняли пiсля прання ще дужче, аж побiлiли), устав i вдягся. Потiм накинув дiжурку i вийшов надвiр. Сонце рiзонуло в очi, з них побiгли двi сльозини. Климко витер їх пальцем. У повiтрi пахло садовим димом. Так пахло восени i в їхньому висiлку.
"Листя палять, – подумав Климко. – Треба ж роботу якусь зробити тiтцi, а то тiльки набалакав: i те зроблю, i те..."
Вiн знайшов у сiнях якийсь вiник-деркач i промiв тiчок бiля порога та
вузеньку мiж споришем стежку до хвiртки – так вони замiтали щоосенi i щовесни в шкiльному дворi. Тодi обiйшов тiтчину хату, повисмикував старий цупкий бур'ян попiд призьбою – i хата одразу нiби повищала. Обдивився довкола – що б його ще таке зробити? – i помiтив за хлiвом солом'яний погрiбничок, теж зарослий густим бур'яном. Вiн пiдiйшов до погрiбничка, вхопився обома руками за найдебелiшу гiллясту бур'янину, щоб її вирвати, i раптом почув приглушене пiдземельне: "Ко-ко-ко-ко?!" Заджеркотiли й кури, але тихiше й не так сердито, як пiвень, i теж з-пiд землi. "А-а-а", – здогадався Климко, усмiхаючись, i облишив бур'ян: хай, серед нього не всяк одразу й помiтить погрiбничок. Вiн пiшов у хату, застелив лiжко i сiв перепочити, бо втомився. "А як же оце йти, як i од вiника вхоркався?" – i заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож сили прибуде.
Незабаром повернулася тiтка Марина, весела, рум'я нощока, очi смiються.
В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квiтками по боках, над вiнцями в нього бiлiла шапочка молочної пiни.
– Таки встав? – здивувалася i високо, – ялиночкою пiдняла брови (вона i в дорозi пiднiмала їх так, коли дивувалася). – Ну й меткий! У вас там на шахтах що - всi такi? I в дворi вiн уже, бачу, хазяйнував. Хiба ж можна отакому хворому - i за роботу? Тобi ще лежати та лежати.
– Я пiду, тьотю, – тихо сказав Климко. – Сьогоднi. А то ще один день пропаде...
Тiтка Марина поставила глек з молоком на лаву i подивилася на Климка спершу злякано, потiм обличчя їй жалiбно скривилося, очi набралися слiзьми.
– А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? – спитала вона невпевнено. - Назовсiм. До кого ж тобi туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж - хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб'ється, серед людей же... Я тебе вдягла б як слiд i взула, їсти в мене, хвалити бога, є що - нiмцi до нас тiльки .вряди-годи заскакують, то ще й не обiбрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловiк мiй, з вiйни - хай там його, козака, смерть обминає – житимемо втрьох, будеш нам за рiдного сина... В школу тебе оддамо... Га? – В очах у неї свiтилася надiя i ще щось таке ласкаве, чого Климко не мiг збагнути. Йому тiльки дуже шкода стало тiтки, i вiн сказав:
– Я прийду до вас, тiтонько Марино. Як тiльки не стане в нас голоду, так i прийду або приїду. А зараз треба менi назад, мене там ждуть...
(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ i довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгiрцi, звiдки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за переїзд i Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тодi вони дивляться на дорогу вдвох iз Зульфатом i мовчать, картаючи себе в душi: Зульфат – що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна – що не почула, як вiн пiшов.
Надвечiр вертають онiмiлим у голодному горi висiлком назад до вагової, i їм здається, що там їх уже чекає Климко – усмiхнений, мовчазний i синьоокий. Але його немає...
Климко цього не знав. Вiн знав лише одне: там його ждуть).
Тiтка Марина зiтхнула, витерла долонею очi й сказала вже iншим, стурбованим голосом:
– Сiдай тодi пий молоко, а я тобi клуночок складу, Вона внесла з хатини склянку i налила в неї молока, густого i тепло-пахучого.
– А пiвня, тiтонько, ви краще зарiжте, бо вiн i курей продасть... - сказав Климко.
Тiтка Марина тихо засмiялася i подивилася на нього залюбленими очима:
– Хто тебе й викохав отакого... А що, хiба його чуть?
– Як пiдiйдеш близько, чуть, а з двору нi.
– Вiн у мене й на волi розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у погребi посмирнiшає. От босяцюра! – Тiтка зiтхнула. – Я не хотiла тобi зразу казати, думала ж, зостанешся... Нiмцi товарний поїзд учора пустили в Донбас, до Єнакiєвого чи до Горлiвки, точно не знаю. А сьогоднi ввечерi ще один пiде. З нашої станцiї. (Климковi стало важко дихати – так стисло в грудях.)
– Це менi той чоловiк, де я молоко брала, сказав. Вiн перед вiйною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть, не пiдеш – корову заберем. Може, вiн пiдсобить тобi сiсти, як перегомонiти з ним, га? – I сама ж собi вiдповiла: – Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч до полудня поспи – здоровiший будеш. Пiду я в печi розтоплять. Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянцi поменшало на третину. Подумав, подумав – i долив її водою з кухля, що стояв на столi.
Потiм ще надпив i ще раз долив, i ще... Поки стало не молоко, а синя бурдичка.
– Що то ти робиш? – почув вiн i пiдняв голову: в хатинних дверях стояла тiтка Марина.
– Доливаю... – винувато сказав Климко. -
– Водою?!
Климко опустив очi й кивнув.
– Менi, тiтонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, – сказав тихо.
– Може, довезу...
– То й вiзьмеш! Спарю – i вiзьмеш! Смiливо пий, я ще дiстану.
Вона вернулася в хатину i голосно зiтхнула там.
А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й лiг. Вiн дивився у вiкно й ждав полудня, аж доки й заснув.
Було вже поночi. На станцiї анi вогника, анi голосу людського. Тiльки паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кидає негустi iскри в захмарене небо. (…)
(…) З кiнця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно ближчало. А коли порiвнялося з будкою, де сидiв Климко, стихло, зарипiла черепашка пiд. ногами, i Климко почув шепiт тiтки Марини:
– А порожнi вагони є, Гнатовичу?
– Вони всi порожнi, – одказав їй хрипкий старечий голос. – Веди свого пасажира до другого з кiнця, там уже є люди. Та й чисто: з-пiд лiсу вагон.
Тiльки дверi тихо одчиняйте. (…)
(…) Тiтка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцiлувала Климка, зросивши слiзьми йому щоки, i зашепотiла гаряче:
– Прощай, синочку... Так хотiлося менi тебе зоставити в себе, такий ти менi любий став, як iшли тодi з города, як хворiв, – серця б тобi увiрвала... Приїжджай... Пiшки не йди – далеко... А приїжджай...
– Я не забуду вас, тьотю Марино, – надломленим голосом сказав Климко.
– Я... спасибi вам... я приїду... Чесне слово!
Паровоз тоненько свиснув. Тiтка ще раз поцiлувала Климка, шепочучи щось сама собi, i поїзд, брякнувши буферами, рушив. (…)
(…) Вiн прокинувся вiд гучного гуркоту дверей. I не зразу розгледiв на тлi сiрого дощового неба нiмця у вагонi, що стояв простоволосий, без зброї, у довгих по самi лiктi шкiряних рукавицях. Нiмець обвiв лiхтариком усi кутки, помовчав, розставивши ноги i згасивши лiхтарик, i раптом крикнув, як вистрiлив:
– Гераус!!!
Першим пiшов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик i невеличкий вузлик. Нiмець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спiдлоба. Коли дядько пiдiйшов близько, нiмець вiдкинувся плечима назад, обкрутнувся на однiй нозi, а другою з усього маху вдарив старого вище колiн. Дядько охнув i сторчма випав з вагона. Нiмець знову став у попередню позу i ждав жiнок. Климко попробував одчинити свої дверi, але вони не подавалися, видно, намокли за нiч пiд дощем. Зойкнула жiнка, закричала друга, третя... Нiмець бив їх так само, як i старого, – мовчки, iз усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима i пiшов до дверей. Вiн помiтив, що нiмець б'є лише правою ногою, i хотів проскочити злiва вiд нього. Нiмець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив з нього очей. Не дiйшовши до дверей крокiв три, вiн зiгнувся калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи влiво од нiмця i разом з клункам полетiв з вагона, перекинувся в повiтрi й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Нiмець таки достав його вже на льоту кулаком у груди...
Климко спробував пiдвестися, але в грудях i в колiнi так заболiло, що вiн застогнав i поповзом, ковзаючи лiктем по грязюцi й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжi. Бiля переднього пасажирського вагона стояв гурт нiмцiв. Вони курили й реготалися. Коли до них пiдiйшов той, що викидав, гурт обступив його i зареготав ще дужче.
Скоро поїзд рушив.
Климко розтер груди й колiно. "Добре, що тiтонька Марина дала штани, хоч були вони й великi, а то живого мiсця на ногах не зосталося б", - подумав вiн, пiдвiвся i видерся на насип. Недалеко, кiлометрiв за три, вiн побачив станцiю i впiзнав її: то було Дебальцеве!
Тепер йому лишалося пройти кiлометрiв шiстдесят. Климко повернув за акацiєву посадку i побачив неподалiк у степу старого з кошиком та жiнок з мiшками за плечима. Вони посувалися помалу i дуже горбилися. Климко пiшов слiдом за ними.
А мокрий степ гiрко пах полином i тихо шумiв од вiтру. Низько над ним сунули хмари.
РОЗДIЛ VI
Другого дня Климко пiдходив до своєї станцiї. Було ясне пiсля дощу надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у кожнiй росинi.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi своєю ношею.
Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев'язав пополам i нiс по черзi то на одному, то на другому плечi.
В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов, напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн, виселок, мрiє крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями великий залiзний бак зваленої водокачки, звиваються димки по нiмому териконовi – порода горить.
У висiлку теж деiнде курять негустi дими з димарiв i тануть над посадкою.
Дома, дома!.. Уже дома.
Вiн не пiде висiлком, нi. На переїздi вiн зверне лiворуч i колiєю, мимо станцiї, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до вагової. Постукає тихенько в дверi... "Хто там? – спитає Наталя Миколаївна. – Заходьте, будь ласка"...
Климко усмiхнувся i, сам того не помiчаючи, пiшов швидше. Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат.
"Невже знову iталiйцi?" – подумав Климко.
Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як їх витрощили до одної?
Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула.
I тут Климко побачив, що вiд переїзду назустрiч йому бiжить якийсь чоловiк – босий, у солдатському галiфе з розв'язаними поворозками i в гiмнастерцi без ремiняки.
Вiн бiг i весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк.
I тодi Климко все зрозумiв.
– Туди, дядю, бiжiть! – закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд себе. – Туди! Там балка!..
Вiд переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями.
Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав.
А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль...
– Климка-а-а! Кли-и-мка-а! – почув Климко з гарячої пiтьми i нiчого вже бiльше не чув.
Вiд переїзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.