«Арсен» Ірен Роздобудько (скорочено)

Про що я думаю вночі

Для тринадцятилітнього підлітка Арсена ніч – «це тривожний час таємниць і несподіванок, які вигадує він сам.

Навіщо? Щоб звикнути до несподіванок і неприємностей. Щоб потім уже нічого й нікого не боятися.

Хоча, власне, чого боятися? Саме зараз, коли тобі «тринадцятий минає» і твій шлях не такий уже й широкий: школа-дім-комп… Можливо, спортивна секція. Бажано – кінного спорту чи великого тенісу. Але виходить, як у більшості – карате в приміщенні ЖЕКу чи гурток малювання, чи англійська мова, чи просто – комп, у якому зависаєш до ночі. У кого як.

Тому лежиш і вигадуєш небилиці – то Чорну Руку, то якусь велетенську руду мавпу, що застрибує на підвіконня і всіх душить, як в оповіданні Едґара По. Або – середньовічний вітрильник, який несе тебе у відкрите море. (…)

(…) Я часто питаю себе – де воно, справжнє життя? Невже лише під обкладинками книг, на дисках з фільмами чи у піснях про війну? До непоганих книжок і фільмів мене привчила Юля (до речі, Юлею я називаю свою матусю, але про неї – згодом). Ті пісні, фільми і книги, які ми любимо – про гори, війну, справжню чоловічу дружбу, ризик, шалене кохання і красиву смерть у бою.

Часом думати про те, що все це так і лишиться під тими обкладинками, геть нестерпно – аж хочеться тікати світ за очі. Сісти на корабель і відчалити в якусь «гарячу точку». Адже в наш час їх вистачає. Колись так і вчиню! Скільки можна сидіти на одному місці?!

Але спершу я багато мушу зробити. Наприклад, залишити Юлю в надійних руках, щоб вона не була сама, не сумувала без мене. Мушу закінчити школу, вивчитись і заробити гроші. Стати, скажімо, адвокатом чи стоматологом. Тобто, як каже Юля, отримати певну професію.

Потім можна буде подорожувати. (…)

(…) Я хочу пригод.

Тут і тепер.

Щоб вітер – в обличчя.

Щоб піді мною був нещодавно приборканий кінь. Хочу ходити в підшитих рудою шкірою джинсах, ніколи не стригтися, а заплітати волосся в косу, як це роблять індіанці.

Хочу вполювати ведмедя. Як Тристан у фільмі «Леґенди осені». Бачили? Ні? Шкода. Неодмінно подивіться і зрозумієте, про що я… Юля іноді каже, що тепер справжніх чоловіків можна побачити хіба в кіно. Певно, тому вона й розлучилася з батьком. Гадаю, він не був аж таким «несправжнім». Просто, як каже Юля, він «зламався» – перестав вірити в себе і в те, про що вони мріяли разом.

А я не хочу ламатися.

Я хочу вполювати ведмедя, відрубати його кіготь і повісити собі на шию. Як це зробив Тристан. Або самотужки посадити зламаний літак і врятувати пілота, як хлопець з «Останнього дюйму». Чи принаймні вигадати прилад, який дозволив би мандрувати в часі й просторі. Ось про що я думаю вночі, коли тренуюсь нічого не боятися.

Але мене напружує те, що я ніколи не звідаю справжнього бою, не знатиму, як це – скакати на коні без сідла, боротися з ворогом і перемагати.

Я мрію про подорожі, загадки, скарби і небезпеку. Але де те все знайдеш?! Хіба в комп'ютерних іграх. Спершу я так і робив – цілими вечорами кнопки натискав. То з роботами боровся, то з інопланетянами воював, то скарби шукав. Потім мене пробило: ну й дурня! Сидиш у кріслі, точиш чіпси, мов миша картон, працюєш лише пальцями, а вдаєш, що світ підкорюєш! І скільки ж нас таких по всьому світу? Мільйон? Більше? Сидимо, жиріємо і вдаємо з себе героїв. Віртуальних. У разі небезпеки – клац! – перезавантажився і – знову на коні. Це, як на мене, принизливо…

Одного разу, коли від цих думок стало геть зле – я ж не маленький, щоб не розуміти, що я навряд чи коли-небудь уполюю ведмедя чи втечу до Африки полювати на тигрів, – мене стукнула в чоло думка… Просто звалилася зненацька і вдарила по лобі, мов яблуко!

Ось яка думка: у своїх фантазіях я заходжу надто далеко – туди, куди мені не дістатися. Море… Ведмідь… Фортеця… Човен… А є речі набагато ближчі, про які я просто забув. Або не надавав їм належної уваги. Або вони здавалися мені не такими цікавими й важливими. Скажімо, події, які років двісті тому відбулися в нашому роду.

Цю історію я почув від свого діда Олега – тоді був зовсім малим.

А була вона про…

 

Кров Макара

Маминих батьків Арсен ніколи не бачив – вони були геологами й загинули десь у Сибіру ще до його народження. А батькі тата – дідусь Олег і бабуся Ліна, живуть у селі неподалік від Києва. Раніше Арсен часто бував у них, а коли його батьки розлучилися, перестав приїзджати. Хлопець пригадав, що йому, маленькому, дідусь одного разу розповів родинну легенду про глек із золотом, який невідомо звідки приніс далекий пра-пра-прадід Макар. На другий день хтось його вбив, а золото зникло. На підлозі залишилася пляма крові, яку ніяк не могли відмити. У злочині та крадіжці звинуватили сина Макара – Арсена, хоча як все було насправді, ніхто не знає. Виходить, що хлопчик Арсен носить ім’я батьковбивці. а – сина Макара (на честь якого, власне, і назвали Арсена). Правди про вбивство досі ніхто не знає – Арсен так і носить ім’я батьковбиці.

Найбільше з цієї моторошної розповіді мені запам’яталася та кривава пляма на підлозі. Дідусь Олег сказав, що вона ніколи не зникала. Підлогу мили, шкребли, терли оцтом, виводили керосином. Дзуськи! На ранок пляма з'являлася знову! Ось це я тоді найбільше й запам’ятав. Адже був малий і дурний – мене страшенно цікавило, як то може бути, щоб пляма не зникала?

Захоплений цим, я пропустив повз вуха те, що зараз стукнуло мене по лобі. Два факти.

Перший: тоді у злочині звинуватили мого тезку – прапрадіда Арсена. Але таємницю загибелі Макара так ніхто й не розкрив. Проте на довгі роки Арсен був таврований як убивця власного батька. Це ганебне тавро лежить на родині Іванюків досі!

Другий факт: глечик із золотом! Він був – і зник. І його ніхто так і не знайшов.

Ось яка думка, ба, навіть дві вдарили мене, мов блискавки. І з того часу не давали спокою.

Отже, справжня таємниця зовсім поруч! Таємниця родинного скарбу.

І все це може належати мені.

 

Про себе, Юлю, батька та кульчик у вусі

Як я вже казав, звуть мене Арсеном. Прізвище – Іванюк. Мені нещодавно виповнилося тринадцять. Хоча іноді відчуваю себе набагато дорослішим. Адже за останній рік я добряче виріс.

Коли ми з Юлею йдемо поруч – до магазину чи в кіно – всі думають, що вона моя старша сестра. Пригадую, як якісь дорослі хлопці сказали мені: «Агов, шкет, познайом із сестрою! Вона у тебе – кльова!»

Звісно, мене тішить, що моя матуся така молода і «кльова». Вона ходить у джинсах і модних футболках, струнка й довгокоса. Та водночас… Було в цьому проханні щось неприємне, так що я добряче побився з тими хлопцями і прийшов додому з розбитим носом.

Юлі, зрозуміло, я не сказав, через що побився. Не сказав і те, про що часом думаю: я хочу, щоб вона, нарешті, знайшла собі того справжнього чоловіка, який би оцінив у ній не лише зовнішність.

Хоча вона каже, що найголовніший чоловік у її житті – це я. Решта її не обходить! Але я не такий уже малий, щоб не знати, як їй буває самотньо. Я не думаю, що жінка – особливо така, як моя Юля – має жити лише піклуванням про мене і хліб насущний. На тата я досі серджуся. Ось якби в мене була така дружина, як Юля, навряд чи я зміг би піти до іншої. А він пішов…

Юля казала, що колись тато намагався повернутись. Але вона заборонила. Коли я запитав – чому, вона відповіла, що на той час татова нова дружина вже народила дівчинку, мою зведену сестру. Але я не хочу ніякої сестри і не маю жодного бажання говорити на цю тему!

Ще трохи варто розповісти про це їхнє розлучення, котре, як колись завважила мамина подруга тітонька Іра, зробило з мене неука і бешкетника.

Так от. Коли батьки поставили мене перед цим чудовим фактом, я вчився в п’ятому класі. Звісно, вони мене ні про що не питали – а просто сказали, що шукають обмін для того, щоб роз'їхатися. Ця новина мене приголомшила. Якщо ж чесно – просто вбила…

У школі я старанно приховував цю подію навіть від свого найближчого друга Пашки. А дарма! Краще б сказав правду. Але мені було так соромно за батьків, що я почав вигадувати різні нісенітниці.

Коли ми з мамою замешкали в невеличкій квартирі в іншому кінці міста, я довго думав, як пояснити це Пашці. Й нарешті знайшов вихід, який на той час здався мені правдоподібним. Я сказав, що батька відправили в тривале закордонне відрядження – до Америки. А оскільки наша квартира виявилася надто великою для двох, то ЖЕК дав нам з мамою меншу. Ця версія здавалася мені правдоподібною. І Пашка в неї повірив. Лише пошкодував, що тепер далеко «рулити» до мене в гості.

Але наступного дня він прийшов до школи у бойовому настрої і впевнено сказав:

– Треба боротися! Мої батьки обурені й кажуть, що виселяти вас на меншу площу ЖЕК не мав ніякого права. Вони готові допомогти відновити справедливість. Кажуть, що підіймуть на ноги всі інстанції. Адже це повне беззаконня: виселяти людей через те, що один із членів родини поїхав у відрядження!

Можете собі уявити, як я розгубився. Не знав, що й казати. І… посварився з Пашкою. Сказав, що ніхто не просить його та його батьків утручатися в наші справи.

Пашка образився, пересів за іншу парту. Якби він міг знати, що коїлося у мене всередині: атомний вибух!

Але прояснила ситуацію вчителька математики. Вчителі взагалі звідкись про все дізнаються першими. Звісно, вона й гадки не мала, що я старанно приховую цю халепу від однокласників. І тому одного разу голосно, на весь клас завважила:

– Арсене, те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі підстав не вчити математики!

Клас завмер. Тоді зареготав. А я готовий був провалитися крізь землю від сорому. Якби вона, Ганна Павлівна, знала, що в цю мить одним махом перевела мене з розряду благополучних хлопців до безнадійних невдах! Та ще брехунів…

Я вискочив з класу.

Проте увечері до мене прийшов Пашка.

– Дурний, – сказав він. – Ти гадаєш, що ти один такий? Та у нас півшколи живе з матусями. Немає в тому ніяких трагедій і таємниць. Дорослі – йолопи. І це не наша справа. А той, хто буде з цього кепкувати, матиме справу зі мною.

І він стиснув кулаки. Я розчулився. Навіть сльози підкотили. І стукнув Пашку в плече, а він – мене. І ми знову стали друзями.

Проте саме відтоді я почав поводитися, відверто кажучи, огидно. Особливо на уроках Ганни Павлівни. А через ту Ганну Павлівну зненавидів і решту вчителів. Усі вони, крім фізрука та історички, здавалися мені підступними і несправедливими. Я багато думав про те, що дорослі часом можуть бути жорстокішими за дітей і одним словом вдарити набагато болючіше, ніж коли ми розбиваємо одне одному носи. І при цьому вважатимуть, що мають на це повне право.

А яке право мав я? Мовчати.

Я й мовчав. Як кажуть – замкнувся в собі. У сьомому класі відростив довге волосся, носив сорочку, розстібнуту майже на всі ґудзики, ходив до школи в потертих джинсах. І щоденно отримував за це догани й записи в щоденнику. Але нічого не міняв.

Відверто кажучи, я собі подобався в такому розхристаному вигляді. Особливо після того, як Ганна Павлівна з огидою повідомила, що такий неохайний вигляд мають «аргентинські мачо». Вона знову сказала це на весь клас. Але цього разу помилилася: клас (особливо дівчата) задоволено загув. А я після того ще й самотужки проколов собі одне вухо і почав носити кульчик. А коли зустрічав Ганну Павлівну в шкільному коридорі, ще міг прикинутися п’яним. Можете собі уявити, що з нею коїлося!

Одного разу Ганна Павлівна вхопила мене за вухо і потягла до директора. Я вдавав, що ледве ноги переставляю, і при цьому наспівував: «Я не здамся без бою-у-у-у!». Вона сварила мене всю дорогу до директорського кабінету. Але коли ми зайшли до приймальної, я спокійнісінько став, мов ніде нічого. Гарненько і чемно відповів на всі запитання директора.

– Погляньте на нього – він же сам не свій! – репетувала математичка. Але нічим не змогла це довести.

І директор відпустив мене з миром.

Ви запитаєте, як ставилася до цього Юля? Я ж казав, вона у мене особлива. Вона знає мене набагато краще, ніж якась Ганна Павлівна. І залишає за мною право бути таким, яким я є. Тільки просить, щоб я гарно вчився. І тут я не можу її підвести. Не вдається лише з математикою.

 

Літо, яке я маю провести у «ворожому таборі»

Ото приблизно так я й жив до того часу, коли мене поглинула таємнича леґенда нашої родини.

Наближалося літо. Я планував попрацювати в якому-небудь «Макдональдсі» – не вимагати ж грошей у Юлі на нову мобілу! Я можу мити посуд, розносити піцу, мити автомобілі. Не завадить пізнати і цей бік життя, не такий уже я мамчин синок!

Але історія про Макара круто змінила мої плани.

Чому б мені не поїхати в те село, де все це сталося? Принаймні цікаво було б подивитися на руїни маєтку, поспілкуватися з людьми, зрештою, навідати бабусю з дідусем.

Вони, хоча вже й мали ще одну онуку, але часто передавали для мене посилки з медом чи домашнім варенням, запрошували в гості й надсилали на день народження грошовий переказ – на ролики, скейт чи ще якісь мої забаганки.

Щоправда, Юлі це не дуже подобалося. І це єдине, в чому ми не доходили згоди. Я не міг зрозуміти, чому Юля не дозволяє мені їздити в село.

– Не хочу, щоб ти був там зайвим ротом! – якось сказала вона.

Але я точно пам’ятаю, що бабуся й дідусь завжди ставилися до мене добре і ніколи не вважали «зайвим». Можливо, Юля знала щось таке, про що не знав я, і мала всі підстави вважати саме так. Не знаю…

Але я пам'ятаю ще дещо: Юля любила бабусю Ліду і поважала діда Олега. До розлучення вони часто до нас приїздили. І тоді в квартирі пахло медом, польовими квітами й свіжим сиром. Ми разом ходили в театр, до музеїв. Юля складала цілу «культурну програму». А увечері ми збиралися за великим столом і їли щось смачненьке. А потім – співали. «Цвіте терен», «Червону калину», «Ой, чий то кінь стоїть»… Ці вечори я пам’ятаю досі. Тепер таке ніколи не повториться. Хоча б тому, що Юля забороняє навіть згадувати про те, як вона каже, «минуле життя».

Як сказати їй, що хочу вирушити до села? Чи відпустить? Зрештою, я не буду там «зайвим ротом» – я можу працювати. Улітку в селі завжди знайдеться робота.

Отже, остання чверть закінчилася. З математики у мене в табелі стояла тверда «незадов.», тобто «двійка». Через це я не пішов на шкільну вечірку на честь закінчення занять.

Жартів і глузувань я не боявся, а не пішов принципово – адже «незадов.» була несправедливою. У річній контрольній я виконав усі завдання (якщо чесно, я люблю математику), але Ганна Павлівна не повірила, що я не списував, і викликала мене окремо на додатковий іспит. І там надавала стільки завдань, що я ледве впорався. Потім вона ставила усні запитання. Та так швидко, що я відчув себе мов на якійсь телевізійній вікторині на кшталт «Найрозумніший». Хіба що у мене під рукою не було пульта з кнопками, а у Ганни Павлівни – загрозливої звукової сирени.

Звісно, на двадцятому запитанні в стилі «бліц» я заплутався. Точніше, просто вперто замовк і припинив відповідати. І отримав «двійку».

Тому в той час, коли мої однокласники гуляли містом, а потім, як розповідав Пашка, пішли танцювати до Міли Івінської – дівчинки, що жила в приватному будинку на Нивках, я сидів удома й вигадував план утечі до села.

Звісно, спершу я і не збирався «втікати». А просто поговорив на цю тему з Юлею.

– Ма, а що зараз поробляють дід Олег з бабцею Лідою? – почав я здалеку. – Щось вони давно не пишуть…

– Чому ж – пишуть, – відповіла Юля. – Питають про тебе. Навіть запрошували в гості.

– Ну, а ти їм – що?

– Відповіла. Подякувала.

– І це все?!

– А ти що хотів? – ображено сказала Юля. – У них нова онучка, своє життя. До того ж, я ні від кого нічого не чекаю. Якось обійдемося. Якщо вони потребуватимуть допомоги – ми допоможемо. А нав’язуватися – зась!

– А якщо б мені до них поїхати? – закинув гачок я.

– Сісти їм на голову? Ні в якому разі! – відрізала вона і пішла у своїх справах.

І я зрозумів, що подальші розмови – зайві. Не пустить. Іноді вона буває надто категоричною.

Почались літні канікули. Арсен хотів трохи підзаробити грошей на нову мобілку, але не знав де шукати роботу. Згадав про історію дідуся Олега і вирішив поїхати в село до бабусі з дідусем. Проте мама була проти такої ідеї. Тоді Арсен спустошив свою скарбничку, куди складав кишенькові гроші, зібрав потрібні речі у рюкзак і сів в автобус, що їхав в село. Мамі залишив записку, в якій просив її не турбуватись, і обіцяв, що він скоро повернеться.

 

Дорога. Айрес

Автобус довіз Арсена до райцентра, а до села, яке було ще далеко, хлопець не знав, яким транспортом можна дістатися. Зупинка, яку він пам'ятав з дитинства, була зруйнована. Арсен вирішив іти пішки. Звернув на дорогу, що пролягала між ланами і занурився в інший світ з запахами трави і квітів. Коли стало жарко, зняв футболку і обв’язав нею голову. Через годину зрозумів, що груди і живіт обгоріли на сонці. Підбадьорював себе думкою, що в людей бувають ситуації набагато гірші. 

Раптом далеко позаду почув якесь гурчання. (…)

(…) Мопед наближався – але в такій щільній куряві, що годі було уявити, хто сидить за кермом. Зупинився просто перед моїм носом. Водій загальмував надто різко, і з-під коліс здійнялася величезна хмара. Я закашлявся, намагаючись роздивитися, хто це.

А це був худорлявий хлопець у тільняшці й обрізаних вище колін джинсах. На обличчі – масивні мотоциклетні окуляри, що закривали більше ніж півобличчя. З-під бейсболки, вдягненої козирком назад, виглядав світлий короткий «хвіст». На руках – потерті шкіряні рукавички з обрізаними пальцями, на ногах – стоптані кросівки. У вусі – майже так само, як у мене, – стирчало кілька кульчиків.

Кілька секунд їздок так само прискіпливо оглядав мене.

– Ти не місцевий, – нарешті промовив він трохи хриплуватим голосом.

Це було й так зрозуміло.

– А ти місцевий? – запитав я.

– Я – так, – відповів водій, не знімаючи окулярів. – Підкинути?

Я нічим не виказав радості від його пропозиції. Відповів спроквола:

– Можна…

Водій кивнув собі за спину – мовляв, сідай.

Я ніколи ще не катався на мопеді. Лише мріяв про нього.

Заліз на сидіння.

– Тримайся! – наказав хлопець.

Він узагалі був небагатослівний. І це мені подобалося. Я вхопив його за плечі. Мотор загурчав, і ми помчали.

Соняшники застрибали перед моїми очима І понеслись повз нас, мов скажені. Знову здійнялася курява. Цей хлопець добре знався на швидкісній їзді! Часом мені здавалося, що він навмисне потрапляє колесами на нерівності дороги, в’їжджає на пагорби, щоб потім щодуху знестися з них, як це роблять на змаганнях справжні байкери. Відверто кажучи, такі перегони, особливо, якщо не бачиш дороги і сидиш на задньому сидінні, були не дуже приємними.

– Нормальок? – лише раз гукнув до мене хлопець, повертаючись і лоскочучи мене своїм «хвостом».

– Ага! – гукнув я, подумавши, що скажений водій, певно, чекає від мене благань їхати повільніше.

Не дочекається.

їхали ми доволі довго. У мене почали клацати зуби, і я весь час боявся натрапити ними на власний язик і відкусити його. Тому під кінець перегонів у мене аж щелепи звело.

Нарешті вдалині виринули сільські обійстя. Не доїхавши до першої хати, водій круто розвернувся (я ледве втримався!) і заглушив мотор.

Я відчув, що мої ноги затерпли. Але, не змигнувши оком, спробував зіскочити зі свого місця. Зіскочив і… впав.

Хлопець теж зліз зі свого сталевого коня, засміявся і подав мені руку. Я зробив вигляд, що не бачу її, і підвівся сам.

– А ти молоток! – плеснув мене по плечі хлопець і зняв окуляри.

За ними – бейсболку і витер нею спітніле чоло.

– Ти теж, – сказав я і закляк: переді мною стояла дівчина!

Вона прочесала п’ятірнею своє скуйовджене волосся, щільніше затягла гумку на «хвості» й стягла з рук шкіряні рукавички.

Знову простягла мені руку. Але цього разу для привітання:

– Айрес!

Вочевидь, це було її ім’я. Я зробив вигляд, що нічому не дивуюсь, і потис її руку, назвавши себе.

– А що це за ім’я? – не втримався від цікавості.

– Взагалі, мене звуть Олександрою, – сказала дівчина. – Але коли я отримуватиму паспорт, попрошу, щоб у ньому записали «Айрес». Знаєш чому?

Звідки ж я міг це знати.

– А тому, – вела далі дівчина, – що коли я виросту, то поїду до Буенос-Айресу, до Аргентини. Тому і «Айрес». Мене тут уже всі так називають. Спершу так мене називали вдома, потім – дражнили в школі, а тоді я й сама звикла. Мені подобається. На конкурсі я краще за всіх танцювала «ламбаду»! Усьок?

– Усьок! – сказав я. – А в якому будинку ти живеш?

– Там… – кивнула вона кудись углиб села. – Тут є будинок родинного типу для…

Вона на мить знітилася, а потім гордо додала:

– Для тих, у кого немає батьків. Нас там десятеро.

Я не знав, як на це реагувати, адже про існування сиротинців чув лише по телевізору. Побачивши мою розгубленість, дівчина різко додала:

– Чого закляк, малий? Мої батьки – справжні аргентинці. Коли виросту – поїду їх шукати. Зрозумів?

Що я насправді зрозумів, то це те, що вона бреше. Адже я так само брехав, коли мої батьки розлучилися. З тою ж відчайдушною інтонацією. Мене не проведеш! Але я не хотів її засмучувати і тому ствердно кивнув.

Дівчина заспокоїлася.

– А ти сюди до кого? – запитала вона.

– До Іванюків. Знаєш таких?

Дівчина наморщила лоба.

– А-а, до тітки Лідії та дядька Олега?

– Ага.

– А ти їм – хто?

Я не знав, чи казати правду.

– Колись був їхнім онуком… – вимовив невпевнено.

– Як це «колись був»? – обурилася Айрес. – Колишніх онуків не буває! Ти їм рідний за кров’ю?

– Звісно!

– Тоді ніколи не кажи «був», – серйозно мовила дівчина. – Від своїх не відмовляються. Затямив?

Я кивнув.

– Добре, махнула рукою Айрес у бік вулиці. – Тобі туди. А мені в інший бік. Побачимося.

Вона знову одягла окуляри, рукавички та бейсболку і всілася за кермо свого скаженого «коня». Завела мотор. «Дирчик» обдав мене хмарюкою пилу – і за мить вже гурчав у кінці вулиці.

Я навіть не встиг запитати, що вона мала на увазі.

Відверто кажучи, дівчина мені страшенно сподобалася. Навіть тим, що спочатку я прийняв її за хлопця. Вона не була схожою на моїх однокласниць. Якщо я тут залишуся надовго, як планував, ми справді ще побачимося. Настрій мій покращився, і я попрямував шукати обійстя бабусі й дідуся.

Хоча не дуже добре пам'ятав, де воно. Багато часу минуло…

 

Зустріч із родичами Нійолє

Хату бабусі та дідуся Арсен знайшов не одразу, бо востаннє був у них п’ять років тому. Аж тепер він збагнув, яким недоречним може виявитися його несподіваний приїзд. Поки міркував, що їм сказати, у дверях з’явилася маленька білява дівчинка років п’яти. 

Спершу дівчинка замоталася в мереживні фіранки, що висіли в отворі дверей. Зробила з них собі щось на кшталт сукні. Постояла так, мов королева, оглядаючи сад.

Зробила реверанс.

Розмоталася. Зійшла зі сходів.

Я придивився: гарненька, білява, з великими очима і кирпатим носиком. Це робило їі обличчя незвичайним і водночас дуже кумедним. Дівчинка нахилилася, підняла із землі дві пари вишень із «хвостиками» і начепила їх собі на вуха. Взялася за краї спіднички і ще раз присіла в глибокому реверансі.

Я ледве стримався від реготу: певно, уявляє себе принцесою! Звідки вона тут узялася?

Дівчинка ще трохи постояла посеред саду, киваючи деревам, ніби вони були її підданими, а тоді попрямувала до паркану – саме туди, де з протилежного боку стояв я.

Дійшла до паркану.

Зупинилася.

Завмерла.

Я причаївся. Дівчинка – також. Ми ледь чутно дихали по різні боки паркану. Я боявся, що налякаю її.

Несподівано мала притислася обличчям до шпарини – я побачив її зелене око – і тихо мовила:

– Ти – барбідонець?

Я здригнувся від несподіванки і від того, що вона так швидко «вирахувала» мене. А також від отого дивного слова.

– Хто-хто?

– Ну, ти з Барбідонії? Барбідонець? – ще раз перепитала дівчинка.

Тоді я ще не знав, що ця мала здатна на неабиякі вигадки. І тому все сприйняв за чисту монету.

– Що за Барбідонія? – сказав я, навіть не подумавши, що розмовляю із зовсім маленькою людиною, з якою, певно, ще треба «сюсюкати».

– Хіба ти не знаєш? – обурилася дівчинка. – Барбідонія – країна маленьких крузлів і кризлів! Вона там… – дівчинка невизначено махнула рукою в бік саду.

– Кого?? Яких таких крузлів?!

Вона геть збила мене з пантелику.

– Крузлі і кризлі – це маленькі барбідонці. А ти великий. І ти теж барбідонець! – Пояснила вона з розумним виглядом, ніби читала лекцію.

Я зрозумів, що вона глузує з мене, але вирішив продовжити її гру.

– А ти ж тоді хто? – серйозно запитав я.

– Я віолівія, – зітхнула дівчинка і скоромовкою почала пояснювати: – Віолівії живуть у квітах. Але відрізняються від ельфів тим, що у них немає крил. А ще є марвійри, снупіоли і фіолеги. Марвійри – це нічні феї, у них білі крила і вісім ніжок. Снупіоли – їхні слуги, вони повзають по землі, мов гусінь. Фіолеги – такі крихітні ведмедики. Вони мешкають у слоїках з медом.

Ні, з мене досить, – вирішив я.

– Я запитав, хто ти, тобто як тебе звуть! – сказав досить суворо.

Дівчинка відсторонилася від паркану, знизала плечима – певно, я втратив для неї будь-яку цікавість.

У цей час на поріг вийшла жінка і вигукнула не менш дивне слово:

– Нійолє!

Що за маячня? Що таке «нійолє»? Куди я потрапив?

Дівчинка побігла до хати.

– Там хтось сидить! – доповіла вона жінці, вказуючи за паркан, і зникла за мереживними завісами.

Жінка пішла у мій бік.

Я страшенно розхвилювався. Бо ж упізнав бабусю Ліду! Ніколи не думав, що ця зустріч може мене так сколихнути. Серце загупало, у вухах забриніло.

Рипнула хвіртка. Бабуся визирнула на вулицю і не одразу помітила мене в тіні дерева. Адже на вулиці почало сутеніти.

Потім бабуся зойкнула, сплеснула руками і підійшла ближче.

– Арсенчику? – невпевненим голосом запитала вона.

У мене перехопило подих. Я міг лише кивнути.

Бабуся підійшла і обняла мене. Мені стало ніяково. Я ж дорослий! Навіть на голову вищий за неї! Але мить була така, що у мене засвербіло в носі.

Згадав слова Айрес: «Від своїх не відмовляються!»

Бабця відсторонилася, витираючи очі обома руками, і почала роздивлятися мене.

– Як ти виріс, онучку! – сказала вона. – Який став гарний. Справжній парубок. Ми так на тебе чекали. Вже й надію втратили, що колись побачимо. Ну, ходімо, ходімо хутчіш до хати! Як же ти тут опинився? До нас же жоден автобус уже не доїжджає! Як мама? Ото дідусь зрадіє! А ти чого такий червоний – чи не захворів?

Ведучи мене подвір'ям, вона говорила безупину. Я навіть не знав, на яке запитання відповідати спершу. І вирішив помовчати. (…)

(…) Олег одразу впізнав мене. Повівся так, ніби ми лише вчора бачилися. Простягнув руку, турнув у плече, поплескав по спині. Все по-дорослому.

Дід прокашлявся і нарешті мовив:

– Що ж, герою, з приїздом. Нарешті…

Дівчинка застрибала довкола нас.

– Це Нійолє, – сказала бабця Ліда. – Твоя зведена сестричка.

Отакої! Невже це вона – донька мого батька? Саме та, через яку він не зміг до нас повернутися?

– А що це в неї за ім’я? – зневажливо запитав я.

– Хіба ти не пам’ятаєш? – запитав дід. – Так звали вашу прапрабабцю. Твій тезко, мій дід Арсен, привіз її з Прибалтики. Цікава була історія. Невже я тобі не розповідав?

Можливо, щось таке він мені й розповідав, коли годував манною кашею, але цього я вже точно не міг запам’ятати – про якусь там Нійолє.

Певно, це була любовна історія, себто не така цікава, як про викрадення баняка із золотом. Я не міг її запам'ятати у сім років. Але тепер я хотів знати все!

За тим і приїхав. (…) 

(…) – Ти надовго? – запитав дід, поки я наминав вареники.

Я промугикав, що збираюся попрацювати десь на фермі.

– Це добре, – сказав дід. – Але тут навряд чи є робота для тебе. Хіба що на конефермі.

– А хіба тут є конеферма? – зрадів я.

– Так. Але вона ще недобудована. Плануємо згодом розводити коней. (…)

 (…) У вікно вже заглядав круглий місяць.

Дід повів Нійолє до ліжка – я ще пам'ятав, що доглядати за малими і розповідати їм казки було його обов'язком. І я навіть позаздрив цій малій пронозі.

А бабуся повела мене на скляну веранду. Там було велике ліжко й інші старі меблі. (…)

(…) Я лишився лежати в духмяному затишку. Дивився на місяць, на гілки дерев, що колихалися за вікном, – і теплі хвилі почали відносити мене кудись далеко. Коли я був маленький і спав на цій веранді, бабця так само цілувала мене в чоло на ніч…

Раптом згадав про Юлю і знітився. Аж на ліжку підскочив! Як вона сприйняла мою втечу? Мабуть, хвилюється? Треба буде завтра обов'язково зателефонувати. Шкода, що я загубив свою мобілку!

Я заспокоїв себе тим, що лишив записку. І тим, що моя мама завжди вміла мене розуміти. Зрозуміє і цього разу. А я їй усе поясню. І, до речі, нехай знає: мене тут люблять і пам'ятають. Це я сьогодні точно відчув! (…)

 

«Зоряна Петрівна», «Біла Дама» та інша маячня

Ранок був теплим, снідали втрьох – бабця, я і Нійолє. Дід Олег уже пішов у своїх справах. Потім бабуся з Нійолє почали збиратися на пасіку, де вже був дід Олег. Бабуся запропонувала мені залишитися вдома і добряче відіспатися, але Арсен вирішив прогулятися селом й, можливо, знову побачити дівчину на мопеді…

– Як хочеш, – сказала бабуся. – Тільки до обіду повернися. І ще запам’ятай одне наше правило: вітайся з усіма, кого зустрінеш. Двері можеш не зачиняти – тут чужі не ходять. І гляди: не перекупайся в річці. А в ліс далеко не заходь – він у нас «водить»…

– Як це – водить? – здивувався я.

– А так, – пояснила бабуся. – Зайдеш – і не вийдеш. Заблукати можна.

– Не заходь! – тут же підхопила Нійолє, погрозивши мені пальцем. – Там – моє королівство. Туди можна потрапити, коли навчишся вітатися по-барбідонськи! І матимеш шість невидимих ніг!

Я зітхнув. Доведеться звикати до її фантазій.

Отже, я набив кишені черешнями й рушив у бік річки.

…Ну, скажу я вам, і село! Таке враження, ніби ця базіка Нійолє має рацію: справжня Барбідонія!

Не встиг пройти і двадцяти метрів від хати, як почув, що мене хтось кличе на ім’я:

– Арсене! Арсене Іванюк!

Від подиву я аж підскочив. Хто тут мене може знати?! Я лише вчора увечері приїхав.

Виявилося, що це гукала сусідка, яка поралася на городі. Я приязно привітався з нею, запитав:

– Звідки ви мене знаєте?

– Уже всі знають, що ти приїхав до бабусі з дідусем, – пояснила вона. – Ми такі за них раді! Вони так сподівалися, що колись тебе побачать! І ось дочекалися…

Вона почала розпитувати, як я вчуся, ким хочу бути і як живеться в місті – що там є і за яку ціну. Я терпляче і ввічливо відповів на всі її запитання. Вона уважно слухала, спершись на лопату. А потім сказала:

– Ти, хлопче, будь тут обережний. Надто ти схожий на свого тезку-прапрадіда. А про нього тут досі різні чутки ходять… Село є село.

– А які чутки? – запитав я.

– Ну… тобі, мабуть, це буде не дуже приємно чути… – знітилася сусідка. – Моя бабця розповідали, що була у того Арсена дружина – справжня відьма. Привіз він її з якихось невідомих країв. Казали, гарна вона була, як снігуронька. Вся біла – волосся, шкіра, очі світлі, все – нетутешнє. Півсела чоловіків звела нанівець. Зсохлися вони… Потім, уже коли вона сама лишилася, горювала дуже. І собі смерть заподіяла. А тепер її привид досі ходить селом, лякає подорожніх. Тьху-тьху!!

Жінка перехрестилася і тричі плюнула через ліве плече.

Я було почав розпитувати, як це – «зсохлися» і хто кого лякає, але сусідка зробила вигляд, ніби я звертався до її кішки, що крутилася поруч. Тобто – зціпила зуби і знову взялася за лопату.

Вже мені услід вона гукнула:

– До лісу не ходи – дідько забере!

Я мовчки знизав плечима – нехай малих лякає тим дідьком! – і почав спускатися з пагорба.

Назустріч мені підіймався якийсь чолов'яга. За ним ішла руда коза. І чолов’яга свистів до неї, мов до собаки.

Порівнявшися зі мною, він зупинився. Коза дивилася на мене суворими прозорими очима.

– Вона не кусається, – повідомив чолов’яга і простягнув руку для знайомства.

– Дід Микита! – назвав себе. І, кивнувши на козу, додав: – А це – Зоряна Петрівна.

Почувши про себе, Зоряна Петрівна підійшла ближче і витягла до мене шию.

– Можеш її почухати, – поважно дозволив дід Микита.

Я слухняно почухав.

Коза задоволено кивнула.

Знайомство відбулося.

Дід Микита також хитнув головою і прискіпливо оглянув мене такими ж прозорими очима.

– Ох, Арсене, Арсене… – пробурмотів він. – Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.

Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.

– Така заможна родина була… – вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося – господар він був добрий. А син у нього – непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав – бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато – не сиділося йому на місці… Баламут!

– Ух ти! – вигукнув я. – А ви все це пам'ятаєте?

– Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! – суворо відказав дід.

– Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? – не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.

– Люди все знають. З вуст до вуст передають.

– Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, – насупився я і попрощався з дідом Микитою.

Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:

– Гляди, будеш гуляти – до лісу не заходь!

Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.

Я помахав рукою і рушив далі.

І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.

Я підійшов.

– Ти – Арсен? – запитав він.

Я кивнув:

– Так, а що?

– Та от, Арсене, – немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. – Айрес уже сказала, що сюди приїхав якийсь новенький. Отже, ти з Іванюків, виявляється?

Тон у нього був не надто привітний.

– Ну і що з того? – огризнувся я.

– А те, що це небезпечно.

– Чому ж?

– Тому що Іванюків тут не люблять! Мій дідусь казав…

Я аж присвиснув! Знову те саме: «дідусь казав»…

Що за дивні люди? Живуть чутками про те, що хтось-комусь-колись-щось казав.

– Цікаво, через що це Іванюків не люблять? – увірвав я хлопця.

– Через Білу Даму… – прошепотів той. – Вона тут ночами шастає по вулицях, народ лякає…

– Яку ще Білу Даму? Що ти верзеш?

– Ще дізнаєшся! – зловісним голосом сказав хлопець і зістрибнув з паркану.

– Стій! – гукнув я. – Поясни!

– Дідько пояснить! – крикнув він, ідучи до своєї хати.

А вже з порогу додав:

– До лісу краще не ходи!

І зник за дверима.

Невже всі мешканці домовилися з мене глузувати?

…Коли дістався річки, вже знав чи не півсела! Хтось гукав до мене крізь паркан, хтось обганяв на велосипеді, хтось ішов назустріч. Усі зупинялися, віталися, розпитували і попереджали, щоб я не заходив у ліс.

Теревенили про мою подібність до давно померлого Арсена. І про його дружину-відьму, яка перетворилася на привид Білої Дами…

Голова мені вже йшла обертом. Я дійшов до берега річки і сів на пісок. Вирішив підбити підсумки.

Отже, як виявляється, в селі добре знають історію про Арсена, пам’ятають Макара і досі вважають, що дружина його сина, на честь якої назвали мою зведену сестру, була відьмою.

Я сидів на березі річки і вдивлявся в ліс, що щільною стіною вставав за бродом.

Десь тут уночі спалахували вогники.

Мені стало незатишно.

Ліс і річка здалися ворожими. До того ж довкола стояла мертва тиша. І таке враження, ніби за тобою стежать.

Щойно я про це подумав, як позаду щось зашелестіло. Я повернув голову. По піску до мене тихо йшла Айрес. Вона була в тих же подертих джинсах, кросівках і в тільняшці. Тільки розпущене волосся тепер лежало на плечах, мов полотно.

Я зрадів.

Айрес сіла біля мене.

– Ну, як ти? – запитала вона.

– Добре, – відповів я. – Тільки трохи дивні у вас тут люди.

– Чому дивні? – здивувалася вона. – Звичайні.

Я подумав, що нарешті маю добру нагоду почути хоч щось більш-менш зрозуміле, і сказав:

– Може, і звичайні, але надто цікаві. По-перше, дивляться на мене так, ніби я з неба впав. По-друге, попереджають, щоб не ходив до лісу. А по-третє, розповідають якісь нісенітниці про Білу Даму. Можеш мені щось пояснити?

– А що ж тут пояснювати? – посміхнулася дівчина. – Кожне село має свої заморочки і свої байки. А ти саме з тієї родини, про яку ті байки ходять.

– А які саме?

– Ти хіба не знаєш? – здивувалася Айрес. – Невже тобі батьки не розповідали про пана Макара, в якого були скарби? Все село на них поведене, досі їх шукають! Але вголос про це не говорять! Бояться конкуренції. Проте вночі виходять на руїни хутора, де жив Макар, і риють, риють…

Арсен вирішив сказати Айрес правду – приїхав з'ясувати деякі темні плями в історії своєї родини і все розставити на свої місця. Дізнатися, чи справді його тезко Арсен винен у смерті свого батька. І чому його дружину вважають відьмою.

– Ну ти даєш! – захоплено вигукнула Айрес. – Хіба тепер це можна з’ясувати?

– Думаю, що можна, – поважно відповів я. – Якщо підійти до цього з розумом.

– І що ти збираєшся робити?

– Спочатку розпитаю діда. Колись у дитинстві він розповідав мені родинну легенду. Але я тоді був малим.

– Це слушно, – погодилася Айрес. – Тобі він усе точно розповість.

– А ти згодна мені допомагати? – з трепетом запитав я і пояснив: – Розумієш, кожному Шерлоку Холмсу потрібен свій доктор Ватсон!

Я помітив на обличчі Айрес сумнів. Вона помовчала кілька хвилин, ніби вирішуючи для себе щось важливе, а потім відповіла:

– До певної міри… (…)

(…) …Увечері ми всі – дід Олег, бабця Ліда і Нійолє – зібралися на вечерю. (…)

(…) Але за чаєм я не витримав. Мої сьогоднішні питання так і перли з мене. Тому, почекавши, коли дід Олег зробить перший ковток чаю і заїсть його медом (а мед, до речі, мав такий аромат, що можна було збожеволіти; вся хата ніби перетворилась на вулик!), я наважився на розмову.

Точніше, спочатку запитав дід Олег:

– Ну, де був, що бачив?

Я розповів про сусідів – тітку Дарину і діда з козою.

І про те, що вони досі згадують прадіда Арсена, вважаючи його злочинцем. А ще лякають мене лісом і Білою Дамою. (…)

(…) Дід Олег зітхнув і знову стукнув долонею по столу:

– Так! Добре. Гайда на веранду – розповім вам історію! Краще спати будете. (…) 

 

Макар розбагатів і оженився з панночкою

Батьки Макара були кріпаками і жили бідно. Коли сталося розкріпачення, місцевий пан Островершенко, який був лютою людиною й дуже притискував людей, сприйняв це як власну трагедію. Селяни захотіли йому помститися і не вийшли на роботу. Пшениця на панських ланах могла почекати, а от недоєні корови здійняли лемент на все село. Сердобольні жінки поривались видоїти змучених тварин – вони ж ні в чому не винні! – але чоловіки їх не пускали. Вночі, після третього дня коров’ячого гвалту, десятилітній Макар пробрався у панську стайню і видоїв усіх корів, адже він їх пас, знав всіх поіменно. А вранці до стайні зайшла дев’ятилітня панночка Марія – дочка пана Островершенка від молодої й гарної циганки, з якою у нього відбувся яскравий, але короткий роман. Дівчинка знайшла замурзаного, втомленого Макара сплячим у копиці сіна і спочатку сприйняла його за чортяку. А Макар, побачивши дівчинку, подумав, що йому ввижається ангел.

Так відбулася перша зустріч Макара і Марії.

Пан Островершенко подарував родині рятівника його корів хутір, і відтоді вони стали заможними.

Макар з Марією зустрілись вдруге через десять років. На той час він вже був заможним селянським парубком, а вона – вродливою панянкою, яка вела себе зовсім не по-панськи – їздила верхи, полювала разом зі своїм вірним хортом, носила чоловічий одяг…

Одного разу на лісовій галявині її побачив Макар і спочатку сприйняв її за парубка, а коли зрозумів, що перед ним дівчина, то згадав Марію. 

Розповідь діда зупинила бабуся Ліда й наказала дітям лягати спати, а історію про Макара і Марію дослухати завтра. Арсен, засинаючи, згадав про Айрес – адже він теж спочатку сприйняв її як хлопця. 

 

«Готуйте отруйні арбалети!»

Вранці Арсен прокинувся весь обплутаний нитками. Це була витівка Нійолє, яка гралась в Гулівера. Дівчинка запитала чи правда, шо вони брат і сестра. Арсен розповів їй, що у них один тато, але різні мами. 

 

Не поб’єшся – не потоваришуєш

(…) … я стояв на пагорбі й оглядав долину. І задихався від захвату.

Село лежало серед розлогих садів, як низка необроблених коралів або… розсип цукерок у різнобарвних обгортках. У смарагдовому лісі спалахували золоті блискітки сонячного світла. Раніше я ніколи цього не помічав. Такі картинки виникали хіба на моніторі компа! Я подумав, що варто було приїхати сюди лише заради цього видовища. І пошкодував, що я не художник.

Раптом біля мене дзенькнув велосипед. Я оглянувся. На велику сидів той самий хлопець, який учора лякав мене лісом і Білою Дамою.

– Привіт! – сказав він і, не чекаючи на відповідь, додав: – Хочеш підзаробити?

Звісно, я хотів! Але відповів не одразу. Поважно сплюнув у пилюгу і спроквола промимрив:

– А що пропонуєш?

– Дві гривні за дві години! – сказав він.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Я пасу худобу… – почав пояснювати хлопець. – Платять мені десять гривень на день. Дві з них – твої, якщо будеш щодня підміняти мене на пару годин.

– А ти що робитимеш у цей час?

– Не твоя справа! – вигукнув він і запитально наморщив носа: – Згода?

– Не згода. Спочатку скажи, що робитимеш, доки я паритимуся з твоїм стадом за таку дрібну ціну! – наполіг я.

– Більшої ціни тобі не дадуть! – похмуро відповів хлопець, злізаючи з велика й підходячи до мене впритул. – Ти ж міська цяця. На що ти здатен?! Ось хіба що коровам хвости крутити! То давай – крути! І не питай зайвого.

– А ти, певно, вже добряче накрутив? – єхидно відповів я. – На більше не здатен?

– Ось зараз побачимо, хто на що здатен! – загрозливо посміхнувся хлопець.

– Давай! – підбадьорив я його.

– Сам давай! – відказав він.

За мить ми вже покотилися з пагорба, зчепившись у смертельних обіймах. Щоправда, не таких уже й смертельних, адже котитися і битися водночас було доволі незручно. (…)

(…) А потім ми потисли один одному руки.

До речі, у мене так і з Пашкою було: ми спочатку добряче побилися перед тим, як стати друзями нерозлийвода. Пашка так потім і сказав: не поб’єшся – не потоваришуєш по-справжньому, адже кожна справа має бути скріплена кров'ю!

Отже, хлопця звали Федір. А ті дві вільних години, за які він пропонував дві гривні, були потрібні йому для того, щоб навчитися приборкувати биків. А простіше кажучи, Федір хотів стати тореадором! Він просто був поведений на кориді. (…)

(…) Федір насупився, помовчав, певно, міркуючи, чи варто продовжувати розмову. І все ж продовжив таємничим голосом:

– Мій прадід – іспанець.

– Не може бути! – вигукнув я, думаючи про те, що натрапив на ще одного фантазера на кшталт моєї зведеної сестри. Тільки та вигадала Барбідонію, а цей – іспанського предка. А ще ж є Айрес, яка вважає себе донькою аргентинців. Село якихось невгамовних фантазерів!

– Може, – спокійно пояснив Федір. – Під час Другої світової війни мого прадіда привезли на виховання сюди. Він тут так і залишився. І багато чого розповідав. (…)

Предки Федора розводили биків кельтської породи і влаштовували напередодні свят їх випробування.

– Як же їх випробовували?

– Просто: влаштовували таку собі маленьку кориду для селян. Щоправда, це була не справжня корида, а щось на зразок «боїв без правил». На таких змаганнях із биком міг поборотися будь-хто з мешканців. Уявляєш, якби такі свята запровадити тут, у нас! Кожен би міг показати, на що здатен!

– У нас і своїх свят вистачає, – впевнено сказав я. – А корида – жорстока розвага. Мені шкода тварин.

– А мій батько каже, що це – мистецтво! – суворо заперечив Федір і додав: – Скоро він буде розводити тут таких же биків і коней. І продавати їх. Мій батько – фермер. Отже, ти згоден почергувати за мене пару годин?

Тепер я не міг відмовити. Адже мені стало цікаво – що воно таке, ця корида, і чи правду каже хлопець.

Я подав йому руку на знак згоди. Федір міцно потис її. Мені було приємно, що маю справу зі справжнім нащадком тореадора!

– Гайда на лан! Покажу тобі своє господарство! – весело сказав Федір.

І ми пішли на лан.

По дорозі я думав про те, що кожна родина має свої чудасії. І що я не помилився, коли вирішив розвідати й про свою. Адже і в нашому роду вистачає загадок і таємниць.

 

Чорний, якого треба приборкати на честь Айрес

Хлопці пішли в поле, де паслися корови. Федір пояснював Арсену, що той має робити – слідкувати, аби корови не пішли до лісу і не загубилися. Він сам піде на конеферму приборкувати бичка Чорного. Два роки тому Федір був свідком народження Чорного і навіть допомагав йому народитися.

Як сказав мій новий товариш, це було найбільшим враженням його життя. Тоді тато навмисне покликав його, щоб син на власні очі побачив і запам’ятав, що треба робити, коли на світ народжуються бички. Адже з давніх-давен доглядати за худобою в їхньому роду вважалося суто чоловічим обов'язком.

– Цей бичок народжувався «в сорочці», – сказав Федір.

– Як це? – не зрозумів я. – Так можна казати лише про людей. Я сам чув, як про щасливчиків кажуть: «Народився в сорочці»…

Федір усміхнувся:

– Чорний теж народився в сорочці! Тобто в такому щільному повітряному пузирі. Тоді батько дав мені гострого ножа і наказав прорізати цей пузир, доки теля не задихнулося.

– І ти це зробив? – подивувався я сміливості майбутнього тореадора.

– Звісно. Хоча це було непросто.

Федір замислився і продовжував розповідати, як новонароджений бичок засмикався і майже одразу зіпнувся на ніжки. Хоча вони й розповзалися в різні боки.

Це сталося вранці. А вдень Федір спостерігав, як корова кілька годин без утоми вилизувала Чорного, аж доки його шерсть заблищала на сонці й стала чорнішою за чорну, аж ліловою.

І Федір злякався, бо багато разів чув від діда й батька про Господаря Темряви – лілового, аж чорного, і чорного, аж лілового бика-вбивцю! Такий бик народжується лише раз на сторіччя! І здатен перемогти супротивника самим лише поглядом своїх пронизливих очей.

Отже, Чорний стояв під черевом корови і, помітивши Федора, повів на нього оком. Федір упевнився, що то і є Господар Темряви, бо в його оці світилася неймовірна яскрава білизна. Така сліпуча, що аж відкинула гострий промінчик на обличчя хлопця. Немов це був не погляд, а справжнє лезо!

Коли телятко трохи підросло, цей погляд справляв усе більше враження: мало хто наважувався підійти до бичка ближче, ніж на два метри. Коли Чорному виповнилося два місяці, батько відокремив його від стада й поселив за спеціальною загорожею. Батько казав, що це – найцінніший бик у стаді.

Ото саме цього Чорного й хотів підкорити хлопець. А для цього треба багато знати, а не просто так ганяти корів.

– Це – ціла наука! – упевнено сказав Федір, завершуючи свою оповідку. І мені одразу ж теж закортіло опанувати цю науку.

Але я запитав про інше:

– А навіщо тобі треба приборкати Чорного?

Федір опустив очі. Але вирішив бути відвертим.

– Розумієш, – сказав він, – я хотів би вийти на змагання з Чорним перед усім селом. Так, щоб мою перемогу побачила Айрес. Є правило: прекрасна дама закохується в переможця…

Ось воно що! Він хотів завоювати увагу Айрес.

Відверто кажучи, мені дуже сподобалася така ідея. І я вирішив, що мушу побачити того Чорного. І теж поборюся з ним. (…)

(…) Загалом, я був задоволений тим, як провів день. По-перше, почав заробляти власні гроші. По-друге, познайомився з цікавим хлопцем. А по-третє, ще й поспілкувався з Айрес. Це було вдень, коли я залишився зі стадом. Вона саме проїздила повз пасовисько на своєму «дирчику». Впізнавши мене, зупинилася, гукнула:

– Привіт! Що ти тут робиш?

Я пояснив, що підмінюю Федора.

– О! Цей ледащо таки знайшов собі наймита! – засміялася Айрес, зісперши мопед на підніжку й сідаючи поруч зі мною.

Звісно, я не сказав, що Федір займається серйозною справою – і, до речі, на її честь! Адже пообіцяв не видавати його таємницю.

Ми трохи побалакали про те, про се. Я переповів Айрес історію про Макара.Те, що встиг почути від діда Олега. Вона дещо розповіла про село і про дитячий будинок «родинного типу», в якому живе. Запросила в гості. А я ще раз запитав у неї про вогні, які бачу вночі з вікна веранди. Айрес знову напустила на себе таємничого вигляду:

– Я ж казала тобі – це ходить Біла Дама зі своею свитою!

– Мій дід сказав, що ніякої Білої Дами не існує! – заперечив я.

– Ще й як існує! – запевнила Айрес. – Скоро сам переконаєшся. Усі, хто до нас приїздить, теж спочатку не вірять!

– А як мені в цьому переконатися?

Але Айрес уже сідала на свій мопед. Завела мотор, і крізь гуркіт я почув:

– На все свій час!!!

Дівчина покотила з пагорба на пагорб, як справжній байкер. Я із захватом дивився їй услід. І остаточно вирішив, що неодмінно познайомлюсь з тим Чорним і приборкаю його раніше за Федора.

На честь Айрес, ясна річ.

 

Хто такий Ярема?

У доброму гуморі я повернувся додому – задоволений, сповнений очікування на чергову розповідь діда. Адже історія тільки розпочиналася. (…)

(…) – Ну, на чому я зупинився? – лукаво запитав він, перевіряючи, чи уважно ми його слухали минулого разу.

– Малий Макар видоїв панських корів і побачив панночку! – першою вигукнула Нійолє.

– Пан подарував йому хутір… – додав я.

– …і Макар розбагатів! – продовжила Нійолє.

– А потім вони з панночкою побачилися вдруге через десять років, – сказав я. – На полюванні…

– І Макар сприйняв її за хлопця! – не здалася Нійолє.

– Усе точно, – посміхнувся дід.

І повів далі…

…Отже, Макар і Марія зустрілися ще раз – у лісі біля вогнища. Марія пригостила Макара печеною качкою. Спочатку поводилася з ним доволі зверхньо, як і має поводитися справжня панночка з простим селянином. Попри це, вони проговорили біля вогнища до пізнього вечора і домовилися, що наступного дня зустрінуться на цьому ж місці.

Макар пообіцяв панночці навчити її влучно стріляти з рушниці й розпізнавати лікарські трави. А Марія дала слово, що принесе хлопцеві почитати новий роман Жуля Верна. Потім дівчина сіла на коня і поскакала. За нею побіг і її чорний пес.

А Макар ледве зміг дочекатися наступного дня.

Так вони і покохали одне одного. І кохання це було потаємне. Адже жоден пан не видав би свою доньку заміж за простого селянина. Навіть якщо цей селянин розумний і має власне господарство.

Але часи змінювалися.

І змінювалася ситуація в родині пана Островершенка. Його нова дружина забажала повернутися на свою батьківщину – у Францію. Їй набридло жити в глушині, без балів і світського товариства, а ще більше набридла їй падчерка, з якою мала самі прикрощі – дівчина не слухалася, насміхалася з її пишного вбрання, зачісок і капелюшків, схожих на вазони з квітами чи єгипетські піраміди.

Отож, нарешті пані урвався терпець, вона тупнула ногою і сказала панові Островершенку:

– Хочу до Парижа!

А ще додала:

– Або я – або вона!

– Але ж зрозумій, люба, – спробував умовити її пан, – дитину треба буде взяти з собою!

Але пані лише голосно розсміялася:

– Яку дитину?! Твоя донька давно вже виросла! До того ж, як я чула, у неї є залицяльник – ото нехай і залишається з ним!

Дізнавшись про таке, пан Островершенко дуже розлютився. Але не на пані, а на власну доньку. Одного вечора він зібрав слуг, очолив їх і вирушив на те місце в лісі, де зустрічалися Макар і Марія.

Вони підкралися й побачили, що юнак і дівчина мирно сидять біля вогнища. Пан Островершено дав команду, і слуги напали на парочку, розкидали вогнище, скрутили Макара.

Після цього на поле бою вийшов розлючений пан. Він сказав, що віднині позбавляє Марію спадку. І якщо Макарові це подобається – нехай забирає доньку собі в тому, в чому вона стоїть перед ним. А більше він не дасть за неї ані нитки! Пан думав, що для такого завзятого господаря, яким виявився його колишній рятівник, це буде неабияким розчаруванням. Адже він вважав, що хлопець упадає за його донькою лише через те, що хоче заволодіти його маєтком і всім майном. Принаймні так казала дружина.

Але пан помилився. Макар лише розсміявся, скочив на коня, підхопив на нього розгублену дівчину і повіз до свого обійстя.

А згодом молоді обвінчалися…

– І стали жити-поживати й добра наживати? – увірвала діда нетерпляча Нійолє.

– Так, – сказав дід Олег. – Вони справді нажили чимало добра. Адже обоє були розумні й працьовиті. Але одного їм не вистачало – дітей. І через це вони були страшенно засмучені. Аж доки в родині не з'явився Ярема.

Тут уже не витримав я.

– Арсен! – поправив я діда.

Той похитав головою:

– Ні, хлопче, Арсен з'явився на світ набагато пізніше. Спочатку був Ярема…

Дивно. Я вперше чув це ім'я. Хто такий Ярема? Невже у нашого пращура було кілька синів? Чому ж ми ніколи про це не чули?

Я нічого не міг збагнути.

– Так-так, Ярема, – підтвердив дід Олег. І ми з Нійолє нашорошили вуха…

…Одного літнього вечора Макар і Марія закінчили всі справи по господарству і вийшли посидіти на порозі, помилуватися зірками.

Вони сиділи мовчки, дивилися на нічне небо й слухали, як довкола них шумить ліс. За парканом щось тихо цвірінькнуло. Спочатку вони не звернули на це уваги. Але приглушений писк почувся знову.

– Певно, це заблукало чиєсь курча, – сказав Макар. – Або ягнятко…

Писк повторився. І цього разу він був не схожий на курячий.

– Ні, це не курчатко, – з острахом прошепотіла Марія.

Вони прислухалися. Писк перетворився на суцільний тоненький плач.

– І не ягнятко… – додав Макар, підводячись із порогу.

і – І не телятко… – сказала Марія і перехрестилася.

Не змовляючись, вони одночасно кинулися до хвіртки. Відчинили її і побачили немовля, загорнуте в стару хустку.

Треба сказати, що таке часом траплялося: якась бідна мати підкидала під поріг багатого обійстя своє дитя.

– Бог послав нам дитину, – сказала Марія, піднімаючи маля з холодної землі.

– Треба повідомити про це урядника, – невпевнено сказав Макар.

– У жодному разі! – скрикнула Марія. – Ми стільки років молилися про це диво! І воно сталося! Невже ти хочеш віддати це чудове немовля до сиротинця?!

Вона піднесла малюка до обличчя Макара, щоб він міг краще роздивитися дитину. І дитина, припинивши скиглити, посміхнулася Макарові.

– Що ж, – зітхнув він, – нехай так і буде. Заберемо його собі. І будемо вважати, що це наша дитина, якщо Бог не дає своїх.

Так і вирішили.

Малюка охрестили Яремою. І почали виховувати як власного сина…

– Діду, чому ми ніколи не чули про цього Ярему? – запитав я.

– А що ви могли про нього чути? – відповів дід Олег. – Не лишилося від нього пам'яті. Нащадків у нього не було. А після вбивства Макара він виїхав кудись за кордон. І шляхи його загубилися…

– Нещасною він був людиною… – додала бабуся Ліда.

І ми з Нійолє, мов флюґери, повернули голови в її бік:

– Чому нещасною?!!

– Може, й так… – зітхнув дід Олег. – Кожен має право на свою думку. – І, звертаючись до нас, сказав: – Зараз бабця розповість вам свою версію!

– І розповім! – весело сказала бабуся й сіла поруч із нами. (…)

 

Версія бабусі Ліди

 …Ярема ріс хворобливим і доволі відлюдкуватим хлопчиком. До того ж, хтось із мешканців села повідомив йому, що він не є рідним сином родини, а лише підкидьком. Або, як кажуть у селі, байстрюком. Хлопець не міг пройтися селом, щоб не почути знущальні слова: «Байстрюк! Байстрюк!» Як не заспокоювали його прийомні батьки, як не переконували у своїй любові, хлопець похмурнів з кожним днем.

А тоді сталася подія, яка геть засмутила його: у подружжя нарешті народилася власна дитина.

Це і був Арсен…

На честь його народження Макар улаштував великий бенкет для всього села. Навіть виписав зі столиці феєрверки. Весь день і всю ніч на подвір'ї грали музики, лилося рікою вино, смажилася баранина та свинина. Усі танцювали й раділи. Лише на горищі заливався гіркими сльозами хлопчик – Ярема.

Але Марія не забула про свого старшого сина. Коли немовля заснуло, вона кинулася шукати Ярему. І знайшла на горищі – хлопчик лежав на соломі з червоними від сліз очима і стиснутими кулаками.

– Тепер ви не будете мене любити! – сказав він названій матері.

Марія обняла його і запевнила, що він помиляється.

– Ти тепер дуже поважна особа – старший брат! – сказала вона.

Почувши таке, Ярема припинив плакати і, здається, заспокоївся.

З того часу він став ще більше допомагати батькам у роботі, кидався виконувати будь-яке завдання наввипередки з найманими робітниками, був слухняним і покірним. Він хотів, щоб батьки любили його більше за Арсена.

І хоч як це дивно, але зрештою так і сталося!

Однак набагато пізніше, коли Арсен виріс і батьки мали з ним купу клопотів. На відміну від спокійного і розважливого старшого брата, Арсен був справжнім розбишакою. Він дуже рано почав рахувати, читати й писати. А коли йому ледве виповнилося вісім років, організував у селі «військо Робін Гуда» з таких самих малюків, як він. І керував ним, як справжній полководець. «Військо» крало курей у заможних селян і підкидало бідним. В одинадцять років Арсен уперше втік із дому, намагаючись дістатися берегів Африки. Там він хотів полювати на тигрів і стати ватажком абориґенів. У дванадцять сам пішов до лісу і пробув наодинці з природою кілька діб, полюючи на ведмедя. В тринадцять пішов із циганським табором і опинився з ним аж у Бессарабії.

Одне слово, це була неймовірно жвава дитина.

Батькам доводилося наймати загони добровольців-односельчан, щоб укотре розшукати бешкетника на неосяжних просторах країни. На чолі цих загонів завжди стояв Ярема. І завжди повертав утікача назад.

Макар і Марія ставили його за приклад молодшому братові.

– Колись ти зведеш батька в могилу! – часто повторював Ярема, тягаючи Арсена за вуха.

Коли Арсенові виповнилося вісімнадцять, Макар, якому набридло терпіти вибрики молодшого сина, вирішив хоч якось приборкати неслуха, і доручив йому торгівельну справу.

Арсенові це спочатку дуже сподобалося. Він їздив до столиці, торгував там усім, що вироблялося на хуторі – м’ясом, олією, молоком, медом. А натомість привозив до села різні корисні речі – нитки, сіль, інструменти, якими також торгував у невеличкій крамниці. І справи його йшли добре.

Але за два роки це заняття здалося йому нудним і одноманітним. І Арсен запропонував батькові поставити господарем крамниці Ярему, а він займеться розширенням торгівельної справи. Ідеї у нього були найнезвичайніші. Скажімо, якось він зібрався до Балтійського моря, щоб привезти звідти бурштину. Бурштин йому замовив один столичний архітектор, що саме в той час працював над оздобленням панського маєтку.

Одного дня, навантаживши кілька візків розмальованими глиняними глечиками, мішками з гречкою та слоїками меду, Арсен вирушив у далеку подорож – до берегів Балтійського моря. Поїхав і… зник. Аж відтак поштмейстер приніс на хутір телеграму: «Живий. Здоровий. Знайшов бурштин. Прошу благословення на одруження…»

Ох, і розлютився ж Макар! Яке ще одруження? З ким? Він написав синові телеграму: «Ніякого благословення! Негайно повертайся!»

І з тої пори від Арсена не було ні слуху, ні духу…

– Ось така історія… – зітхнула бабуся Ліда і додала: – Час спати.

Ми з Нійолє вхопили її за руки з обох боків.

– Як? І це все? – вигукнув я.

– Звісно, ні, – посміхнулася бабуся. – Але щось треба лишити до наступного вечора. Так що, діти, вкладатися.

– Ну хоч трі-і-і-ішечки… – благально проспівала Нійолє. – Він одружився? Повернувся?

– І одружився, і повернувся, – сказав дід Олег, допомагаючи бабці підвестися.

– Із Білою Дамою? – не вгавала Нійолє.

Дід із бабцею перезирнулися.

– Ту, як ти кажеш, Білу Даму, звали так само, як тебе – Нійолє… – сказала бабуся Ліда. – І вона була вашою прапрабабцею.

Я бачив, що ця тема не дуже подобається дідові Олегові.

– Далася вам та Дама! – додав він. – Її вигадали забобонні селяни після смерті бідолашної Нійолє. Казали, що вона блукає селом, шукає кривдників і не заспокоїться, доки не знайде! А тепер марш по ліжках!

Нам довелося послухатися старших. Дід вимкнув світло. А я знову опинився віч-на-віч із глибокою ніччю, зірками і лісом, що виднівся на протилежному боці річки. Я вже знав, що скоро там мають замайоріти знайомі мені загадкові вогники, і намагався не заснути. Я твердо вирішив з'ясувати їхнє походження. Для цього навіть заховав під подушку дідів бінокль, який знайшов на горищі.

Але цієї ночі бінокль мені не знадобився.

Доки я вглядався в темну далечінь лісу, сталося щось доволі незвичайне і, відверто кажучи, жахливе.

Як я вже казав, будинок моїх родичів стояв на пагорбі, з якого було досить добре видно всю невеличку вулицю. Вдень вона потопала в тіні абрикосових дерев, а вночі нагадувала чорний тунель. Коли згасали вікна, тут стояла така темрява, що не можна було розгледіти власну витягнуту руку. Так от, саме в цей час, коли я стояв біля вікна і вглядався в ліс, піднісши до очей бінокль…

Саме в цю мить, коли я в розпачі опустив бінокль, адже нічого путнього не побачив…

Саме в цю мить… просто перед собою, зовсім близько – поруч із вікном, на доріжці, що вела за ріг вулиці, – я побачив… Білу Даму…

І мені стало не до казок!

Яка вона була? Справді – біла, ніби огорнута простирадлом. Вона повільно пливла повз вікно і була схожа на дим від великого вогнища. На її голові розвивався широкий каптур, який закривав обличчя. У руках примара тримала маленький язичок полум'я, що кидав відблиск на її низько схилену голову. На відстані пятидесяти кроків від неї я помітив такі ж вогники. Вони погойдувались у повітрі й пливли, мов човники, в суцільній темряві. Добре придивившись, я зрозумів, що ті вогники несли в руках маленькі чорні карлики. Певно, це була «свита».

Правду кажучи, по моєму тілу побігли мурашки, а руки затремтіли. Я ледве стримався, щоб не закричати.

Дійшовши до мого вікна, Дама зупинилася.

Я завмер і припинив дихати. Вона повільно підвела голову і повернула обличчя в мій бік.

І я закляк. Обличчя було білим і пласким. А на ньому чорними розкосими дірами зяяли дві порожнечі – очі. Під ними такою ж проріззю – тільки видовженою – чорнів рот із печально опущеними кутиками. Ані носа, ані брів…

Звернувши на мене жахливий застиглий погляд, Біла Дама так само повільно повернулася, низько схилила голову до вогника і попливла далі.

За нею застрибали чорні карлики. За мить уся делегація зникла за рогом.

А я так і лишився стояти біля вікна з відкритим від жаху ротом…

 

Приборкання Чорного. Перший конфлікт

…Я кинувся до ліжка і з головою накрився ковдрою.

Весь тремтів. І не знав, про що думати. Я не вірю в існування привидів. Але зараз це означало – не вірити власним очам! І що тепер робити? Розповісти про це дідові? Тоді він точно подумає, що я фантазер і боягуз. Поділитися спостереженням з Нійолє? Але тепер вона ставиться до мене з недовірою. Та й навіщо лякати таку малу дитину. Сказати бабусі?

Здається, вона єдина, хто зможе мене зрозуміти.

Але що далі? Ох, шкода, що я так злякався! Теж мені – герой! Треба було вистрибнути з вікна і піти назустріч цій таємниці. Якби не злякався, я так би і зробив. А тепер доведеться чекати іншої нагоди…

Коли перший страх проминув, я вирішив усе ж вистежити цю примару і її почет. І подумав що можу залучити до цього Федора, свого нового товариша. Разом ми – сила.

Прийнявши таке рішення, я нарешті зміг заснути. Хоча ще довго мені марилося те страшне пласке обличчя і застиглий погляд порожніх чорних отворів. Це було крутіше за всі мої колишні вправи із загартування волі. Це була справжня жахлива пригода, яку я мав подолати не на словах, а на ділі.

…Я прокинувся доволі рано. По-перше, пам'ятав учорашню забавку своєї зведеної сестриці й не хотів, щоб вона знову щось учинила з моїм сонним тілом. А по-друге, тепер я мав обов'язки – підмінювати Федора на пасовищі.

Мала Нійолє ще спала. А бабуся на кухні варила варення з абрикосів. Дід уже пішов на пасіку.

їсти я не хотів. Попросив, щоб бабуся зібрала мені обід у хустину, як це бачив у кіно. Бабуся посміхнулась, але виконала моє прохання: загорнула дві картоплини, сир і хліб.

– Коли ж на тебе чекати? – запитала вона.

– Як упораюся зі стадом.

Але до часу мого чергування ще було кілька годин. Я вирішив пройтися до обійстя Федора і хоч одним оком поглянути на того бичка на ймення Чорний, про якого він мені розповідав.

Обійстя було на іншому кінці села, більше від усіх інших. Адже батько Федора був фермером і навіть мав власного маленького трактора.

Як і вчора, і позавчора, над селом висіла спекотна тиша. Я оминув хату Федора і вийшов на відкритий простір їхнього чималого наділу. Посеред нього побачив те, що Федір назвав незнайомим словом – «кораль». Це був квадрат загорожі, за якою я одразу помітив лискучо-чорну спину молодого бичка.

А ще побачив Федора. Він стояв по той бік загорожі й мене не помітив. Я хотів гукнути до нього, але хлопець був надто зосереджений на якихось управах. І я вирішив його не турбувати, а сховатися і подивитись, як він займається приборканням Чорного. Щойно присів за насипом біля паркану, як почув за своєю спиною шурхіт.

Озирнувся. Кроків за десять від мене стояла… Нійолє.

– Ти чого тут? – пошепки запитав я. – Ану біжи додому – бабуся буде хвилюватися!

– Не буде, – так само пошепки відповіла Нійолє, не відступивши ані на крок.

– Іди геть! – сказав я, киваючи на «кораль». – Тут дорослі справи!

– Подумаєш – дорослі! – фиркнуло дівчисько. – Всі знають, що Федько грається в тореадора! Як малий!

– Він не грається, – сказав я. – Він справді хоче навчитися приборкувати биків. А я хочу, щоб ти пішла додому. Малечі тут не місце. Ну!

Але дівчинка підійшла ближче. Я зробив вигляд, що шукаю палицю чи камінь, щоб жбурнути в неї. Знайшов шмат засохлої глини й погрозливо замахнувся ним: «Негайно повертай додому!».

Вона зовсім не злякалася. Лише докірливо глянула і знизала плечима.

Мені нічого не залишалось як дозволити їй присісти поруч. І ми почали спостерігати за діями Федора.

А по той бік коралю розігрувалося справжнє дійство, суть якого я поки що не розумів. Федір дражнив Чорного, намагаючись копіювати всі його рухи. А Чорний, у свою чергу, пильно стежив за Федором і ніби повторював рухи хлопця.

Ось Федір відскочив праворуч – і бичок зробив те саме. Федір завмер – і бичок застиг, придивляючись до свого суперника. Федір різко відскочив уліво – і Чорний зробив такий самий стрибок. Низько нахиливши голову, він дивився на хлопця з-під крутого лоба. І Федір так само схилив голову, загрозливо зиркаючи в яскраво-білі зіниці Чорного. Обидва на мить завмерли.

– Він його заворожує… прошепотіла Нійолє.

Але це було зрозуміло і без її репліки.

Кілька хвилин хлопчик і бик гіпнотизували один одного. А потім сталося неймовірне. Федір відступив на кілька кроків від паркану і… став навкарачки. Чорний, здається, розгубився. Але ненадовго. Він почав повільно підбиратися до паркану. Федір зробив те саме. Хлопчик і бичок зближувалися, дивлячись одне одному в очі. Мені аж дух захопило! Це ж треба, який сміливець!

Ще мить – і вони зійшлися: низько схилений лоб Чорного торкнувся чола хлопчика в проміжку між двома міцними колодами загорожі. На лобі Чорного вже стирчали молоді ріжки, і його тиск, певно, був неслабким. Але Федір не здавався. Тиснучи на суперника, він продовжував дивитися йому в очі. Це змагання тривало кілька хвилин. Здавалося, обоє отримують від боротьби неабияке задоволення.

Але ось Федір почав здавати. Чорний поволі виштовхував його голову з коралю. До того ж, бичок почав нервово рити копитом землю. І це здалося мені небезпечним.

У цю мить Федір зробив щось дивне: простягнувши руку крізь шпарку і все ще продовжуючи буцати Чорного, він… почухав його за вушком.

Чорний у насолоді витягнув шию і послабив натиск, а згодом просто розм'як. А Федір продовжував чухати його під шиєю і довкола ріжок, святкуючи свою перемогу.

Чорний відступив…

– Це нечесно, нечесно! – зашепотіла Нійолє. – Якщо він хоче боротися – нехай не обманює!

Мені це теж здалося не дуже порядним з погляду «тореадорської етики». Якщо він таким чином хоче продемонструвати свою силу Айрес, то це справді буде нечесно!

Ми з Нійолє вийшли зі свого укриття. Побачивши нас, Федір зашарівся, але зробив вигляд, що нічого не сталося.

– Бачили, як я його?! – гордовито запитав він.

Я знизав плечима:

– Як на мене, це не перемога.

– Ага, – поважно підтвердила Нійолє, на знак підтримки взявши мене за руку. Я навіть не помітив, як і сам міцно стиснув руку дівчинки.

– Це ж чому?! – з викликом запитав Федір.

– Тому, що ти не борешся з ним – ти лише хочеш його приручити. Зробити своєю іграшкою. Хочеш, щоб він піддавався тобі, – пояснив я. – Яка ж це корида?!

– Та що ти в цьому розумієш, цяця?! – насупився Федір. – Сам спробуй – тоді будеш базікати.

– І спробую! – сказав я.

– Ха! А хто тебе сюди впустить? – єхидно сказав Федір. – У мого батька знаєш, яка рушниця?! І взагалі, як ви сюди потрапили? Це наша територія!

Я аж тепер помітив, які в нього світлі й гострі очі – вони так і просвердлювали мене наскрізь.

Чорний за загорожею захвилювався і забив копитом.

Ми почали зближуватися. Майже так само, як десять хвилин тому зближувалися бичок і хлопець. Однак між нами не було дощок паркану. Та й за вушком я б нізащо не дався почухати!

Згадавши про нашу однакову «вагову категорію», Федір нахилився і підняв із землі камінь…

Несподівано навперейми йому кинулася Нійолє. Вона з усієї сили штовхнула його в живіт.

Федір хитнувся, але встояв. Натомість ухопив дівчинку за плече і відкинув убік. Цього я стерпіти не міг. І першим кинувся на кривдника.

Ми зчепилися з ним, як і вчора. Але тепер було за що. І спека нам зовсім не заважала…

У розпалі бою я не чув, як над нами стрибала Нійолє, як ревів і буцав загорожу Чорний.

Отямився лише тоді, коли якась сила підняла мене вгору і добряче струсонула в повітрі.

Картина виявилася б доволі цікавою, якби я дивився на неї збоку. Я висів у лівій руці якогось кремезного чолов'яги, а Федір бовтав ногами у правій. Потім чолов'яга одночасно відпустив нас, і ми покотилися по траві.

– Що тут відбувається? – суворо запитав він Федора. – Скільки разів я забороняв навіть наближатися до загорожі!!

– Нічого, тату… – похмуро вимовив він і кивнув на мене. – Він першим сюди прийшов! Це мій підпасок. Найняв його за дві гривні. Тепер вчу, як треба поводитись із хазяїном.

Промовивши це, хлопець поліз у кишеню, дістав звідти дві гривні й кинув їх мені.

Отакої! У мене аж вуха закрутилися від такого нахабства.

Я поправив розірвану сорочку й презирливо сплюнув собі під ноги закривавленою слиною – якраз влучив у ті дві гривні.

Чолов'яга чекав на відповідь і від мене.

– Це правда? – суворо звернувся від до мене.

Я спіймав на собі схвильований погляд Федора і одразу зрозумів: приборкання бичків – його таємниця. А характер у батька, певно, крутий.

– Так, – сказав я. – Я прийшов сюди першим.

Більше не зронив ані пари з вуст. І подав знак Нійолє, щоб вона також не казала зайвого.

– На перший раз вибачаю, – сказав батько Федора. – Але майте на увазі – підходити до коралю небезпечно. А гратися з биками – тим паче. Відповідай потім за вас…

Ми кивнули. Після того, що сказав Федір, у мене й думки не було продовжувати роботу на пасовищі. Треба буде пошукати іншої.

Коли ми з Нійолє вже далеченько відійшли від ферми, вона запитала:

– Чому ти не сказав Василю Петровичу, хто насправді винен?

– Тому що не люблю скаржитися, – пояснив я. – І все вирішую сам. Зрозуміло?

Нійолє кивнула і міцніше стисла мою руку.

 

Арсен і Нійолє

Усю дорогу додому я йшов мовчки, міркуючи про те, що не всяка бійка буває чесною. А ще про те, що чи не вперше почувався приниженим. Особливо після того, як Федір кинув мені до ніг гроші. Невже думав, що я нахилюсь і підберу їх? Можливо, хтось колись так і зробив?

Одразу ж перед моїм зором, як завжди, постала картина ймовірного розвитку подій. Ось цей Федір виростає і стає господарем ферми. Всі місцеві схиляються перед ним. Адже він дає їм у борг і гроші, й трактора. А ще прокладає асфальтову дорогу від ферми до базару чи будує міст. Тоді взагалі тут його вважатимуть за царя і бога. Звісно, згодом він стає місцевим мафіозі чи йде в депутати. А потім одружується з Айрес.

Звісно, вона його ніколи не покохає, але він – чудова кандидатура. А щоб завоювати її прихильність, він б'ється з велетенським чорним биком і перемагає його! І лише я знаю, що його перемога нечесна й підступна. Вона замішана на хитрощах.

Але я далеко…

Я пливу на човні в невідомі краї. Щоб спокутувати своє приниження і повернутися назад героєм. Але пізно. Айрес уже справляє весілля з підступним Федором…

– Ой!

Це скрикнула Нійолє. Надто міцно я стиснув її маленьку долоньку, вигадуючи цю історію. Я повернувся до реальності.

Ні! Такої історії не буде. Я першим приборкаю Чорного в чесному бою. І я першим звільню село від страху перед Білою Дамою! І доведу, що мій прапрадід не вбивця!

Ось тоді й побачимо – хто кого.

Коли ми підходили до нашої хати, Нійолє сказала:

– Ой, який ти… Бабуся злякається…

Справді, сорочка моя була розірвана й брудна, на руках і ногах подряпини, обличчя замурзане.

– Бабусі ми нічого не скажемо!

– Тоді спершу ходімо до криниці, – запропонувала Нійолє.

І ми пішли вглиб садка, де була криниця. Я набрав води, добре вмився. Нійолє прокралася до хати і винесла мені чисту футболку. А ще гребінець.

– Пригнись, я тебе розчешу! – наказала вона.

Я слухняно підставив їй розкуйовджену голову.

Коли вона мене розчісувала і пригладжувала волосся водою, я подумав, що не так уже й погано мати сестру…

До хати я зайшов, ніби нічого не сталося. Бабуся саме ліпила вареники. Зраділа, побачивши нас.

Нійолє одразу ж кинулась їй допомагати. Точніше – виліплювати з тіста коників і чоловічків. А я вирішив, що зараз найкращий час розпитати бабусю, що було далі з Арсеном і Нійолє. Мені здавалося, що бабусина розповідь може бути більш об'єктивною, коли справа стосується кохання.

А діда питатиму про інше…

…Отже, цілих три роки від Арсена не було ні слуху, ні духу. Його мати геть стужилася, виглядаючи сина. Осінь повертала на зиму, зима на весну, весна на літо – і все знову йшло по колу. Наближалося нове, XX сторіччя…

Настала зима 1902-го року. Була темна ніч. Але ліс світився від інею, мов цукровий. У ту ніч Макар і Марія почули якийсь дивний звук, якого ще ніколи не чули – щось ревіло в глибині лісу. До кімнати забіг схвильований Ярема, який теж прокинувся, зачувши незвичайний галас. Усі з острахом припали до вікна і почали дослухатися.

– Це не вепр… – сказала Марія.

– І не вовк… – додав Макар.

– І не ведмідь.

А потім вони разом перехрестилися. Адже побачили диво: по дорозі, освітленій місяцем, їхав візок незвичайної конструкції – критий чорним металом, на чотирьох товстелезних колесах. Він деренчав, пускав пару й не був запряжений кіньми. Зупинившись біля воріт, візок видав звук, схожий на гудок пароплава.

– Це авто… автомобіль, – сказав Ярема. – Я бачив такі на малюнку в журналі!

– Відчини йому браму, побачимо, що це за гості до нас! – наказав синові Макар.

Ярема накинув кожух і побіг до брами.

З вікна Макар і Марія бачили, як авто заїхало на подвір'я. З нього вийшов чоловік у шубі і обійняв Ярему.

– Арсен! – скрикнула Марія і заплакала.

– Повернувся… – прошепотів Макар.

Вони вже хотіли бігти до дверей, але зупинились. Побачили, як Арсен відчинив задні дверцята свого залізного звіра і… обережно вийняв звідти великий хутряний згорток. Йому допомагав Ярема.

З цим великим хутряним згортком на руках Арсен і увійшов до батьківської оселі.

Макар і Марія мовчки стояли посеред кімнати. Побачивши батьків, Арсен посміхнувся. На його віях танув сніг і стікав по щоках, мов сльози.

Арсен передав згорток Яремі й кинувся до батьків, обійняв їх і став перед ними на коліна.

– Ось я повернувся, – сказав він. – Прошу вашого вибачення і благословення.

Батьки були щасливі.

– Накривай, мати, на стіл! Наш син повернувся! – весело вигукнув Макар.

– Почекайте… Я не сам… – сказав Арсен.

Він підійшов до Яреми, який просто закляк на порозі, заглядаючи в той згорток. Арсен перейняв ношу з рук старшого брата і підніс до батьків.

І ті теж заклякли, заглядаючи: там, огорнута хутром і білою пуховою хусткою, спала прекрасна жінка. Вона тяжко дихала і не прокидалася.

– Це моя дружина, – сказав Арсен. – Вона застуджена. Її треба лікувати. Одна надія на в аше зілля, мамо!

У хаті заметушилися. Жінку перенесли в найкращу кімнату, розтерли зіллям, поклали під теплі ковдри. А коли температура спала і жінка заснула здоровим сном, родина зібралася за столом.

– Як її звуть? – запитав Макар.

– Нійолє.

– Що за дивне ім'я?

– Так називають дівчат на березі Балтійського моря, – відповів Арсен.

Макар насупився:

– Ти гадаєш, що цій чужинці буде тут добре? Певно, у неї є батьки, своя батьківщина. Вона засумує…

Арсен розповів, що батьки Нійолє померли, залишивши їй чималий спадок. Але дівчина була зовсім не пристосована до самостійного життя. Єдине, що залишилось – це автомобіль батька, на якому вони сюди й приїхали.

Два роки тому вони обвінчалися, а тепер приїхали до батьків, щоб жити і працювати разом.

– І вони, нарешті, стали жити-поживати і добра наживати? – увірвала бабцю Нійолє.

Бабуся печально зітхнула. І повела далі.

Коли Нійолє видужала і вперше вийшла зі своєї світлиці, вбрана в міський одяг, зачесана і прибрана, мов панночка, на неї збіглася подивитися вся прислуга.

Була вона, мов екзотична пташка, не схожа на жодну дівчину чи молодицю з нашої околиці. Адже всі тутешні жінки й дівчата були чорнокосі й чорнобриві, з великими карими очима, з яскравим рум’янцем на щоках. Усі повновиді, міцні й дужі. А ця нагадувала тендітного нічного метелика. Усе в ній було світлим і блідим. Довгі біляві коси, порцелянове обличчя, світлі брови і прозорі блакитні очі. Вона, здавалося, була зліплена зі снігу.

Глянули на неї Макар з Марією і перезирнулися. Мовляв, не таку дружину вони хотіли для сина. Але все ж благословили молодят.

А щоб краще їм жилося, купив їм Макар велику хату в селі – ближче до людей, до розваг.

І почали вони жити-поживати. Але недовго тривало те щастя!

Першого ж дня, коли Нійолє наважилася піти до церкви, за нею сунув цілий натовп цікавих. Чоловіки милувалися її нетутешньою красою, заздрили Арсенові, позираючи на своїх дружин. І жартували, що й самі не проти поїхати «за три моря», щоб знайти собі таких красунь.

Звісно, всі жінки села одразу ж зненавиділи тендітну білявку. Спершу боялися говорити про це вголос, лише пліткували про неї по кутках. Розпускали чутки, що вона – відьма, що спокушає і зводить зі світу людей, а ще ходить по ночах у стайні і псує худобу, як це роблять справжні відьми. І від того у корів пропадає молоко.

Арсен нічого не помічав, був щасливим. Робив усе, щоб Нійолє почувалася добре. Він знову взявся за торгівлю. Почав їздити на ярмарки. І, бувало, на кілька днів Нійолє лишалася сама на господарстві.

Саме в такий день її й вирішили провчити місцеві молодиці, яким набридло слухати від чоловіків захоплення нетутешньою красою чужинки.

Щойно Нійолє вийшла за поріг, як вони накинулися на неї й обмастили обличчя і коси попелом, а потім ще й закидали глиною.

Брудна і перелякана повернулася молода жінка до своєї хати. І відмовлялася виходити на вулицю! Як не умовляв її Арсен, як не захищав, але далі подвір'я Нійолє не ходила.

– Не бійся, люба! – умовляв її Арсен. – Я покараю кожного, хто наважиться тебе образити!

Але Нійолє лише плакала й казала, що ніколи ноги її не буде на вулицях цього села, де мешкають такі жорстокі люди!

– Не зарікайся, кохана, – намагався розвеселити її Арсен. – Настануть часи, коли ти ходитимеш тут, мов королева! І всі вклонятимуться тобі!

Він привозив коханій дружині найкращі сукні, найдорожчі коштовності, найсолодші тістечка і найцікавіші книжки. І не було у неї потреби виходити за межі обійстя. Тому почувалася вона щасливою і захищеною.

Аж доки не розпочалася Перша світова війна.

І тоді в родині постав вибір – кому на неї йти. Старший брат Ярема від народження був хворобливим. Тому до війська пішов Арсен.

Гірко плакала Нійолє.

Довго бігла по дорозі за військом.

Аж доки не наздогнав її Ярема. Підхопив на руки, майже непритомну.

І запропонував перейти жити до батьків на хутір. (…)

Тут бабусина розповідь закінчилась, а перед Арсеном з Нійолє вже стояли готові вареники. Хлопчик щиро хотів чимось допомогти і бабуся наказала йому віднести гостинців – вареників і меду – в БРТ. Арсен тільки зрадів ще одній нагоді побачити Айрес. За ним ув’язалась і Нійолє.

 

БРТ і його мешканці

Арсен з Нійолє принесли гостинці мешканцям будинку родинного типу. Поки дітлахи наминали вареники, Софія Михайлівна – мама усіх діточок, розповіла, що Яків Степанович, батько, працює директором місцевої школи, а ще з юності захоплюється історією села і мріє відкрити в сільському клубі невеличкий музей. 

Він назбирав старих речей (майбутніх експонатів), які віддавали односельці, зберігає їх на горищі будинку й нікого туди не пускає. Арсен домовився з Айрес, щоб та пустила його на горище, коли вдома нікого не буде. Хлопець розповів їй про свою зустріч з Білою Дамою і про те, що хоче розкрити її секрет. Це бажання Арсена не надто сподобалось Айрес.

 

Продовження і невтішне закінчення історії про Арсена

– Ось ти і вдома… – сказав Ярема, заводячи майже непритомну Нійолє до хати батьків. – Тут тебе ніхто не образить. А всі разом ми дочекаємося Арсена! (…)

(…) Макар і Марія зраділи поверненню Нійолє.

Тим паче, що настали такі небезпечні, тривожні часи – війна. Потім – революція. І знову війна, громадянська. Цілих шість років про Арсена не було ані чутки! Марія і Нійолє щодня ходили до церкви, ставили свічки за його здоров’я. А чоловіки, Макар і Ярема, пошепки говорили про те, що, мабуть, уже немає бідного Арсена на світі.

Усе тяжчим ставало життя на хуторі. Прийшли нові часи, нова влада, яка хотіла знищити всіх панів, а разом із ними й заможних селян. Тому довелося Макару віддати до комуни корів і коней. Лишилися на подвір’ї самі кури, та й тих поволі викрадали то лисиці, то тхорі, а то й люди.

Занедбалась і велика хата. Вже не було у Макара сил, щоб побудувати нову. Часто на подвір’я навідувалося сільське начальство – забирало все, що бачило.

Від туги за сином тяжко захворіла Марія. Цілу зиму пролежала вона в ліжку а коли настала весна, зібрала коло себе всю родину і сказала таке:

– Певно, настав мені час залишити вас. І тому послухайте моєї поради. Не хотіла я говорити про сумне, але скажу. Мабуть, Макаре, не дочекаємося ми нашого дорогого синочка. Певно, загинув він на війні. І скоро я зустрінуся з ним на небі. Переповім, як вам тут живеться. А щоб жилося вам добре, треба зробити так… Нехай Ярема одружиться з Нійолє. І родину збережете, і дівчинку нашу врятуєте від лиха, бо чужа вона тут. Пропаде…

Очі Нійолє налилися гіркими сльозами. Був у розпачі і Ярема. Але не стали вони заперечувати матері, а слухали далі.

– А потім раджу я вам, мої рідні, тікати з цих місць. Добре нам тут жилося, але відчуваю, що вже так, як було, не буде…

– Не хвилюйся, люба, – намагався заспокоїти дружину Макар. – Якось буде. І куди ж нам тікати з рідних місць?

Марія прошепотіла:

– Їдьте в інші краї… Кажуть люди, що на тому кінці світу життя краще…

Сумно посміхнувся Макар:

– Немає у нас зараз таких статків, щоб кудись їхати.

Тоді Марія сказала зовсім тихо:

– Подбала я про це…

Перезирнулися рідні, думаючи, що мати марить. Але вона не марила і розповіла, що багато років тому, коли її батько, пан Островершенко, від'їжджав до Франції, він потайки від своєї дружини зустрівся з донькою. І щоб якось залагодити свою провину за те, що вигнав доньку з маєтку, дав їй глечик, наповнений золотими монетами. І попросив пробачення. Але взяв клятву з Марії, що використає вона те золото лише за однієї умови…

– Що ж це за умова? – запитав Макар.

І хвора Марія лагідно посміхнулася:

– Тепер я можу про це сказати, любий! Батько наказав, щоб ці гроші я використала лише в тому випадку, якщо ти розлюбиш і покинеш мене напризволяще. Адже пішла я до тебе, в чому була, без жодної копійки за душею. Тому він не вірив у твою любов. Але помилився! Все наше довге життя ми прожили в мирі й злагоді. А ще – в роботі й достатку. Тому і не було в мене потреби виконати ту умову. Тепер настали інші часи. І той скарб знадобиться вам, щоб налагодити своє життя деінде.

З подивом слухали її рідні, не знаючи – вірити чи ні.

– А де ж той глечик? – запитав Ярема.

І Марія попросила дітей залишити її наодинці з Макаром.

Поцілували її Ярема та Нійолє і вийшли.

А коли знову Макар покликав їх до світлиці – Марія вже померла…

Довго сумував Макар за дружиною. Так само, як і Нійолє за своїм Арсеном. Але згодом усе ж зібралися вони на родинну раду, щоб вирішити, як жити далі.

Звісно, Нійолє і слухати не хотіла про одруження з Яремою. Але іншого виходу не вбачалося. Була вона тут чужинкою, без роду і племені. Пропала б…

Одного дня поїхав Макар по селах шукати хоч одного вцілілого священика, щоб одружити дітей. Тоді майже всі церкви були зачинені або зруйновані. Знайшов якогось старенького панотця і привіз на хутір.

Усю ніч невтішно плакала Нійолє. А на ранок одягла чорну сукню, накинула на голову чорне мереживо і вийшла до вінчання. Нічого не сказали на те Макар із Яремою. Лише священик дуже здивувався – що ж це за наречена, яка одяглася, немов удовиця?! Але нічого не сказав.

І вже готовий був розпочинати вінчання, як раптом…

Тут дідусь зробив довжелезну паузу. Ми з Нійолє боялися й дихнути, але не наважилися поквапити діда.

А він сказав таке:

– Бачте, діти, часом у житті буває так, мов у казці, а в казці – як у житті!

Так от…

…Раптом зарипіли двері й до хати увійшов чоловік.

Був він у старій потертій шинелі без погонів, у стоптаних чоботах, обличчя заросло бородою… Ніхто не впізнав його. Лише пес одразу весело закрутився біля його ніг. А Нійолє вигукнула:

– Арсене! – і впала непритомна.

Так, це повернувся додому Арсен.

Горе змінилося на велику радість! Скинула Нійолє чорне вбрання.

Арсен розповів, як поневірявся він на війні і в різних полонах, як мало не загинув. І як, нарешті, зумів повернутися додому.

І почали вони жити по-новому.

Арсенові довелось ховатися на хуторі від цікавих селян, а головне – від нової влади. А щоб якось відкупитися, Макар мусив здати до комуни решту свого майна.

Прийшли злидні, і Ярема почав наполягати, щоб родина вчинила так, як наказувала Марія, – втекла до інших країв. До Канади чи Австралії…

Але на той час в Арсена і Нійолє вже народився син – Микола. Було це наприкінці 1922-го року. Треба було почекати, доки він підросте.

Та й Арсен не дуже хотів тікати з рідної землі. Сподівався, що життя налагодиться. Запекло сперечалися про те брати. Мовчки слухав їх старий Макар, не знаючи, хто з них має рацію.

Але все ж увечері він вирішив піти на те місце, яке йому перед смертю вказала дружина, і викопати глечик із золотом…

– А потім сталося те, про що ви знаєте, – закінчив свою розповідь дідусь. – Якось уночі приніс Макар той глечик до хати. А на ранок знайшли його мертвим. І глечик зник! Одразу ж викликав Ярема представників влади – міліцію. Обшукали вони все обійстя, всі кутки і всі кімнати. Знайшли під ліжком Арсена закривавлений молоток. Як не виправдовувався той – не повірили! Заарештували його. Повезли до міста. І цього разу він справді більше не повернувся…

– А що сталося з Нійолє? – запитав я.

– Горювала вона дуже. Не їла і не спала. Геть знемогла від горя. Переїхала з сином із хутора в село, в колишню свою хату, де щасливо починала жити з Арсеном. Так само, як і раніше, дуже рідко виходила на вулицю. За нею доглядав Ярема. Привозив харчі, бавив малого Миколу. Все село вважало, що поруч із ними мешкає дружина вбивці власного батька. І ненавиділо її. Не витримала цього Нійолє. І… вкоротила собі віку. Пішла взимку до лісу в білій весільній сукні – і не повернулася, замерзла. Після того випадку зник із села і Ярема.

– Ось так закінчилася ця історія. А мого батька, Миколу, взяли на виховання добрі люди… – завершив розповідь дідусь. – Досі вважають, що саме Арсен учинив цей злочин. А як довести протилежне – ніхто не знає. Мій тато в це не вірив! Казав мамі, що має захистити пам'ять про свого батька. Але, як ви знаєте, загинув він на війні у 1943-му році. Зовсім ще молодий був…

Дід зітхнув, запалив люльку і пішов на подвір'я. Певно, дуже розхвилювався…

…Коли всі розійшлися по своїх кімнатах, я ліг у ліжко і втупився очима в стелю. Треба було ретельно обміркувати почуте.

Єдине, що я чітко усвідомлював: ніяких прямих доказів злочину не було! А той молоток могли Арсенові просто підкинути вночі.

Це означає, що провина мого прапрадіда Арсена не доведена.

Міркуючи так, я навіть забув поглянути за вікно – чи не з'явиться там учорашній примарний почет?

Але на вулиці не зблиснуло жодного вогнику…

 

Деякі навички зі «школи тавромахії»

Наступного дня Арсен пішов до загону з Чорним, щоб вивчити навички бичка, а потім стати з ним до бою. Там його застав Василь Петрович, Федорів батько. Він розповів хлопцю історію свого діда, який був справжнім тореадором. 

Він походив з бідної родини, тому не мав змоги навчатись у школі тавромахії – саме в таких школах навчали майбутніх тореадорів. Тому він вирішив вчитись самотужки – вночі приходив до загону з бичками і там тренувався. Однієї ночі його побачив відомий іспанський тореадор і запросив стати його учнем, бо побачив у ньому того, кому міг би передати всі свої секрети.

(…) Коли мій дід уперше вийшов на бій – стрункий і гострий, мов спис, у білому костюмі, розшитому срібною ниткою, з червоним плащем в одній руці й шпагою в іншій, – арена, по вінця заповнена публікою і освітлена сліпучим жовтим сонцем, зашкварчала, мов яєчня на розпеченій пательні.

Дідові дуже кортіло повторити легендарний подвиг свого вчителя. Багато років тому цей уславлений тореадор перед тим, як звалити з ніг бика, спочатку ніжно обтер його морду мереживною хусткою.

– І він це зробив? – у захваті видихнув я, відчуваючи, як тремтить моє тіло, ніби і сам був на арені наодинці з биком.

– Він перевершив свого вчителя! – з гордістю сказав Василь Петрович. – Під час фаєни…

– Що?

– Фаєна – це назва третьої частини кориди, коли тореро залишається віч-на-віч із биком. У цій частині дійства важливо не втратити погляду тварини, злитися з нею, відчути її кожною клітиною тіла, загіпнотизувати рухом і поглядом – так, як це робили з півнями мандрівні циркачі. Ото під час фаєни, перед тим, як всадити в бика шпагу, мій дід умудрився… поцілувати заворожену тварину просто в чоло!

Відтоді його прозвали Лагідною Карою. Він став відомим і багатим. Але… саме з того часу втратив спокій. Вбиті тварини почали снитися йому щоночі. А коли ці сни стали нестерпними, мій дід поїхав у далеку провінцію, де став звичайним фермером і почав займатися розведенням найкращої і найчистішої породи іберійських бичків. І більше ніколи не вбивав цих благородних тварин… (…)

 

Корида в місячному сяйві

Наступного дня Арсен написав для Айрес записку: «Синьйорино! Якщо Ви хочете побачити кориду в місячному сяйві – будьте біля коралю рівно опівночі» і передав її дівчині з допомогою Нійолє. 

Він ледь дочекався вечора і першим за всіх пішов спати. Але насправді – подався до коралю з Чорним. Айрес не було, але це не зупинило намір хлопця позмагатися з бичком. Арсен зняв з себе сорочку і став дражнити нею тварину, ніби то був плащ тореадора. Врешті сорочка лишилась на рогах Чорного, а Арсена врятував паркан. 

– Браво! – раптом почув я.

Із-за дерева вийшла Айрес.

– Браво! – повторила вона і двічі плеснула в долоні. – Це було круто!

Я зістрибнув униз. Серце моє шалено калатало. Я не міг зрозуміти, чи вона жартує, чи каже серйозно.

– Не дуже… – відповів я, витираючи з чола краплі холодного поту.

– Принаймні, він нападав на тебе двічі! – сказала дівчина. – І ти витримав. Молодець! Я навіть не очікувала. Але ти лишився без сорочки.

– Це нічого, – махнув рукою я.

– Ти поранений… – мовила Айрес, вказуючи на моє подерте плече.

– Мабуть, зачепився, коли стрибав на паркан, – я посміхнувся.

Айрес дістала з кишені хусточку і приклала мені до плеча.

А потім… Потім вона сказала:

– Дякую за незабутнє видовище, синьоре!

І…

І поцілувала мене.

 

Таємна вилазка на горище БРТ

Після нічної пригоди Арсен довго не міг заснути. Перед вилазкою на горище Арсен запитав дідуся, що він віддав в майбутній музей Якова Степановича. Той розповів, що подарував старовинну коробку з-під сигар, вона була такою заіржавілою, що її навіть не можна було відкрити. Багато років тому її залишив Микола на зберігання своїй дружині, а потім загинув на війні. 

Мати передала коробку діду Олегу. Він відкривав її лише один раз – там були якісь папери, але вони були написані незрозумілою мовою, тому дідусь і віддав коробку в музей. Арсен вирішив знайти її. Айрес допомогла Арсену залізти на горище, принесла йому свічку. Після недовгих пошуків він таки знайшов ту саму коробку з-під сигар і забрав її з собою, щоб ознайомитися з паперами, які в ній були.

 

Покарання втікача

Коли я прибіг до нашого обійстя, мені назустріч вийшли всі – і бабуся, і дід, і Нійолє. Обличчя в бабусі й діда були стурбовані. Нійолє одразу ж підбігла до мене й прошепотіла:

– Телефонувала твоя мама!!! Казала, що ти втік з дому! Зараз тобі влетить…

Добре, що вона мене попередила. Дід уже наближався до мене з суворим виглядом.

– Аресене! – сказав він. – Як це розуміти?

– Арсенчику! – сплеснула руками бабуся, ніби захищаючи мене. – Чому ж ти не сказав, що приїхав сюди без дозволу? Мама хвилюється! Добре, що здогадалася нам потелефонувати. Каже: «Арсен пропав! Написав у записці, що поїхав дихати свіжим повітрям…»

– Ми ж були впевнені, що вона знає, де ти! – додав дід.

Ох! Я почервонів. Я ж збирався сам дзвонити додому. Але за всіма цими справами просто не збагнув, що минуло вже кілька днів! А вона ж там, певно, божеволіє від хвилювання. Мабуть, до міліції зверталася. Як я міг так вчинити? Та ще й з Юлею?! Що я за телепень?!

Я стояв розгублений, збентежений і злий на себе.

Дід суворо сопів, поглядаючи в мій бік. А потім зітхнув і сказав те, що вразило мене, мов кинджал:

– Певно, недарма тебе назвали Арсеном! Ти весь – у свого тезку. Такий же навіжений… – і звернувся до бабці. – Маємо, Лідо, в родині ще одного авантюриста…

Можу присягнутися, це він вимовив зовсім без злоби, навпаки – було в його голосі щось тепле. Я підійшов до діда, і той легенько стукнув мене в плече:

– Негайно телефонуй додому, шибенику! Мати хвилюється. І скажи їй… – дід ніяково покашляв у кулак. – Нехай і сама колись приїде. Будемо раді…

Звісно, я тут же згадав, що цього літа збирався заробити собі на нову мобілку. і зовсім засоромився. Чим я тут займаюсь? Якимись казками давно минулих днів. Треба працювати, а не байдики бити, сподіваючись відшукати міфічні скарби!

Навіть залізна коробка, яку все ще тримав під сорочкою, більше не гріла душу. Я побіг до хати і набрав номер домашнього телефону. Юля одразу ж схопила слухавку, а почувши мене, схлипнула. У мене аж серце зайшлося – я не можу, коли вона плаче! Сто разів подумки вилаяв себе!

– Не сердься, ма! – закричав я. – Зі мною все гаразд! Бабуся і дідусь запрошують тебе в гості. А ще тут є Нійолє – така кумедна! Ну і свіже повітря… А ти там як? Відпочиваєш від мене?

Я намагався говорити багато і швидко, щоб вона не встигла мене налаяти.

Вона справді не встигла. Лише запитала, чи ми всі здорові, чи допомагаю я бабусі з дідусем, чи не забуваю прати свої шкарпетки…

Я докладно розповів, як ми тут живемо, і пообіцяв, що скоро повернуся.

– Ти вже не сердишся? – запитав наостанок.

– Серджуся, – відповіла Юля. – Якщо тобі так кортіло поїхати, я б тебе не тримала.

– Ма, вибач, я не знав… – промимрив я і додав: – Ти ж сказала, що «якосьобійдемось»…

– Я помилялася, – сказала Юля. – Перекажи бабці з дідом мої вітання. Я їх пам’ятаю і люблю.

– Добре! – зрадів я. – Обов'язково перекажу!

І поклав слухавку.

Помітив, що біля мене крутилася Нійолє.

– Сварила? – запитала вона мене, киваючи на телефонну слухавку.

Я посміхнувся:

– Обійшлося…

– А це в тебе що? – вказала Нійолє на коробку, яку я тепер тримав у руці.

– Нічого! – злякався я і сховав коробку за спину.

Я хотів спочатку роздивитися її сам. Тому пішов до себе на веранду і заховав її під матрац. Вирішив, що краще роздивитися вміст, коли всі заснуть.

Решту дня ми провели всі разом на подвір’ї. Я аж здивувався, скільки тут роботи! Я носив воду, полов грядки, допоміг збирати порічки, абрикоси й смородину. Потім, згадуючи Юлину настанову, поправ свою білизну і футболки. Хоча бабуся Ліда казала, що все зробить сама. Потім ми з дідом і Нійолє ходили обертати сіно, як це робили мешканці БРТ. Я нарешті побачив, як це робиться. Ми з Нійолє сміялися, обсипаючи одне одного запашним сіном. Дід нас не сварив.

Мені кортіло розповісти йому, що коробка, яку беріг його батько, вже у мене. Але не сказав. Боявся, що він забере її і знову заховає за ікону. Краще вже я сам з’ясую, що там. А потім віддам.

Але я вирішив, що зроблю це лише в тому випадку, якщо там не буде нічого поганого – того, що могло б зашкодити нашій родині. Або пам'яті про наших предків.

Згадав, як Айрес сказала мені: «Легенди мають бути!» Якщо ж знайду там якісь невтішні свідчення, краще я ту коробку знищу! Нехай лишається гарна леґенда про кохання Макара і Марії, про мандрівника й вигадника Арсена і нетутешню красуню Нійолє, про родинні скарби і… Білу Даму, душа якої бродить нашим селом.

Ось як я вирішив! (…)

 

Коробка з-під гаванських сигар

Арсен розкрив коробку з-під сигар. В ній лежали чорна брошка з камінцями, стосик списаних листків і фотокартка.

З хвилюванням я розглядав світлину. На ній, мов із туману, проступало дві постаті – юнака й дівчини. Одразу ж упадало в око те, що пара була неймовірно красивою. Особливо дівчина. Очі у неї були – не брешу! – майже на пів обличчя. Біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона була у світлій сукні й маленькому мереживному капелюшку з бантиком. У тонкій руці тримала гаптовану бісером сумочку. З під складок довгої сукні виглядали такі ж світлі чобітки з бантиками. Дівчина була тоненькою, мов тростинка. Вона посміхалася.

Юнак дивився серйозно. Його рука лежала на плечі дівчини. Він теж був красивим – високим, струнким, в елегантному чорному костюмі з білою смужкою. З охайно зачесаним назад волоссям. Його риси здалися мені знайомими. Він був схожим на діда Олега і… трошки на мене, якби мені було років двадцять.

Я здогадався: це був знімок Арсена і Нійолє.

Так ось якими вони були! Молодими, гарними, закоханими…

Арсен не одразу зрозумів що листи Нійолє написані литовською мовою і вирішив з настанням ранку піти в БРТ, де має бути комп’ютер.

Мчав до БРТ, мов торпеда. Мало не протаранив хвіртку – аж лобом об неї стукнувся.

– Комп є?!! – задихаючись, кинувся до Айрес.

– Є. А що трапилося? – запитала вона.

– Мені треба годинку-дві посидіти… Дуже треба. Питання життя і смерті!

Вона не стала розпитувати, а одразу повела до кімнати. Чудова дівчина, – ще раз із вдячністю завважив я.

Увімкнула комп. І делікатно вийшла. Чудова, чудова дівчина…

Я набрав потрібне: «Українсько-литовський словник».

І поринув у читання. (…)

(…) Кілька разів до кімнати заглядала Айрес. Мовчки ставила переді мною то склянку води, то блюдечко з малиною – і так само тихо зачиняла за собою двері, відганяючи від них молодших дітей. Я лише з вдячністю кивав їй, захоплений своєю роботою. (…) Не помітив, як надворі завечоріло. (…)

(…) – Розкажеш потім, що робив?.. – шепнула мені Айрес.

– Тобі – першій! – так само пошепки відповів я і потис їй руку. – Дякую. Ти справжній друг!

І пішов додому. Ноги ледве ворушилися, голова палала.

Ніколи не думав, що розумова праця може бути такою важкою!

Вдома на мене чекав другий етап роботи.

І – ще одна безсонна ніч…

 

Безсонна ніч, або Минуле має значення!

(…) Коли всі слова, речення й крапки (в тих місцях, де неможливо було зовсім нічого розібрати) були на своїх місцях, я спробував прочитати розшифрований текст.

Розбирав його години зо дві. Слова і вирази відрізнялися від сучасних. їх важко було второпати з першого разу. А ще важче – скласти цілісну картину з того, що прочитав, і зіставити з тим, що почув від діда Олега і бабусі Ліди.

Закінчив, коли за вікном уже сірів ранок, а свічка згасла. Мої очі буквально вилазили на лоба. В голові плуталися думки.

Всю цю ніч мені здавалося, що поруч незримо присутня ця пара зі світлини. Що вони стоять, поклавши руки мені на плечі, ніби справді були привидами. Але привидами добрими, своїми. Вони немов розмовляли зі мною, звертаючись до мене так само лагідно, як було в листі: «Милий синку!»

Доки зійшло сонце, я перечитав написане безліч разів! То стискав кулаки, то скреготів зубами від люті й несправедливості. І навіть ледве стримував сльози! Добре, що в цю мить мене ніхто не бачив.

Раніше я думав, що минуле не має для людини жодного значення. Важливо лише те, що відбувається зараз. Звісно, я ходив до музеїв, де зберігалося чимало реліквій минувшини. Здебільшого під час таких собі культурно-масових заходів у школі. Нас водили в різні музеї на уроках історії чи літератури. Або щоб підкріпити знання з природничих наук. Найбільше мені подобалося розглядати кістяки мамонтів у музеї природи. Одного разу Пашка навіть викарбував на нозі такого велетенського кістяка своє ім’я, за що потім його батьків викликали до директора школи.

Бував і в історичному… Там теж зберігалися якісь старі пожовтілі документи і світлини. Але я ніколи не замислювався над тим, що за кожним документом чи фотокарткою криється чиясь доля. Доля, прожита від початку й до кінця. Доля людини, яка існувала на землі серед безлічі інших людей. І що я теж маю власну історію. Звісно, вона лише починається. Але цілком зрозуміло те, що вона матиме свій шлях, який поки що криється в тумані.

Але ж ця моя особиста доля не починається зненацька, мов злива! Вона має свої витоки. І що глибше вони занурені в часі, то багатшою може бути людина. Хоча б тому, що знає, хто вона, звідки походить її рід і які люди започаткували його.

Ну, хіба ще кілька днів тому я міг собі уявити, що граф Островершенко і його маленький кріпак Макар – мої пращури?! А цей навіжений мандрівник і мрійник Арсен виявиться таким схожим на мене? А якою відданою і відчайдушною постане з глибин часу Біла Дама – ця неймовірна красуня з нетутешнім іменем Нійолє, яку Арсен привіз із берегів Балтійського моря?!

А їхній син Микола, мій прадід! Він із перших же днів пішов на війну, лишивши молоду дружину і маленького сина – мого діда Олега й загинув! Чи не для мене він усе своє коротке життя зберігав цю коробку? Мабуть, він знав, що його життя продовжиться. Продовжиться в мені!

Усе це виявилося таким несподіваним і цікавим, що я тут же почав малювати своє «родове дерево», як нас учив викладач історії. Але тоді ми поставилися до цього «дерева» несерйозно і малювали на ньому якихось кривих пташок та яблука з кумедними пиками чи ще якихось чортиків. І отримали незадовільні оцінки. Тепер мені закортіло все зробити як слід. І зовсім не на оцінку!

Унизу я намалював квадратик з іменем графа Островершенка. Поруч із ним – інший, з іменем Макара; до нього підвів рисочку, на якій написав «Марія». Від цих двох імен відвів стрілки з іменами Арсена і Нійолє… Звісно, це «дерево» було ще недосконалим. Мені треба було багато чого з’ясувати і «обсадити» його іншим віттям.

Але я зрозумів одне: це «дерево» було живим! Від землі аж до неба. Адже і від мого імені, і від імені моєї зведеної сестри Нійолє теж будуть розростатися нові паростки. І кожен додаватиме цьому «дереву» свій подих, свою історію, свої досягнення і пригоди…

І лише одній людині не було місця на цих гілках…

 

Червоний віск

…Я почув, як по хаті пройшла бабуся Ліда.

Вона вставала раніше за всіх.

Треба було негайно прибирати сліди мого нічного розслідування. Я обережно склав аркуші й світлину в коробку і знову заховав її під матрац.

Зібрав і списані мною папірці. Тепер на них був повний текст таємничого листа. Ці папірці більш надійні, цупкі. До них ще дійде черга.

Я поглянув на підвіконня, чи все прибрав? І ледь не зомлів – підвіконня було залите воском догорілої свічки! Ото дістанеться мені від бабусі!

Я почав швидко зчищати віск. Коли остання крихта була зчищена, а підвіконня – чистим, я почав шукати, куди б його сховати?

Вийняв з кишені носовичок, у який загорнув краплю застиглого воску, знайдену в траві біля річки. І закляк.

Цей віск теж був червоний!..

Голова моя пішла обертом. Свічку, яку я спалив сьогодні вночі, мені дала Айрес. Віск, який я підібрав біля річки – від «свити» Білої Дами! Що це могло означати?!

Я почувався страшенно втомленим. Додавати до цих хвилювань ще одне не було сил. Я швидко роздягнувся і пірнув під ковдру з головою. Кілька годин ще міг поспати.

Сон мій був тривожний.

Прокинувся одразу, немов мене облили холодною водою. Сонце вже стояло доволі високо. А перед моїм ліжком сиділа мала Нійолє. Я смикнувся, перевіряючи, чи не вчинила вона щось подібного до того, що зробила зі мною кілька днів тому. Але мої руки й ноги були вільні. Я з підозрою глянув на сестру:

– Ти що тут робиш?

– Пильную, – поважно відповіла вона.

– Навіщо?

– Бабця хотіла тебе розбудити. Я не дала.

Вона таємничо підморгнула мені:

– Я бачила, що у тебе тут вночі світло було…

– Ну ти й нишпорка! – посміхнувся я.

– А що ти робив? Читав?

– Так, читав.

– А де ж книжка? – продовжувала допитувати вона.

Я знітився. Ну що тут скажеш? І відповів так:

– А я її сам пишу! Тому і не спав!

– Ух ти! – вигукнула дівчинка. – Сам? Справжню книжку? Не брешеш?!

– Так, – сказав я. – Але це поки що секрет. Добре?

– Звісно! Таємниця в слоїку! – підтвердила Нійолє і зробила жест, ніби зачиняє на ключик вуста. – А про що твоя книжка?

Я замислився. І раптом зіскочив з ліжка, підхопив дівчинку і закружляв з нею по веранді.

Ура! Вона мала рацію. У мене справді є про що писати!

– Ти – молодець! – похвалив я Нійолє. – Що б я без тебе робив! Ти подала чудову ідею!!! Ти – справжній друг!

Я поставив її на підлогу. Вона була здивована таким моїм поривом і уважно мовчки дивилася мені в очі кілька секунд. А я мало язика не проковтнув!

Очі – величезні, прозоро-блакитні, на півобличчя, біляве волосся розсипане по плечах… Точнісінько як у…

– Нійолє… – прошепотів я і закляк, уважніше розглядаючи малу, ніби бачив її вперше.

– Що? – відгукнулася вона.

Я опанував себе і пояснив якомога спокійніше:

– Ти дуже схожа на нашу прапрабабцю. Ту, про яку дід розповідав.

– А звідки ти знаєш? Де ти її бачив? – хитро примружилася вона.

Я ледве втримався від того, щоб дістати з-під матрацу коробку й показати світлину. Але подумав, що ще не час. От доведу справу до кінця – тоді.

– Вона мені приснилася, – сказав я.

Нійолє цілком влаштувала така відповідь.

– Вона була гарна? – запитала дівчинка.

– Дуже… – зітхнув я.

– Така, як я?

– Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш – будеш точною копією.

Нійолє задоволено всміхнулася, підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.

– Тепер ти згоден бути моїм старшим братом? – з тривогою запитала вона.

– А хіба це не так? – посміхнувся я.

Дівчинка задоволено кивнула.

Добре, що в цей час до веранди увійшла бабуся Ліда і покликала нас снідати, – а то, чесно зізнаюсь, мої очі стали б, як кажуть, на мокрому місці.

Снідав я похапцем. Носовичок із воском пропікав мою кишеню. Нові знання, які отримав цієї ночі, рвалися на волю. І я не знав, з чого розпочати цей день.

Але передовсім вирішив іти до БРТ.

Подякував бабусі за сніданок, дістав заповітну коробку з листом і фотокарткою, сунув її в кишеню і вийшов на вулицю.

До БРТ йшов, мов на ватяних ногах. Мабуть, давалася взнаки безсонна ніч. А ще більше терзали думки про Айрес і про ту свічку. Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю…

По дорозі вирішив зазирнути в маленьку сільську крамницю. Там стояла за прилавком наша сусідка, тітка Зоя. Я чемно привітався і почав розглядати полиці. Крамниця була універсальна, в ній продавалося все – від зубних щіток до солі й цукру.

– А свічки у вас є? – запитав я тітку Зою.

– Звісно, хлопче, – відповіла вона. – А хіба злива наближається?

– Злива? А до чого тут злива? – не зрозумів я.

– А-а-а, ти ж не знаєш, – посміхнулась продавчиня і пояснила: – У нас у селі, коли йде велика злива, вимикають електрику. Тоді доводиться сидіти при свічках. Тому я їх багато замовляю.

І вона показала на одну з полиць. Я поглянув туди, і серце моє радісно затріпотіло: всі свічки були червоного кольору!

– А вони у вас всі такі? – з підозрою уточнив я.

– Які? – не зрозуміла тітка Зоя.

– Червоні.

– А яка різниця? – знизала плечима вона. – Ці, червоні, більші й довше горять. Я навмисне такі замовляю. їх добре беруть. Одного разу були звичайні, жовті, то в них ґноти надто тонкі, й горять вони гірше…

Я подякував тітці за інформацію. Отже, свічки з червоного воску можуть бути в кожній хаті! З легким серцем я вийшов на вулицю.

Усі мої підозри одразу відпали! А ноги перестали бути ватяними, і за п'ять хвилин я вже стояв на подвір'ї Айрес. Вона, як завжди, поралася біля гаража зі своїм мопедом.

– Ти вчора знайшов те, що шукав? – запитала вона.

– Знайшов. Дякую.

– Щось важливе?

– Дуже.

– Що саме? – вона витерла руки і присіла поруч зі мною на траву.

Я вагався.

Але відчував, що крім бою з биком, нас мусить зв’язати ще одна таємниця. До того ж розумів, що Айрес – саме та людина, якій я можу довіритися перед тим, як оприлюднити те, що дізнався цієї ночі.

Власне, Шерлок Холмс завжди впорядковував гіпотези, переповідаючи їх своєму другові, лікарю Ватсону.

– Я дізнався, чому Біла Дама не знає спокою, чому вона досі ходить вашим селом… – сказав я.

Вона напружилася, з цікавістю поглянула на мене, очі її заблищали.

– І чому ж вона… ходить? – запитала з хвилюванням.

– Тому, що хоче відновлення справедливості! – гордо сказав я.

– Але ж ти не віриш в існування привидів, чи не так? – лукаво примружила очі Айрес.

– Не вірю, – згодився я. – 3 тим привидом я ще розберуся: спіймаю – вуха надеру! А поки що мені треба довести, що мій предок не вбивця!

– Як ти це доведеш? У тебе є докази? – аж підскочила Айрес. – Звідки вони? Минуло стільки часу!

– Ті докази я знайшов учора на вашому горищі.

Я дістав з кишені коробку.

– Тут зберігається лист, який писала Нійолє своєму сину. Я всю ніч розшифровував його. І тепер бачу картину вповні.

Айрес із захватом вхопила мене за руку:

– Розповідай!

Я розповів їй усю історію. Від того дня, коли малий Макар видоїв на землю панських корів. Ось лише закінчення цієї історії було зовсім іншим. Таким, яке я прочитав, а точніше сказати – розшифрував у листі Нійолє.

Отже, я спробував переповісти все так, ніби вже писав книгу – книгу свого роду…

 

Що я розповів Айрес…

– Усе розпочалося з того дня, коли десятирічний хлопчик на ім'я Ярема забрався в найдальший закуток горища своєї хати і гірко плакав, уткнувшись обличчям у сухе сіно. Він знав, що не є рідним сином своїх заможних батьків.

Але доти він був у них єдиним. А тепер на світ з'явився інший. І той інший буде найголовнішим, наулюбленішим і – єдиним нащадком. Адже він рідний і довгоочікуваний.

Це стало для хлопця справжньою трагедією. І він вирішив боротися. Як? Дуже просто: він став більш слухняним, намагався хапатися за будь-яку справу і з усіх сил допомагати батькам. Щоб довести – він найкращий.

Майже так воно і сталося. Адже молодший син, Арсен, виріс бешкетником, мрійником і розбишакою. Батьки часто ставили слухняного і працьовитого Ярему йому за приклад.

Але зовсім заспокоївся Ярема лише тоді, коли Арсен уперше надовго покинув рідну хату. Точно не скажу, але, мабуть, у глибині душі він сподівався, що молодший брат ніколи не повернеться з далеких країв. Особливо після того, як батько не дав йому благословення на шлюб з якоюсь невідомою чужоземкою… Тоді він знову став у родині єдиним і найголовнішим. Але минуло три роки, і на подвір'я хутора в’їхав «залізний кінь» – автомобіль. Знову ж таки, можна лише здогадатися, що відбулося в душі дорослого Яреми, коли він побачив брата. Брата, сміливості й відчайдушності якого він заздрив змалечку.

А тут ще й автомобіль! І дихання вітру далеких країн, який Арсен приніс у тиху гавань хутора й розмірене життя боязкого та покірного Яреми.

Уявімо цю картину…

Ніч… Сріблясті від інею дерева… Срібні боки найпершого в цій місцині залізного коня посеред великого засніженого обійстя. І – радісно-здивовані обличчя батьків у тьмяному вікні. Вони чекали на Арсена! Він знову був улюбленим і єдиним! А Ярема знову відчув себе десятирічним покинутим хлопчиком, що плаче і стискає кулаки на горищі.

Брат щиро обійняв його, ніжно, як у дитинстві, стукнув у плече, потис руку і… дістав з авто свій найдорогоцінніший скарб – дивовижної краси юну жінку, загорнуту в хутро. У хаті він передав цей дорогоцінний згорток йому в руки, щоб обійняти батьків. Ярема взяв з рук молодшого брата цей згорток, зазирнув у нього і… занімів.

Ось так усе й сталося!

Ярема таємно, божевільно і безнадійно закохався в біляву красуню. Він усіляко приховував це почуття, боровся з ним. Бо ж чудово розумів, що доки Арсен живий-здоровий і поруч з дружиною, його кохання буде неможливим.

Коли прийшла війна, він страшенно злякався, що його заберуть до війська, і прикинувся хворим і немічним. Адже він був старший за Арсена на десять років! Звісно, молодший брат пожалів старшого й пішов на війну сам.

І знову зник на кілька років.

Для Яреми це стало неабияким шансом привернути до себе увагу Нійолє.

У своєму листі до сина Нійолє змальовує цю ситуацію лише кількома гіркими словами. Але можна здогадатися, як надокучав їй Ярема!

Коли мати Марія заповіла йому одружитися з нею, Ярема зробив вигляд, що таке одруження йому не до вподоби. Але душа його, певно, співала пісень.

І знову – тяжке розчарування: Арсен вижив і повернувся додому, пройшовши і війну, і революцію. Це сталося напередодні весілля.

І знову, як в дитинстві, Ярема забився на горище і кусав лікті від розпачу й люті. Відтоді його ненависть до родини, а зокрема до молодшого брата, почала рости, мов тісто в діжці!

Дві думки не давали йому спокою. Перша – про заповіт матері щодо одруження з Нійолє. Він знав, що так має статися, якщо Арсен знову зникне: заповіт є заповіт! Друга думка, яка гризла його душу – про золото пана Островершенка. І Ярема почав пильно стежити за Макаром – адже лише йому Марія розповіла, де захований скарб!

Потім ці дві думки зійшлися в одну, але підступну: заволодіти скарбом і знищити суперника. Тоді Нійолє здасться і буде належати йому!

Ніхто більше не стане на його шляху!

Однієї ночі він завів з Макаром хитру розмову про те, що варто було б виконати побажання матері й утекти з цих країв. Макар погодився. І тієї ж ночі пішов у ліс, щоб викопати глечик із золотом.

І Ярема, саме Ярема, вистежив батька…

Зранку Макара знайшли мертвим у власній спальні. І Ярема одразу ж побіг до села, щоб повідомити про це владу. На хутір приїхав міліцейський загін. Почався обшук. У кімнаті Арсена було знайдено знаряддя вбивства – закривавлений молот…

Далі Нійолє розповідає синові в листі про те, як Арсена звинуватили у вбивстві, як заарештували і розстріляли без суду й слідства. Адже Арсен давно був у немилості в нової влади. Він не хотів працювати в колгоспі, віддавати майно, яке родина набула важкою працею.

Нійолє була пригнічена і розгублена. Навіть малий син не тішив її. Вона втратила спокій і сон. А головне – не могла повірити, що це зробив Арсен. Селяни ще більше зненавиділи її. І в цій безвихідній ситуації єдиною людиною, яка підтримувала і допомагала нещасній жінці та її синові, був Ярема.

Він завжди намагався бути поруч. Будував плани, як одружиться з Нійолє і як разом з нею втече кудись за кордон. І ось день, а точніше – ніч прийняття рішень настала!

Ярема наважився прийти до кімнати Нійолє і поставив питання руба: чи згодна вона вийти за нього заміж і поїхати в далекі краї.

Молода жінка відповіла категоричне «ніколи!».

Такої відповіді Ярема не чекав. Він нагадав про заповіт матері. Почав залякувати жінку тим, що вона та її син пропадуть, якщо не приймуть його пропозиції. Зрештою, він зізнався, що покохав її з першого ж погляду і все життя мріяв заволодіти нею. І заради цього кохання був готовий на все!

Але й на ці умовляння Нійолє відповідала відмовою.

І тоді Ярема подав останній аргумент, який здавався йому важливим. Він кинув ій на коліна цілу пригорщу золотих царських монет…

І Нійолє все зрозуміла. Перед нею стояв підступний злочинець!

Вона скинула монети з колін і не промовила жодного слова. А наступного ж дня перебралася з хутора в свою сільську хату, подалі від убивці.

Лист Нійолє закінчується так: «Дорогий, єдиний мій синку! Я хочу помститися за твого батька. Якщо мені це не вдасться, це маєш зробити ти. Якщо зі мною щось трапиться – доведи, що наш тато не винен…».

Під листом стоїть дата – саме той день, коли Нійолє замерзла в лісі.

Отже, вона йшла на хутір, щоб покарати кривдника. І, певно, збиралася в такій гарячці, що не одягла на себе щось тепле – вискочила з хати, в чому була!

Після того Ярема зник із села. Можна виснувати, що він просто втік. Можливо, загинув. Можливо, все ж дістався Канади чи Австралії…

Його шлях зник у тумані часу. Проте на Арсена на довгі роки – аж дотепер – лягло тавро злочинця…

Я закінчив розповідати.

Айрес дивилася на мене із захватом.

– Слухай, – сказала вона, – це те, що підійде для музею. Така суперова історія. Справжній роман! Треба розповісти її нашому татові. Він мріє, щоб у музеї були вагомі експонати. Щоб сюди туристи приїжджали. Щоб ми мали свою легенду! Самої примари для цього замало…

– З примарою я ще мушу розібратись, – сказав я. – Хіба це добре – робити з драми комедію? Адже мені шкода Нійолє…

– Але уяви собі, як усе складається, – із захватом почала говорити Айрес. – Цю жінку в селі цькували, вона не могла носа на вулицю виказати. А тепер, навпаки, її лякається все село!

– Нічого доброго я в цьому не бачу, – засперечався я.

– А я бачу! – не здавалася Айрес. – Ти ж сам казав: справедливість має бути відновлена.

– Айрес! – серйозно сказав я. – Я проти того, щоб насміхатися з чийогось життя й любові. Це не жарти. І той, хто робить із цього комедію, дорого заплатить. Я бачив цю «примару» – вона жахлива! Обличчя таке моторошне, потворне. А ти знаєш, яка Нійолє була гарна! Ось, поглянь!

Я відкрив коробку і обережно вийняв фотокартку:

– Хіба такою дівчиною можна лякати людей?!

Айрес вхопила фото і аж поїдала його очима. Навіть погладила пальцем зображення. Мені здалося, що в її очах зблиснула сльозина.

Ми посиділи мовчки кілька хвилин.

Потім Айрес підвелася і зникла в гаражі. Я подумав, що даремно образив її. Можливо, їй усе ж видніше. Вона живе тут і краще за мене знає, що треба, а що не треба… А ще я подумав про те, що… не хотів би сваритися з цією чудовою дівчиною.

У цю мить з темряви гаража вийшла Айрес. Я не встиг спам'ятатись, як на мої коліна впало біле простирадло і… картонне обличчя, тобто маска з дірками замість очей і вуст. Те, яке я бачив уночі перед своїм вікном…

 

«Леґенди мають жити!»

– Ось, – тихо мовила дівчина. – Тепер можеш надерти мені вуха, якщо хочеш…

Я ледь не задихнувся. Захапав повітря ротом, мов риба на піску. Як пишуть у романах – «кров ударила в голову».

– То це ти?… Ти… – ледве зміг вимовити я.

Гнів переповнював мене по вінця!

– Ми… – поправила мене Айрес винуватим голосом. – Ліза… Віка… Михайло… Всі діти. Але я поясню…

Я підскочив, відступив на крок. Потворна маска впала мені під ноги. Я наступив на неї й роздушив, ніби це була змія.

– Нічого не хочу чути! – вигукнув я і додав: – Я тобі вірив…

Круто розвернувся і пішов за хвіртку. Далі кинувся бігти.

Мене душила образа. І було боляче. Страшенно боляче десь усередині – ніби там палала свічка. Та сама підступна свічка з червоного воску…

Тікав із того БРТ, мов навіжений.

На узліссі впав у траву і затис її в кулаках. Потім перевернувся назвнак і навмисно сильно потерся спиною об коріння, що стирчало з-під трави – спина озвалася пекучим болем. І мені навіть стало легше – цей біль принаймні був більш зрозумілим, ніж той, що пропікав мене зсередини.

Я заплющив очі, щоб не дивитися на сонце. Згадав, як уперше побачив Айрес на мопеді, як вона довезла мене до села. Як приязно посміхалась. Як плескала в долоні, коли я боровся з Чорним. Як поцілувала…

Виявляється, весь цей час вона робила з мене дурня! Вдень розігрувала справжнього товариша, а вночі лякала потворною маскою. Це було підло.

На моє обличчя наповзла тінь.

Я розплющив очі…

Наді мною стояла Айрес. Вона важко дихала. Певно, бігла слідом.

– Арсене, – сказала вона, задихаючись. – Стривай, не тікай від мене. Будь ласка…

Я і не збирався тікати. Теж мені – примара! Ха!

Я мовчки підвівся і сів. Вона присіла поруч. Спробувала покласти руку мені на плече, але я скинув її.

– Ну не сердься, – сказала Айрес. – Я все поясню…

Я мовчав. Нехай собі пояснює. Мені байдуже.

– Розумієш, – почала дівчина, – ми з дитинства виховувалися на різних казках та легендах. Коли наставала ніч, тато завжди приходив до нас, дітей, і розповідав різні цікавинки, переповідав книжки…

Одного разу кілька вечорів переповідав «Людину, що сміється» Віктора Гюґо. Про Гвінплена і Дею… Читав?

Я принципово мовчав, стиснувши зуби. Айрес зітхнула і повела далі:

– Гвінплен з дитинства був потворою – з величезним ротом, який йому навмисне прорізали для того, щоб продати до мандрівного цирку. А Дея була сліпою від народження. Але дуже красивою. Вони любили одне одного. Потім виявилося, що Гвінплен – нащадок багатого роду, і його забрали до королівського палацу, а там у нього закохалася герцогиня Джозіана…

Я точно знав: це вона навмисно заговорює мені зуби. І тому вперто мовчав, ніяк не реагуючи на її слова.

Хоча, скажу чесно, зацікавився, адже в Гюґо читав лише «Собор Паризької богоматері». Хоча Юля казала, що це для мене зарано…

На моє мовчання Айрес знизала плечима, зітхнула і продовжувала свої байки, яким я вже не вірив:

– Тато переповів нам багато книжок. «Айвенґо»… «Робінзон Крузо»… «Та, що біжить по хвилях»… «Пурпурові вітрила»… Потім ми почали читати самі. Але все одно кожного вечора потребували нових казок. І тоді тато почав розповідати реальні історії з життя людства. А потім – про наше село. Він багато чого знав, адже з юності збирав відомості про всіх мешканців. Так ми дізналися і про вашу родину. Її леґенда була найяскравішою!

Особливо мені сподобалося те, що розповідали старі люди: колись селом блукав привид Білої Дами. Одного вечора, коли тато вже пішов спати, ми почали говорити про те, що було б добре, якби наше село чимось прославилося! От і вирішили, що варто повернути до життя леґенду про привид Білої Дами! Зрозумій, ми ж не знали цієї історії до кінця!

– А Яків Степанович знає про ваші забавки? – порушив мовчанку я.

– Звісно, ні! – сказала Айрес. – Ми з дітьми вирішили, що це наша таємниця!

– І що це вам дало? – зі зневагою запитав я.

– Невже ти не розумієш? – здивувалась дівчина. – Це ж казка! І ми створювали її власноруч! У селі почала існувати власна леґенда! Повір мені: всі мешканці пишаються, що у нас живе справжня примара! Це ж круто!

Я не знав, як ставитися до цього. З одного боку, я почав розуміти Айрес і навіть перестав сердитися. З іншого, я все ж вважав, що краще знати правдиву історію, ніж вигадувати казки. Я сказав їй про це.

– Звісно! – погодилася Айрес. – Тому тато і хоче зробити музей. І там історія твоєї родини займе чільне місце! Треба перезняти цю стару світлину, виставити і цей лист, й інші речі. Хіба це погано?

– А як же бути з примарою? – пом'якшав я. – Певно, люди вже до неї звикли?…

– Певно… – зітхнула Айрес. – Але, мабуть, годі. Ти ж сам казав, що привиди – це невпокоєні душі. Тож тепер, коли ти з’ясував правду, привид має зникнути.

Вона помовчала і впевнено додала:

– І зникне! Обіцяю…

Айрес запитально поглянула на мене і простягла руку:

– Мир?

Я трохи повагався.

Тоді взяв її руку і міцно потиснув. А потім ми побігли до річки…

 

Що таке «P.S.»?

Арсен згадав, як мама, пишучи йому різні записки, іноді щось в них дописує після дивних літер P.S. Він з’ясував, що вони означають – це «пост скриптум», тобто додатковий текст після вже написаного. Отже, він теж може написати літери P.S. і продовжувати свою розповідь.

 

P.S.:

Я провів у селі все літо!

Як міг поїхати, якщо тут закрутилися такі справи?!

По-перше – робота. Саме наприкінці червня добудували конеферму. Як сказав дід Олег, мрія про розведення коней тут визрівала багато років. І конеферму будували давно, а добудували лише цього літа.

І ось тепер батько Федора, Василь Петрович, віддав туди двох своїх коней арабської породи. За цими кіньми треба було доглядати. І не лише доглядати, а й тренувати.

Займатися цим у селі не було кому – кожен мав свою справу. Спочатку доглядати за кіньми призначили діда Микиту. Але на заваді стала його коза Зоряна Петрівна. Вона не давала старому і кроку ступити до коней! Весь час крутилася під ногами, тягала їхнє сіно і мало не захворіла від горя, коли дід приділяв їм більше уваги.

І тоді сталося те, про що я й не мріяв: Василь Петрович запропонував цю роботу мені!

Але почалося все з доволі тривожної для мене історії. Одного вечора фермер завітав до нашої оселі з… клаптями моєї розірваної сорочки в руках. Тієї, яка залишилася під копитами Чорного, коли я з ним змагався.

– Твоя сорочка? – суворо запитав він.

Дід із бабусею схвильовано подивилися на мене.

– Арсенчику, що ти накоїв? – запитала бабуся. – Чому сорочка брудна і розірвана?

Довелося розповісти їм про мою нічну пригоду.

– І ти заліз за огорожу? – перепитав Василь Петрович. – Ти хоч знаєш, як це небезпечно – тривожити тварин уночі? Що ти там робив?

Я опустив голову.

– Хотів приборкати вашого Чорного. Як на кориді.

– Яка ще корида, бовдуре?! – здивувався Василь Петрович. – Це ж звичайнісінький племінний бичок…

– Він не «кельтський»? – розчаровано пробурмотів я.

– О, Господи! Це тебе, певно, мій Федько з пантелику збив! – засміявся фермер. – От я вам покажу кориду! її вже давно скасувати треба!

А потім він звернувся до діда:

– Що ж, Олегу Миколайовичу, ми з вами думали-гадали, кого поставити наглядачем за кіньми, а він тут у вас ховається! – і повернувся до мене. – Ну, як, герою, згоден попрацювати на конефермі?

– А як же Федір? – обережно запитав я. – Хіба він не хоче цим займатися?

– Справа не в тому, хоче чи ні, – сказав Василь Петрович. – У нього своя робота. Нехай поки що корів пасе. З виховною метою. Тож ставай зранку до роботи.

Я від радості мало не підстрибнув до стелі.

А Нійолє справді підстрибнула. А потім хитренько примружила очі:

– І ви будете кидати йому під ноги дві гривні?

– Ну чому ж дві? – посміхнувся Василь Петрович. – За добру роботу і оплата буде доброю.

Звісно, я згодився.

І щоранку почав ходити на справжню роботу. Доглядав за кіньми, годував їх, чистив, розчісував гриви. Але найбільше мені подобалося вигулювати їх по колу на довгій мотузці, як навчив Василь Петрович.

Це називалося тренуванням. Я по черзі виводив коней і, ставши в центрі витоптаного майданчика, ганяв їх довкола себе з півгодини. І милувався їхнім стрімким бігом. Коні звикли до мене, а я до них. Згодом я міг скакати на них без сідла.

Одне слово, Василь Петрович був задоволений моєю роботою. А я, зрештою, заробив собі на мобілку, як і мріяв.

По-друге, після мого розслідування батько родини БРТ, Яків Степанович, усе ж домігся того, щоб у клубі виділили для музею історії села кілька кімнат.

Ми з Айрес і всіма дітьми почали облаштовувати його. Працювали над цим весь липень.

Зі старої світлини, знайденої в коробці з-під сигар, Яків Степанович зробив у місті велике фотографічне полотно – майже на всю стіну. І пара моїх предків – Арсен і Нійолє – постала перед глядачами майже на повний зріст! Вони ніби зустрічали відвідувачів на вході!

А ще Яків Степанович запросив художника, який розмальовував місцеву церкву, і той зробив на побілених нами стінах дивовижні фрески. На них, мов на коміксах, була зображена історія нашого роду і всього села.

Суворий граф Островешенко на коні…

Маленький Макар доїть корів…

Перша зустріч Марії і Макара біля багаття…

Далі йшли сцени з життя Арсена і Нійолє.

Особливо мені подобалася картина, на якій Арсен виймає з автомобіля загорнуту в хутро Нійолє, а за ними спостерігає чорна постать – Ярема… Одне слово, ці фрески на стінах виявилися такими цікавими, що до нашого села почали з’їжджатися туристи і фотографували їх.

А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський – гігантський! – знімок. На всю стіну!

На ньому було видно всіх – і старих, і малих. Дід Микита навіть привів і поставив на передньому плані козу Зоряну Петрівну. Наказав їй лежати, і вона покірно вляглася біля наших ніг.

Жінки тоді гарно вбралися, у все старовинне – вишиванки, намиста, яскраві хустки. Чоловіки теж мали нагоду поодягати краватки і костюми. Все село зійшлося! І кожного було добре видно. Фотограф довго керував зйомкою у великий мегафон. Люди сміялися, рухалися і перегукувалися – виявилося, що вони давно так весело не спілкувалися поміж собою. А коли пролунала команда: «Увага, знімаю!» – всі завмерли, мов у грі. Запала тиша.

Було чутно, як фотограф натиснув на кнопку Мить зупинилася!

Так само, як колись – давно-давно! – зупинилася вона, фіксуючи моїх молодих предків. А я вирішив, що наступного разу почну заробляти на фотоапарат! І, можливо, стану фотографом…

Цей великий знімок ми теж повісили в кімнаті музею.

…Одне слово, літо тривало.

І тривало так, як я того хотів – у справах і подвигах.

Не забував я і Чорного. Він виріс, перетворився на чудового біссеро і завжди впізнавав мене. Щодня я заходив до коралю і підгодовував його, розмовляв з ним. І мені здавалося, що він мене розуміє.

Ще кілька разів ми побилися з Федором. Так, заради спорту. Бо я більше не мав на нього образи. Навпаки: це він був страшенно розгублений з того, що батько доручив займатися кіньми мені, а не йому. Проте я дозволив Федору приходити на конеферму і «пускати коней колом». Цей дивак навіть хотів мені за це платити! Я лише розсміявся.

Не все ж можна міряти грошима!

А ще – наприкінці липня по мене приїхала Юля…

Уявіть собі: вона мене не впізнала! Зайшла на подвір'я і заклякла. Потім розгублено сплеснула руками:

– Арсене, невже це ти?…

Ну звісно ж: вона звикла бачити мене за комп’ютером, з блідою шкірою і охайною зачіскою. Таким собі домашнім хлопчиськом, якому треба щоранку готувати яєчню. А тепер я стояв перед нею чорний від засмаги, з доволі непогано накачаними м'язами і вигорілим до білизни волоссям. В руках у мене тоді був велетенський дідів ніж, яким я рубав кукурудзяні стебла. Юля мало не знепритомніла!

Її радо зустріли і дідусь, і бабця, і Нійолє. Коли Юлю напоїли чаєм і нагодували варениками, вона сказала, що приїхала по мене. Адже настав час їхати на море. Так, як вона мені обіцяла. Але яке море! Я навіть чути про це не хотів. У мене була купа цікавої і невідкладної роботи.

Я повів її до музею, до кінної ферми, до коралю з Чорним, до БРТ.

Від усього цього Юля була в захваті.

– Мабуть, хочеш залишитися? – запитала вона.

Я кивнув.

І вона, як завжди, зрозуміла мене. Поїхала сама. А я подумав, що цього літа з нею теж має статися диво. Ми ж – одна родина!

Трапилося ще чимало цікавенького, про що можна було б написати. Але одна подія схвилювала найбільше: в серпні по Нійолє приїхав мій тато.

Я давно не бачив його – лише отримував листи і фотографії по мейлу.

Зустріч була хвилюючою. Ми немов помінялися ролями – тато був як збентежений хлопець, а я намагався грати спокійного, розсудливого і дорослого. Ми потисли одне одному руку.

– Ось який ти став… – сказав тато. – Зовсім дорослий…

Довкола нас стрибала Нійолє.

Тато розпитував, як ми живемо, як почувається Юля, які оцінки маю в школі і ким хочу бути.

А потім сказав:

– Добре, що ти сюди приїхав. Це по-дорослому. Давай-но налагоджувати стосунки – ти ж мій син! І завжди будеш ним!

– Авжеж! – солідно кивнув я.

Правду кажучи, моя образа на нього давно розтанула. Гадаю, через те, що я просто виріс і порозумнішав. Життя є життя. Невідомо, які сюрпризи воно підсуне мені.

Сумно стало тоді, коли мала Нійолє зібрала свої речі в дорогу. Перед тим, як сісти до батькового авта, вона стрибнула на мене, обвила мою шию руками і прошепотіла: «Ти справжній барбідонець!»

Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.

І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!

Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним.

А я не хочу писати про сумне.

Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику.

Це буде зовсім інша історія.

От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»…

Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю.

Ще хотів би додати про Айрес.

У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції.

Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло.

Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників.

І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять!

Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання.

Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку.

Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…».

Ні! Це надто офіційно.

Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…».

Це теж не дуже підходило – надто солодкаво.

Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму?

Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється…

Ми домчали до станції за півгодини.

Автобус уже стояв, чекаючи на мене.

– Якщо ти поїдеш до того свого Буенос-Айреса, – буркнув я, – хто ж тоді буде тут зберігати леґенди? Може, залишишся?

Айрес розсміялася і сіла на свій «дирчик». Помахала мені рукою і коротко сказала:

– Побачимо…

Іншого я від неї й не чекав.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.