Тема: картини тяжких випробувань, що спіткали Климка та інших людей під час Другої світової війни.
Ідея: засудження війни, уславлення самовідданості, доброти, чуйності, мужності.
З автобіографії Григора Тютюнника
Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі – батько плотникував, косив, пиляв.., нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах – полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан. У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав.
… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах... У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно.
…Після того, як батька забрали в тюрму в 1937 р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, – мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу.
…1938 року віддали мене в український перший клас, який нараховував сім учнів. Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942–1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері.
До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину… Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, – голод як-не-як.
Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні… А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідна моя тьотя з грудною сестричкою. Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей…
У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.
… Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому!
…Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів – важко було, а тут ще й з «коханням не повезло»...
...Пішов я та й завербувався у Донбас – край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.
…В листопаді 51-го року – армія. Владивосток... Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо – обточував колеса – і вчився. А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.
В 1961 році написав першу новелу «В сумерках», і «Крестьянка» її надрукувала. По тому, як умер Григорій (старший брат, український письменник Григорій Тютюнник), я знову взявся за писанину, але вже українською мовою.
...Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!..
Про ідею своєї повісті «Климко» письменник сказав так: «...Самовідданість. Вона єдина позбавлена егоїстичних підвалин. Особливо самовідданість тиха, негероїчна. Це і подобалося мені в Климкові. Це – моя найлагідніша думка в світі, найлагідніший мій біль... Я не хотів би, щоб хтось маленький – підліток чи юнак – ішов по світлій своїй, але розореній землі, не хотів би, щоб хтось питав: «Тьотю, можна у вас водички напитись?» А вона тягне воду з колодязя, дивиться сумними очима на хлопчика і каже: «Та тобі, мабуть, не водички хочеться, синку, а їсти. Зайди, у нас нічого такого нема, а картопля є» . Потім у дорогу вона ще й вузлика зав’язала з картопелькою. Оцим людям, що так близько, на відстані серця, відчувають горе всього народу, я кланяюся сьогодні і присвячую їм найкращі свої почуття...».
Персонажі повісті:
- Климко – головний герой твору. «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину»; «…завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш»; «Це була найбільша радість Климка – покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,– гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”»; «Доглядати за собою – зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину – він умів і сам»; «Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!»; Климко – вчительці Наталі Миколаївні: «Не треба вам нічого промінювати, а переходьте – це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,– переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…»; Климко – Зульфату: «Що, в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…»; «Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть»; «А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину…»; «Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!»; Тітка Марина – Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний»; «Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово!»; «– Я не забуду вас, тьотю Марино, – надломленим голосом сказав Климко. – Я… спасибі вам… я приїду… Чесне слово!»; Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги»; «Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав».
- Дядько Кирило. Дядько Кирило носив «…шкіряного картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до чергової зміни»; «Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза»; «На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білими молоточками»; Для Климка спогади про дядька були найщасливішими: «…було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи й дві, а дядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято... Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав його за руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки – смугасту "Ракову шийку"... Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присідав біля нього навпочіпки і казав: – Біжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами. Очі в нього були усміхнено-печальні – він ніколи не усміхався ними весело, – а біляве хвилясте волосся світилося на сонці шовком».
- Зуфальт – шкільний друг Климка. «Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш»; «Прибіг захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра»; «Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову»; «Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на мить заплющилися (так він робив завжди, коли йому треба було поміркувати) і враз гаряче зблиснули»; «Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці».
- Вчителька Наталія Миколаївна з донькою Олею. «Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла»; «Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками».
- Гарєєв – дідусь Зульфата, працював у пекарні. «…низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях».
- Дід Бочонок. «…так звала аптекаря вся дітвора у висілку й на станції – цілими днями, навіть у неділю, просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно через вікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і його теж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнісінький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару – в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпущених вусів: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко!" І знову реготав, причому живіт йому здіймався, мов велика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теж двигтіли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякі немочі, і він одказував поважно: "Куальцексс, куальцексс приймайте, мій друже". Або: "Авспіріні, авспіріні пийте, моя ласко. Тричі на день по одній пігулці. Крейди не шкода!"»; «Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка на стілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишені широченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі: – Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони – безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусі в поміч, та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогу дам»; «На прощання він поцілував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку і став умочати її в кожне око по черзі...».
- Бочончиха – дружина аптекаря. «… його жінка, – худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски із святковим їстивом на стіл, а кидає їх, на що дід Бочонок тільки прикахикував і йорзався на стільці, проте мовчав»; Вона жаліє миску борщу для Климка: «… несла поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачинилася на кухні. – Я не голодний, – сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ. – Їж, – попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. – Ти на бабу не дивись. Вона така і є».
- Тітка Марина. «…жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж»; Тітка Марина – Климку: «Куди ж ти підеш отакий-о немічний. Підчинишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а я тобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стільці, їж. Тільки гляди ж не вставай»; «Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’я нощока, очі сміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни»; «А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? – спитала вона невпевнено. – Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж – хворе хлопченя… А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же… Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити бога, є що – німці до нас тільки .вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни – хай там його, козака, смерть обминає – жити мемо втрьох, будеш нам за рідного сина… В школу тебе оддамо… Га? – В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки…»; «Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче: – Прощай, синочку… Так хотілося мені тебе зостави ти в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, – серця б тобі увірвала… Приїжджай… Пішки не йди – далеко… А приїжджай…».
- Дівчина з хусткою. «Біля крайньої тачки на дерев'яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка – велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця»; «Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика».
- Швець – дядько-інвалід. «Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки – великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав»; «Поліцай коротко, прямо вдарив його п'ятірнею в обличчя. Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обіпертись на руки. Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев'яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев'яні підпихачки – дві дощечки з обшитими шкірою ручками».
Климко, відколи осиротів, жив разом із дядьком Кирилом – машиністом паровоза. Повертаючись зі зміни, дядько завжди приносив гостинці й розпитував Климка, чи вивчив він уроки.
Климко вчився добре, допомагав дядькові по господарству. Ночами у вікно Климка зі станції світили різнокольорові вогні – це були казкові, найщасливіші в житті Климка ночі.
Почалася війна. У сусідній із паровозом вагон влучила бомба – дядька разом з товаришами по роботі «вуглем побило». Климка хотіла взяти до себе тітка – їхня добра знайома, але хлопець відмовився: подбати про себе він міг і сам.
Другого дня до Климка прийшов дід Бочонок – станційний аптекар, давній приятель дядька Кирила. Він дав хлопцеві пачку старих грошей, які знецінилися, але на них ще можна було щось купити. Потім порадив піти до найближчого села і стати помічником у якоїсь бабусі, щоб пережити «лиху годину». Климко відмовився: на станції він отримує дядьків пайок, тож жити можна.
Хлопчик думав, що восени піде до школи, але німецькі літаки розбомбили станцію: згоріли і депо, і шахта, і барак, де жив Климко. Климко залишився, у чому був: у коротких штанцях, старій матросці та в куртці дядька, просоченій мазутом.
Жити Климко став у старій ваговій кімнаті. Йому допоміг облаштуватися шкільний друг – Зульфат Гарєєв, який жив з дідусем. Відсвяткували новосілля картоплею в мундирі та старим солоним салом – «це було справжнє свято!..»
Коли на станцію прийшли окупанти (в основному це були італійські солдати) й позабирали у містян майже все їстівне, – настав голод. На базарі люди міняли речі на їжу. Там Климко із Зульфатом побачили свою вчительку Наталю Миколаївну з маленькою донечкою. Учителька прийшла на базар, щоб виміняти на їжу свою ошатну сукню, яку одягала тільки у свята.
Наталі Миколаївні не було де жити, бо німці розгромили школу, а разом з нею і кімнатку при школі, де вона жила раніше. Климко та Зульфат запросили її жити до себе у вагову, принесли для дитини колиску, а дідусь Зульфата допоміг добувати молоко для маленької.
У цей тяжкий час високо цінувалася сіль. На неї можна було виміняти «всяке добро». Климко вирішив піти в далеке місто Слов'янськ, неподалік якого, «прямо на землі, лежала брилами сіль – бери скільки занесеш». А Зульфат залишиться допомагати Наталії Миколаївні та своєму дідусеві.
Дружина аптекаря – діда Бочонка, «худа, зла і скупа» жінка, виділила Климу на дорогу червивих сухарів. Діду було шкода хлопчика й соромно за дружину, він журився, що в Климка немає взуття, а його черевики для хлопця дуже завеликі…
Коли Клим відійшов від станції на 25 кілометрів, він сів перепочити. А коли спробував підвестися – упав: так утомилися ноги. Хлопець злякався, почав розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «А ну йдіть! Ану йдіть мені зараз же!» І так було після кожного перепочинку.
Климко ішов босий, ночував де доведеться. Одного разу, прокинувшись у стозі соломи, побачив низку німецьких возів. Останній віз зупинився навпроти копиці. Літній солдат хотів набрати соломи, побачив Климка і наставив на нього карабін. Хлопчик показав, що він беззбройний. Солдат (це був чех) з жалем подивився на замерзлого, брудного Климка, щось пробурмотів, а потім приніс хлопцеві плащ-намет, трохи сухого печива та коробочку солі.
Хлопчик ішов восьму добу. З кожним днем йти йому було важче. Закінчувався вересень, було холодно та голодно. Незабаром він підійшов до картопляної грядки, на якій ще тліло багаття: хтось нещодавно пік картоплю. Климко знайшов у пригаслому вогнищі дві картоплини, що обуглилися, і тоді відчув, як насправді він хоче їсти – аж сльози виступили на очах. З'ївши знайдені картоплини, він назбирав ще 57. У яру випив води з струмка і пішов далі.
Нарешті побачив велике місто й вирішив заночувати недалеко від нього у курені на кавуновому полі. Наївся маленьких холодних кавунів, довго не міг заснути від холоду – від нього не рятував навіть плащ-намет. На ранок хлопчик почав сильно кашляти. У місті Климко зайшов на базар, де також міняли різні речі на їжу. Гроші нікому не були потрібні. Хлопчик побачив капці, вирішив виміняти їх на картоплю, але швець – безногий колишній шахтар, дізнавшись, що Климко йде по сіль з Донбасу, дав йому капці без оплати. Від нього хлопець дізнався, що пройшов зайвих 50 кілометрів, і засмутився.
Швець і Климко врятували дівчину від облави. Вона запропонувала Климку стати їй братиком і йти разом до її матері. Хлопчик відмовився – він знав, що на нього чекають на станції у ваговій. Швець познайомив Климка з жінкою, яка мала сіль. Ця жінка – тіточка Марина, отримала від шевця капці і пообіцяла дати хлопчику солі стільки, скільки той зможе забрати. Тож він пішов додому до тітки Марини, а там вона зрозуміла, що Климко захворів.
Три дні хлопець горів від високої температури, а потім, ще слабкий, підвівся і намагався допомагати тьоті Марині по господарству. Клим дуже шкодував, що через хворобу пропустив цілих три дні, за які міг би пройти майже половину шляху.
Жінка пропонувала залишитись і бути їй сином, але Климко «знав лише одне: там на нього чекають». Тоді вона домовилася з начальником станції, щоб Климко потай від німців доїхав додому з іншими супутниками в останньому вагоні товарного поїзда. За 60 кілометрів від рідної станції у вагон зайшов німець й вигнав усіх, побивши кожного. Дісталося і Климку.
Наступного дня хлопчик підходив до рідної станції і побачив, як від неї біжить солдат. За ним женуться двоє у чорному. Климко все зрозумів і закричав солдатові, щоб той тікав до яру. Вдарила автоматна черга. Климка штовхнуло в груди й обпекло. Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль...
– Климка-а-а! Кли-и-мка-а! – почув Климко з гарячої пiтьми i нiчого вже бiльше не чув.
Вiд переїзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.