Тема: картини тяжких випробувань, що спіткали Климка та інших людей під час Другої світової війни.
Ідея: засудження війни, уславлення самовідданості, доброти, чуйності, мужності.
З автобіографії Григора Тютюнника
Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі – батько плотникував, косив, пиляв.., нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах – полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан. У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав.
… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах... У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно.
…Після того, як батька забрали в тюрму в 1937 р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, – мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу.
…1938 року віддали мене в український перший клас, який нараховував сім учнів. Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942–1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері.
До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину… Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, – голод як-не-як.
Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні… А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідна моя тьотя з грудною сестричкою. Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей…
У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.
… Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому!
…Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів – важко було, а тут ще й з «коханням не повезло»...
...Пішов я та й завербувався у Донбас – край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.
…В листопаді 51-го року – армія. Владивосток... Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо – обточував колеса – і вчився. А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.
В 1961 році написав першу новелу «В сумерках», і «Крестьянка» її надрукувала. По тому, як умер Григорій (старший брат, український письменник Григорій Тютюнник), я знову взявся за писанину, але вже українською мовою.
...Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!..
Про ідею своєї повісті «Климко» письменник сказав так: «...Самовідданість. Вона єдина позбавлена егоїстичних підвалин. Особливо самовідданість тиха, негероїчна. Це і подобалося мені в Климкові. Це – моя найлагідніша думка в світі, найлагідніший мій біль... Я не хотів би, щоб хтось маленький – підліток чи юнак – ішов по світлій своїй, але розореній землі, не хотів би, щоб хтось питав: «Тьотю, можна у вас водички напитись?» А вона тягне воду з колодязя, дивиться сумними очима на хлопчика і каже: «Та тобі, мабуть, не водички хочеться, синку, а їсти. Зайди, у нас нічого такого нема, а картопля є» . Потім у дорогу вона ще й вузлика зав’язала з картопелькою. Оцим людям, що так близько, на відстані серця, відчувають горе всього народу, я кланяюся сьогодні і присвячую їм найкращі свої почуття...».
Персонажі повісті:
- Климко – головний герой твору. «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину»; «…завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш»; «Це була найбільша радість Климка – покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,– гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”»; «Доглядати за собою – зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину – він умів і сам»; «Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!»; Климко – вчительці Наталі Миколаївні: «Не треба вам нічого промінювати, а переходьте – це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,– переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…»; Климко – Зульфату: «Що, в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…»; «Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть»; «А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину…»; «Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!»; Тітка Марина – Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний»; «Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово!»; «– Я не забуду вас, тьотю Марино, – надломленим голосом сказав Климко. – Я… спасибі вам… я приїду… Чесне слово!»; Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги»; «Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав».
- Дядько Кирило. Дядько Кирило носив «…шкіряного картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до чергової зміни»; «Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза»; «На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білими молоточками»; Для Климка спогади про дядька були найщасливішими: «…було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи й дві, а дядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято... Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав його за руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки – смугасту "Ракову шийку"... Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присідав біля нього навпочіпки і казав: – Біжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами. Очі в нього були усміхнено-печальні – він ніколи не усміхався ними весело, – а біляве хвилясте волосся світилося на сонці шовком».
- Зуфальт – шкільний друг Климка. «Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш»; «Прибіг захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра»; «Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову»; «Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на мить заплющилися (так він робив завжди, коли йому треба було поміркувати) і враз гаряче зблиснули»; «Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці».
- Вчителька Наталія Миколаївна з донькою Олею. «Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла»; «Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками».
- Гарєєв – дідусь Зульфата, працював у пекарні. «…низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях».
- Дід Бочонок. «…так звала аптекаря вся дітвора у висілку й на станції – цілими днями, навіть у неділю, просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно через вікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і його теж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнісінький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару – в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпущених вусів: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко!" І знову реготав, причому живіт йому здіймався, мов велика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теж двигтіли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякі немочі, і він одказував поважно: "Куальцексс, куальцексс приймайте, мій друже". Або: "Авспіріні, авспіріні пийте, моя ласко. Тричі на день по одній пігулці. Крейди не шкода!"»; «Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка на стілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишені широченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі: – Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони – безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусі в поміч, та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогу дам»; «На прощання він поцілував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку і став умочати її в кожне око по черзі...».
- Бочончиха – дружина аптекаря. «… його жінка, – худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски із святковим їстивом на стіл, а кидає їх, на що дід Бочонок тільки прикахикував і йорзався на стільці, проте мовчав»; Вона жаліє миску борщу для Климка: «… несла поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачинилася на кухні. – Я не голодний, – сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ. – Їж, – попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. – Ти на бабу не дивись. Вона така і є».
- Тітка Марина. «…жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж»; Тітка Марина – Климку: «Куди ж ти підеш отакий-о немічний. Підчинишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а я тобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стільці, їж. Тільки гляди ж не вставай»; «Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’я нощока, очі сміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни»; «А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? – спитала вона невпевнено. – Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж – хворе хлопченя… А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же… Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити бога, є що – німці до нас тільки .вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни – хай там його, козака, смерть обминає – жити мемо втрьох, будеш нам за рідного сина… В школу тебе оддамо… Га? – В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки…»; «Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче: – Прощай, синочку… Так хотілося мені тебе зостави ти в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, – серця б тобі увірвала… Приїжджай… Пішки не йди – далеко… А приїжджай…».
- Дівчина з хусткою. «Біля крайньої тачки на дерев'яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка – велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця»; «Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика».
- Швець – дядько-інвалід. «Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки – великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав»; «Поліцай коротко, прямо вдарив його п'ятірнею в обличчя. Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обіпертись на руки. Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев'яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев'яні підпихачки – дві дощечки з обшитими шкірою ручками».
Климко жив разом із дядьком Кирилом, відколи осиротів. «Жили вони в залізничному бараку біля шляхів», дядько Кирило працював і в денні, і в нічні зміни. Приходив дядько несподівано, із залізною скринькою для ключів від паровоза в руках, у якому приносив гостинці Климку. Прийшовши з роботи, він довго «вмивався над великим мідним тазом» і безрезультатно намагався відмити руки від мазуту. Потім питав у Климка, як той жив без нього, перевіряв уроки.
Це було найбільшою радістю для Климка: покласти перед дядьком акуратно списані зошити, а самому взятися за прибирання: винести таз із мазутною водою, витерти підлогу... налити йому супу, який сам зварив...
Климко вчився добре, допомагав дядькові Кирилу по господарству. Ночувати він не боявся: «барак майже ніколи не спав відразу весь», у ньому жило багато людей. Ночами у вікно Климка зі станції світили різнокольорові вогні – це були казкові, найщасливіші в житті Климка ночі.
Почалася війна. У сусідній із паровозом вагон для вугілля потрапила бомба – дядька «вуглем побило». Після похорону Климка хотіла взяти до себе тітка – їхня добра знайома, але хлопець відмовився: подбати про себе він міг і сам.
Другого дня до Климка в барак прийшов дід Бочонок – станційний аптекар, давній приятель дядька Кирила – сивий, вусатий, кругло-товстий, як справжня барильце, у широких смугастих штанях, у довгій синій сорочці, підперезаної шовковим поясом, у жовтих черевиках. Він дав хлопцеві пачку старих грошей, які знецінилися, але на них ще можна було щось купити. Потім порадив піти до найближчого села і стати помічником у якоїсь бабусі, щоб пережити «лиху годину». Климко відмовився: на станції він отримує дядьків пайок, тож жити можна.
Хлопчик думав, що восени піде до школи, але німецькі літаки розбомбили станцію: згоріли і депо, і шахта, і барак, де жив Климко. Климко залишився, у чому був: у коротких штанцях, старій матросці та в куртці дядька, просоченій мазутом. Жити Климко став у старій ваговій кімнаті, що опалювалася залізною пічкою. Облаштуватись йому допоміг Зульфат Гарєєв – шкільний друг Климка, смаглявий, з чорними коротко стриженим волоссям нижчий за нього на цілу голову, але сильний хлопчик. Він жив з дідусем. Зульфат вивів щурів, які бігали ночами по ваговій й заважали спати, допоміг роздобути ліжко та настелити на нього сіно. Потім хлопці вкрили тирсою підлогу, щоб було тепліше. Відсвяткували новосілля картоплею в мундирі та старим солоним салом – «це було справжнє свято!..» Климко з другом щодня навідувалися до дідуся Зульфата, щоб допомогти йому по господарству, а жили вдвох у ваговій.
Коли на станцію прийшли окупанти (в основному це були італійські солдати) – настав голод. На базарному майдані люди з ранку до вечора міняли речі на їжу.Тут Климко із Зульфатом побачили Наталю Миколаївну – вчительку молодших класів, у якої вони навчалися. Вона стояла трохи осторонь, маленька, бліда й пригортала до грудей новонароджену донечку. Вчителька прийшла на базар, щоб виміняти на їжу свою ошатну рожеву сукню, яку одягала тільки у свята.
Наталя Миколаївна жила в кімнатці при школі, а коли італійці розгромили її, вчительці жити стало ніде. Климко та Зульфат запросили її до себе у вагову і визвались допомагати доглядати маленьку. Дідусь Зульфата влаштував так, що для годування новонародженої у його знайомих можна було брати молоко, бо у Наталі Миколаївни воно зникло.
У цей тяжкий час високо цінувалася сіль. На неї можна було виміняти «всяке добро». Ось і вирішив Климко, що піде в далеке місто Слов'янськ, неподалік якого, «прямо на землі, лежала брилами сіль – бери скільки занесеш». А Зульфат залишиться допомагати Наталії Миколаївні та своєму дідусеві.
Климко прокинувся рано, залишив вчительці записку: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам все розповість. Я скоро повернусь. Клим». Дружина діда Бочонка, «худа, зла і скупа» жінка, виділила Климу на дорогу сухарів. Діду було шкода хлопчика й соромно за дружину, він журився, що в Климка немає взуття, а його черевики дуже завеликі.
Перший сухар Климко з'їв, коли відійшов від станції на 25 кілометрів. Сухарі виявилися червиві. Довелося виколупувати дрібних білих черв'яків соломинкою. Але найстрашніше сталося, коли Климко, відпочивши, спробував підвестися й упав: так утомилися ноги.
Їх ніби забрало. Як не встане – впаде. Клим злякався, почав розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «А ну йдіть! Ану йдіть мені зараз же!»
Так було після кожного перепочинку. Хлопчик ішов босий, ноги дуже мерзли. Ночував де доведеться. Одного разу, прокинувшись у стозі соломи, Климко побачив низку німецьких возів. Останній віз зупинився навпроти стогу, у якому він ховався. Літній солдат хотів набрати соломи, побачив Климка і наставив на нього карабін. Хлопчик показав, що він беззбройний. Солдат (це був чех) з жалем подивився на замерзлого, брудного Климка, щось пробурмотів, а потім приніс хлопцеві плащ-намет, трохи сухого печива та коробочку солі.
Хлопчик йшов восьму добу. З кожним днем йти йому було важче. Закінчувався вересень, було холодно та голодно. Незабаром він підійшов до картопляної грядки, на якій ще тліло багаття: хтось нещодавно пік картоплю. Климко знайшов у пригаслому вогнищі дві картоплини, що обуглились, і тоді відчув, як насправді він хоче їсти – аж сльози виступили на очах. З'ївши знайдені картоплини, він назбирав ще 57. У яру випив води з струмка і пішов далі.
Нарешті побачив велике місто. Климко вирішив заночувати недалеко від нього у курені на кавуновому полі, бо у самому місті зупинитися не наважився. Наївся маленьких холодних кавунів, довго не міг заснути від холоду – від нього не рятував навіть плащ-намет. На ранок хлопчик почав сильно кашляти. Він відірвав від плащ-намета два шматки матерії і обернув ними ноги, підстеливши під стопи соломи.
У місті Климко зайшов на базар. Тут також міняли різні речі на їжу. Гроші нікому не були потрібні. Хлопчик побачив капці, вирішив виміняти їх на картоплю, але швець – безногий колишній шахтар, дізнавшись, що Климко йде по сіль з Донбасу, дав йому капці без оплати. Від шевця Климко дізнався, що пройшов зайвих 50 кілометрів, і засмутився.
Аж раптом на базарі почалася облава: поліцаї ловили молодих людей для роботи в Німеччині. Швець і Климко врятували від поліцаїв дівчину, яка поверталася до свого рідного села, до матері. Дівчина запропонувала Климку йти з нею, стати їй братиком. Але хлопчик відмовився – він знав, що на нього чекають на станції, у ваговій. Швець підказав дівчині, як краще дістатися рідного села й познайомив Климка з жінкою, яка мала сіль. Ця жінка – тіточка Марина, отримала від шевця капці і пообіцяла дати хлопчику солі стільки, скільки той зможе забрати. Тож вони пішли разом додому до тітки Марини, і там вона зрозуміла, що Климко захворів.
Три дні хлопець горів від високої температури, а, потім ще слабкий, підвівся і намагався допомагати тьоті Марині по господарству. Вона вмовляла його відлежатися, хотіла, щоб хлопчик повністю одужав, давала ліки і напувала молоком. Це молоко Клим потай від тітки розбавляв водою, щоб було більше. Марина побачила і заборонила так робити, сказала, що достане молока ще, скільки Клим захоче. Хлопець дуже шкодував, що через хворобу пропустив цілих три дні, за які міг би пройти майже половину шляху, і рвався в дорогу.
Жінка пропонувала залишитись і бути їй сином, але Климко «знав лише одне: там на нього чекають». Хлопчик пообіцяв добрій тітці Марині, що при нагоді обов’язково приїде до неї в гості. Вона домовилася з начальником станції, щоб Климко потай від німців доїхав додому з іншими супутниками в останньому вагоні товарного поїзда. За 60 кілометрів від своєї станції у вагоні з'явився німець й вигнав усіх, побивши кожного. Дісталося і Климку.
Вже наступного дня хлопчик підходив до рідної станції і раптом побачив, як звідти біжить солдат. За ним гналися двоє у чорному. Климко все зрозумів і закричав солдатові, щоб той тікав у яр, де можна було сховатися. І тут вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, що перед очима попливли помаранчеві плями. Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль...
– Климка-а-а! Кли-и-мка-а! – почув Климко з гарячої пiтьми i нiчого вже бiльше не чув.
Вiд переїзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.