Тема: історія про любов, шляхетність, про повагу до людини навіть тоді, коли вона переможена.
Ідея: возвеличення ролі гуманізму у розвитку людства і духовності кожної людини.
Про автора та історію написання твору
Любов Пономаренко народилася 25 травня 1955 року на Чернігівщині. Батьки дівчинки – сільські учителі – рано прищепили їй любов до рідного слова й читання, заохочували потяг до творчості, й у дванадцять років вона почала друкувати свої поетичні спроби в районній та обласній пресі, а в шістнадцять років – у колективній збірці «Барвиста планета».
Після закінчення школи вчилася на філологічному факультеті Ніжинського педагогічного інституту, працювала вчителькою в рідному селі, а згодом захопилася журналістикою. Знайомство з відомими українськими письменниками Володимиром Дроздом та Анатолієм Дімаровим стали визначальними у творчому житті Пономаренко. В. Дрозд порадив їй писати прозу, звернувши увагу на те, що у віршах початкуючої авторки були точність деталі, психологізм та сюжет. Десь за тиждень після цієї розмови, вона принесла йому три новели. Усі вони увійшли в першу збірку оповідань молодої письменниці «Тільки світу» (1984 р.) без жодного редакторського втручання.
З того часу нові твори Любові Пономаренко викликають найширший резонанс і в Україні, і за її межами. Мабуть тому, що їй «імпонує герой – творець, цілісна особистість...», а у творах звучить питання: «Чи не час згадати про благородство?». Зокрема про свою новелу «Гер переможений» вона говорить так: « “Гер переможений” – оповідання про любов до людини. Добра людина заслуговує поваги навіть тоді, коли щогли її корабля повержені, а прапори спалені. Дорослі зрозуміли це і простили німцеві... А діти… сироти і напівсироти, голодні, виснажені лихоліттям, обкрадені й скривджені війною мали на когось спрямувати свій гнів. Хоча б на того, хто не може себе захистити, на того, хто їх любить. В місті Гребінка на Полтавщині, де я живу і працюю, чимало будинків, які спорудили після війни полонені німці. Це й надихнуло мене написати оповідання «Гер переможений».
Літературознавець Петро Кононенко відзначає: «Любов Пономаренко дає читачам незаперечно новаторські твори, вершинні не лише у її творчості, а й в українській прозі загалом». А українська письменниця й поетеса Оксана Забужко якось у захваті написала: «Відкрила для себе Любов Пономаренко – гіперобдаровану письменницю…»
Розповідь ведеться від першої особи – дівчинки, що пережила війну.
Полонені німці, задіяні на будівельних роботах у місті, працювали з любов’ю та розпачем. Але тільки-но зводився фундамент нового дому, як цеглини лагідно лягали в руки…немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім.
Мешканці міста вже не сердилися на полонених і навіть жаліли їх, коли вони показували їм фотокартки своїх дружин та дітей. Часом вдови приносили німцям старий одяг або варену картоплю, а вони посміхалися й ґречно дякували.
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, яку він нам показував. Але ми, знедолені війною, у відповідь мстиво топтали грядку з нагідками, яку він плекав з ранньої весни, ставили на ній зв’язаний з паличок хрест й цим дражнили його. А ще любили ціляти в нього грудками. Проте любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Його звільнили від важкої роботи – він робив тільки прикраси – сонця і квіти зі шматочків цегли, які чіпляв понад вікнами другого поверху.
Охоронець дозволяв Фрідріху в робочий час відпочивати – лежати під стіною. А одного ранку його знайшли під стіною барака мертвим. Він наклав на себе руки – повісився. Фрідріха поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Якось посеред грудня я сиділа на підвіконні у кімнаті нового будинку, куди ми перебрались восени, і побачила велику, як пів соняха квітку. Вона розцвіла під самим вікном, не лякаючись першого снігу. Я вискочила на подвір'я, хотіла зірвати її, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зв'язаний нами хрест...
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Дриль шурхнув у якийсь отвір – за цеглиною лежала рукавиця, а в ній фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Вони дивилися на нас, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
Словничок
- Гер – нім. пан, чоловік.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.