«Дивовижні події в шостому "Б"» Всеволод Нестайко (скорочено)

РОЗДІЛ І,
в якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію

Лесик був фантазер.

Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями.

Або коли Лесик дивився якийсь фільм і фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.

Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися. Том Сойер і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом з Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа і т. д. і т. п.

Однокласники тільки очима кліпали. (…)

(…) Жора – цілковита Лесикові протилежність.

Жора – абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він – відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник. Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на республіканських конкурсах і виставках. Жору торік навіть показували по телевізору.

Лесик і Жора – друзі. Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою. Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших. Хоча, до речі, старший саме Лесик (правда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність.

Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже із зверхньою усмішкою:

– Ну! Це несерйозно.

Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю. Час від часу Жора "впливає" на Лесика:

– Ну, що ти, чесне слово, як маленький. У шостий клас уже ж перейшов… Зараз такий час. Епоха НТР. Комп'ютеризація суспільства… Вперше з'явився інструмент, що покращує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор… А ти – як дитина. Граєшся у різні фантазії. (…)

(…) Лесикові цікаво було тільки фантазувати.

Отакі це хлопці.

А тепер – про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.

Сьогодні мав приїхати дорогий гість із Москви, колишній учень їхньої школи, а нині Герой Соціалістичної Праці, академік, учений-кібернетик із світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький. 

Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна клумба, гордість усієї школи. На ній росли квіти, занесені до Червоної книги України.

То була не просто клумба. То була не просто клумба, а виставка рослин і квітів, занесених до Червоної книги УРСР. В центрі її громадилася штучна скеля з каміння –"альпійська гірка".Біля кожної групи квітів була табличка з назвами рослин. Починаючи з весни їх висаджували і доглядали юнати під керівництвом вчительки біології Зінаїди Семенівни. І квітували вони до пізньої осені.

І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з "альпійської гірки". У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.

Вся школа знала, що "альпійська гірка" вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі повоєнні часи, коли вчився тут Вітя Іваницькнй, майбутній академік, і що він був одним з тих, хто створював її тоді.

Лев Парамонович – високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсмілнвіші одчайдухи-десятикласннки опускали голови.

Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.

Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна.

От і зараз…

– Ганьба! – каже вона. – Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?..

– Безсовісний шкідливий елемент! – кидає ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна.

– Як так можна було?! Як?! Не уявляю! – на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарити Михайлівни блищать сльози.

Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне.

– Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, – веде далі Фаїна Панасівна. – І в нього, звісно, не стане духу признатися зараз у цьому. Але ми все одно дізнаємося! Все одно!

Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний.

Усі, як по команді, повернулися й глянули в той бік. На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє – відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого "Б", – Довгий, Злюкін і Малявка.

Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають швидше усмішку, ніж роздратування.

Про трійцю з шостого "Б", на жаль, так сказати було не можна.

Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), – здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін (Казик Люкін) – середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) – маленький, найменший у шостому "Б". Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.

Всі "художества" трійці були злі й жорстокі. Як правило, присікувався Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому, щоб одчепився, стусана, одразу з'являлися Малявчині друзі. "Ти що малих кривдиш?! – вигукував Злюкін. – Здоровий – так?" І…

Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості – бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.

І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима – чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.

Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя.

– Як це так?! – розпачливо шепотіла Леся. – Їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають…

– І… і навіть пізнають того, хто їх скривдив… Я читала… – шепотіла Аліна.

– Вони ж живі… Як це можна було, – губи в Лесі тремтіли.

Леся й Аліна були юннатки, "альпійська гірка" – то їхнє дітище.

У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий.

Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко. Ніжно так і щемливо: "Тьох-тьох!.. Тьох-тьох-тьох!.." Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?… А може, з іншої якоїсь причини… Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.

А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: "Каррр!.. Каррр! Каррр!.."

Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому. В Жори холов кінчик носа – наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.

А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо.

Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.

Може, тому, що надто вже дикий був випадок. Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші – хлопці дуже вразливі. 

Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку, але її відмінили і учні після уроків пішли додому.Мама Лесика в цей день святкувала свій день народження.

 

РОЗДІЛ II,
в якому ви знайомитеся з батьками наших героїв. Незвичайні іменини 

Лесикові батьки – люди мистецтва. Тато, Юрій Васильович, – художник. Мама, Галина Іванівна, – музикант. Концертмейстер у музичному училищі. Маму й тата Лесик любив не тому, що то мама й тато і їх треба любити, всі їх люблять. Він просто закоханий у своїх тата і маму. І є за що. Лесикові батьки справді люди незвичайні. Понад усе на світі вони люблять і шанують мистецтво. У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Меблі дуже простенькі. Хіба що піаніно. Але то ж мамине знаряддя праці. Зате всі стіни завішані картинами. А одну стіну у великій кімнаті займає саморобний стелаж, на якому лежать величезні альбоми, книги з мистецтва. У тата всього один новий костюм, в якому він ходить з мамою на концерти. Всі гроші тато витрачає на книжки з мистецтва. А щодня він ходить у светрі і вельветових джинсах. (…)

(…) До кожного свята: до Нового року, Першого травня, Восьмого березня, до днів народження – у них у родині випускалася сімейна стіннівка, яка називалась "Домовик". Тато вигадав і намалював дуже симпатичного веселого домовичка у береті, з кумедною борідкою, в окулярах, чимось трохи схожого на татового батька, діда Василя Денисовича. Цей домовичок завжди лукаво усміхався з довжелезної, на всю стіну газети, де були й дотепні дописи, і фотомонтажі, і карикатури.

Гості, які приходили до них на свята, цілий вечір сміялися, роздивляючись і читаючи стіннівку.

На дні народження обов'язково приїздили з села мамині батьки, дід Іван Семенович і бабуся Оксана Петрівна. Для Лесика то була особлива радість. Він дуже любнв, коли збиралася уся родина докупи. (…) 

(…) Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича. Дід Іван любив вирізати сопілки. Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос. І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губів – і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана. І нудьга де й дівалася…

Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: "Перемелеться – мука буде!" (…) 

Лесик дуже любив і дружину діда Івана – бабу Оксану – вона дуже гарно співала. Напевно, тому й його мама стала концертмейстером.

Приїхали на родинне свято також і дідусь з бабусею по татковій лінії – дід Василь та баба Аня. 

Дід Василь Денисович був художннк-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.

І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них – попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здвблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо, коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво – німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.

Любив він і свою бабусю по татовій лінії – бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка.(…)

(…) І от уже вимогливо задеренчав дзвоник. Прийшли гості. Сусіди. Батьки Жори Комп'ютера.

Жорині батьки були "технарі" – науковці. Тато, Геннадій Максимович, – доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, – кандидат наук, хімік. Якщо Лесикові батьки уособлювали стиль "ретро", тобто пов'язаний з класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи НТР – науково-технічної революції.

На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й всією родиною бігли на зарядку. Потім "водні процедури", тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки иа роботу (Жора до школи) і таке інше.

Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра – що й коли треба зробити – по годинах і навіть по хвилинах. Дома всюди в ннх були годинники – в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі і навіть у ванній.

Жора носив свій графік у кишені і раз у раз зазирав у нього. (…)

(…) … вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив з членамн-кореспондентами на академічний корт. Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику. А Жора ходив у басейн на підводне плавання.

Чесно кажучи, цьому захопленню Жориної родини Лесик відверто заздрив. Лесикові так хотілося б, щоб і вони зранку бігали усією родиною на зарядку, у неділю вирушали на велосипедах на прогулянку за місто, ходили на стадіон… Але привчити батьків до цього йому не вдалося. Хоч він і робив спроби.

Батько Лесика прокидався вдосвіта і, щось нашвидку перекусивши, одразу біг у майстерню. Найкраще йому працювалося рано-вранці. Він був "жайворонком". Батька Лесик зранку майже ніколи й не бачив. Коли він прокидався, батько давно вже був у майстерні. А мама зранку бігла на базар та в магазини, щоб встигнути щось приготувати, бо треба ж було в музучилище. Одне слово, на сімейний спорт у батьків часу не вистачало.

Жора пробував залучити Лесика до своєї сімейної команди, але з цього нічого ие вийшло. Лесик відчував себе там чужим, і робити вправи під "вольові" вигуки Жориного тата йому було чогось невесело. Взагалі у кожної родини свій стиль. (…) 

(…) Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили. Дід і тато (ие кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця не допивали. Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом. За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями – квасами, сидрами та морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня. 

Проте за традицією весь час виголошували тости.…(…) 

(…) – Ой! слухайте, люди! – ляснув себе по лобі Василь Денисович. – Я ж, безумство, хотів розказати. Я ж з такою цінною людиною недавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп з їхньої школи. Про-ме-тей!.. Справжнє ім'я! Ну!..(…)

 

РОЗДІЛ ІІІ,
в якому ви знайомитися з Прометеєм Гавриловичем 

Прометей Гаврилович з'явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року – у четвертій чверті. (…)

(…) Новий завгосп Прометей Гаврилович протягом двох тижнів тихо й непомітно, без галасу й метушні весь цей аварійний стан ліквідував. Лампочки всюди горіли, вимикачі працювали, вікна були засклені, східці відремонтовані, паркет так блищав, хоч дивися в нього замість дзеркала… І якщо раніше двері в класах та кабінетах не зачинялися і раз у раз щось зникало й губилося, то тепер у двері всіх кабінетів і класів були врізані замки. І з учнями в Прометея Гавриловича стосунки одразу зав'язалися дружні й щирі. Всіх, звичайно, зацікавило, чого в нього таке ім'я.

І Прометей Гаврилович пояснив:

– Тато мій був робітником-сталеваром, а до того ще й аматором самодіяльного робітничого театру. Романтичний чоловік. Мрійник. І улюбленим його героєм був грецький міфічний титан-богоборець Прометей, той, що не боявся самого Зевса Громовержця, не кажучи вже про інших богів-олімпійців… А час тоді був знаєте який… Початок двадцятих років. "Вперед, народе, йди, бери гармати, революційно стріляй завзято…" От мене тато й назвав Прометеєм… І я на нього не ображаюсь.

І все-таки Прометей Гаврилович був людиною досить загадковою. Крім відомостей, наведених вище, ніхто про нього нічого не знав. Де він жив раніше, чим займався до того, як прийшов у їхню школу, чи є в нього сім'я, діти (а то й онуки – з огляду на вік)? (…)

(…) Статури він був кремезної, міцної, хоч і не дуже високий на зріст. І фізичну силу мав просто надзвичайну.

Лесик сам бачив, як він довів це.

Привезли в школу нову вогнетривку шафу-сейф. Троє вантажників кректали-кректали, не могли зрушити її з місця. Прометей Гаврилович підійшов, підважив, плечем натиснув – і вантажники лише роти пороззявляли.

І сміливості завгосп був неабиякої.

Перед самісінькими іспитами стався такий випадок.

у вчительки української мови й літератури Маргарити Михайлівни відбулася гостра конфліктна розмова з трійцею. Вона сказала, що, коли вони не виправлять своїх оцінок, вона їх до екзамену не допустить. Тоді Злюкін виліз через розчинене вікно (це було на третьому поверсі), став на карнизі між вікнами й заявив, що стоятиме доти, поки Маргарита Михайлівна не змінить свого рішення. Маргарита Михайлівна страшенно перелякалася, не знала, що робити.

Злюкін тим часом сам страшенно перелякався. І заціпенів, стоячи на карнизі. Він уже ладен був повернутися в клас, але не міг цього зробити: від страху втратив здатність рухатися. Зопалу він одійшов далеко од вікна, і тепер, щоб допомогти йому, хтось мусив пройти до нього по карнизу. Маргарита Михайлівна і сама боялася, і не пускала нікого. Хтось радив викликати пожежників, але в будь-яку мить Злюкін міг втратити рівновагу і… І тут у класі з'явився Прометей Гаврилович. Вій, виявляється, був на шкільному подвір'ї і побачив це знизу.

Завгосп мовчки спокійно виліз у вікно, пройшов по карнизу, обхопив Злюкіна своєю могутньою рукою і, притискаючи його до стіни, повільно-повільно потяг за собою.

Коли вони скочили з підвіконня, Прометей Гаврилович підвів Злюкіна до дошки, повернув обличчям до класу і тихо сказав:

– А тепер подивися всім у вічі…

І, може, вперше клас побачив у розгублених, переляканих, повинх сліз очах Злюкіна щось людське.

Довго дивитися в очі однокласникам Злюкін не зміг. Він опустив голову і тремтячим голосом мовив:

– Я більше… не буду….

Федя, звичайно, дав би Злюкіну ще й потиличника. Прометей Гаврилович цього не зробив. Але Злюкіну краще був би потиличник…

Уперше в житті Злюкін змушений був вибачатися, та ще й перед усім класом.

Цей випадок зробив Прометея Гавриловича в школі прямо-таки легендарною особою. А двометровий Філя Мілановський з дев'ятого "Б", найбільший у школі спеціаліст з НЛО (нерозпізнаних літаючих об'єктів) висловив припущення, що шкільний завгосп не хто інший, як інопланетянин.

Так чи інак Прометея Гавриловича в школі полюбили всі.

– От якби всі вчителі були такі, як він… – зітхали деякі учні.

Лише Злюкін, замість того щоб картати себе за дурість і дякувати завгоспові за порятунок, незлюбив Прометея Гавриловича після того випадку. (…)

(…) На великій перерві у шкільній бібліотеці вишнурувалась черга. Усі примірники "Міфів Давньої Греції", які тільк були в бібліотеці, розібралися в одну хвилину.

І почалося в їхньому класі (та й не тільки в їхньому) захоплення грецькими міфами. З легкої руки Агашкіна вчителі були переіменовані на міфологічний лад.

Директор школи Лев Парамонович став, звичайно, Зевсом Парамоновичем. Ким же він міг бути, як не верховним богом-громовержцем. До речі, воно йому було й до лиця. Характер у нього був, як уже казано, крутий.

Ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна стала Герою Андріївною. Гера, за міфологією, – це цариця богів, дружина Зевса. Хоча, звичайно, Кира Андріївна дружиною Льва Парамоновича не була.

Завуч, вчителька математики Фаїна Панасівна, стала Афіною Панасівною – богинею неба, повелителькою хмар і блискавок, богинею родючості, покровителькою мирної праці. Щодо праці, хмар і блискавок усе було точно. Фаїна Панасівна без кінця говорила, що головне в житті праця, що треба працювати, працювати і ще раз працювати. А оскільки працювати хотіли не всі, то й хмар і блискавок вистачало.

Красуня вчителька української мови та літератури Маргарита Михайлівна стала, звичайно, Афродітою Михайлівною.

Вчителька біології Зїнаїда Семенівна стала Артемідою Семенівною. Тут було абсолютне попадання – і тварин, і звірів, і дерева, й рослини вона любила до безтями. І була неодружена, точнісінько як богиня-діва Артеміда.

Старенька, найстарша серед учителів, кругленька, завжди усміхнена вчителька географії Пелагея Петрівна стала Гея Петрівна. Гея (грецькою – Земля), за міфологією, була однією з найперших богинь, яка виділилася з первісного хаосу, прародителька багатьох богів, а також людей.

Учитель фізики Антон Григорович став Аполлоном Григоровичем. Хоча багато хто з цим і не погоджувався. Бог Аполлон був красень (у Антона ж Григоровича під носом красувалась бурулька, а на голові блищала лисина). Однак переважна більшість десятикласниць вважали його симпатичним. А, як казала Аліна Гончарук, для чоловіка "симпатичний" важить більше, ніж "красивий".

Викладач іноземних мов Борис Тарасович став Гермесом Тарасовичем. Хоч тут була деяка натяжка. Гермес був у греків покровителем купців, богом торгівлі й прибутку, а також гімнастичних змагань. Тут більше б підійшла буфетниця тьотя Клава або вчителька фізкультури Світлана Сидорівна.

Але ні буфетниця, ні Світлана Сидорівна Гермесом бути не могли.

Викладання ж іноземних мов наближало Гермеса Тарасовича до правди характеру, оскільки Гермес був ще й вісником У богів. А що таке мова? Засіб спілкування. Отже, мова для вісника – найнеобхідніша.

Керівник початкової військової підготовки Андрій Степанович став Ареем Степановичем, бо, як відомо, бог війни Арей саме і був серед грецьких богів "військкерівником".

Ну, а Орест Іванович, викладач праці, звісно, ніким іншим стати не міг – тільки Гефестом Івановичем. Бо Гефест, бог вогню й ковальства, був серед богів найбільшим трудягою. Правда, дівчатка, особливо десятикласниці, спершу категорично заперечували це. Справа в тому, що Гефест, згідно з міфологією, був кульгавий і дуже некрасивий. Тим часом як Орест Іванович був хоч і не молодий, але стрункий і гарний. Майже всі старшокласниці були таємно закохані в Ореста Івановича. І трудове виховання серед дівчат ніде не було на такій висоті, як у їхній школі. Хоча уроки праці Орест Іванович вів не в дівчат, а в хлопців. (…)

Учительську всі тепер називали Олімпом.

 

РОЗДІЛ IV,
в якому Зоя Михайлівна говорить нарешті те, що не договорила у розділі другому. Прометей Гаврилович стає ще загадковішим 

Зоя Михайлівна розповіла, що познайомилась з Прометеєм Гавриловичем при незвичних обставинах. Вона у своїх справа була в кабінеті директора одного з хімічних виробництв, який зливав у річку свої промислові відходи. Від цього риба гинула. І от цьому директору передали від Прометея Гавриловича цілий пакет дохлої риби з вимогою припинити таке неподобство й відремонтувати очистні споруди. Прометей Гаврилович не один раз приходив до директора, мало не щодня дзвонив йому і не відчепився, поки той, нарешті, не розпочав необхідних екологічних заходів. Зоя Михайлівна сказала, що Прометей Гаврилович справив на неї дуже гарне враження. 

Такий зовні приємний. Не дуже правильні риси обличчя, але… Сивуватий, із залисинами, і очі такі голубі-голубі… як незабудки… І руки… великі такі, могутні, красиві чоловічі руки. Ми з ним так добре поговорили. Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються з якимось злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають, але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний процент своєї людяності. (…)

(…) – Хлопці! – Лесиків тато глянув на годниник. – Зараз, по-моєму, починається по телевізору щось варте уваги. Ви, здається, вже добре перекусили.

– А солодке я вам дам з собою, – підхопила Лесикова мама. – Ви там собі дивіться телевізор і насолоджуйтесь.

Лесик і Жора перезирнулися. Ох, ті дорослі! Розуміють, що трошечки починають втрачати самоконтроль і можуть сказати за столом щось не те, що вимагає педагогіка, і…

Ну й гаразд!

Як то кажуть, не дуже й хотілося.

– Гайда, Лесику, до нас! – швидко підхопився Жора. (…)

(…) Та от очі в Лесика стали якісь затуманені. Так буває завжди, коли на нього "находить", – тобто коли розбурхана уява переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним…

– Ти знаєш, – раптом сказав Лесик, і очі його звузилися. – А що, як він… справжній?

– Хто? – не розуміючи, спитав Жора.

– Хто-хто… Прометей!

– Що значить – справжній?

– Те, що справжній… той, що викрав вогонь і якого прикували до скелі.

– Припини! – суворо сказав Жора. – Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями. Це несерйозно.

– Припинити найлегше… – Лесик зітхнув. – Ну, ти дивись… Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора. Казав він, що жив на Кавказі? Казав. А який сильний! А який хоробрий! І, знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закачав високо рукава, і я помітив у нього на обох руках нижче ліктів шрами.

– Ну й що?

– А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.

– Лесик! – скривився Жора. – Ну що ти, чесне слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!

– Не треба так примітивно, так спрощено мислити. У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правдн. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос то була реальна людина. Потім люди зробили з нього бога. А наш Прометей Гаврилович… от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді… Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі… А згодом люди створили міф, легенду…

– Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей з космічними пришельцями, існують міфи. У догонів – африканського народу, що живе на території Малі. Я недавно читав у якомусь журналі. Чи то "Знание – сила", чи "Техника – молодежи".

– О! – вигукнув Лесик. – Бачиш!

– То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він – безсмертний, чи що?

– Ну, не безсмертний, мабуть, а просто… просто довгожитель… Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній. Просто не може одружитися із земною жінкою… До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні пришельці…

– Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, – спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув.

Лесика зупинити вже було неможливо.

Не будемо докладно переказувати всі Лесикові думки, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а краще переповімо вам його сон, що приснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Правда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті.

 

РОЗДІЛ V,
в якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори 

Отже…

Ідемо ми, Жоро, з тобою по темній-темній школі. Вечір. Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо. Мовчки. На серці урочисто й трохи лячно. Ідемо ми тому, що нас викликали.

Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово "Учительська" закреслено і над ним крейдою виведено: "Олімп".

Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько – ри-ип! – самі собою відчинилися. І… і отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.

Учительська як учительська – шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя.

А за столами…

За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, звичайно, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни. тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича – меч. А в Ореста, Гефеста Івановича – величезний ковальський молот.

На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамонович. В одній руці щиток, як у електрозварника, а в другій – блискавки. І він їх щитком раз у раз прикриває, щоб учителів не сліпило.

Віддалік, під стіною, на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінці вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка Іда Василівна. Очі зав'язані хустиною. В одній руці терези (примітивні ваги з бляшаними шальками иа ланцюгах), у другій великий кульок, з якого щось сиплеться – так званий "ріг достатку".

Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули. І не назвали її ніяк. А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі, правильно, їй підходить. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).

– Заходьте! – сказала нам Афіна Панасівна, поправляючи на голові блискучий, з різними витребеньками шолом (він їй був, здається, трохи завеликий). – Сідайте отамо на стільцях.

І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі. Ти ж знаєш, коли когось із учнів викликають на педраду, завжди садовлять отамо в центрі на стільцях.

Сіли ми з тобою. Сидимо.

Не знаю, як там у тебе, а в мене усередині порожньо й зимно – як у порожньому холодильнику.

Неприємно все-таки, коли викликають на педраду. А тим більше на таку незвичайну.

– Кахи-гм!.. – прокашлявся Зевс Парамонович (ти ж знаєш, він завжди прокашлюється перед тим, як почати). – Товариші педабоги! – Він повільно обвів поглядом учителів. – Ми зібралися сьогодні з вами, щоб обговорити дуже важливе, прямо скажемо, екстраординарне питання. Мій терпець увірвався. Учні поводяться так, що далі нікуди. Двійки, одиниці, виклики в школу батьків, усі наші педагогічні засоби вже нічого не дають, не діють. Давайте радиться, що робити. Хто хоче слова? (…)

(…) – Я абсолютно згодна з Зевсом Парамоновичем! Абсолютно! – рішуче рубаючи рукою повітря, почала Гера Андріївна. – Далі терпіти неможливо! Просто неможливо! От учора на уроці в сьомому "А"… Я пояснюю новий матеріал, стою спиною до класу, пишу на дошці формули, і раптом… хтось… кукурікає. Повертаюсь. "Хто?" – питаю. Мовчать. "Хто?" Мовчать. Час іде. А матеріал дуже важливий. Неорганічні сполуки. Я вирішила продовжувати урок. Тільки повернулася спиною – знову хтось кукурікнув. Продовжувати я не могла. Урок було зірвано.

– Та це що! Це – дрібниці, – усміхнувся наш викладач фізики Аполлон Григорович. – Подумаєш, кукурікнув хтось. Гірше те, що вчитися не хочуть, анциболотники. Аж ніяк. Ледарі такі, що… Особливо, коли треба подумати, докласти зусиль. Коли матеріал вимагає… Я пояснюю, пояснюю, здається, вже й кіт зрозумів би, а воно дивиться на мене круглими очима і – блим-блим – як немовля. От де трагедія! От де трагедія!

– Так-так-так, правильно! – закивала Афродіта Михайлівна. – Здається, такі ж твори класичні. Читати – сама ж насолода. Та хіба примусиш узятися за книжку. Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема – все, глухонімі. Ох, ще цей телевізор! Як він нам заважає!

– Ну, а про захист навколишнього середовища, про людське ставлення до рослин, до дерев, квітів і говорити годі, – махнула рукою Артеміда Семеиівна. – Як вони ламають ті нещасні дерева, як вирізають на парті "Вася+Люба", або "Толя+Оля", як топчуть квіти, ви всі добре знаєте.

– А запізнення на уроки! А зрив дисципліни! – рвучко піднесла руку догори Афіна Борисівна, від чого шолом знову зсунувся набік.

– Та-ак… Дітки!.. – усміхнувся військкерівник Арей Степанович. – Ще трохи – і школа згоріла б. Досі в мене перед очима картина, як палає та макулатура. І як скачуть перед вогнем оті бісенята! Пам'ятаю, один з них вереснув: "Ах! Люблю пожежу!" Нічого собі захоплення!

Зевс Парамонович закивав головою і гримнув:

– От-от! Саме про вогонь я й хотів би зараз поговорити, товариші педабоги! Вогонь! А хто, хто цей вогонь їм дав? Хто? Оцей шановний добродій! Титан! Полюбуйтесь! – і він широким жестом показав на Прометея Гавриловича.

Прометей Гаврилович ще нижче похилив голову.

– Ну, що скажете, титане-богоборцю? Га? – гримнув директор.

Прометей Гаврилович зітхнув:

– Скажу… Скажу, що все одно вони… хороші…

Зевс Парамонович розкотисто зареготав:

– Хто?.. Оці-го?.. Горезвісна трійця? І Агашкін? Хороші? Крутнув я головою. Глип – а позаду нас на стільцях сидять вкупочці Довгий, Злюкін і Малявка, а трохи віддалік – Агашкін.

Коли вони з'явилися? Їх же не було!

– Хороші! Ой, не смішіть!

– Ну й гуморист.

– Ха-ха-ха!

Прометей Гаврилович почервонів, втупився у підлогу, але вперто повторив:

– Хороші!

Сміх враз увірвався. Зевс Парамонович спохмурнів:

– Ну, коли так… будемо вживати заходів… екстраординарних… Фемідо Василівно, ваше слово!

Бібліотекарка наша Феміда Василівна зітхнула, поклала "ріг достатку" під ноги, підняла вгору терези. Вони спершу загойдалися, потім одна шалька опустилася, переваживши другу.

– Іменем Зевса Громовержця, – прорекла бібліотекарка, – верховного судді і вершителя доль усіх сущих, оголошую вирок. За нерозумне і небезпечне поводження учнів з вогнем, а також за лінощі, небажання вчитися, погану поведінку, недбайливе ставлення до природи і таке інше вогонь у людей відібрати і всіх наук та вмінь позбавити. Самого ж титана Прометея до скелі знову прикути – з тим, щоб орел йому щодня печінку дзьобав і шматував. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Зевс Парамонович підвівся на весь зріст, громовим голосом мовив:

– Затверджую!

Підніс догори руку з блискавками. І…

Заблискотіло, загуркотіло, все полетіло кудись шкереберть.

Настала непроникна темрява.

І на якийсь час ми з тобою, мабуть, втратили свідомість.

А коли опритомніли, бачу – лежимо ми, Жоро, на голому холодному камінні перед входом у якусь печеру. Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На нас – ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури. Ноги босі. Себе я не бачу, а ти замурзаний, як порося. І патлатий, скуйовджений, нестрижений. Одне слово, дикун. Первісна людина.

– Жоро! – з жахом кажу я. – Жоро!.. Що ж це сталося?!

Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:

– А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..

– Що-що? – не хочу вірити я. – Припини! Це несерйозно!

– Серйозно, – зітхаєш ти, – на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років назад. У доісторичний час.

– Ой! Що ж це буде?

– Не знаю, – знизуєш ти плечима.

– Ну й хащі! – роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. – О! – кажу. – Пізнаєш?

Подивився ти на густогіллясту рослину з розетками видовженого листя:

– Ага!.. Шиверекія подільська з нашої "альпійської гірки". Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.

Зітхнули ми обидва.

– Що ж це ми – тільки удвох з тобою тепер на всій планеті? – безнадійно кажу я. – А… а люди?

– Гм, – насупив ти брови. – Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п'ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки та мегантропи – сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам'яних знарядь.

– Ану тебе! – кажу я. – Ще не вистачає, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек. – Я зітхнув. – А їсти, між іншим, хочеться страх! (…)

 (…) – Забудь, – кажеш ти. – На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо. Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо – те й наше. А сире м'ясо…

– Тс! – перебив я тебе раптом.

Замовкли ми, прислухалися.

Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.

– Жоро, що це? – пошепки питаю я.

– Не знаю. Звірюка якась, здається.

– А що, як… шаблезубий тигр? – самими губами шепочу я. – Або печерний ведмідь. Їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять.

– Припини, – шепочеш ти, – паніку. Вони таке м'ясо, як ти, в рота не візьмуть. У них смак хороший.

Рикання начебто припинилося.

Але серце все одно теленькає.

– Жоро, – кажу я. – А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як. Куди ми потрапили. Що за місцевість.

– Полізьмо, – кажеш ти. – Тим більше, що люди в той час більше по деревах лазили, ніж по землі ходили.

І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім невідоме науці допотопне палеозойське дерево.

Дошкрябалися до гілляки, поряд з якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло.

Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало. Ми так і вклякли від несподіванки.

– Уа! Уа| Уа! – линуло з дупла.

Немовля. 

Лесик і Жора почали співати дикому немовляті колискових пісень, щоб воно заснуло. Але воно не вгавало. Тут хлопці подумали, що батьки немовляти, напевно, десь недалеко, і якщо побачать їх, то можуть їм і голови повідривати – треба тікати. Але не встигли. 

… над нами почулося грізне "вау-вау!" – і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура й схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе.

І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!). Маленькі лоби. Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи.

Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю.

– Риу-риу! – гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.

– Шеу-шеу! – прошипіла тобі дика мама.

У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.

А потім – треба ж рятуватися. Бо ще мить і…

– Товариші! – пробелькотів я. – По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…

– Чесне слово! – пробелькотів ти.

Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: "Риу-риу!", а мама: "Шеу-шеу!", і обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля. Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.

Ми не стали баритися.

Шугонули вниз і кинулися навтікача. (…)

(…) Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, ми спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті.

– Ну-у!.. – кажу я. – Страшні люди! Ще трохи, й він одірвав би мені кінцівки. Кулачисько бачив? Більший за твою голову. Як добрячий кавун. Мабуть, гігантопітек.

– Чого там страшні, – кажеш ти. – Звичайні батьки, які люблять і оберігають свою дитину. Думаєш, якби на тебе хтось нападав, твої тато з мамою спокійно дивилися б?

– Та ми хіба нападали?

– А звідки їм знати? Стоять якихось двоє голодранців над дитиною і щось незрозуміле співають. Ти ж чув, у них кажуть: "вау-вау", "риу-риу", "шеу-шеу"… А ти – "люлі-люлі, чужим дітям дулі…" Хто тебе зна, що в тебе на думці.

– Та-ак, – зітхнув я. – Але обідрані вони все-таки… жах! І квартирне питання… Жити в дуплі, прямо скажемо… А дитина? Ні пелюшок, ні повзунків, ні підгузничків. Казна-що!

– А звідки ти знаєш, що таке повзунки й підгузнички? – спитав раптом у цьому місці Жора. – Я, наприклад, не знаю. Бо своїх немовлячих років не пам'ятаю, а після мене в нас у сім'ї немовлят не було. Та й у вас, по-моєму, теж.

Лесик почервонів:

– А що таке? Що таке? Обов'язково треба, щоб… Подумаєш, велике знання! Ха!

Але очі в нього були такі, як на уроці, коли він викручувався, не знаючи відповіді й водночас уникаючи двійки.

– Ой, Лесику, щось ти крутиш! – сказав Жора.

 

РОЗДІЛ VI,
в якому розповідається про Лєсикову таємницю 

Ви не забули, хто така Леся Чорнобривець?

Так-так, ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа.

Здається, нічого особливого в ній не було. Звичайна собі дівчина. Ну, білявенька, світлоока. Ну, чорнобрива (тут із прізвищем була абсолютна відповідність). Ну, досить гарненька. Але не така вже й красуня. Були в класі дівчатка й гарніші. Хоча б та сама Аліна Гончарук. Або Майя Корчемська. Або Маня Малюченко. Не кажучи вже про Галочку Петриківську.

Але на жодну з них ні соловейко в Лесикових грудях, ні кінчик Жориного носа не реагували. А на Лесю реагували. Та ще й як! Ну що ти скажеш!

То, люди добрі, велика загадка. (…)

(…) То було навесні цього року.

Лесик почав помічати, що Леся поводиться якось підозріло. Додому вона завжди ходила у гурті, з усіма, з ким по дорозі. Любила велику компанію, сміх, жарти. А то раптом стала серйозною, заклопотаною. Після уроків кудись поспішала. Причому одна, без Аліни, найближчої своєї подруги. Правда, Аліна потім захворіла. Але то вже було після того, як Лесик помітив підозрілу Лесину поведінку.

Коли він, наче між іншим, прямо спитав її: "А куди це ти поспішаєш?" – вона знітилась і махнула рукою: "Та!.. У справах… Треба…" І побігла. Звичайно, стежити, підглядати негарно. Але… Коли ви дуже хвилюєтесь, коли це стосується людини, вам не байдужої, коли ви думаєте: "А що, як у неї якісь великі неприємності, якесь горе і вона соромиться попросити допомоги, а допомога потрібна…"

Та ще коли у вас така нестримна фантазія, яка малює вам картини, одну страшнішу за іншу: от якісь страшні злодії шантажують Лесю, вимагаючи в неї ключі від квартири, от вона в лікарні, де бородатий професор ставить їй діагноз невиліковної хвороби, от вона шукає і не може знайти якусь дуже цінну річ, яку ненароком загубила…

Будемо вважати, що це не сам Лесик, а той соловейко його намовив стежити. Що ти зробиш з тим соловейком, з нерозумною птахою?.. (…) 

Лесик почав стежити за Лесею, але невдало. На третій день після початку своєї детективної діяльності Лесик, знову ж таки довівши "об'єкт" до тролейбуса й втративши його, махнув рукою, сів і собі в тролейбус та й поїхав на площу Толстого. Лесик вирішив заїсти свою невдачу морозивом і піти з горя в кіно.

На площі Толстого Лесик зійшов з тролейбуса і побачив на тротуарі цілий автопарк дитячих колясок. Тут була молочна кухня. 

(…) Ковзнув поглядом по відчинених дверях і… спіткнувся.

Біля молочної кухні серед численних мам, бабусь, дідусів і татусів стояла в черзі… Леся. Більше того, вона в цю мить повернула голову і побачила його. І… усміхнулася.

Ховатися було пізно.

Леся дивилася на нього так, що йому здалося, ніби погляд її промовляв: "Не тікай! Я зараз…" І він спинився й почав чекати. Леся вийшла дуже швидко. У молочних дитячих кухнях черга рухається блискавично – порожні пляшки здав, повні взяв і поганяй.

– Привіт! А ти що тут робиш? – усміхнулася вона йому.

– А ти? – ухилився він од відповіді.

– А я братикові по харчування прийшла. Розумієш, мама підвернула ногу, лежить. А тато на роботі. А він же не може без харчування. Правда?

– Правда, – почервонів Лесик. (…)

(…) В "Океані" вона купила торбинку оселедців і великий брикет свіжомороженого хека. Все це було складено у другу поліетиленову торбинку. І якось так саме собою вийшло, що ця торбинка опинилася в руках Лесика. Хлопець навіть не помітив, як це трапилося. Тільки коли вони вже були на вулиці, він звернув увагу, що несе торбинку з рибою.

– А тепер – у молочний! – Вона дістала з кишені якусь записку, зазирнула. – Масло. Ряжанка. Аерин для тата. Любительський сир.

І хоча вона не сказала абсолютно нічого смішного, Лесик раптом засміявся. Йому вже давно хотілося засміятися – так радісно клекотіло щось у нього під горлом. І зараз він просто вже не втримався. Ох, той соловейко! Що ти робиш з хлопцем?!

І Леся не здивувалася його сміхові. А й сама засміялася.

У молочному на Хрещатику, після того як Леся вибила у касі чеки, вони розділилися: вона пішла по ряжанку і аерин, а він став у чергу по масло і любительський сир.

– Чого ти смієшся? – підозріло спитала сердита тьотя, за якою він став, і оглянула себе: мабуть, вирішила, шо його розсмішила якась деталь її туалету.

Він ніяково почервонів.

Потім вони їхали у двадцятому тролейбусі додому на Печерськ.

Вона сиділа, тримаючи на колінах дві повних торбинки, а він стояв біля неї і тримав у руці третю.

Йому здавалося, що люди дивляться на них і усміхаються, а може, вони й справді усміхалися. Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей.

– А ти любиш малих діток? – питала вона. – Ой, вони такі кумедні! Я ніколи раніше не думала, що вони такі. Просто чудо! От ти побачиш, як він складає ротик і каже: "Гу-гу"

І раптом Лесик злякався.

"От ти побачиш…"

Значить, вона запрошує його до себе.

Соловейко наїжачився і замовк.

Лесик сподівався, що поможе донести їй торбинку до дверей і попрощається. А тут…

Лесиної мами Лесик не боявся. З мамами у нього завжди був контакт. Лесик був ввічливий, умів чемно всміхатися, і мамам це подобалося.

Він боявся Лесиного братика. З немовлятами у нього контакту не було. Так уже історично склалося.

Коли він був ще в першому класі, двоюрідна тітка, тьотя Льоля, народила донечку. Тато, мама і Лесик усією родиною пішли вітати. Тьотю Льолю щойно забрали з лікарні. Коли вони прийшли, розпашіла, із сяючими щасливими очима тьотя Льоля саме переповивала донечку. Всі її обступили, і Лесикова мама захоплено сплеснула руками:

– Ой, яка гарненька! – Потім повернулася до Лесика: – Глянь, сину, це твоя сестричка. Правда ж, гарна?

Лесик глянув і побачив на пелюшках червоний животик і швидкі рухи червоних ручок та ніжок. Хотів роздивитися личко, але, крім роззявленого криком рота, не видно було нічого.

– Ага, – сказав він. – Гарненька… На мавпочку схожа.

Лесик ще не вмів брехати.

Мама потім довго дорікала йому за невихованість.

Вдруге побачив він свою сестричку, коли їй було вже років півтора. І, дивлячись на справді гарненьку дівчинку з великим білим бантом на голові, не міг повірити, що то та сама "мавпочка".

Відтоді він вирішив собі, що, як ото гарний метелик спершу буває бридкою гусінню, так і людина у немовлячому віці – криклива "мавпочка", а потім вилюднює.

І до немовлят Лесик ставився, м'яко кажучи, без захоплення Коли він бачив дитячу коляску або немовля у "конвертику", то мимоволі здригався.

От і зараз він здригнувся й подумав: "Як же я піду? Я ж не зможу приховати від иеї своїх почуттів до її братика. І вона побачить і образиться. І тоді – все! Вона мені цього не вибачить ніколи". (…)

(…) До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав. При всій схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.

Леся одімкнула двері і сказала:

– Давай! У темпі! Щоб протягу не було.

І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.

– Тсс! Тихо! Може, він спить, – приклала палець до губів Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері.

– Давай у кухню, – підштовхнула вона його. І Лесик, переставляючи ноги, як журавель, пішов за нею в кухню.

Вони ще не розпакувалися, як з кімнати почулося спершу "гу-гу-гу", потім мамине:

– Лесю, це ти?

Леся усміхнулася:

– Не спить… – І гукнула: – Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.

Вона швидко виклала все з торбинок на стіл.

Ходімо. Не бійся. В мене хороша мама. От побачиш.

Лесик зітхнув. "От побачиш…" Знову. Що він побачить? "Мавпочку" в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: "Ой, яке гарненьке!" Ну хіба тобі важко це зробити! Ну зроби, ну!..

Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою. А біля тахти стояла коляска.

Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.

– Познайомся, мамо. Це наш Лесик. Він допоміг мені принести все, що треба. Не доведеться ще раз бігти.

– А-а! Здрастуй, здрастуй! – лагідно усміхнулася мама. – Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг. Їй зараз, бідненькій, важкувато. Так мені не пощастило…

– Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, – перебила її Леся. – Лікар же сказав ще кілька днів – і будемо ходити… А це наш Тарасик, – обернулася вона до Лесика. – Та не бійся, підійди ближче. Він тебе не вкусить.

Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося, і Леся, і мама це чують.

Вій підійшов і зазирнув у коляску. Перше, що він побачив, – це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.

На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді.

Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленьких нижніх зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся. І Тарасик теж голосно хихикнув. А потім склав губи трубочкою і загугукав: "Гу-гу-гу!"

Леся і мама дружно зареготали.

– Ти диви! Він тебе признав! – вигукнула Леся.

– А він усіх хороших людей признає, – сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього.

Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся.

Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, що ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає. (…)

(…) А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами ("разом з Лесею!"). І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнющими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.

За цей час Тарасика двічі переповивали і один раз годували. І Лесик уже знав, шо таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу – "на грудочку", а яка (з зав'язочками) потім – "на спиночку".

А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити в колясці пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика.

– Тільки обережнеиько – не впусти.

І Лесик притис до грудей тепле тільце. І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце. Це було якесь незвичайне почуття. В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту. Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим. (…)

(…) Вже опинившись на вулиці, він раптом подумав: "А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!"

І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, що можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.

Назавтра Лесик підбіг до Лесі і тільки-но розкрив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: "Мовчи!" Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, щоб у класі щось знали.

Він кумедно-швидко закрив рота і усміхнувся.

Вона теж усміхнулась і сказала:

– Привіт!

І він сказав:

– Привіт!

Так народилася їхня таємниця.

Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.

І, незважаючи на те, що по всьому було видно – сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, настрій у хлопця був чудовий.

Як же це прекрасно – мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: "Не бійсь! Усе гаразд! Я – могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна…" А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї – зирк-зирк. А вона – блим! – і одводить очі. І поглядом: "Ну що ти! Ну припини!.." А ти знов… І вона знов…

Як це прекрасно! (…)

(…) Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте – Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.

 

РОЗДІЛ VII,
в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. "Хлопці! Чілдрени!" 

– Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…

І тут знову Жора перебив Лесика:

– Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а з степу. Що саме лісостеп – колиска первісної людини. Так і написано.

– От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.

– Жоро! – кажу. – Гайда туди!

– Гайда! – кажеш ти. І ми гайнули.

Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Cвистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни – байбаки, ховрашки тощо.

– Ну? – питаю. – Що будемо робити?

– Ходімо, – кажеш ти. – Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться – страх.

– А що ж ми в степу знайдемо?

– Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…

– Трави? – скрививсь я. – Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.

– А що ж тобі – булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

– Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде.

– Ну, ходімо пошукаємо.

Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.

Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.

– Між іншим, – кажеш ти, – в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб – як сокира. Лусь! – і хребет антилопи хрускає, мов олівець.

Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається. А що – через високі трави й будяки не видно.

– Тю, – кажу, – на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.

Перезирнулися ми та як дременемо, – і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:

– Стривай, – кажеш, – здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.

– Тьху! – кажу. – Так що ж ти голову морочищ! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…

– Вибачай, – кажеш ти. – Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.

Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.

– То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, – кажеш ти.

– Що за мастодонт? – питаю.

– Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.

– Не хижак?

– Та ти що! Травоїдний.

– О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.

– Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.

– То що ж ми їстимемо?

– Кажу ж – корінці викопували, трави їстівні…

– А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне – і будь здоров!

– Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.

– Яким-яким?

– А таким. Один з'їв, помер, інші вже того не їдять.

– Цей метод нам не підходить, – категорично кажу. – У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.

– Ну, тоді будемо голодувати.

– Що ж, значить, будемо… Хоч би водички випити. А то спрага вже така…

– Точно, – кажеш ти. – В горлі – як у пустелі Сахара – пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що…

І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як з відра. Злива. У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання…

А бігти до лісу – не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім втратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо.

Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо. А дощ холодний. А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь. Так тільки, щоб сором прикрити. Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур – різниці ніякої.

– Н-ну… ч-чого ж т-ти н-не п-п'єш… – цокочу я зубами. – П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало.

– Х-хіба я з-знав, що т-тут т-такий д-дощ скажений, – цокочеш ти.

Довго періщив дощ. Та й не просто дощ. А дощ з вітром. Наче хто спеціально тобі у пику з відра – хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?

– Ма-мабуть, антици-циклон, – цокочеш ти.

– Ма-мабуть, – погоджуюсь я. – А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів. А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз. Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени… А воно, бач, і тоді не було погоди. Теж б-були циклони. І… і антициклони.

– Е-егеж…

Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь.

І думаєш, стало краще? Навпаки!

Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас мокрих з усіх боків.

Вззз… Вззз… Вззз…

Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!..

Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно. До болю.

От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття б, здається, віддав за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та – дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.

– Слухай, – кажеш ти. – Давай рухатися! Бо в мене од холоду вже серце так болить – от-от зупиниться.

– Давай, – кажу я. – Рух – це життя, писали колись у двадцятому столітті.

Підхопилися ми й почали робити різні вправи: присідати, пригинатися, вимахувати руками. Ти перший, я за тобою. Ти ж у нас спортсмен! У вас же спортивна родина. Не те що в нас.

Та щось ті присідання й вимахування мало допомагають. Наче ще холодніше стає. Наче більше вітру.

– Ой, – кажу, – холодно присідати. Придумай щось інше.

– А що придумувати? – кажеш ти. – Хіба що біг на довгу дистанцію. Біг – це здоров'я. Сам академік Амосов це говорить.

– Ну, раз академік говорить, побігли швидше!

І знову ти, як спеціаліст, перший. Я за тобою. Біжимо.

– Жоро! – гукаю на бігу. – Швидше! Щось ти дуже повільно біжиш.

– Я, – гукаєш ти, – біжу так, як мене тато вчив! Треба розподіляти сили рівномірно по всій дистанції.

– Та ну тебе! Ти що – рекорд встановити хочеш? Нам аби зігрітися. Швидше! Бо пережену!

Не міг же ти допустити, щоб я, неспеціаліст, та обігнав тебе, спеціаліста.

Ушкварили ми так, наче за нами вовки гналися. Ти попереду. Я по п'ятах за тобою. І раптом ти зник.

Не встиг я навіть здивуватися, де ж ти подівся, як відчув, що землі підо мною нема, і полетів кудись униз.

Отямивсь я, коли вже лежав на мокрій слизькій глині, по якій ковзнув аж на самісіньке дно глибокого яру. Поряд борсався й ти.

– Швидше! Швидше! – перекривив ти мене.

– А чого ж ти під ноги не дивився? – огризнувсь я. – Чого біг наосліп?

– Додивишся тут, як трава по груди.

Піднялися ми, спробували вибратися з яру, та де там! Ступиш два кроки – і назад з'їжджаєш. Мокра глина – все одно що ковзанка.

– Ну от, – кажеш ти. – Мало нам було радості первісного життя. Тепер голодні й холодні у ямі сидітимемо.

І в голосі твоїм, чую, вже справжні сльози бринять.

Та і в мене, чесно скажу, все усередині тремтить – от-от заплачу.

Справді. Становище наше – гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто нам його подасть? Шаблезубий тигр? Печерний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сокирою? Чи ті волохаті гоміноїди, немовля яких ми налякали?

Ні! Ніхто нам руку (чи пак. лапу) допомоги не подасть. Ніхто!

І тут… Спершу мені навіть здалося, що то мені просто вчулося. Аж дивлюсь – і ти рота розкриваєш від подиву.

– Хлопці! Чілдрени! Це ви?.. Хлопці! – тихо і якось невпевнено пролунало з-за якогось колючого кущика, що ріс на дні яру.

І звідти вигулькнула розпатлана мокра голова.

– Агашкін! – вигукнули ми з тобою в один голос. – Агашкін!

І ми кинулися до нього так радісно, наче то був не Агашкін, а найрідніша нам у житті людина.

– Ой, хлопці! Ой, як добре, що ви з'явилися! – тремтячим голосом заговорив до нас Агашкін. – Бо я вже й надії не мав. Думав, що все, пропадаю. Злякався, як… От жах!.. Ну, ви скажіть, га?

Але ми нічого не сказали. Ми тільки ствердно хитали головами. Бо що ж тут скажеш?..

 

РОЗДІЛ VIII,
який знайомить вас з Васею Агашкіним. Дуб д'Артаньяна. "Унікум"… Звичайний шматок штукатурки… 

Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо.

Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вишні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається.

Він страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує.

– О, знову Агашкін працює на публіку! – усміхається піонервожатий Стьопа Чичибабін.

І нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розкриті від подиву роти однокласників. 

Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади. Любить розповідати чи то справжні, чи то вигадані ним історії, у яких на кожному кроці або генерал, або народний артист, або лауреат, або чемпіон, або якийсь начальник. Але все це говорилося таким тоном, ніби ті генерали, чемпіони лауреати для нього звичайна річ, нічого особливого. Просто це його оточення, його середовище. 

(…) Оскільки в класі не було ні генералів, ні чемпіонів, ні лауреатів, Агашкін ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Але якщо йому було щось треба, він міг, не соромлячись, звернутися до будь-кого, наче до друга. Такої вже він був вдачі.

Та, однак, найчастіше він звертався до Лесика й до Жори.

Хтозна, може, тому що в Лесика батько й дід були художники. А в Жори тато – доктор, а мама – кандидат наук. Хоч і не лауреати, але все-таки…

Лесик і Жора прекрасно розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали. Воно було, як то кажуть, на поверхні.

Але не будеш же відштовхувати людину, яка звертається до тебе з добрими словами, хай навіть ті слова й не дуже щирі. Лесик і Жора цього не вміли.

– Надто ми з тобою інтелігентні, – зітхнув якось Жора. Лесик мовчки кивнув.

Та не думайте, що Агашкін – яскраво виражений негативний тип. Що він такий уже й противний.

Зовсім ні. Було в Агащкіні щось гарне й навіть привабливе. Наприклад, ота його моторна вигадливість. Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри.

– Чілдрени!.. – Як почали вивчати англійську, Агашкін інакше як "чілдрени" до хлопців не звертався. – Чілдрени! Гайда на схили на дуб д'Артаньяна!

Хлопці перезираються – що за дуб д'Артаньяна? Агашкін робить таємничий вираз: всьому свій час, потім дізнаєтеся. Хлопцям, звичайно, цікаво.

І біжать хлопці з Агашкіним на дніпровські схили за Петрівську алею, за Аскольдову могилу. Підводить їх Агашкін до якогось дерева, товста гілляка якого вигиналася метра на півтора над землею і справді була чимось схожа на коня.

Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:

– Вперед! – І загарцював, мов на коні. – Тремтіть, о підлі слуги кардинала!

Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали.

– Значить, так, чілдрени, – сказав Агашкін. – Дуб д'Артаньяна – це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає шось цікаве.

Першим, звичайно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб д'Артаньяна. (…)

(…) Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку і, урочисто сидячи иа ній, видудлив пляшку "пепси-коли", яку завбачливо захопив з собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нашо він по дорозі купив її, але й сам не пив, і не частував нікого).

Сидячи на дубі д'Артаньяна, Агашкін виголосив промову:

– Шановні чілдрени! Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе на культрозвагу в Музей побуту чи в дитяче кіно. Треба самому бути творцем свого щастя.

Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:

– Тю! Дуб д'Артаньяна! Це несерйозно!.. Як у дитсадку…

Лесик з ним не погодився:

– Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.

Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну.

Лесикові було досадно.

У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. Їх можна було тільки розказувати. (…)

(…) Як хотілося Лесикові хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!

І одного разу тато сказав йому:

– Я дістав дідові фарби, які йому дуже потрібні, але в мене сьогодні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці. Знайдеш?

– Знайду. Занесу! Про що мова? Давай!

Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як дід реставрує.

Дід зустрів його радісно й гучноголосо:

– Приніс?! Ну, безумство, цінний чоловік! Давай!.. Татові привіт сердечний і подяка від душі. Вибачай, треба працювати, поки освітлення не помінялося. Поспішаю. – І дід подряпався на риштовання.

Лесик провів його поглядом і рушив до виходу.

І тут при виході побачив на долівці кілька шматків штукатурки, прихилених до стіни. На них були якісь бліді кольорові смуги – жовті, рожеві, голубі.

"Мабуть, частина фрески – настінного живопису", – подумав Лесик.

Коли він ще заходив у храм, то звернув увагу на темну бронзову дошку на стіні праворуч з викарбуваними словами: "Церква Різдва Богородиці (1696 рік). Охороняється державою".

1696 рік. Сімнадцяте сторіччя.

"Унікум", – наче хто сторонній проказав це слово.

В уяві виник Агашкін.

Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.

Ніде нікого.

Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й кинувся геть.

Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на нього. І та бабуся з кошиком, яка, мабуть, живе на території лаври. І той солдат з дівчиною, що йшли, жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного "Ікаруса"…

Уламок штукатурки неприємно холодив груди.

"Я тільки покажу… Тільки покажу й відразу однесу назад. Тільки покажу".

Дома Лесик поклав "унікум" у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір відчував себе державним злочинцем. Там же на дошці написано: "Охороняється державою", а він…

Коли пізно увечері задзвонив телефон і тато взяв трубку й сказав: "А-а, батя… Здрастуй… та нема за що…" – Лесик завмер.

Але тато, трохи поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого не сказав. Видно, дід чи не помітив, чи… хто його зна.

Який довгий був той вечір!.. Жори не було. Жора з батьками на три дні поїхав до Запоріжжя на ювілей бабусі – шістдесятиріччя.

Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:

– Тс!.. Я тобі зараз щось покажу, тільки ти… дивись… обережно… – Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну.

– Що таке?

Лесик дістав "унікум" з портфеля і розгорнув газету:

– Фреска. З храму Різдва Богородиці. Мій дід реставрує. Сімнадцяте сторіччя. Охороняється державою.

Агашкін розкрив рота:

– Ну-у?!

"Втер-таки носа!" – радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.

– Ану дай! – Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. – Ух ти! Справді! Унікум!.. Та почекай. Що я – з'їм?.. Дай роздивитися.

Підійшов Ясик Гриценко:

– А що це у вас?

– Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя. З храму Різдва Богородиці, – Агашкій говорив так, наче то був його "унікум" і Лесик до нього не має аніякісінького відношення.

– Дай! – ображено мовив Лесик.

– Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш.

Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене.

– Дай! – повторив Лесик і хотів вирвати "унікум" з рук Агашкіна, але той не пускав:

– Та чого ти? Ну! От…

– Дай! – Лесик з усієї сили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, "унікум" описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й…

– Ой! – тільки й вихопилося в Лесика.

Вони перехилилися, глянули вниз.

У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки.

– Ох ти!.. – схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. – Сімнадцяте сторіччя…

Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:

– Та яке там сімнадцяте!.. Хи-хи! То я пожартував… Це… таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Лесику?.. Ми тебе розіграли.

Лесик отетеріло глянув на Агашкіна.

У цей час перерва закінчилася – продзвенів дзвінок.

Агашкін і Гриценко побігли на свої місця.

Лесик сидів, втупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель.

У грудях його була холодна порожнеча.

Що ж тепер? Як же тепер?

"Охороняється державою…"

За це ж і судити можуть.

А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто.

"Звичайний шматок штукатурки".

А може, й справді… Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш. На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи.

А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер…

Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. І похолов – на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви.

Тепер уже виходу не було.

І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:

– А ти таки правду сказав. То був звичайний шматок штукатурки. Я просто хотів…

– Ага! Я так і знав! – з радісним полегшенням вигукнув Агашкін. – А то – "унікум", "сімнадцяте сторіччя"! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя…

Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:

– А я вже справді злякався.

І хлопці побігли у коридор.

Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик носив у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці дні й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався.

А коли через кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом ие обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук… "А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю", – заспокоював себе Лесик.

У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.

Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося.

З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього. І дуб д'Артаньяиа ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого "Б". Скільки різних цікавих ігор придумав ще Агашкін біля нього – не перелічити.

З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.

От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка – який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера – ціни б йому не було, тому хлопцеві.

Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям – одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом, – не хоче, скнарує. От доля!

 

РОЗДIЛ IX,
в якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна. Вибач, Жоро. Раптовий напад 

– Ой, чілдрени! – вигукнув Агашкін. – Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою… – Він похитав головою. – Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод… Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: "Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою". Це точно. Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав…

Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати иа публіку. Навіть, якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята иа морозі, однокласників! – Перше, що я відчув, було те, що я лежу в якійсь холодній багнюці. Напівморок. Придивляюсь, бачу – лежу в болоті. Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше, ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь – чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили… Спершу я застиг з переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: "Застигай не застигай, однак побачать, почують – гам! – і все!" Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться – не знати скільки.

Нарешті вирішив: а я вас обдурю. Зроблю вигляд, наче я такий, як і ви, – земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія. І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння… Бачу – то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять. Може, й бояться, думають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих. Словом, не чіпають мене. І я їх, звичайно, не чіпаю. Повзу-повзу, нарешті бачу – твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом – шубовсть! – попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати. Ой лишенько! Ще трохи – і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу. Вона обернулася, перелякалась та од мене – на берег. І потягла мене. Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках. Але ця, гігантська, ні, – чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються. Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці…

– Стривай! – перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. – А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть.

– Це наші, – спокійно каже Агашкін. – А доісторичні ти ж не знаєш… І я ж не кажу, що це точно ящірки. Може, це просто якісь невідомі науці плазуни, які потім вимерли.

– Ну, гаразд, – кажу я, – розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться, – здається, знову буде злива. Треба якусь печеру шукати абощо. В усякому разі треба з цього яру вибиратися.

– Треба! – каже Агашкін. – Цей яр мені дуже не подобається. Мене сюди мамонт закинув.

– Як це так? – здивувалися ми.

– Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Як тільки відчув під ногами твердий грунт, підхопився й ушкварив від того болота і тих земноводних скільки було сили. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротників. Ніколи й угору глянути. Бачу – попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки – геп! – об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю – щось обплутує мене за поперек, одривае від землі й підносить угору. І от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, й волохаті вуха. Мамонт! "Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!" – кричу я.

– А чого б це він тебе їв? – кажеш ти, Жоро. – Він же травоїдний.

– Дуже ти розумний, – образився Агашкін. – Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів – не знаю, що б ти закричав.

– Ну, не сваріться, – кажу я. – Не до сварок зараз. Давайте вибиратися…

І ми подряпалися по схилу нагору. П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо – ліземо потроху.

Ну то як же все-таки далі було з тим мамонтом? – питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.

– Та як… Ніяк. Їсти він мене, звичайно, як бачите, не став… Інакше ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік. Лечу. "Ну, все, – думаю, – і кісток ие позбираю". Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години не менше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чілдрени, зустрів!.. Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки – й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютер! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.

Ми вже були майже нагорі.

Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну, просто водоспад Ніагара – суцільні струмені води ринули з неба.

– Жоро! Жоро! – кричу я.

Але ти зник, як бульба на воді. Нема тебе, та й усе.

Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.

Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Тільки що ти був разом з нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися…

– "З Агашкіним"… "З Агашкіним"… – ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. – А де ж я все-таки подівся?

– Хто тебе зна? – знизав плечима Лесик.

– Що значить? Ти мусиш зиати! Твій сон, твоя фантазія. Ти й відповідаєш!

– Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти прекрасно, у басейн з батьками ходиш. Отже…

– І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?

– Поки що ні.

– От макітра! А ще клявся в дружбі. Ну, звичайно… – Жора зітхнув. – 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.

– Ну, дивак! От дивак! – вигукнув Лесик. – Ну, що я – навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?…

– Винен, – надув губи Жора. – а чого ви не кинулися рятувати мене?

– Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь иа дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?

– Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.

– То ти просто ситуації не уявляєш… (…)

(…) Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене.

Але так уже сталося…

Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.

– Треба шукати, – кажу я.

– Треба, – погоджується Агашкін.

І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.

Ішли, йшли, йшли, аж бачимо – розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отже, пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?

Пройшли ми ще трохи, як закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.

І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого. І холодно так, що иа нас аж гикавка напала.

– Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! – каже, цокаючи зубами, Агашкін. – Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.

Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.

– А я-як же Ж-жора? – питаю я, цокаючи зубами.

– А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? – питає Агашкін.

– А-атож, що н-не б-бачу, – кажу я.

– То я-ка рі-різниця, д-де не б-бачити – т-тут чи в лісі? – питає Агашкін.

Ну, що я міг йому сказати?

Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.

Та, думаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда – раз у раз з колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. (…)

(…) Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо – сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, шо рясно ростуть на дереві.

– Ах ти ж тварюка! – вигукнув Агашкін, коли другий "банан" бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. В цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи – одна трохи більша, а друга здоровеннецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я…

– Агашкін, – вражено кажу, – та це ж… це ж… наша трійця – Довгий, Злюкін і Малявка!

Агашкін так і присів:

– Точно!

 

РОЗДІЛ X,
в якому ви побуваєте разом із шостим "Б" на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. "Договірний підряд". Ясик і трійця 

Раз на тиждень, коли в шостому "Б" дві годний підряд були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися иа перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна. (…)

(…) Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував. – Хочете – робіть, хочете – не робіть, – усміхався він. – Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками – це радість. Яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, – то нещасний чоловік. Добровільний інвалід.

Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів з лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.

І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, за що б не взявся – чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь – усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести.

І кожному хотілося зробити так само.

І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву. Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.

Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва.

– Робота без певної мети, – казав Орест Іванович, – робота, коли не бачиш її корисних результатів, – дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, – зовсім інше діло.

І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків. Тимчасово були припинені роботи по металу. Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.

Здавалося б, нескладна річ – маленький столик. Фанерна кришка, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до кришки.

Але все це вимагає точності, старанності і вміння.

– Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, – казав Орест Іванович. – Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда – впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай – уявляєте?

Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла ніжки й поперечини одна бригада.

Кришки випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком друга.

А вже збирала третя.

Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столик стояв під вікном – акуратненький, міцненький, – серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ – зробити щось своїми руками.

Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням – так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім… Ну ви, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця – Довгий, Злюкін і Малявка – просто не могла працювати, як усі. Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці. Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки завгодно.

Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.

– Давайте-давайте, пихтіть, козли! – цідив Злюкін.

– Робота дурнів любить, – докидав Довгий.

– Від роботи коні дохнуть, – пищав-хихикав Малявка.

А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в ПТУ, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:

– А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в ПТУ…

– А ким же ти будеш? – питали його.

– А хоч би прийомщиком склотари! – І очі в Злюкіна робилися, як щілинки.

– Ага! Пляшки прийматимемо! – підхоплював Малявка.

– Або пиво продавати будемо… – гудів зверху Довгий.

Хлопці тільки одмахувалися.

Ну, що з них візьмеш?..

Поки були звичайні уроки праці, не зв'язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала. Ну, ледарюють, хай собі, подумаєш. На те вони й трійця.

А от коли почалося виготовлення отих столиків, трійця почала дратувати хлопців.

Тим більше, з шостим "А" було в них змагання. Хоч і неофіційне, так би мовити, підпільне (Орест Іванович вважав, що головне не кількість, а якість), але змагання. І в цьому змаганні шостий "А" вигравав. Столиків робив більше. Авжеж. У них таких ледарів не було.

І якось тихенький скромний Ясик Гриценко, усім на подив, не витримав і вибухнув:

– Ну ви ж і ледацюги!.. Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами. Бо людину створила праця. Це доведено наукою. І ви… ви ризикуєте обернутися на мавп. От… У вас, мабуть, уже й шерсть на спині росте… Між іншим, жителі острова Борнео й досі вірять, що орангутанги були колись людьми, які перестали працювати і тому втратили людську подобу…

Це було під час перерви в коридорі, коли поверталися після уроків праці. Усі завмерли. От тобі й Ясик! От тобі й тишко!

– Що?! Що ти сказав, козел?! – Злюкін посунув на Ясика. Довгий вайлувато рушив за ним. Слідом задріботів Малявка.

Ще мить, і… Першим підскочив до Ясика Слава Коваленко, потім Сашко Чуприна, тоді інші. Хлопці щільно оточили Ясика.

Трійця розгублено спинилася. Злюкін обернувся на Довгого. Той почухав потилицю. Малявка сховався за Злюкіна.

– Ну, гаразд, – зловісно просичав Злюкін. – Розмова переноситься… Тримайся, синку…

І трійця відійшла.

Через три дні Ясик прийшов до школи з величезним синцем під лівим оком. Хлопці кинулися до нього:

– Що з тобою?

Ясик одвів очі:

– Та… об половичок перечепився.

Хлопці недовірливо перезирнулися. І глянули на трійцю. Трійця спокійно стояла, глузливо позираючи на Ясика.

– Це ви? – зціпивши зуби, спитав Слава Коваленко.

– Ха-ха! – мовив Злюкін. – Став би я зв'язуватися з таким трупом!

– Його ж торкни – він розвалиться, – прогудів Довгий.

Малявка просто хихикнув.

– Не чіпайте їх… Це не вони, – буркнув Ясик.

Він довго не хотів нічого говорити, але потім нарешті розказав. Якийсь незнайомий хлопець підійшов до нього у прохідному дворі і ні з того ні з сього, й слова не сказавши, вдарив його кулаком в обличчя. Потім побіг. Ясик навіть отямитися не встиг.

Усі зрозуміли, що це справа рук трійці, що то вони намовили того хлопця, але довести не можна було нічого.

 

РОЗДІЛ XI,
в якому Лесик і Агашкін потрапляють на верхівку величезного дерева, а потім на галявину. Зустріч із шаблезубим. Лесик згадує 

Тим часом три мавпи на гілці дивилися на нас з Агашкіним з тупою звірячою погрозою.

– Хлопці! – гукнув до них Агашкін. – Привіт! Це ми, ваші однокласники. Довгалюк і Агашкін. Не впізнаєте? Привіт!

Трійця на дереві засовалася. Малявка стрибнув на вищу гілку, загойдався на ній. Злюкін зачепився хвостом, повис уннз головою. А орангутанг Довгий почав присідати, метляючи довжелезною лапою. І всі троє зауукали по-мавпячому:

– У-у-у!

– У-у-у!

– У-у-у!

Ми перезирнулися.

– Агашкін, – кажу, – вони ж не розуміють людської мови. Зовсім озвіріли. Стали звичайнісінькими мавпами. Ясик Гриценко мав рацію.

– Точно! Тікаймо швидше! А то… – Агашкін не договорив.

Орангутанг Довгий блискавично скочив з гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом з ним на дерево.

Не встиг утекти і я. Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір'їну, легко затягли на дерево.

– Ой! Пустіть! – гукнув Агашкін.

– Пустіть! Ой! – гукнув я.

Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю… "Ну, – думаю, – це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не виині навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп. Що з них тепер візьмеш?"

Але ж не хочеться так безглуздо гинути.

– Агашкін! – кричу. – Придумай щось швидше! Ти ж мастак придумувати. Загинемо ж!

– Не придумується! – кричить Агашкін. – Я в таких умовах не можу придумувати. Ти фантазер. Придумуй ти!

А що ж його придумаєш, як тебе мавпи з обох боків мов у лещатах тримають і тягнуть угору.

"Ну, – думаю, – все! Витягнуть зараз иа верхівку і там з'їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев".

Аж от уже й верхівка.

І тут раптом вони нас з Агашкіним випускають з своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?

Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз. Висимо ми, значить, на самісінькій верхівці височениого дерева, дивимося отетеріло один на одного й дивуємося.

– Агашкін, – кажу, – ти щось розумієш?

– Ні-і, – киває головою Агашкін. – Нічого не розумію.

– І я, – кажу, – нічого. Я думав, вони нас тут з'їдять. А вони кудись зникли.

Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші однокласиикн-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид. Гора, нагромадження кам'яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні…

– Слухай, – кажу, – Агашкін. А глянь-но уважніше. Тобі це нічого не нагадує?

– Тю! – каже він. – Точнісінько наша "альпійська гірка", що біля школи. Тільки гігантська. Натуральної величини. Ти диви!

– От я ж і кажу.

– Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як… як сороки. Це таке образне порівняння…

Мене наче струмом ударило.

– Злазьмо, – кажу, – Агашкін, швидше та підемо шукати Жору. А то ми про нього геть зовсім забули.

– Давай, – каже він.

І ми швиденько почали злазити з того дерева. Але те "швиденько" було дуже відносне. Ми все-таки не мавпи. У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тільки-но ступили на землю, як залунало дике мавпяче "у-у, у-у". І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас.

– Хлопці! Та ви що! – без усякої надії спробував заволати Агашкін.

Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зуби, мавпи тягли нас у якісь хащі.

І враз до мене дійшло – бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться. Як ото кіт з мишкою. І нікуди вони нас не відпустять, поки не замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага. І нічого їм не доведеш, бо не розуміють вони людської мови.

І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.

Притягли вони нас на якусь галявину і давай збиткуватися над нами. Ти ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися з слабших за себе. Але коли вони були однокласниками, то хоч поговорити можна.

А тут… Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім враз присіли усі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! – і нема. А ми лишилися лежати на землі.

Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з'явився… шаблезубий тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька. Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровенні шаблюки, стирчали з пащі на півметра.

– Агашкін, – шепочу, – лежи й не ворушись, наче ти неживий. Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.

Завмерли ми, закам'яніли. Лежимо, не дихаємо. Чи то шаблезубий щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник з наших очей. Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях. Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас – лежимо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого…

І тут згадалося мені раптом шкільне горище, як ми з тобою, Жоро, тремтіли й мерзли на ньому. Вся наша пригода на горищі згадалася.

 

РОЗДІЛ XII,
в якому Лесик і Жора потрапляють на шкільне горище. Стаття Каті Шалаєвої. Двері зачиняються. Дрижаки. Гоша і Антоша. "Треба було б зайнятися цим! По слідам червоних слідопитів" 

Це було торік наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.

Знову ж таки не обійшлося без Агашкіна. Власне з Агашкіна все й почалося. Коли б не він, ніякої пригоди не було б. Якось у кінці перерви Агашкін увірвався до класу такий збуджений і червоний, наче сталося щось епохальне – нашестя інопланетян, позачерговий футбольний чемпіонат світу абощо.

– Ой, чілдрени! Де я тільки що був! – заволав він не своїм голосом.

– Де?

– На горищі! На шкільному горищі! Ой! Там таке!.. Таке!

– Що?

– Ой! Не питайте!.. Фантастика!

– Ну що? Що?

– Сила! Як у замку графа Монте-Крісто… Я там півгодини ходив.

Агашкін явно перебільшував. Перерва тривала всього десять хвилин. Але, як би там не було, хлопці зацікавилися. Але шкільне горище завжди було замкнене..(…)

(…) І от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови иа уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх з класу.

Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші і, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї відносно горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської. Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, з класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством.

Хлопці піднялися сходами, глянули і завмерли. Вони не повірили своїм очам. Висячого замка иа горищних дверях не було…

Двері нещільно причинені. Ніде нікого. Лише десь унизу, мабуть, на першому поверсі, лунали невиразні звуки – чи то кроки, чи то глухі методичні удари.

Спокуса була непереборна.

Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей. Лесик торкнув їх рукою. Двері залізно скреготнули й відчинилися.

Затамувавши подих, хлопці прислухалися. Ніяких нових погрозливих звуків ні знизу, з першого поверху, ні з горища не пролунало.

Певно, завгосп чи то пішов за чимось униз і ще повернеться, чи то взагалі забув зачинити горище. В усякому разі на горищі його нема. Бо він почув би скрегіт дверей і обізвався.

Лесик ступив на горище перший. Жора за ним.

У сірому присмерку вимальовуються предмети: шафа з розбитими скляними дверцятами, стіл на трьох ніжках, дві поламані парти, старі, ще з відкидними кришками. Далі рулони подертих географічних карт, проламаний глобус, купа спортінвентаря: шведська стінка з вибитими щаблями, уламки лиж, пошматовані м'ячі, обплутані волейбольною сіткою. Он іржавий залізний сейф з візерунчастими дверцятами – вмістилище таємничого скарбу…

У глибині горища косий сніп сонячних променів із слухового вікна, в якому рухливо блискотіли пилинки, невтримно вабив, мов чарівний маяк.

Після кожного кроку хлопці зупинялися й прислуховувались. Ні! Не чуть нічого тривожного. Мабуть, забув-таки Федя замкнути горище. Таки забув! От удача! От заздритимуть хлопці!

Як це заманливо – нишпорити серед старих забутих речей на горищі! (…)

(…) У Жори загорілися очі.

А он перев'язана шпагатом підшивка старих газет "На зміну". Ого! Коли це було? Ще до війни. А то що таке? Отам, У кутку, за трубою якийсь пом'ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху.

Лесик потяг його до себе. Старий пересохлий ватман лунко затріщав, розриваючись, і хлопці побачили яскравий малюнок.

– Ой! Стінгазета! Стара! Може, й довоєнна.

Тепер уже в Лесика загорілись очі. Ще б пак! Адже він редактор шкільної стіннівки! Обережно, щоб далі не рвати, Лесик витяг рулон, струсив порох.

Удвох з Жорою вони підійшли з рулоном ближче до світла, розгорнули.

"Школяр" – великими червоними літерами виведено було назву. (…)

(…) 1944 рік.

Стіннівка була присвячена Дню Радянської Армії – 23 лютого.

Всі дописи, всі вірші були про те, як чергують школярі в госпіталі, як збирають теплі речі для фронту, як мріють про перемогу над фашистським звіром… А правий край газети займала велика кольорова карикатура на Гітлера з підписом: "Біснуватий фюрер". Карикатура була намальована на іншому, темнішому папері і вклеєна в стінгазету. Поряд стаття – "Герой з нашої школи".

"Це було при німцях, – писала якась дівчина. – На Куренівці. Ми й зараз там живемо, я і мама. На Захарівській вулиці. Там у кінці, над яром, старе кладовище. Я там завжди рвала траву для кролів. Якось улітку я побачила, що в каплиці спить якийсь хлопець. Коли я зазирнула, він прокинувся. Я злякалась, а він говорить: "Не бійся, я тут ховаюсь від фашистів". І розказав: його мама померла, а тато на фронті, він живе сам, заробляє тим, що малює для базару картини – білих лебедів на ставку. "А чого ж ти ховаєшся?" – спитала я. "Бо малюю не тільки лебедів", – відповів він. І дістав з-за пазухи оцю карикатуру на біснуватого фюрера. Виявляється, він малював такі карикатури й розклеював на стінах. Хтось на нього доніс, і тепер його ловлять. "У Києві мені більше не можна, – сказав він. – Сьогодні вночі піду до лінії фронту. Наші вже близько". На прощання він подарував мені цю карикатуру. Я так розгубилася, що не спитала навіть, як його прізвище. Знаю тільки, що звуть його Толик і вчився він у вашій школі. Так він сказав. Що з ним сталося далі, я не знаю. На вигляд йому тоді було років тринадцять-чотирнадцять. Навіть якого кольору волосся, не знаю. Був він стрижений під машинку. Тільки очі, пам'ятаю, розумні й усміхнені. І на щоці родимка. Здається, на правій. А головне, він дуже сміливий і дуже талановитий. Не може бути, щоб хтось не згадав його.

Допоможіть встановити його прізвище. Він справжній герой.

Я вірю, що він живий і десь на фронті.

Катя Шалаєва

(з Куренівки).

Тільки вони встигли дочитати до кінця, як щось залізно скреготнуло, потім клацнуло.

Хлопці підвели голови, перезириулнея й застигли.

Вони не одразу збагнули, що то скреготнуло і клацнуло. Вони ще були під враженням щойно прочитаного. Але за мить хлопці вже зрозуміли й кинулися до дверей.

Двері були замкнені. (…)

(…) – По-моєму я в-же п-починаю п-переохолоджуватися, – мовив Лесик.

– І я т-теж, – сказав Жора.

Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули одночасно, таке буває.

У всякому разі через мить після першого стуку вони вже гатили у залізні двері в чотири кулаки. Їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа. Але то їм тільки здавалося.

Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі…

Вони загрюкали з новою енергією.

Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.

Хлопці знову прислухалися.

І раптом почули тихі голоси.

– Спитай ти, – казав один.

– Ні, ти! У тебе голос дужчий, – казав другий.

Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.

Тільки Лесик гукнув:

– Алло!

А Жора:

– Одчиніть!

І ці два вигуки злилися в один:

– Алодчилоніть!

– А ви хто? – тоненько спитали з-за дверей.

– Ви злодії?

І знову Лесик та Жора вигукнули одночасно. Тільки тепер одне й те саме:

– Та ви що?! Які злодії?

– д хто ж? – спитали з-за дверей. – На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо.

Цього ще не вистачало!

Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити – хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка.

– Дівчатка! – загукав Лесик. – Не треба міліції. Ми з п'ятого "Б".

– А ми не дівчатка! – ображено залунало з-за дверей. – Ми Гоша і Антоша. З третього "А". З подовженого дня.

– Вас коли-небудь виганяли з класу? – спитав Жора.

– Виганяли, – гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша.

– От і нас вигнали, – загукав Лесик. – То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.

– А як ви потрапили на зачинене горище? – прискіпливо спитав котрийсь із хлопців.

– Було відчинено, а потім Федя замкнув, – чесно признався Жора.

Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:

– Почекайте. Ми зараз.

Запанувала тиша.

Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли, як осиковий лист.

І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго.

Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:

– Чілдрени! Ви тут? Ви живі?

Довелося відгукнутися.

Потім хлопці почули стурбований голос Маргаритн Михайлівни:

– Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ. Скоро вас одімкнуть. Це ж треба! Це треба таке вигадати! (…)

(…) А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері і сині від холоду Лесик та Жора з'явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як вкопані. Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями. Наче то не вигнані з класу п'ятикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу з літака після космічного польоту.

Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, – і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок по поведінці.

Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Учні молодших класів дивилися на них, розкривши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями. Що ж до однокласників – то й говорити нічого. Агашкін позирав на них з неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук – з загадковою цікавістю, а трійця – з одвертою ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:

– Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів.

 

РОЗДІЛ XIII,
в якому пригоди в первісному світі продовжуються. Яма. Погоня. "Хлопці!.. Та ви що?" Знову погоня. "Неправда! При чому тут Агашкін?"

 

Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося.

Відчуваю, ще трохи – й буде мені фініш, кінець. Ні, більше не можу!

– Агашкін, – шепочу, – вставаймо й тікаймо.

– Давай, – киває він. Але перший не підхоплюється. Чекає. Бо першому, ясно, ризикованіше. Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий з хащів.

"Ех, – думаю, – нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився". Я ж тебе знаю. Ти такий… Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі.

"Ну, – думаю, – раз нема Жори, мушу я. Агашкіна не дочекаєшся". Хекнув я, підхопився. Агашкін за мною. І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший. Агашкін за мною.

Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні. До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.

Агашкін з розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.

Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп – Довгий, Злюкін і Малявка.

Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: "У-у… У-у… У-у…"

Мабуть, тікаючи від шаблезубого. вгналися зопалу і тепер ні туди ні сюди. (…)

(…) Перезирнулися ми з Агашкіним. Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося. Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.

А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п'ять, а то й шість. Руку не простягнеш.

Ех, коли б ти був – щось би придумав. Ти ж у нас на це майстер, технічний геиій. А ми з Агашкіним – я черевик, він другий. Два чоботи пара.

Позітхали ми, позітхали край ями, аж чуємо – у хащах якийсь підозрілий рух.

Ну, думаєм, все! Шаблезубий!

Кинулися ми навтіки… Але… Якщо міряти сили відрами чи каністрами, як шофери бензни, то в нас у баках лишилося менше ніж на денці. Ще кілька метрів – і мотори наші чмихнуть востаннє, й колеса стануть. Чую – позаду щось сопе, – доганяє. Потім чую – хрипить. Він, шаблезубий! І обернутися страшно.

– Агашкін, – кричу, – прощай!

– Прощай, Лесику! Прощай! – це він мені.

Бензин мій кінчився, мотор чмихнув. Упав я на землю, потилицю руками накрив.

Усе! Завмер. Чекаю. А в голові тільки одне:

"За що ж він мене спершу вхопить своїми шаблями – за ногу?.. За руку?.. За спину?"

– Хлопці! Та ви що – подуріли? Це ж я! Жора! – І голос такий хриплий – ну, абсолютно не твій голос.

"Але ж тигри шаблезубі людськими голосами не говорять", – думаю.

Повертаю голову. Тю! Справді ти. Брудний, замурзаний… Але ти! Власною персоною.

Агашкін голову підвів. Усміхається:

– А я давно зрозумів. Тільки придурювався. Щоб вас розіграти.

Ну, Агашкін! Навіть тут грає п'єсу. Ну, та хай йому грець!

Головне, що ти, ти знову разом з нами. Така мене радість шалена охопила – переказати не можу.

– Як же ти нас знайшов? Де ж ти був? Де тебе носило?

– Та ото ж закрутило мене в тому яру, потягло, я й попрощатися з вами не встиг. Крутило, крутило, а тоді – хряп! – на якийсь камінь велетенський. Зачепився я там, тримаюсь.

– О! – кажу. – Так ми ж той камінь бачили. Ми ж тебе гукали.

– Я чув. Але від холоду так захрип, ви ж чуєте, – кричу, кричу, а голосу нема. Я з того боку був, ви мене не бачили. Проскочили, далі подалися. Перебрався я з того боку каменя на ваш бік, переплив потік, ледве з яру виліз. І подався вас шукати. Бачив здаля, як вас якісь мавпи на дерево тягли…

– Так ти хоч знаєш, що то за мавпи? – вигукнув я. – То ж наша трійця – Довгий, Злюкін і Малявка!

– Та ви що?

– Точно, – кажу.

– На мавп перетворилися, – підхоплює Агашкін. – Так, як казав Ясик Гриценко.

– Ну?! – дивуєшся ти.

– А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть. Від шаблезубого тікали й попадали. Я про тебе згадав: от коли б був Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти.

– Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.

– Ну ти таки геній! – кажу я. – А ми й не додумалися.

Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна.

– Ага, – закивав Агашкін.

– То, може, повернемося, – кажу я. – Пропадуть же! Шкода все-таки.

– Гайда! – кажеш ти.

Повернули ми назад.

І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли. Що не кажи, утрьох – це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє – це вже компанія.

Йдемо ми, крокуємо бадьоро, мало не співаємо.

Аж раптом помічаю – пейзаж якийсь незнайомий. Не той пейзаж. Не ті дерева, не ті кущі – все не те.

– Хлопці, – кажу, – по-моєму, ми не в той бік повертаємося.

Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.

– Мда, – кажеш ти. – Щось не те.

– Еге ж, – підтвердив Агашкін. – Не те.

Більше ми нічого сказати не встигли. Бо враз попереду почулоси могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюща волохата голова печерного ведмедя.

Часу на обмін думками не було.

Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію. (…)

(…) Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.

– Чілдрени, я більше не можу, – не витримав і заплакав Агашкін. – Не можу я більше. Це не життя. Мука!.. Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лихо… Не можу!

Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати. А тут я був з ним абсолютно згоден. На сто процентів.

Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя. Без вогню, без даху над головою. Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану. На кожному кроці підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай.

– А ви думали, – кажеш ти. – Важко. Дуже важко було. Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів. Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років.

– То що, мені чекати оті сотні тисяч років? – скривився Агашкін. – Я зараз тепла й безпеки хочу.

– А чого ж ти, – кажу, – мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства ие забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..

(У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:

– Ні! Неправда! При чому тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо! Лесик знітився. Хотів щось казати… І в цей час у двері подзвонили.)

 

РОЗДIЛ XIV,
в якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори. Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця. Розповідь діда

 

(…) Було вже надвечір'я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.

Хлопці вирішили, що то повернулися Лесикові батьки. Пішли відчиняти удвох. Відчинили і… Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Поповича, співачку Аллу Пугачову або італійського кіноактора Марчелло Мастроянні, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен з них окремо, було б не так дивно. Але всі разом… (…)

(…) Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.

Особливе враження справила стінгазета "Домовик", яка все ще висіла на стелажах.

– О! – вихопилося одночасно у Лесі й Аліни.

– Сила! – сказав Сашко Чуприна.

– Клас! – сказав Слава Коваленко.

– Куди твоє діло, – промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. – Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу… Так… Нам треба негайно випустити "Блискавку". Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх. Тільки вони.

– Правильно! – сказав Слава Коваленко.

– Тільки вони! – погодився Сашко Чуприна.

– Треба! – мовила Леся Чорнобривець. (…)

Випустити "Блискавку"! – підтвердила Аліна Гончарук.

(…) – Попроси, щоб підключився тато, – схилив голову набік Стьопа Чичибабін. – Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.

– Точно! – вигукнув Слава Коваленко.

– Три мавпи! – вигукнув Сашко Чуприна.

– А вони такі й є! – вигукнула Аліна Гончарук.

Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.

Вони розгублено перезирнулися.

І Лесик сказав:

– Ні! Тато не зможе… Він… зайнятий.

Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив:

– Не зможе. Ні!

Тепер уже перезирнулася представницька делегація.

– Ну що ж, – знизав плечима Стьопа Чичибабін, – тоді доведеться тобі самому.

– Шкода, звичайно, – зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на "Домовика". – Тут якраз хотілося, щоб був рівень…

– Правильно! – кивнув Сашко Чуприна. – Щоб пробрати як слід.

– Скільки ж можна терпіти! – вигукнула Леся.

– Просто сил уже нема! – підхопила Аліна.

Лесик якось безпомічно і очікувально подивився на Жору.

– А що дає "Блискавка"? От не розумію, – сказав Жора. – Невже ви думаєте, що на них вплине якась карикатура.

– Та ніколи в житті! – вигукнув Лесик. – Сміх!

– Скажи просто, що ти боїшся! – вигукнув Слава Коваленко. – Що вони тобі за карикатуру ще можуть… Когось підмовлять і… як Ясика Гриценка…

– Правильно! – кивнув Сашко Чуприна. – Боїться! Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі.

– Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, – вигукнув Стьопа Чичибабін, – ми… ми з них галстуки познімаємо! От побачиш. (…)

(…) – Текст допоможе тобі скласти Жора, – сказав піонервожатий. – Щоб завтра вранці була "Блискавка". Ходімо, товариші!

На порозі Слава Коваленко обернувся:

– Якщо не зробите, поставимо на збори загону. Чао!

Двері за ними зачинилися.

– Ну, уявляєш? – мовив Лесик.

– Ситуація! – сказав Жора.

І тут задзвонив телефон. Лесик зняв трубку:

– Слухаю!

– Добрий день! Це квартира Довгалюків?

– Так.

– Це – Ікс Ігрековнч. А батьків ще нема?

– Нема.

– Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав. Добре?

– Добре.

– 93-01-55. Запиши, будь ласка.

– Я й так запам'ятаю.

– Спасибі. Вибач. Так я чекатиму.

Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:

– Хто це?

– Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?

Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.

Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли до них підійшов незнайомець. Він був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, швидше навіть похилого. Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному. Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра.

– А… ви… хто такий?

Та незнайомець од відповіді явно ухилився.

– Я бачу, хлопці ви інтересні, – усміхнувся він. – Щось таке розповідаєте, я аж заслухався… хоч і не мав права… Мимоволі… Слово честі… Грішний… люблю секрети, загадки різні.

Лесик почервонів. А Жора повторив:

– І все-таки… хто ви?

– А це хай теж буде секрет… Називайте мене Ікс Ігрекович… Отак! – Він лукаво підморгнув хлопцям. – А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви. Трошечки старший.

Хлопці перезирнулися, але промовчали.

– От бачите. Не признаєтесь. Хоч поводитеся досить підозріло. Забрались у темний закуток. Про щось таке незвичайне говорите. Може, щось і накоїли… Накоїли? Га?

Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли.

– І нічого ми не накоїли, – буркнув Лесик. – Просто собі сидимо, і все.

– Але все-таки не признаєтесь, – хмикнув незнайомець. – Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують.

– А ми й не приховуємо, – пересмикнув плечем Жора. – Я Жора Нечипоренко. А він Лесик… Довгалюк.

І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця.

– Що-що? Довгалюк?.. – Незнайомець явно збентежився. – Стривай! А твій тато не художник?

– Художник, – не без гордості сказав Лесик. – А ви його що, знаєте? По роботах?

Незнайомець зніяковів, зам'явся.

– А… а скільки йому років? – спитав несподівано.

– Тридцять шість, – тепер уже зніяковів Лесик.

– Вибач, – незнайомець усміхнувся й махнув рукою. – Трохи помилився. Молодий дуже… Не підходить. Не той.

– А в нього й дід художник, теж Довгалюк, – сказав Жора.

– Та ви що? А дід не вчився у цій школі… до війни?

– Вчився, – кивнув Лесик. – А ви що? Може, вчилися з ним разом?

– Тож-то й воно! – збуджено-радісно вигукнув незнайомець. – От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустріві Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності. Мені ж отако потрібен твій дід…(…)

Незнайомець попросив дати йому номер телефону квартири Лесика, щоб домовитися з його дідом про зустріч.

(…) – Алло! Слухаю, – вже в телефон сказав дід. – Так… Так… Здрастуйте… Так… Звичайно… Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка… Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює… Будь ласка… Чекаю.

Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:

– Дивно… Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом… Зараз прийде. Він тут поряд… У готелі "Київ".

Лесик і Жора так і завмерли.

– Іваницький?

– Віктор Сергійович?

– Так це ж наш академік!

У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися.

– Оце так сюрпризі – сказав тато.

– Як же це вийшло? – спитала мама.

Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.

– Якби це не було насправді, я б не повірив, – сказав дід.

І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше), коли він потрібен, пролунав дзвоник.

Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.

– Доброго дня, – сказав Іваницький. – Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять – п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна.

– Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! – зашарілася мама. – Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, як вони схвильовані. Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася… А тут ви приходите до них додому!

Академік киває, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.

– Так-так… Зустріч у школі мала бути вчора. Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка. І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував. Тим більше – у мене в самого були справи… – Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. – Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я вам одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто. Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу по рідних місцях походити, минуле згадати… Майже сорок років не був… Думав, неділя, нема нікого… Минуле іноді добре згадати на самоті… І тут несподівано натрапив на… – академік кивнув у бік хлопців. – Ви знаєте, це просто унікальний випадок… Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен… Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав. Через довідкове…

– Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, – Василь Денисович ніяково знизав плечима.

– Не треба вибачатися. Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати. Ви були у восьмому класі, а я в четвертому.

– А-а, тоді, звичайно… – розвів руками дід.

– А от я вас прекрасно пам'ятаю. Ви гриміли на всю школу. Такі стіннівки малювали, що…

Дід опустив очі й мовчки махнув рукою. У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього. Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.

Іваницький одразу це відчув:

– Розумію. Не любите. Я й сам не люблю. Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих червоних слідопитів, які мене сюди привели.

Всі здивовано перезирнулися.

– Слідопити? Які слідопити? – спитав збентежено дід. – Не розумію.

– Зараз поясню, – сказав академік. – Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… – Він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш із шкільного зошита в лінійку, розгорнув. – "Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете. Тому ми й звертаємося з листом. А що, як знову не зустрінемося…" критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… "Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вміщено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять. На щоці родимка. Допоможіть встановити прізвище героя. Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни. Дуже просимо… Пробачте… Підписи…" Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни. В сорок першому я перейшов до п'ятого класу. Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять. Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг би малювати карикатури. Та й взагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато. Це тепер захоплюються дитячими малюнками. Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Правда, був один хлопець – редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу. В сорок першому перейшов у дев'ятий. І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше. І звали його не Толик. Звали його Вася… – Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда. Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.

І тоді раптом Лесиків тато не витримав:

– Батя! – вигукнув він. – Ну що ж ти, чесне слово!.. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… – Тато обернувся до Іваницького. – Через це й з Києва втік. Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту. Десь із півроку був сином полку. Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися "під нульовку", щоб здаватися молодшими. Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був. До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…

– Та які там, безумство, подвиги! – махнув рукою дід. – Три карикатури намалював і уже – подвиги.

– А чому все-таки Толик? – спитав Іваницький.

– Та знову ж таки – від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. Так я всю окупацію Толиком і проходив, – дід зітхнув.

Лесик у розпачі дивився на нього.

Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її він із Жорою знайшли на шкільному горищі! Знайшли й забули про неї. А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?

Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його. Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників. Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка. Лесик ніколи не думав, що в діда під бородою на щоці родимка. А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого, не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді "цінний чоловік", як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.

– Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу. – сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. – Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Ви уявляєте – посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять з мене справді героя… Я цього не перенесу.

Іваницький усміхнувся:

– Сказати мушу. Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… – Він на хвилину замовк, зітхнув. – Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе – щоб я не курив у школі… "А ти хто такий?" – питаю. "Юра", – каже. "Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!" – і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала. Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю зробив. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки. I тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче.

– Вважайте, що вину з вас знято… Я – Юра! – сказав несподівано тато.

– Що-о?! – Обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу. Він обвів поглядом усіх присутніх.

– Він таки Юрій, – знизала плечима мама. Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, і обличчя його освітилося усмішкою:

– А ви, Юрію Васильовичу, пробачте, якого року народження?

– Сорок дев'ятого, – усміхнувся тато.

– Тож-то й воно!

– Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…

– Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю – тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші. Це – щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…

– Уперше зустрічаю такого фізика, – щиро признався тато.

– А ви що – усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? – усміхнувся Іваницький.

– Та ні, але… – Тато розвів руками. – Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму…

– Звичайно, – кивнув Іваницький. – Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і взагалі в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду "гомо сапієнс" (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся. Пробачте мені ці сентенції… Стара викладацька звичка…

Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів. У голові в нього роїлися свої думки. Він думав про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Вій ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим. І він був певен, що всі теж вважають його порядним. Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом…

Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші… Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика…

І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.

І шматок фрески…

То виходить, що він непорядний, втратив совість? Що він по один бік з негідними імені людського?

Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:

– Вибачайте. Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися з славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, – усміхнувся він Лесикові й Жорі уже в дверях.

Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким – поїхали проводжати його до готелю "Київ".

Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.

Саме такий день був у Лесика сьогодні. І день ще не скінчився.

Ще треба було прийняти рішення, від якого залежало дуже багато – і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя. Лесик подивився на Жору. Жора зітхнув і опустив очі.

 

РОЗДIЛ XV,
дуже короткий, у якому дія відбувається вночі 

Ніч з неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна. Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.

Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі. І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.

Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць. Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.

 

РОЗДІЛ XVI,
в якому знову ж таки дві несподіванки. Шостий "Б" не вірить. "Оце фокус!" 

У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.

По-перше, знаменита "альпійська гірка" перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовожний. Всі, хто підходив до "альпійської гірки", ие могли втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу усіляких квітів.

Та ще у неділю півдня ішов дощ…

Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів і учнів і лише скромно опускали очі.

Це була перша несподіванка.

Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…

У коридорі біля дверей шостого "Б" висіла "Блискавка".

На великому аркуші ватману була намальована витолочена "альпійська гірка" перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне – в одного зайця було обличчя… Лесика, в другого – Жори.

Під карикатурою великими літерами виведено:

Знайте всі, що друзі ці –
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались.
Що признатись побоялись.
Тож ганьба обом тепер,
Бо хіба ж то піонер.
Хто нашкодив і тікає.
Хоч свою провину знає…
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором! Сором! Сором!..

З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово. Недарма дивувався дядечко-місяць. Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався.

Тільки з шостого "Б" не сміявся ніхто.

Навіть Агашкін лише розвів руками:

– Ну, чілдрени, не вірю…

Але краще б вони сміялися.

Коли люди щиро не вірять, шо це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.

Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.

– Неправда! – рішучо сказала Леся. – Це не вони.

– І я не вірю! – сказала Аліна.

– І я! – підтвердив Ясик Гриценко.

– То вони у благородних граються, – махнув рукою Сашко Чуприна. – Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено – то вони вирішили на себе.

– Або… просто побоялися на трійцю… – сказав Слава Коваленко.

– Ну, це ти даремно! – вигукнула Леся. – Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…

Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі.

Найдивніше повелася, між іншим, трійця. "Блискавка" справила на них якесь приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, наче його вдарили по голові.

Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людськи.

Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру. І взагалі – признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця… (…)

(…) Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко – спокутувати вину…

– Чілдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, – вигукнув нарешті Агашкін.

Довелося їм чесно розказати все як було.

Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами не будемо їх слухати, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.

 

РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається, що ж сталося того пізнього вечора на шкільному подвір'ї 

Ідея цієї авантюри належала Лесикові.

– Жоро, – сказав він за два дні до приїзду академіка. – Давай щось придумаємо.

– Шо саме? – спитав Жора.

– Ну, щось цікаве… оригінальне. Щоб могло сподобатись академікові. Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, Герой Соціалістичної Праці, ветеран війни, – завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий десятикласник з трохи меншим, далі хтось із учителів з кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамонович із щирою подякою – і все.

– Точно, – погодився Жора.

– Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи – Герой Соціалістичної Праці, академік, відомий учений.

– А що ж ти хочеш придумати?

– Ну, щось таке, щоб він бачив, що зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і Герої Соцпраці, і хто його зна хто…

– Ну, все правильно. Я згоден. А як же це зробити? Що придумати? (…)

Лесик і Жора придумали такий план: вони заздалегідь повинні були сховатися у кущах і звідти, коли малесенька першокласниця піднесе академікові квіти і він, як це бувало завжди, розчулено її поцілує, запустять літака, модель якого змайстрував Жора.. І коли літак робитиме коло над академіком, Лесик у кущах мав бабахнути з татової гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (з літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде. 

(…) Усе, може б, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови – репетиція.

– Без репетиції, без попередньої спроби я запускати не буду, – сказав він. – Це несерйозно!

– Та нащо нам репетиція? – знизував плечима Лесик. – Ти що – ніколи не запускав того літака? Сто разів запускав.

– Запускав. Але не в таких умовах. Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив – і літак уже збився з курсу. Ти що, хочеш, щоб вій справді впав академікові на голову?

Лесик змушений був погодитися на репетицію.

Проводити репетицію домовилися пізно ввечері напередодні зустрічі. Щоб ніхто не бачив. Адже це мало бути несподіванкою.

Гарматку на репетицію Лесик, звісно, не взяв.

По-перше, не хотів зайве ризикувати – тато категорично забороняв брати гарматку. Хай уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можна. Люди позбігаються.

По-друге, що там репетирувати! Пороху натовк, клейтухів наштовхав, потім сірника підніс – бба-бах! – і все.

Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найсуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх шкільних правил та інструкцій. (…)

(…) Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося.

Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував.

Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу. І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.

А потім…

Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.

Взагалі все відбулося просто блискавично.

Мотор затріскотів – трррр!.. Літак злетів – фрррр!..

Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже пізно. Модель з льоту врізалася в "альпійську гірку" у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку. Закрутилася там дзиґою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух.

Хлопці завмерли, вражені.

Наступної миті почувся якийсь звук. Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей. А може, то їм просто вчулося.

– Чергова! – здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора. Тепер уже важко встановити. Але рвонувся перший Жора.

На "альпійській гірці" у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак. Речовий доказ! Його ні в якому разі не можна було там лишати.

Жора кинувся до нього. Лесик за ним.

Дряпаючись на "альпійську гірку", Лесик зачепив щось черевиком, глянув і з жахом побачив, що то дріада восьми-пелюсткова. Посаджена Лесею дріада!.. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..

Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь. Але, як це часто буаає в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, й інші квіти, що росли нижче…

Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування. А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли розмірковувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали. Хапалися, поспішали. І ще більше толочили квіти.

Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула. Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона жила зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що зроблено з клумбою.

Отже, у Лссика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати. Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.

Але все це з'ясувалося пізніше. А тоді…

Хлопці вихопили нарешті модель з колючих трояндових обіймів і кинулися геть. Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.

І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: "Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!" Здається, Лесик. Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора… Він вважав себе більшим винуватцем.

Але факт лишається фактом. Тут же, у чужому дворі, на дитячому майданчику вони поклялися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.

Тільки тоді вони пішли додому.

І ще одна дивна річ – їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око.

Доля їх берегла.

 

РОЗДІЛ XVIII,
в якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи. "Ну, чілдрени! Я вам скажу!.." 

Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам. Продзвонив дзвінок на перший урок.

У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях. І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали це, як завжди. Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне. Мовби нічого й не сталося. На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі.

І це було найболючіше.

Яке-ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі – цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш – усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти – порожнє місце.

І Леся… Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена… І між нею й тобою – не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати…

Був останній урок – урок ботаніки. (…)

(…) До кінця уроку лишилося кілька хвилин.

Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.

– Пробачте, Зінаїдо Семенівно, – сказав Лев Парамонович. – Можна, ми на хвилинку?.. Урок уже ж, мабуть, закінчується?

– Пробачте… Добрий день, – ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.

– Доб-рий день! – разом підхопившись, громовито вигукнув шостий "Б", заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:

– Будь ласка… Будь ласка… Я вже закінчила… Будь ласка…

– Сідайте! – владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. – Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині… – Він перехопив погляд академіка і затнувся. – Ну, ви всі знаєте, пояснювати не буду…

Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити.

Іваницький винувато всміхнувся:

– Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором… Я побачив – шостий "Б"… Усі класи помінялися, а цей – у тій же кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у "Б". Захотілося глянути. Пам'ятний для мене клас… Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя. – Він пройшов по класу, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом з Лесиком, Жорою.

Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз…

Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові – й пішов до дверей.

– До зустрічі в актовому залі, – сказав Лев Парамонович, і вони вийшли.

В цю ж мить пролунав дзвоник.

– Йдемо до залу, – урочисто сказала Зінаїда Семенівна. – Спокійно. Без галасу. Без метушні. (…)

(…) Лесик і Жора сиділи тихо, похиливши голови. Вони ніяк не могли зрозуміти, для чого заходив Іваницький у їхній клас. Подивитися на стіни, на парти, визирнути у вікно? Щось не те… "Блискавку" він, звичайно, бачив. Не міг не бачити. Але чомусь не сказав нічого. Що це означає? Звичайно, він їх зневажає. Не може не зневажати. Вони самі себе зневажають. Але..

Гомін у залі враз ущух.

На сцену піднімалися Віктор Сергійович Іваницький, директор, вчителі, завуч. Всі зааплодували.

Віктор Сергійович знову часто закивав (така в нього була звичка) і притис руку до серця. Оплески вщухли, але ніхто не сідав. Усі звично повернули голови в кінець залу. Проходом від дверей чимчикувала маленька першокласниця з білим пишним бантом і з величезним букетом квітів.

Піднімаючись на сцену, вона спіткнулась (чогось вони завжди спотикаються), хтось її підхопив. От вона вже вручає букет академікові, і розчулений академік цілує її в лоба.

Почалося.

Потім був десятикласник, Фаїна Панасівна – все як належить.

А потім на трибуну вийшов Іваницький. Він сказав, що дуже хвилюється. І справді, було видно, що хвилюється. Та й хто б не хвилювався, виступаючи у рідній школі через сорок років після її закінчення… Він згадував той далекий післявоєнний випуск, називав імена. І серед них назвав ім'я Лесикового діда. І розказав оту історію з стіннівкою, яку ви вже знаєте.

Всі озирнулися на Лесика. А він втягнув голову в плечі й не знав куди ховати очі.

Іваницький замовк.

Раптом із середини залу вихопилася рука, і, не чекаючи, поки дадуть слово, слідом за рукою підхопився Стьопа Чичибабін. І дзвінко вигукнув:

– А скажіть, будь ласка, як ви стали академіком?

Іваницький усміхнувся:

– Ну, що вам, друзі, сказати?.. Ви, мабуть, будете розчаровані. Як я став академіком? Ну… вчився, вчився, вчився… Пізнавав, пізнавав, пізнавав… Трудився у поті чола… Працював, спини не розгинаючи. Вам, мабуть, набридло слухати про те, що треба вчитися. Але що зробиш, як таке життя… – Він наче вибачався. – Ми з вами, друзі мої дорогі, живемо у надзвичайний, небувалий час. Важливість знань зараз чи не найбільша за всю історію людства. Зараз вводиться в шкільні програми такий предмет – інформатика. (…)

(…) Якщо загальна сума людських знань на період 1800 року подвоювалася кожні п'ятдесят років, то на період 1950 року – вже кожні десять років, на період 1970 року – кожні п'ять років. А сьогодні – щороку. Щороку подвоюється зараз сума людських знань! Уявляєте? У наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію. А ситуація в світі сьогодні надзвичайно складна. Наш з вами співвітчизник, перший президент Української академії наук Володимир Іванович Вернадський ще у минулому столітті, будучи зовсім молодим, передбачив відкриття атомної енергії і використання її для війни. Ще тоді він говорив про небезпеку омиіциду – тобто загального знищення людства в результаті катастрофічних наслідків досягнень військової техніки. Сьогодні ця небезпека стала реальною… І на вас, друзі мої, лежить величезна відповідальність. Мине кілька років – і доля землі, людства опиниться вже у ваших руках. І від того, якими будете ви, залежатиме, яка доля спіткає людство, планету… Ви читаєте газети, слухаєте радіо, дивитеся телевізор. Ви не можете не бачити, не відчувати, яка загроза нависла зараз над усіма землянами. І яку боротьбу ведемо ми, передова частина людства, щоб відвернути цю загрозу. В кращому разі людство може відкинутися на два мільйони років назад. В гіршому загинути зовсім. Для того щоб наша боротьба була результативною, треба, щоб було якомога більше хороших, порядних, розумних, знаючих людей. Отже, зараз боротьба кожного за людину в собі – це разом з тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які розуміють відповідальність за свої вчинки, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…

Академік говорив неголосно, але всі чули кожне його слово, так тихо було в залі.

І до Лесика раптом дійшло те, про що говорив Іваницький. Дійшло так, як доходила теорема на уроках Фаїни Панасівни, коли враз усе чітко вкладалося в голові, ставало ясно і зрозуміло. Дійшло і страшне слово "омиіцид" – загальне знищення людства, і що таке національні інформаційні ресурси, і що в наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію…

Він не вперше чув про всесвітню небезпеку (стільки писалося, стільки говорилося по радіо і телебаченню), але вперше це усвідомив… І вперше він відчув свою власну відповідальність за це…

Лесик жахнувся. Жахнувся, що міг же цього не відчути.

Він глянув на Жору і зрозумів, що Жора думає про те ж саме. "Боротьба кожного за людину в собі…", "відповідальність за свої вчинки…"

Коли академік говорив ці слова, Лесикові здалося, що він дивився просто на них – на нього й Жору…

Тим часом Віктор Сергійович обвів принишклий зал уважним поглядом і усміхнувся:

– Вибачте, дорогі друзі, що я завів такої сумної… Але я не міг вам при нагоді цього не сказати. Надто серйозна річ зараз проблема пізнання, навчання і взагалі світогляду людини… А тепер я розповім вам один епізод. Якось відомий російський учений Бутлеров (це було Ще в минулому столітті) на екзаменах у Петербурзькому університеті поставив студентові додаткове запитання: "Скажіть, а яка різниця у тепла й холоду?" – "О-о, дуже велика, – сказав студент. – Тепло все-все розширює, а холод, навпаки, стискає, вкорочує". – "Правильно. А можете навести приклад?" – "Будь ласка, – не задумуючись відповів студент. – От, наприклад, літо. Стає жарко, і дні довшають, а взимку холоднішає, і дні помітно вкорочуються". Бутлеров розсміявся і поставив студентові відмінну оцінку… Тим студентом був Володимир Іванович Вернадський, про якого я вам щойно розповідав, – майбутній перший президент Академії наук УРСР. Отож за будь-яких умов не втрачайте, друзі, почуття гумору. Гумор – то велика річ у житті. Знаменитий англійський лікар сімнадцятого століття Томас Сіденхем сказав: "Приїзд талановитого клоуна корисніший для здоров'я цілого міста, ніж двадцять віслюків, навантажених ліками…" Лікувальні властивості сміху, корисність його для здоров'я доведені зараз медициною незаперечно. Отже, смійтеся, смійтеся на здоров'я якомога частіше! Тільки не на уроках під час пояснення нового матеріалу…

Зал відгукнувся веселим пожвавленням.

 

РОЗДІЛ XIX,
в якому ми з вами, знову, тепер уже востаннє, повертаємося в доісторичні часи 

– Ти ж розумієш, Жоро, що я не можу не довести до кінця наші з тобою (та й з Агашкіним) пригоди у первісному світі.

Отже… Ото як узяв нас тоді відчай, як заплакав Агашкін, як сказав я ті слова, на яких ти мене перебив: "… Чого мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали?! І суд влаштували. Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували. Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?.." – то після цих слів ти сказав зовсім інше.

– Слухайте, – кажеш ти. – А про Прометея Гавриловича ми й зовсім забули. А він же там десь на скелі прикутий. Орел йому щодня груди розриває, печінку шматує.

– Чого це забули, – кажу. – Не забули. Але що ж тут зробиш…

– Ну, за міфами, – кажеш ти, – Прометея мусить звільнити Геракл. Але де зараз того Геракла знайдеш? Бачите, усе переплуталося в часі і в просторі…

– Той Геракл, мабуть, давно на пенсії. – усміхнувся Агашкін.

– Слухайте, – кажеш ти. – А давайте самі спробуємо.

– Що? – питаю.

– Прометея звільнити…

– Теж іще! Геракл знайшовся! – реготнув Агашкін.

– Ну, зовсім самі, звичайно, не подужаємо, – кажеш ти. – Але якщо нам допоможуть…

– Хто?

– Тсс!.. – робиш ти жест рукою і палець до вуст притуляєш.

Озирнулися ми з Агашкіним – хто б це нас міг підслухувати? Нікого не побачили, але на всяк випадок замовкли.

– Спершу нам треба – що? – кажеш ти.

– Що? – перепитуємо ми з Агашкіним.

– Спершу нам треба дізнатися, де ота скеля з Прометеєм. У який бік іти, де шукати, – кажеш ти. – Правильно?

– Правильно, – погоджуємося ми з Агашкіним.

– Яка наука нам у цьому допоможе? – питаєш ти. – Чи не географія?

– Географія, – як папуги, повторюємо ми.

І ти раптом тихо і чемно так (чемніше не можна) кажеш, глянувши догори:

– Гея Петрівно!.. Поможіть, будь ласка!.. Завмерли ми, вуха наставили.

І несподівано почули знайомий, як завжди, лагідний і привітний голос нашої вчительки географії.

– Ех, хлопчики-хлопчики! Таке просте завдання. Де ми з вами зараз? На місці майбутнього Києва. А скеля де? На Кавказі. А Кавказ де? На південний схід від Києва. Отже…

Голос замовк. Ми перезириулися.

– Та-ак… – кажеш ти. – Як це ми самі не додумалися? Така проста річ. Аж незручно.

– А що нам дасть південний схід? – каже Агашкін. – На чому ми до Кавказу доберемося? Літака ж у нас нема.

– А хоча б те, що ми до Дніпра вийдемо, – кажеш ти. – І оскільки, як ти правильно, Агашкін, помітив, літака у нас таки немає, добиратися будемо водним шляхом. Як усі первісні люди. Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ.

– Правильно, – кажу я. – Плота побудуємо. Як "Тігріс" або "Кон-Тікі".

– От-от, – кажеш ти.

Агашкін тільки потилицю почухав. Та й було чого чухати. Шлях неблизький. І нелегкий.

– Тільки до Гефеста Івановича хай уже хтось із вас звернеться, – кажеш ти. – А то незручно, щоб усе я та я.

– Ні-ні! – запротестував Агашкін. – Тільки ти! Він тебе любить. Ти ж конструктор. А ми з Лесиком звичайні чорнороби. Він нас, може, й не пам'ятає.

– Правильно, – погодивсь я.

Ти не дуже й сперечався.

Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком: – Гефесте Івановичу… Вибачте… Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як нам у таких умовах плота зробити?

Прислухалися.

Чуємо – прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже:

– Слухайте… Оно ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана. То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі схови. Раніше археологи думали, що то стоянки, а тепер виявляється, ні. Схови знарядь праці. Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам'яні сокири, різаки й починайте. Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть з бурелому, сонцем та вітром висушені, але не трухляві, не гнилі. А от ліанами зв'язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!..

Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші. Й приступили до роботи.

Можеш собі уявити, що то була за робота – витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам'яними сокирами гілляки, зв'язувати колоди ліанами. Але ми не ремствували. Навіть навпаки – підспівувати почали. Бо зігрілися трохи.

І робили ми це вже на березі Дніпра. А то як би ми той пліт спустили на воду?

Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий. Зв'язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого "Шаблезубого тігріса" (так ми його назвали) на течію, і – почалася наша подорож. Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати – "По Дніпру" і "По морю". Але зараз нема часу. Отже, уяви собі, як це в кіно робиться: спершу один кадр пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр – випливаємо з дніпровського гирла у Чорне море. Третій кадр – пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з величезного первісного листя. Четвертий – знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, кричить спрагло: "Земля!" І нарешті кадр п'ятий – виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри.

Скажу тільки одверто, що самі б ми ніколи на нашому "Шаблезубому тігрісі" до Кавказу не дісталися. Весь час ми змушені були звертатися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав нам вести пліт у морі. Афіна Панасівна робила потрібні обчислення. Без Гери Андріївни ми просто повмирали б від спраги. Вона нам допомагала опріснювати воду. Артеміда Семенівна підгодовувала нас увесь час – то пташиними яєчками, то рибкою, а то й просто планктоном. Ну, а про Гефеста Івановича й говорити нічого. Бо наша мандрівка то була суцільна робота, робота і ще раз робота.

І от ми на Кавказі.

Ну, звичайно, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б. Знаєш, скільки на Кавказі скель!

Та нарешті дісталися ми й до скелі.

Дивлюсь – стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Прометей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровенним дзьобом. От-от клюне.

Ми всі втрьох як закричимо:

– Ану киш! Ану геть звідси!

Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає – а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо. Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:

– Хлопці, не робіть цього! – каже зі скелі Прометей Гаврилович. – Не можна його чіпати. Він у Червону книгу занесений.

Розгубилися ми.

– Він же вас терзає! – кажемо.

– А хіба він винен? Дурний птах. Людського розуму не має. Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує.

– А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? – дивуємося ми.

– Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли. При вас він мене вже не зачепить. Бачите? Сидить, не дзьобає. Це він тільки на прикутих такий хоробрий. А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й задумався. Чи не полетіти йому краще додому?

І справді, посидів ще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.

– О! А що я казав! – усміхнувся Прометей Гаврилович. – Тепер і про звільнення подумати можна. Дряпайтеся сюди. І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.

Подряпалися ми до Прометея Гавриловича.

Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило.

А коли за мить глянули, бачимо – ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений. І такі в нього очі щасливі – наче сонця, сяють.

Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку з смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я – вогнище.

Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.

І всі всміхаються привітно й радісно.

І руки гріють біля вогню.

Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид…

Придивляюся – точно! Це ж наша "альпійська гірка", тільки велетенська, в натуральному масштабі. Знову! І враз бачу – гігантський, на півнеба, черевик… Із знайомим збитим носком. Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву.

На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь – лежу на дні глибоченної ями. Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі…

Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.

– Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у… – кричу щосили. Та слів не чути – лише дикі мавпячі звуки – У-у!.. У-у!.. У-у!..

Ну, все!

Кінець!..

І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник…

І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…

Лесик був фантазер.

Цитати з твору:

• «Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність».

• «… ігри дітей – зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку»

• «Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого».

• «… поганих людей більше, ніж добрих, тому, що в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки – чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно. На те ж воно, безумство, й пекло».

• «У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правди».

• «Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей».

• «Вміти щось зробити своїми руками – це радість. Яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, – то нещасний чоловік. Добровільний інвалід».

• «Що не кажіть, справді приємна то річ – зробити щось своїми руками. Серце сповнювалося гордості й самоповаги…»

• «Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду…».

• «… те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної…».

• «Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю – тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші. Це – щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…»

• «… в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду "гомо сапієнс" (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся»; «… боротьба кожного за людину в собі – це разом з тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які розуміють відповідальність за свої вчинки, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…»; «Отож за будь-яких умов не втрачайте, друзі, почуття гумору. Гумор – то велика річ у житті».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.