Тема: історія про любов, шляхетність, про повагу до людини навіть тоді, коли вона переможена.
Ідея: возвеличення ролі гуманізму у розвитку людства і духовності кожної людини.
Про автора та історію написання твору
Любов Пономаренко народилася 25 травня 1955 року на Чернігівщині. Батьки дівчинки – сільські учителі – рано прищепили їй любов до рідного слова й читання, заохочували потяг до творчості, й у дванадцять років вона почала друкувати свої поетичні спроби в районній та обласній пресі, а в шістнадцять років – у колективній збірці «Барвиста планета».
Після закінчення школи вчилася на філологічному факультеті Ніжинського педагогічного інституту, працювала вчителькою в рідному селі, а згодом захопилася журналістикою. Знайомство з відомими українськими письменниками Володимиром Дроздом та Анатолієм Дімаровим стали визначальними у творчому житті Пономаренко. В. Дрозд порадив їй писати прозу, звернувши увагу на те, що у віршах початкуючої авторки були точність деталі, психологізм та сюжет. Десь за тиждень після цієї розмови, вона принесла йому три новели. Усі вони увійшли в першу збірку оповідань молодої письменниці «Тільки світу» (1984 р.) без жодного редакторського втручання.
З того часу нові твори Любові Пономаренко викликають найширший резонанс і в Україні, і за її межами. Мабуть тому, що їй «імпонує герой – творець, цілісна особистість...», а у творах звучить питання: «Чи не час згадати про благородство?». Зокрема про свою новелу «Гер переможений» вона говорить так: « “Гер переможений” – оповідання про любов до людини. Добра людина заслуговує поваги навіть тоді, коли щогли її корабля повержені, а прапори спалені. Дорослі зрозуміли це і простили німцеві... А діти… сироти і напівсироти, голодні, виснажені лихоліттям, обкрадені й скривджені війною мали на когось спрямувати свій гнів. Хоча б на того, хто не може себе захистити, на того, хто їх любить. В місті Гребінка на Полтавщині, де я живу і працюю, чимало будинків, які спорудили після війни полонені німці. Це й надихнуло мене написати оповідання «Гер переможений».
Літературознавець Петро Кононенко відзначає: «Любов Пономаренко дає читачам незаперечно новаторські твори, вершинні не лише у її творчості, а й в українській прозі загалом». А українська письменниця й поетеса Оксана Забужко якось у захваті написала: «Відкрила для себе Любов Пономаренко – гіперобдаровану письменницю…»
Розповідь-спогад ведеться від першої особи – дівчинки, що пережила лихоліття війни
Після закінчення Другої світової війни групи полонених німців задіяли на будівельних роботах у зруйнованих кварталах міста. Вони були понурі, неговірки, працювали з любов’ю та розпачем, бо не любили будинки, які мали тут поставити. Але тільки-но зводився фундамент нового дому, як цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м'язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім.
Мешканці міста вже не сердилися на полонених німців. Вдови навіть жаліли їх, коли вони показували фотокартки своїх дружин та дітей. Часом жінки приносили їм щось із старого одягу або варену картоплю, на що ті всміхалися й ґречно дякували.
У Фрідріха – одного з цих німців, теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, яку він часто показував нам, дітям. Але ми, знедолені війною і втраченим дитинством, у відповідь мстиво топтали грядку з нагідками, яку він плекав з ранньої весни, і ставили зв’язаний з паличок хрест.
Цей німець до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Його звільнили від важкої роботи – Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли. Це були сонця і квіти, які він чіпляв понад вікнами другого поверху. Самотні жінки навіть сплакували, подовгу роздивляючись їх.
Охоронець дозволяв Фрідріху в робочий час відпочивати – лежати під стіною. А одного ранку його знайшли під стіною барака мертвим. Він наклав на себе руки – повісився. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Якось посеред грудня я сиділа на підвіконні у кімнаті нового будинку, куди ми перебрались восени, і раптом побачила квітку. Велика, як півсоняха, вона розцвіла під самим вікном, не лякаючись першого снігу. Я одяглася, вискочила на подвір'я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв'язаний нами хрест...
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Дриль шурхнув у якийсь отвір – за цеглиною лежала рукавиця, а в ній фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Вони дивилися на нас, мов живі, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
Словничок
- Гер – нім. пан, чоловік.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.